Парадоксаліст Прушинський та українське питання

Ксаверій Прушинський

Фото: Narodowe Archiwum Cyfrowe

Класик польського репортажу Ришард Капусцінський писав про міжвоєнного публіциста та дипломата Ксаверія Прушинського, що саме він зробив жанр не лише справою ока, а й розуму. Один із найактивніших і найоперативніших польських репортерів, присутній у зонах конфліктів і місцях, де відбувалися вирішальні для долі Європи й світу події, здавалося б, мав власну думку щодо всього. Втім, для багатьох ці думки сприймалися як мінливі та несвоєчасні. Це стосувалося і бачення письменником українського питання, яке у Другій Речі Посполитій було вкрай напруженим і неоднозначним.

Не хочу бути його суддею

Рідко коли в одній особі письменника можуть переплестися дві стихії людського духу: vita activa (життя діяльнісне) та vita contemplativa (життя споглядальне). Це тоді, коли буття, просякнуте добровільно прийнятими випробуваннями, захопливими пригодами та незабутніми зустрічами, не лише не заважає ткати розлоге полотно оригінальних ідей та відкриттів, але й безпосередньо сприяє цьому.

Одним із таких авторів був поляк Ксаверій Прушинський (1907-1950), якого на його Батьківщині й досі вважають одним із класиків так званої літератури факту[1]. Цей відносно новий для міжвоєнної Польщі жанр поєднував документальну точність із легкою літературною формою.

Упродовж усього свого життя прозаїк наполегливо прагнув осмислити сутність суперечливих подій та явищ XX століття – від ідеологічних візій майбутнього, що призводили до війн та конфліктів, до переоблаштування світу та прокреслення нових державних кордонів.

Між іншим, ще тоді, коли на полях Другої світової війни лунали канонади вибухів, наш герой уже радив полякам не надто опиратися передачі Львова та Вільнюса українцям і литовцям. Це було задовго до Ґедройця, Мєрошевського та отця Маєвського[2]. Тим самим, він закономірно накликав на себе шквал критики з боку співвітчизників, чому не допомогли потім ані спроби пояснити свою логіку, ані обіпертися на авторитети. Проте це не змінює факту першості у виголошенні ідей, які потім трактуватимуться як примиренство. Суперечливі обставини оголошення поглядів не завжди спричиняють зниження їхньої цінності. Особливо це стосується тих ідей, які проходять тернистий шлях – від скандальних до загальноприйнятих. Куди більшими здібностями до цього вирізняється незнання.

Інтелектуально-етичні суперечності стали візитівкою репортажиста. Саме тому одна з дослідниць його творчості – Катажина Кшижановська якось навіть дала заголовок біографічній статті про нього, який звучав "Я не хотіла б бути суддею Прушиньского".[3]

І справді. Публіцист, якому Ґедройць відмовляв у наявності будь-яких особистих політичних поглядів[4], і про якого Вацлав Збишевський говорив як про позера, що захоплював читача своїми "сумнівними" історичними оповідками[5], перевтілювався досить часто і кардинально. Втім, завдання цієї статті в тому, аби ознайомити читача лише з деякими парадоксами Прушинського та розглянути ставлення зірки міжвоєнного репортажу до українців. Адже приватний кейс цього публіциста, попри всю хаотичність його поглядів, аж ніяк не відображував мейнстримне бачення міжнаціональних стосунків у Другій Речі Посполитій.

Між репортажем і політикою

Прушинський поєднував у собі багато іпостасей, кожна з яких збагачувала його новим досвідом. Він був мандрівником, авантюристом (у найкращому значенні цього слова), дипломатом, політичним і літературним оглядачем. Проте для того, аби нам зрозуміти як так трапилося, збагнути, чому Україна та українці займали у творчій спадщині публіциста таку помітну роль, потрібно звернутися до біографії.

Можливою причиною глибшого розуміння деяких контекстів було те, що Ксаверій Прушинський був уродженцем України. Син Едварда Прушинського та Анни з роду Ходкевичів, народився в родинному маєтку Волиці Кєрекєшиній 4 грудня 1907 року. Невелике село, яке придбав його дід – Мечислав Прушинський, знаходиться неподалік Старокостянтинова. Обжите родове гніздо на Хмельниччині родина Прушинських остаточно втратила внаслідок територіальних положень Ризького договору, який залишив його добряче на схід від лінії нового польсько-радянського кордону.

Випускник єзуїтської гімназії в Хирові, де він отримав атестат зрілості, юний Ксаверій здобув добру домашню освіту, а потім вивчав юриспруденцію в Ягеллонському університеті. 1931 року хлопець отримав диплом правника, а згодом примкнув до консервативної організації "Державницька думка" (пол. "Myśl Mocarstwowa"), залишаючись її членом до 1933 року[6]. Згодом він став ще й головою краківського осередку цієї організації.

Маючи нагоду побудувати академічну кар'єру під керівництвом авторитетного в ті часи проф. Естрайхера, Прушинський, в якийсь момент вирішив проміняти дослідження середньовічного німецького права на щось більш живе та нагальне – журналістику. Спершу молодий чоловік працював коректором в редакції краківського видання "Czas", а потім став автором оглядів іноземної преси. 

З 1930 року почалася пригода з жанром репортажу. Перші з опублікованих творів автора увійшли до циклу оповідей з Угорщини. Вже у 1932 році журналіст видав дебютну книжку "Сараєво 1914, Шанхай 1932, Гданськ 193?", у якій висловив припущення, що нова велика війна в Європі може розпочатися саме через статус вільного міста.

Ксаверій Прушинський, 1942 рік

wikipedia.org

У 1930-х роках друкувався в журналі "Bunt Młodych", редагованому вже згаданим Єжи Ґедройцем. Попри те, що в цей час Прушинський належить до кола молодих консерваторів-пілсудчиків (разом з братами Бохеньськими та Дуніном-Борковським) він декларує відсутність ментального роздвоєння між санацією та енденцією та неодноразово дуже компліментарно відгукується про Романа Дмовського. Попри те, що санаційний табір до певної міри перейняв політичну риторику і праксис ендеків, що не стало непоміченим Прушинським[7], непослідовність залишатиметься для автора притаманною надовго.

Журналіст, який підкреслював свою прихильність до консервативних поглядів починає вагатися. Після того, як стосунки з колегами з часопису "Bunt Młodych" почали стрімко погіршуватися, Прушинський у 1936 році – неочікувано, навіть для самого себе – опинився в Іспанії. Туди він вирушив як кореспондент, що мав висвітлювати події Громадянської війни. Єдине питання, яке потрібно було вирішити заздалегідь, було, на перший погляд, незначним. Перед поїздкою слід було вибрати сторону. І він став на бік республіканців, хоча цей вибір і став несподіванкою для частини його друзів і знайомих. Свої репортажі автор публікував уже у "Wiadomości Literackie", а згодом зібрав у книжці "У червоній Іспанії"[8].

Піренеї не були єдиним напрямком в географії подорожей автора. Вона простягалася від Німеччини до Палестини.

Після початку Другої світової Прушинським обрав шлях служіння державі та народу. Наприкінці 1939 року почав навчання в школі підхорунжих у таборі в Кеткідані (фр. Coëtquidan) у Франції. У 1940 році в складі Самостійної бригади Підгалянських стрільців він брав участь у битві за Нарвік. Був відзначений Хрестом Хоробрих. У 1944 році був переведений до 1-ї Панцерної (бронетанкової) дивізії генерала Мачека та зарахований до його просвітницького взводу. Згодом був переведений до 10-го полку кінних стрільців. 15 серпня 1944 року, будучи навідником танка "Кромвель", отримав тяжке поранення в битві під Фалезом в Нормандії. До квітня 1945 року лікувався, після чого все ж встиг повернутися до дивізії і навіть бути відзначеним Хрестом Хоробрих удруге (що, втім, й не було великою рідкістю)[9].

Важливий епізод у житті письменника припав на 1941-1942 роки. Після угоди Сікорський-Молотов Прушинський працював пресаташе в посольстві Польщі в Москві, а згодом виїхав до Куйбишева (тепер Самара). Саме на цей час припадає зсув політичної свідомості автора, який впродовж всієї війни активно публікувався в польській пресі. Прушинський був одним із перших, хто публічно висловив думку про те, що саме СРСР виграє війну, а отже цей факт полякам необхідно буде враховувати уже в найближчому майбутньому. Через такі погляди його підозрювали в симпатіях до комунізму, хоча тексти, які до нас дійшли, скоріше про це не свідчать, а інформації про співпрацю з радянськими спеціальними службами досі ніхто не оприлюднив. Проте до теми причин виникнення симпатій ми ще повернемося.

Хай там як, але після війни письменник на відміну від більшості представників польського опору за кордоном повернувся до Польщі. Після війни перебував на дипломатичній службі. Спершу був радником посла у Вашингтоні, а потім навіть постійним представником Польщі в ООН. У 1948-1950 роках працював надзвичайним посланником і повноважним міністром Польської Народної Республіки в Нідерландах (у Гаазі). 13 червня 1950 року, повертаючись автівкою з Гааги до Варшави, загинув у ДТП в місті Рінерн (тепер район міста Гамм, Німеччина). Його автомобіль зіткнувся з вантажівкою. Обставини аварії досі залишаються нез'ясованими[10].

Прушинський та українське питання

У своїх творах Ксаверій Прушинський приділяв увагу українському питанню у Другій Речі Посполитій. Воно в цій країні було джерелом напруги не лише між українцями й поляками, але й усередині обох спільнот. Суперечки точилися як щодо форм співіснування, так і щодо стратегії спільної дії: від співпраці до радикального спротиву.

Публіцист належав до кола тих, хто волів вибудовувати з меншинами обережний діалог. Через це про Україну та українців (і не лише галицьких, а й наддніпрянських) він писав чимало, активно цікавився національним рухом та доробком представників локальної культури (приміром, Прушинський цінував прозу Самчука[11]).

У статті "Сумна українська правда", опублікованій в 1934 році в газеті "Słowo" Прушинський із жалем констатував, що після гучних політичних вбивств, а саме трускавецького (Тадеуша Голувко), варшавського (Броніслава Перацького) та львівського (Олексія Майлова), до жорсткої відповіді українцям закликати почали навіть ті середовища, які до цього моменту не вирізнялися шовінізмом.

"Шкода, що не озвався жоден голос присоромлення", – пише він, визнаючи, що образи українців виросли не на порожньому місці[12].

Микола Лемик, який убив Олексія Майлова, під час процесу у Львівському окружному суді, 1933 рік

wikipedia.org

Характеризуючи національну політику, автор зазначає, що "попри історичні традиції, ми не змогли розв'язати жодного з питань, пов'язаних із національними меншинами. Ба навіть жодного разу, не спромоглися ми на виразну, рішучу та послідовну політику, яка б не боялася, як же ж часто немудро, ані громадської думки, ані спротиву"[13].

На відміну від інших оглядачів, здебільшого представників правого політичного спектра, публіцист хоче змусити поглянути читача на українців як на таких самих громадян, більшість з яких хоче спокійного та заможного життя.

Він спокійно описував похід української людності з сіл та передмість до польськомовного міста.

"Щодня з довколишніх русинських сіл до міста напливає жіноча навала. Щодень на ринках ці жінки, розносячи молоко, капусту і редьку, розмовляють непольською мовою. Тоді редакції (місцевих газет) б'ють на сполох, мовляв, русинський похід пробирається до середмістя Львова. Похід русинів пробирається до центру Львова так, як одвіку і всюди село проникає до міста", – писав він.[14] 

Водночас Прушинський намагався виокремити соціальні складники національних проблем, нерідко наголошуючи на присутності по обох сторонах етнічних упереджень та ворожнечі.

"Є в цьому поході дівчата, які йдуть дебелими, беззахисними, красивими на службу. Скромна процесія ця просякнута студентством з-поміж селянських синів, а часом навіть якимось "урядником". Зазвичай... возним із магістрату. Руський похід приймається та перетравлюється містом. Дівчина скине хустку і піде з солдатом-поляком, студент не знайде собі місця, возний із магістрату матиме сім'ю, тремтітиме за роботу, голосуватиме за проурядові сили, молитиметься в костелі та розмовлятиме польською. Така правда. Проте також правдою є те, що в сучасному місті попри все, що воно робитиме, аби поглинути цих людей без залишку, рік за роком з'являтимуться все нові вивіски. Будуть це таблички нової української крамниці, нового кооперативу, нової "торговлі". Хоча й кожен із цих кіосків редакція зустрічатиме гучним барабанним боєм", – підсумовує він.[15]

Попри все це, не можна сказати, аби наш герой зовсім не іншував українців, проте він робив це без жовчі та ненависті.

Репортажист, приміром, волів протиставляти закостенілості польської традиції пластичність української. За Прушинським, сила українства полягала в його невихолощенності (пол. niewyświechtaność). Він пропонує дивитися на цю спільноту не через призму упереджень щодо відсутності у її представників манер і нібито притаманну їм грубість, а через уявлення про колективну молодість, енергію та свіжість.[16]

Прушинський наголошує на тому, що українська стихія – це не тільки УВО, не лише замахи та бомби, але й численні легалісти, які живуть мирським життям, власним коштом утримуючи власну пресу, церкву та численні спілки. Проте й до молодого покоління репортажист ставився з певним розумінням. На відміну від більшості людей пера в Польщі (між іншим, тоді, як і зараз) він по-своєму розуміє гамлетівське роздвоєння в натурі юних українців. Розірвані навпіл "розперезаністю до терору" та запалом до визволення через мучеництво (обидві оцінки авторські – Прим. авт.), вони інстинктивно відчувають, що XX століття, час коли світ шанує великі ідеології та сильні нації, це саме їхній час[17].

У роздумах інтелектуала над конечністю приязних польсько-українських взаємин простежується сприйняття ним двох ключових аргументів.

Перший аргумент – стратегічний: спроба осмислити перспективу випрацювання міжнаціонального modus vivendi. Мирне співіснування мало бути засноване на порозумінні сторін із різними поглядами та було необхідним задля зміцнення міжнародної позиції Польщі.

У своєму заклику до лояльності польській державі, письменник апелює до спільного прагматичного інтересу. В розумінні Прушинського нерозв'язана українська дилема буде тягарем для Польщі, що не дозволятиме їй перейти до "вищої ліги" найважливіших країн континенту.[18]

Як ми вже згадували, Прушинський симпатизував т.зв. "моцарствовцям" – просанаційній організації молодих консерваторів, яка перебувала під впливом Пілсудського та сповідувала ягеллонську візію розбудови відродженої держави. Стратегія зростання впливу Польщі зводилася у нього до політичних та економічних союзів з країнами Балтії та Румунією, повної відмови від державного націоналізму, солідаризму та заангажування українців і білорусів до плідної співпраці. Кінцевою метою останньої мало стати сприйняття Другої Речі Посполитої ними як власної держави, яку слід було б розбудовувати разом. Про все це публіцист говорить як про завдання "складні", але, втім, "не неможливі".[19]

Другий мотив Прушинського мав натомість історичний вимір. Сентиментально пригадуючи край свого дитинства, який опинився на території радянської України, Ксаверій не ностальгує за "Кресовою Атлантидою" (вислів, що дав назву для серії книг Станіслава Ніцєї[20]). Навпаки, в основі його відчуття історії було уявлення про "золотий вік", хронологічні межі якого, були відсунуті в далеке минуле.

Критикуючи лінію Варшави, він гірко відзначав, що може й не так зле, що у міжвоєнній Польщі його малій Батьківщині за Збручем забракло місця: "А іноді, коли я думаю про пацифікації Тернопільщини, Березу (Картузьку) та Луцьк, про холмські церкви, знесені 1938 року, про Гриньки та ще про багато інших речей, про які пересічний поляк ніколи не довідається навіть й частини правди, то думаю, що може це на краще, що його забракло".[21]

Читальня Просвіти зруйнована під час т. зв. Пацифікації у вересні-жовтні 1930 р. Село Княгиничі, Рогатинського повіту

wikipedia.org

Гриньки, про які пише письменник, це село в тодішньому Кременецькому повіті Волинського воєводства. Воно стало одним з перших населених пунктів, де реалізовувалася т.зв. політику зміцнення польськості. Політика щодо східних національних меншин (переважно української) активно втілювалася урядом II Речі Посполитої у 1930-их роках. 

Її безпосереднім виконавцем був Корпус охорони прикордоння (пол. Korpus Ochrony Pogranicza, KOP) – польське парамілітарне формування, створене у 1924 році під приводом захисту східного кордону Другої Речі Посполитої. Суто формально воно було покликане не допустити проникнення агентів, терористів та диверсійних загонів, перекинутих на територію країни радянськими спецслужбами.

Приводом для початку акції в Гриньках стала нібито наруга місцевих над гербом польської держави та портретами її політичних діячів. Загін КОП відібрав у 40 мешканців документи, позбавивши їх можливості виїздити поза межі села. У Гриньках було запроваджено комендантську годину у вечірній час та накладено ряд інших суворих обмежень.[22]

Сама акція була проведена брутально, зі застосуванням примусу та репресій. Проте в тогочасній польській суспільній думці утвердилося уявлення про те, що це було цілком добровільне повернення православних у лоно зреченого їхніми предками католицизму. Приміром так "Przewodnik Katolicki" описував ці події: "19 грудня 1937 року в селі Гриньки відбулося велике свято: 130 осіб вирушили до сусіднього Лановець, щоб урочисто прийняти католицтво в костелі й задекларувати свою приналежність до польської нації".[23] 

Головними аргументами, до яких вдавалися поляки, були нібито згадки про шляхетне походження або обіцянки додаткових земель. Проте не слід думати, що Ксаверій Прушинський був критиком осадництва як такого.

Попри своє невдоволення самими методами, публіцист аж ніяк не належав до числа принципових противників польської присутності на Волині та Галичині. Він навіть писав про себе, що сам є з роду військових осадників, а "отже того елементу, що прийшов на Волинь зміцнювати право та польськість".[24] Ксаверію Прушинському просто йшлося про інше. Його турбувала радше доречність та ефективність подібних методів насадження польськости.

Право до Волині

В уяві ерудита та цінителя історичних екскурсів ідилічний образ минувшини власного краю, де буколічні пейзажі доповнювалися картиною безмаль соціальної та національної гармонії, безперечно існував. Прозаїк вмістив його для себе у XVI – першій половині XVII століть. Те, що у цьому часі по-справжньому грає для нього роль, – це лише долучення до культури. Лише той, хто несе її, подібно вогню від давньогрецького титана, може бути справжнім благодійником і жертводавцем для прогресиста Прушинського.

У притаманному його письменницькому пафосу він пояснює головну проблему рідного регіону. За словами автора, трагедія полягала не в тому, що станом на 30-ті роки XX століття він був одним з найвідсталіших в Європі. Ні. Трагедія натомість була в тому, що цей край таким став.

"Волинь була куди ближчою до Рейнської області, аніж до Абіссінії в минулому", – переконує автор, а "злиденні села колись були багатими та квітучими містами".[25]

Беручи до уваги, що уявна "золота епоха" цієї місцевості припадала на період панування Першої Речі Посполитої, присутність її правонаступниці на цих теренах за його часів видається Прушинському цілком логічною та виправданою. За ним, українці лише на початку XX століття почали активно наздоганяти інші державні нації[26].

"Підставою для претензій польської держави на ці землі була не польська (етнічна) більшість, як то було у випадку Сілезії. Не була це й потреба виходу до Балтійського моря, як то було у випадку Помор'я. Це була польська культура цього краю", – писав він у книзі репортажів з подорожі Польщею.[27]

Під культурою поляк розуміє не лише найвищі досягнення творчого духу людини, але й друкарство, побутову культуру, землевпорядкування, релігійну терпимість тощо. Проте його риторичний запал звернений не лише проти тубільців, які воліють не приймати щедрий цивілізаційний (але не соціальний) аванс. Він такою ж рівною мірою стосується й прибульців, під якими автор має на увазі урядників з метрополії, які виконують покладені на них обов'язки формально, без урахування місцевої специфіки.[28]

У розділі збірки репортажів під красномовною назвою "Право до Волині" Прушинський оповідає про курйоз, який трапився з ним та французкою мадам Баї під час поїздки регіоном. Тоді у відвідинах околиць Луцька письменник та велика шанувальниця польської культури отримали нагоду пересвідчитися у тому, який вигляд має польське культуртрегерство на практиці.

Випадковим стрічним пари був молодий пастух Радіон, який спершу здивував французькою тарабарщиною, уже після перших фраз у відповідь не розумів найпростіших питань. Ледь прихованою неприязню до чужинців та своїми дещо різкими відповідями, пастух змушує замислитися над тим, що Польща могла дати таким, як Радіон.

Відзначаючи всю карикатурність ситуації, Прушинський риторично питає, яка ж користь від того, що цей пастушок здатен механістично відтворити кілька віршів Лафонтена, яких не знає його батько, якщо він так само як і той буде приречений пасти корів?[29]

Друга Річ Посполита, за словами Прушинського, могла б "обдарувати" таких хлопців лише двома речами, в саме якою-неякою освітою та шматком землі. Проте, якщо практичними результатами першого блага, репортажисту, очікувано не судилося втішитися, то й із наявністю другого – також виникли проблеми.[30]

Хоча на думку репортажиста, ситуація з аграрною реформою не була такою безнадійною, проте у цій царині бракувало послідовності. Проведена на Волині комасація була лише важливим першим кроком, від якого модернізація східних воєводств мала б відштовхуватися.

Нагадаємо, що міжвоєнна Польща входила до числа тих держав, де нагальність аграрної перебудови села мала не лише економічне, але й соціальне значення. Лише відносно невелика частина населення володіла значними земельними наділами. Натомість численні власники малих домогосподарств володіли лише обмеженою кількістю земель, які через демографічне зростання, до того ж, ще й розпорошувалися між господарями. Без реформи шансів на зростання продуктивності праці, а отже й поліпшення свого становища, у дрібних землевласників було небагато.

У цих умовах у міжвоєнній Польщі було вирішено розпочати комасацію – метод землевпорядкування, що його проводила держава з метою створення кращих умов для використання ресурсів. На території Волинського воєводства треба було комасувати понад одну шосту від усіх ділянок включених до програми землевпорядкування. Там цей процес був позначений регіональними особливостями, що обумовлювалися необхідністю зменшення великих землеволодінь шляхом парцеляції, ліквідації сервітутів, а також проведення меліоративних робіт у болотистій волинській місцевості. Загалом у Волинському воєводстві в міжвоєнний період з урахуванням заболочених ділянок було розпарцельовано 322 823,9 га. Це було багато, проте не достатньо, для того, аби задовольнити потреби селян та показати українцям, що молода польська держава про них дбає.[31]

Зазначаючи у своїх "Нарисах таємної війни", що польська держава зуміла меліорувати та перерозподілити значні масиви земель, Тімоті Снайдер писав, що й від цього українським селянам була неабияка користь. Проте в цьому ж місці він зазначав, що полякам від реформи все ж користі було більше.

"З погляду статистики, держава могла змальовувати реформу землі на Волині як досягнення, але українські селяни з більшою ймовірністю порівнювали свою долю з долею поляків", – додавав історик.[32]

Прушинський також не міг не завважити недоліків і хиб реформи. За його оцінкою, ніде в Польщі рільний переустрій не проводився так рішуче, як то було на Волині. Одначе ніде він і не зустрічав стільки перешкод, як там. Попри всі нерівності, витрачені час та ресурси, опір селянських мас, перерозподіл досягнутий геодезичним тріангулятором дуже повільно покращував "найфатальніші господарства в одному з найкращих закутків Європи".[33]

За першими заходами польської адміністрації неодмінно мало йти продовження: "кожен переміряний гектар закріплював і поширював польське право на Волинь, знаменував народження сільської культури. Але комасація, як і школа, була лише початком". 

"З неї треба було починати, але вона (земельна реформа – Прим. авт.) не могла на цьому завершитися", – підсумовує він.[34]

Волинський експеримент

Аналізуючи перспективи політики Варшави, Прушинський додавав, що навчання селян грамотності та основам господарювання Варшава могла справді прокласти шлях до серця волинського селянина. Проте за боротьбу за нього та задля полонізації регіону, за його переконанням, ключовою була робота на селі. Натомість чимало молодих поляків воліли обмежуватись "містами й канцеляріями", тоді як справжнє змагання за ідентичність відбувалось поза містом – в місцях, де ентузіастів бракло.

Така порожнеча не могла залишатися надовго. Тому вже в наступному пасажі публіцист пише про те, що за таких обставин життєвим і соціальним вчителем людей з умовної Дермані став тип не приїжджого поляка, а іншого українця. Був ним не місцевий волинянин, а "молодий львів'янин – галицький українець". Як підкреслював автор, тип галичанина був куди ближчим до народу, ніж польський чиновник: син селянина, мовно й ментально зрозумілий, він став учителем і провідником волинянина. Саме його постать відкривала селянину шлях до національного пробудження та формувала підвалини українського політичного, кооперативного й культурного життя.[35]

Не забуваймо, що такі міркування не були "відкриттям" Прушинського. Досить сказати, що це розрізнення між галичанами та волинянами помічали у високих столичних кабінетах, а тому спорядили для останніх цілком відмінний набір асиміляційних заходів. Тестовий формат підкреслювала сама назва цього комплексного культурно-політичного проєкту – "Волинський експеримент".

Під цим терміном найчастіше розуміють умовне позначення низки модернізаційних і полонізаційних заходів Варшави у регіоні у міжвоєння. Реалізовував їх багаторічний воєвода краю – Генрик Юзевський, чиєю головною метою було сформувати нову пропольську ідентичність місцевих українців. За задумом, надавши їм культурну автономію, можливості для освіти та стимули для співпраці, влада прагнула зробити їх лояльними до польської держави.

Новаторська програма мала на меті вбити одразу кількох зайців.

По-перше, через загравання з українцями на Волині влада планувала поступове досягнення своїх інтеграційно-асиміляційних цілей. Для цього поляки не тільки, і не стільки насаджували власну ідентичність, скільки намагалися розмити незміцнілу українську тожсамість.

Прикладом цьому може бути просування етноніму "тутейші", яким почали позначати українців та білорусів Полісся і Підляшшя. За даними двох загальних переписів населення Польщі, за 10 років кількість тутейших зросла мало не у 20 разів (якщо під час перепису 1921 року в Другій Речі Посполитій було 38 943 особи, які ідентифікували себе так, то під час перепису 1931 року їхня кількість збільшилася до 707 088).[36]

По-друге, Волинь була прикордонним регіоном, де через радянську комуністичну пропаганду та відсутність достовірної інформації про життя в СРСР серед селян ширилися прорадянські настрої. В інтересах польської держави було нейтралізувати ці впливи та зміцнити прихильність місцевого населення до Польщі.[37]

По-третє, у Варшаві боялися радикалізації Волині. Тому від початку встановлення польської влади докладалися неабиякі зусилля для того, аби не допустити проростання паростків галицької політичної ментальності на волинському ґрунті. Для цього було запроваджено так званий "сокальський кордон", який був умовною межею, що мала відгородити православне населення східних земель Другої Речі Посполитої від націоналістичних впливів з Галичини. Польська влада свідомо підтримувала цей поділ, прагнучи утримати лояльність місцевого населення та обмежити поширення радикальних ідей.

За спробами примирення, допуском української мови до сфер освіти й адміністрації, а також призначення українців-надніпрянців на керівні посади так званий "волинський експеримент" мав зворотну небутафорну сторону. Підтримуючи розвиток контрольованих "українських" інституцій, польська адміністрація активно перешкоджала розповсюдженню галицької преси та діяльності присутніх на Волині громадських організацій. Зокрема, саме за Юзевського на Волині було закрито близько 800 осередків "Просвіти" та інших культурно-господарських товариств і кооперативів. У зв'язку з цим газета "Діло" писала, що попри те, що лінія на карті й була прокреслена раніше, "справжній сокальський кордон створив саме воєвода".[38]

Прушинський як людина, яка цікавилася контекстом міжнаціональних відносин в Польщі, розумів двоякість та загрози такої політики в майбутньому. Описуючи боротьбу наддніпрянців за свою державу, він писав, що в якийсь момент ті, хто звик працювати виключно на культурницькій ниві та скромно мріяв про автономію, можуть радикалізуватися.

Мудрість чи данина совєтам? 

Наостанок варто повернутися до питання зміни політичної орієнтації та позиції автора в одній знаковій дискусії. Йдеться про сприйняття польськими елітами залежного статусу майбутньої Польщі та входження країни в орбіту впливу СРСР.

Дослідник творчості публіциста Аріель Ожелек з Університету Марії Кюрі-Склодовської в Любліні зазначає, що на початку свого творчого та інтелектуального шляху Прушинський виступав як переконаний антикомуніст, різко відкидав симпатії до радянської політики та був прихильником Юзефа Пілсудського з його ідеями прометеїзму.[39]

Водночас з часом Прушинський почав публічно відкидати ідеї встановлення будь-якої диктатури та намагався бути дедалі чутливішим до соціальних та національних проблем. Лівизна його соціальних поглядів все більше підкріплювалася східною орієнтацією його політичних симпатій.

Дослідники творчості письменника сходяться на думці про те, що зміна ставлення Прушинського до країни Рад припала на його дипломатичне відрядження туди. 1942 року він спершу пише книгу про Александра Вельопольського[40]. У ній цей суперечливий діяч постає раціональним політиком, який після краху Листопадового повстання 1830-1831 рр. вирішив почати співпрацювати з росіянами заради блага польського народу. Саме цю книгу, яка побачила світ дещо пізніше (у 1944 р.), деякі дослідники міжвоєнного репортажу вважають вододілом зміни позицій самого Прушинського.

Ідеологічні метання не покинули письменника уже в столиці Великої Британії, де функціонував уряд Республіки Польща в екзилі. Причиною всьому була контроверсійна стаття, якій Прушинський дав заголовок "Щодо Росії" (пол. Wobec Rosji, 1943).[41] Вона була опублікована в редагованому Антонієм Слонімським журналі "Нова Польща". У ній Прушинський зазначав, що Росія (тобто Радянський Союз) вірогідно не просто встоїть перед гітлерівською навалою, але й вийде зі світової бійні впливовішою, ніж вона була до цього. А тому тоді уже не стільки письменник, скільки дипломат Прушинський закликав змиритися з можливим територіальним переділом польських земель та натякав на доцільність поступок східними територіями задля нормалізації відносин з Радянським Союзом.[42]

"Політично, щодо Росії ми завжди стояли на твердій позиції повної непорушності наших кордонів за Ризьким миром. Ванда Василевська говорила про "Польщу Болеслава Кривоустого". Якщо це не просто фраза, це означає одне: Польщу, яка на сході ледве доходить до Бугу чи Сяну, але на заході переміщується до Щецина та охоплює Вроцлав. Перед очима нас, поляків із Англії, через червоні прапори революції повіяло ніби закликом, ніби провокацією, саме такою пропозицією: "Перекресліть п'ятсот років історії, відмовтесь від сходу, і ви отримаєте Балтійське море, повернетеся до Одри, відновите землі, за які останніми словами своїх історій Польщі молився Длугош". Але щоб відповісти на таке питання, треба бути чимось більшим за посла, чимось більшим за прем'єра. Треба бути Хоробрим, Петром Великим, Кемалем-пашею. Треба брати на свої плечі рішення за весь народ і на всі століття. Треба рубати й ламати. Не дивно, що важко знайти плечі, достатньо сильні, щоб витримати тягар рішення такої величезної та страшної ваги".[43]

Пізніше, після хвилі критики, Прушинський, який лише припинив місію пресаташе польського посольства в СРСР, пояснював, що лише хотів представити різні бачення повоєнного переоблаштування Польщі.

Проте про серйозність його намірів свідчить те, що ще до цього він підготував меморандум (ймовірно, адресований голові Польського уряду в екзилі генералу Сікорському), в якому наголошував на необхідності врахування "російського чинника" в польській політиці.

Окрім того, брат дипломата – Мечислав, згодом писав, що Ксаверій нібито ще в 1942 році зрозумів, що Захід зрадить Польщу. Він не мав сумніву, що Рузвельт і Черчилль визнають "лінію Керзона" як новий східний кордон Польщі та що Львів і Вільно так чи інакше будуть втрачені для поляків.[44]

До кінця свого життя такий непостійний Прушинський вже дотримувався цього переконання. Така позиція зрештою привела його до повернення до Польщі у 1945 році та прийняття нової реальності, сконструйованої Тегеранською та Ялтинською конференціями. Хоча він і не був ідейним прихильником радянської системи, йому довелося примиритися з жорсткими правилами нової реальності, яка була сконструйована завдяки тектонічним геополітичним зсувам.

Комета, що згасла передчасно

Прушинський трагічно загинув у автокатастрофі 1950 року, залишивши незавершені тексти й відкриті запитання про свою подальшу долю та потенційну зміну поглядів у мінливій післявоєнній реальності.

Додатковою невідомістю для багатьох були оповиті обставини смерті популярного на той час письменника. Згідно з однією версією, обвинувачений лондонською еміграцією у зраді та співпраці з "червоними", він нібито був усунений. За іншою версією – це саме польські комуністи могли ліквідувати його через небажання йти на співпрацю з радянськими спецслужбами[45].

Могила Ксаверія Прушинського

wikipedia.org

Загадкова загибель майстра жанру, втім, не перекриває його спадщини.

Інтелектуалізм у його творчості гармонійно поєднувався з художньою силою слова та образу. У своєму політичному світосприйнятті письменник виділявся неоднозначністю, яку помічали й інші. Антоній Слонімський характеризував волинянина як феномен польської прози. Зірку, ба навіть як дещо інше астрономічне тіло. Слонімський називав його кометою, котра хоч і заяскравіла зненацька, але мала непередбачувану траєкторію лету.

"Не знаємо, яку вона мала б орбіту, коли не впала разом з незгасним жаром молодості…", – писав Слонімський.[46]

Годі гадати про це і нам. Єдине, що можна сказати напевно, – це те, що письменник любив життя. Його невгамовною потребою було сприймати його таким, яким воно є: бути присутнім всюди, де тільки можна, бачити все на власні очі й осмислювати побачене власним розумом. Саме цим він був одержимий.

Чи має журналіст право на таку професійну одержимість? Нехай це питання залишається відкритим. А проте якщо припустити, що таке право й дійсно може бути, то навряд чи знайдеться будь-яка інша обсесія, існування якої для репортажиста могло б бути більш виправданим.