Історія однієї людини з Великої війни
Нині відзначають завершення Першої світової війни: політики багатьох країн-учасниць виголошують наповнені пафосом промови, громади європейських містечок різними заходами із покладанням вінків і хвилиною мовчання вшановують пам'ять учасників і цивільних жертв бойових дій, у газетах та онлайн-виданнях виходять статті із відповідними заголовками – в цей день західний світ рефлексує над тим, що сталося з ним більш ніж сто років тому, коли після чотирьох років війни можна було врешті сказати: «Прощавай зброє», навіть якщо Ернест Гемінґвей напише однойменний роман набагато пізніше. А що в нас?
Пригадую, 2014 року я вперше подивилася на цю війну як на досвід людей, котрі жили до мене. В одному із вишів я тоді студіювала німецько-український переклад, і на парах ми слухали та перекладали промови Ангели Меркель, читали статті і твори німецьких та австрійських письменників на цю тему, обговорювали зі своїм викладачем з Австрії, як ці події комеморуються "там", де Велика війна є невід'ємною частиною національної ідентичності, і навіть писали статті для австрійсько-українського студентського журналу – все це відбувалося крізь призму західноєвропейського пам'ятання і примирення.
Через кілька років захоплення політичною історією поступово привело мене до розуміння того, що за всім політичним ховається людське, що за датами в історичних підручниках та академічних працях, за подіями, битвами з гучними метафоричними назвами стоять люди з власною історією і невід'ємним травматичним досвідом.
Винятком тут не стане і Перша світова війна – Велика війна маленьких людей, яких потім назвуть втраченим поколінням і сліди яких я знайшла у власній родинній історії.
Завдяки австрійським онлайн-ресурсам мені вдалося скласти список моїх односельчан, котрих поранили або котрі потрапили в полон упродовж 1914-1918 рр. Всього один сухий рядок про кожного вояка: прізвище, ім'я, військове з'єднання, рік народження, поранений / військовополонений – просто сукупність букв і цифр, скупі дані, звичайна статистика. А потім я побачила знайоме ім'я – Кіндій Іван, Цісарський і королівський Ляндвер, № 33, 7 рота, 1897, поранений.
Виявилося, що за цим рядком крилася трагедія людського життя. Іван Кіндій, або стрий Ясько – рідний брат мого прапрадіда, Андрія Кіндія, життя якого так само зруйнує війна, але вже Друга світова.
Іван Кіндій вернувся до свого села з інвалідністю, фізичною вадою, яка кожному кидалася в очі і спотворювала його зовнішній вигляд. Це на позір єдине, що робило з простого галицького господаря, котрий з діда-прадіда живе на землі і живиться цією землею, людину із досвідом війни, покликану на фронт убивати.
Якщо сьогодні ми говоримо про необхідність подолання посттравматичного синдрому, ресоціалізацію ветеранів російсько-української війни, про речі, які впливають на психологічний стан людини, то Іванові Кіндію не пощастило потрапити на війну у зовсім інший час.
Він повернувся додому із травмованим обличчям і надламаним емоційним здоров'ям. Він більше не міг бути хорошим господарем, а в селі того часу ти або поважний господар, або ніхто. Моя бабця пам'ятає свого стрия як абсолютно зламану, кволу, тиху людину, позбавлену відчуття власної гідності.
З нього психологічно знущалася дружина-тиранка, яка не дозволяла йому спати на ліжку, тож до кінця свого життя взимку він ночував у прибудованій до хати коморі, накриваючись куфайками, а влітку – у стодолі або стайні, де тримали худобу. Одного разу його знайшли сонним у жолобі (дерев'яній посудині призначеній для годівлі корів).
Він просив родичів, щоб йому не приносили жодних гостинців, бо їх однаково викидають, а на нього опісля виливаються гнів та агресія. Іванів син помер дуже молодим, тому захистити його було нікому, а захистити себе самого він уже не міг. Він залишився сам-на-сам з людиною, яка доламувала його й так надламану війною психіку. Він прийшов з війни, але його війна тривала й далі.
Звичайно, можна говорити, що людина сама відповідальна за свою долю, вона має вільний вибір, вільну волю, свободу вибору, куди йти, а куди не завертати. Одначе це не про випадок Івана Кіндія. У нього все це просто забрали. Лишився тільки один рядок, а значить, тут потрібно читати між буквами – може написатися історія на багато рядків і на багато людського болю.
