Як я став Народним депутатом України першого скликання
У 1990 році мені судилось долею вперше стати Народним депутатом України. У другому турі голосування у Мостиському виборчому окрузі номер 275 я отримав трохи більше як 300 голосів переваги над відомим політвʼязнем Іваном Гелем. Він набрав 41 тис 100 голосів, а я – 41 402 голосів. Мені тоді було повних 25 років і в тому скликанні Верховної Ради України я став одним з наймолодших депутатів.
18 березня 2025 року – 35 річниця як українці обрали той склад Верховної Ради, який проголосував за Декларацію про державний суверенітет та Акт проголошення Незалежності України. 15 травня 1990 року те скликання парламенту зібралося вперше. "Історична правда" публікує серію спогадів депутатів про те, як відбувалися перші в нашій новітній історії демократичні вибори.
Підписання присяги народного депутата. 15 травня 1990 року. Фото з архіву автора
У 1990 році мені судилось долею вперше стати Народним депутатом України. У другому турі голосування у Мостиському виборчому окрузі номер 275 я отримав трохи більше як 300 голосів переваги над відомим політвʼязнем Іваном Гелем. Він набрав 41 тис 100 голосів, а я – 41 402 голосів. Мені тоді було повних 25 років і в тому скликанні Верховної Ради України я став одним з наймолодших депутатів.
Виглядає як подарунок долі і чудесний випадок. Проте, щоб зрозуміти як так сталося потрібне розлоге пояснення. Що, власне, я і спробую зробити.
Початок 1989 року у Львові виявився сірим і похмурим. Справа була не у погоді. Була якась психологічна пригніченість, невизначеність і зовсім тривожне очікування майбутнього.
Улітку 1988 року яскраво спалахнули перші масові мітинги біля пам'ятника Івану Франку, які буквально сколихнули Галичину. Але незабаром вони були заборонені, а спроба зібратись несанкціоновано – була жорстоко придушена.
Перші львівські мітинги біля пам'ятника Іванові Франку, 1988 рік. Фото з архіву автора
Восени того ж року була заборонена конференція Товариства Лева, створеного у жовтні 1987 року, в якому я був одним з керівників і яке за рік своєї діяльності підняло небачені до того пласти громадської активності.
Після кількох успішних дискусій наші спільні спроби разом з Студентським Братством організувати дискусійні клуби у Львівських вишах і прорватися з агітацією до студентів теж були заборонені.
На фоні масового розгортання народних фронтів у Балтійських республіках, Закавказзі і відродження польської Солідарності, що вийшла з підпілля і готувалася до виборів – це усе породжувало у нас, молодих активістів Товариства Лева, злість, що межувала з відчаєм через безсилля щось змінити у тодішній комуністичній УРСР.
Рада Товариства Лева. Від ліва: Ярослав Рибак, Ігор Гринів, Тарас Стецьків, Левко Захарчишин, 1989 рік. Фото з архіву автора
І тут – як грім серед ясного неба – 15 січня 89-го року в газеті "Літературна Україна" з'являється проект програми "Народного руху України за перебудову" і заклик створювати осередки підтримки цього руху! Ідея народилася в Спілці письменників і це зразу викликало довіру. Всі зрозуміли, що це запропонували "свої", бо прізвища цих письменників і поетів були відомі багатьом українцям.
Цей заклик став електричною іскрою, яка розбудила до масової дії. Всі відразу зрозуміли, що треба робити. Треба створювати осередки Руху. І далі події почали розвиватися з калейдоскопічною швидкістю.
1 березні 1989 року вийшов перший номер газети "Поступ", першої самвидавчої газети в Україні, який ми напівконспіративно готували у Львові в гуртожитку, в кімнаті, в якій проживав Олександр Кривенко з дружиною.
Я був членом редколегії газети, яку ми змогли надрукувати в Литві за допомогою "Саюдісу". Наклад у 10 тисяч розійшовся на вулицях Львова за лічені години.
На 24 березня активісти Української Гельсінської Спілки, Товариства Лева і Товариства української мови призначили несанкціонований мітинг біля памʼятника Івану Федорову. Влада його заборонила і розігнала. Але це тільки розпалило енергію людей.
26 квітня в день Чорнобильської трагедії ми попри все провели мітинг на площі Ринок, який міська влада не наважилася заборонити і там вперше в натовпі був розгорнутий національний прапор України, який приніс Ігор Калинець.
Чорнобильський мітинг перед міською радою у Львові, площа Ринок. Квітень 1989 року. Фото з архіву автора
Нарешті, 1 травня в день "солідарності трудящих" нам – прихильникам боротьби за суверенітет України – вдалося організувати багатотисячну, альтернативну офіційній колону демонстрантів, яка, прорвавши міліцейські кордони біля Оперного театру, гордо промарширувала по теперішньому проспекту Свободи з десятками синьо-жовтих прапорів повз пусту компартійну трибуну, зустрічаючи захоплені оплески жителів міста.
Це був справжній прорив! І вже 7-го травня в Пороховій вежі була створена Львівська крайова організація Народного Руху, а я увійшов до складу її Ради від Товариства Лева.
Далі було створення осередків Руху. Власне не стільки створення, скільки їх реєстрація і облік, бо вони масово і стихійно виникали як гриби після дощу.
Мені доручили працювати в організаційному відділі крайової організації і я добре пам'ятаю той неймовірний ентузіазм, який супроводжував цю розбудову організації. Далі були поїздки по райцентрах Львівщини і створення осередків там. Протягом травня-червня де ми тільки не побували. І всюди переповнені будинки культури, де люди захоплено ловили кожне наше слова і одноголосно приймали рішення про підтримку Руху.
Усі розуміли головну ідею: боротьба за суверенітет України, яку однозначно трактували як вихід з складу СРСР і здобуття Незалежності.
Влітку 1989 року розпочалася підготовка до проведення Установчого зʼїзду Руху в Києві. І ось власне тоді – в серпні – я почув пропозицію подумати над кандидуванням до Верховної Ради на виборах, що планувалися в березні 1990 року. Пропозицію мені зробив Ігор Гринів, тодішній голова Товариства Лева. Він сказав, що Рух буде виставляти своїх кандидатів і Товариству будуть пропонувати дати своїх людей.
До цієї розмови я взагалі не задумувався над подібним питанням. Але якщо виникла така можливість – то чому б не спробувати хоча б внести свою кандидатуру на розгляд?!
Далі був багатий на події вересень: установчий зʼїзд Народного Руху, на якому мене обрали до складу Великої ради Руху, знаменитий музичний фестиваль "Червона рута" в Чернівцях.
Потім в листопаді впала Берлінська стіна.
І ми зрозуміли, що зʼявився реальний шанс поборотись за владу і реалізувати ідею, за яку боролись і гинули десятки попередніх поколінь.
Тоді ж у листопаді одночасно з організацією проведення ланцюга Злуки 22 січня Львівська крайова рада Руху розпочала складати списки кандидатів в народні депутати України.
Листівка із повним текстом програми кандидата в депутати Тараса Стецьківа. З архіву автора
Оскільки у керівництва Руху були серйозні побоювання, що комуністична влада не реєструватиме кандидатів від національно демократичних сил, особливо дисидентів, ухвалили рішення про те, що на кожен округ буде висуватися основний кандидат і кілька дублерів.
Так я опинився в трійці дублерів на Мостиський виборчий округ номер 275, де основним кандидатом був Іван Гель.
Виборча кампанія фактично розпочалась у січні 1990 року, а емоційний її старт започаткував ланцюг Злуки 22 січня, який в Галичині і на Львівщині, зокрема, перетворився в грандіозний масовий людський здвиг.
Перші передвиборчі зустрічі організовувала влада і туди запрошували всіх кандидатів. Зустрічі проходили на підприємствах за модераціі виборчої комісії і тому ми дуже швидко відмовилися від такої форми і самі почали організовувати спілкування з людьми. Оскільки округ був сільський, треба було об'їздити максимальну кількість населених пунктів. Що ми, власне, і робили – кандидати від Руху: інколи – разом, інколи – поодинці.
Населених пунктів в окрузі було більш як півтори сотні. Плюс два райцентри і три містечка. Усі, звичайно, обʼїхати не вдалось, але в двох третинах, думаю, я побував. Власне, усі мої витрати на ту кампанію – це були кошти на рейсовий автобус і виготовлення 2 тисяч плакатів, які забезпечило Товариство Лева.
Іще було десь 10-15 поїздок по селах з хором Товариства Лева, який очолювала Марія Процев'ят. Хор давав концерти, відроджуючи українські народні, стрілецькі і повстанські пісні, а ми – займалися політичною агітацією. Найбільше, що запамʼяталося з тих зустрічей, –це практично всюди переповнені зали і сяючі надією очі людей.
Офіційна програма кандидата в депутати Тараса Стецьківа на виборах 1990 року. Фото з архіву автора
Поступово в процесі кампанії я почав відчувати, що здобуваю все більше і більше прихильності у простих людей, що і засвідчили результати голосування у першому турі. Серед 22 кандидатів Іван Гель набрав 30 тисяч голосів, я 27 тисяч і таким чином ми опинилися в другому турі.
І тут керівництво Руху опинилося перед дилемою. Оскільки в другий тур вийшли два кандидати Руху, загрози перемоги комуністичного кандидата уже не було, то перевагу, як вважало керівництво, слід віддати Івану Гелю. І це було логічно, він був заслуженою людиною: 10 років таборів, боротьба за відновлення греко-католицької церкви.
Але і зняти мене перед другим туром теж було ризиковано, бо тоді одному кандидату, який залишався, слід було набирати більше 50 відсотків голосів. І цією обставиною могла скористатися комуністична влада, щоб не дати Іванові Гелю набрати більше половини голосів усіх виборців і тоді визнати вибори такими, що не відбулися. А при наявності двох кандидатів, для перемоги слід було набрати відносну більшість голосів
Тоді було прийнято соломонове рішення: Тарасу Стецьківу не зніматися з виборів, але не їздити і не агітувати за себе перед другим туром. Так я на два тижні отримав вимушені політичні канікули і змушений був пасивно спостерігати за тим, що відбувається.
Як виявилося, це рішення зіграло свою роль в кінцевому результаті виборів. Бо коли Іван Гель, інколи разом з В'ячеславом Чорноволом, Михайлом Горинем, Іриною Калинець їздив на зустрічі, то люди часто запитували: "А де другий кандидат!?"
Проте вирішальну роль, на мою думку, зіграв мітинг у містечку Комарно Городоцького району за кілька днів до другого туру. На тому мітингу зібралось близько 5 тисяч людей з самого міста і навколишніх сіл. Виступав сам Гель, проте головною подією був виступ Вʼячеслава Чорновола. На цьому мітингу також було дозволено виступити двом моїм довіреним особам – Роману Кечуру та Ігорю Маркову.
Після мітингу організатори, серед яких було багато старих загартованих бандерівців, що пройшли табори і заслання, запросили виступаючих, включаючи і моїх довірених осіб, на вечерю.
З тієї вечері (як потім сказали мені хлопці) стало зрозуміло, що ситуація з виборами на окрузі ділиться приблизно навпіл. Всі допитували Чорновола, що робити. Вʼячеслав Максимович не міг не бути за Геля, вони були політичними побратимами, разом пройшли роки таборів, все життя присвятили боротьбі за Україну. Але він також не міг сказати нічого проти мене.
Більше того, я уособлював молодість, нове покоління, яке було покликане старшими борцями продовжувати справу здобуття держави. Таким чином роль арбітра була покладена на волю виборців.
Тоді голоси рахували досить швидко і вже приблизно о шостій ранку в понеділок після виборів стало зрозуміло, що я переміг з перевагою в 302 голоси. А Іван Гель був обраний депутатом Львівської обласної ради.
Повертаючись подумки до тих подій, які крутим віражем змінили мою долю, я часто задаю собі питання: як і чому це сталося? Чого було більше: удачі та везіння, чи поту і тяжкої праці? Чи це був збіг обставин у вирі тодішніх революційних подій?
Мабуть в різній мірі було присутнє усе.
Але якби не було участі у створенні в жовтні 1987 року Товариства Лева, заснуванні газети "Поступ", участі в організації перших Львівських мітингів, створенні крайової організації Руху та розбудові його оргструктури, врешті решт, якби не було сотень зустрічей по містах і селах, підприємствах та організація і агітації за здобуття суверенітету і незалежності України – то, мабуть, не було б того результату.
Іншими словами, ці активності стали необхідними умови для моєї перемоги на виборах. А достатні умови створювалися вже без моєї участі.
Читайте також:
Перші демократичні парламентські вибори
Як я став депутатом. Спогади Володимира Філенка
Не товариш. Фантастичні вибори великого 1990 року
