Історія однієї людини з Великої війни

Нині відзначають завершення Першої світової війни: політики багатьох країн-учасниць виголошують наповнені пафосом промови, громади європейських містечок різними заходами із покладанням вінків і хвилиною мовчання вшановують пам'ять учасників і цивільних жертв бойових дій, у газетах та онлайн-виданнях виходять статті із відповідними заголовками – в цей день західний світ рефлексує над тим, що сталося з ним більш ніж сто років тому, коли після чотирьох років війни можна було врешті сказати: «Прощавай зброє», навіть якщо Ернест Гемінґвей напише однойменний роман набагато пізніше. А що в нас?

 

Пригадую, 2014 року я вперше подивилася на цю війну як на досвід людей, котрі жили до мене. В одному із вишів я тоді студіювала німецько-український переклад, і на парах ми слухали та перекладали промови Ангели Меркель, читали статті і твори німецьких та австрійських письменників на цю тему, обговорювали зі своїм викладачем з Австрії, як ці події комеморуються "там", де Велика війна є невід'ємною частиною національної ідентичності, і навіть писали статті для австрійсько-українського студентського журналу – все це відбувалося крізь призму західноєвропейського пам'ятання і примирення.

Через кілька років захоплення політичною історією поступово привело мене до розуміння того, що за всім політичним ховається людське, що за датами в історичних підручниках та академічних працях, за подіями, битвами з гучними метафоричними назвами стоять люди з власною історією і невід'ємним травматичним досвідом.

Винятком тут не стане і Перша світова війна – Велика війна маленьких людей, яких потім назвуть втраченим поколінням і сліди яких я знайшла у власній родинній історії.

Завдяки австрійським онлайн-ресурсам мені вдалося скласти список моїх односельчан, котрих поранили або котрі потрапили в полон упродовж 1914-1918 рр. Всього один сухий рядок про кожного вояка: прізвище, ім'я, військове з'єднання, рік народження, поранений / військовополонений – просто сукупність букв і цифр, скупі дані, звичайна статистика. А потім я побачила знайоме ім'я – Кіндій Іван, Цісарський і королівський Ляндвер, № 33, 7 рота, 1897, поранений.

 

Виявилося, що за цим рядком крилася трагедія людського життя. Іван Кіндій, або стрий Ясько – рідний брат мого прапрадіда, Андрія Кіндія, життя якого так само зруйнує війна, але вже Друга світова.

Іван Кіндій вернувся до свого села з інвалідністю, фізичною вадою, яка кожному кидалася в очі і спотворювала його зовнішній вигляд. Це на позір єдине, що робило з простого галицького господаря, котрий з діда-прадіда живе на землі і живиться цією землею, людину із досвідом війни, покликану на фронт убивати.

Якщо сьогодні ми говоримо про необхідність подолання посттравматичного синдрому, ресоціалізацію ветеранів російсько-української війни, про речі, які впливають на психологічний стан людини, то Іванові Кіндію не пощастило потрапити на війну у зовсім інший час.

 
Василь Кіндій – батько Івана

Він повернувся додому із травмованим обличчям і надламаним емоційним здоров'ям. Він більше не міг бути хорошим господарем, а в селі того часу ти або поважний господар, або ніхто. Моя бабця пам'ятає свого стрия як абсолютно зламану, кволу, тиху людину, позбавлену відчуття власної гідності.

З нього психологічно знущалася дружина-тиранка, яка не дозволяла йому спати на ліжку, тож до кінця свого життя взимку він ночував у прибудованій до хати коморі, накриваючись куфайками, а влітку – у стодолі або стайні, де тримали худобу. Одного разу його знайшли сонним у жолобі (дерев'яній посудині призначеній для годівлі корів).

Він просив родичів, щоб йому не приносили жодних гостинців, бо їх однаково викидають, а на нього опісля виливаються гнів та агресія. Іванів син помер дуже молодим, тому захистити його було нікому, а захистити себе самого він уже не міг. Він залишився сам-на-сам з людиною, яка доламувала його й так надламану війною психіку. Він прийшов з війни, але його війна тривала й далі.

Звичайно, можна говорити, що людина сама відповідальна за свою долю, вона має вільний вибір, вільну волю, свободу вибору, куди йти, а куди не завертати. Одначе це не про випадок Івана Кіндія. У нього все це просто забрали. Лишився тільки один рядок, а значить, тут потрібно читати між буквами – може написатися історія на багато рядків і на багато людського болю.

Денис Денисенко: Ad absurdum

Ми перетворюємо наші пам'ятники і могили на сакралізовані об'єкти, до яких заборонено торкатися і підходити. Ми ставимося до них ледь не зі старозавітними поглядами і почуттями. А єдина ідея, яка бринить в ефірі – смуток і сльози. Печаль і туга. Нічого більше. І це не про пам'ять і не про повагу. Про потребу помсти. Притлумленої помсти, хай будь-кому, але відчутне бажання закрити її хоча б у сублімації

Ініціативна група з протидії фальсифікаціям щодо Голодомору-геноциду: Відкритий лист науковців та громадськості щодо фальсифікацій у сфері дослідження та поширення інформації про Голодомор–геноцид Українського народу

Збільшення кількості жертв Голодомору без достатніх ґрунтовних і фактологічних досліджень та верифікації їх результатів завдають непоправної шкоди відновленню та збереженню національної пам’яті українського народу.
Такий крок виставляє найбільшу трагедію українського народу як предмет маніпуляцій, де кількість жертв визначається не об’єктивними дослідженнями, а фальсифікаціями

Ініціативна група «Першого грудня»: Надходить велика доба

Звернення Ініціативної групи «Першого грудня»

Віталій Скальський: Два дні Третього Універсалу

За текст Третього Універсалу йшла серйозна боротьба. Сперечались за кожне речення. Сперечались майже як за статті Конституції України у червні 1996 року. Найбільш обговорюваними були питання приватної власності на землю та права національних меншин