Черчилліана: панорама українських видань. Темні часи. Вінстон повертається

За іронією долі, один з найбільш цитованих політиків у світовій історії Вінстон Спенсер Черчилль казав, що усі його найкращі вислови вже озвучили давні римляни, а улюблене чтиво неуків – збірники афоризмів. Якщо проаналізовати бібліографію прем'єра 1980-х – початку 2000-х років, то, вживаючи його ж слова, можна легко визначити на формування якої аудиторії були спрямовані ті видання, адже все вартісне тривалий час знаходилось під ідеологічною забороною, як і постать самого сера Вінстона Черчилля, затаврованого радянською пропагандою "палієм війни" та "реакціонером".

Через низку суспільно-політичних факторів пік видання світових бестселерів про Вінстона Черчилля в українському перекладі припав на 2019 рік, символічно збігаючись із 145-річчям від дня народження легендарного прем'єра. Проте визначальним поштовхом до переосмислення його спадщини стали політичні зміни у самій Британії, викликані Брекзитом. У 2017 році на екрани вийшли два культові фільми – "Темні часи" та "Дюнкерк".

Вони актуалізували запит на сильного лідера, здатного до рішучих дій у часи кризи, та продемонстрували важливість консолідації нації, що відгукнулося й українському читачеві. Знайомство аудиторії з творчістю самого Черчилля розпочало "Видавництво Жупанського", випустивши роман "Саврола" (2017) та "Спогади про Другу світову війну" (2018). Після трагічних подій 2022 року ці книги разом із новими біографічними дослідженнями активно перевидаються, адже актуальність теми зросла у геометричній прогресії.

Колосальний інтерес до постаті британського політика дає підстави говорити про формування окремого тренду в українському книговиданні, який ознаменував новий, глибший підхід до презентації Черчилля задля розвитку освіченої аудиторії. Цю тенденцію підтверджує і видавництво "Лабораторія", яке анонсувало вихід сімейної саги Мері С. Ловелл "Черчиллі. Сім'я в серці історії: від герцога Мальборо до Вінстона Черчилля" наприкінці цього року.

Огляд варто почати із розкішної хрестоматійної праці офіційного біографа британського прем'єр-міністра Мартіна Ґілберта "Черчилль. Біографія", яка вперше вийшла у "Stone publishing" 2019 року та була перевидана "КМ-Букс" у 2023-му. Це фундаментальне дослідження життєвого шляху Вінстона Черчилля можна вважати камертоном у сприйнятті його біографії. Попри значний обсяг книги, яка налічує 888 сторінок та доповнена ілюстраціями на 64 аркушах, автор, без натяку на занудство, оповідає у найменших деталях історію нащадка герцога Мальборо, який успадкував його військовий геній.

Завдяки клопіткій праці М. Ґілберта, який упродовж майже тридцяти років опрацював сотні тисяч документів (листи, архівні матеріали, мемуари, щоденники, промови), а також завдяки відомостям, наданим сином прем'єра Рендольфом, читач вирушає у захопливу подорож світом Вінстона Черчилля. Мартін Ґілберт у передмові зазначає, що "намагався подивитися на Черчилля з різних сторін, спираючись при цьому на його власні думки, дії, досягнення й переконання, а не на усталені хибні уявлення. […].

Життя Черчилля докладно описане; збереглося безліч тогочасних матеріалів. Тому практично кожну подію, учасником якої був політик, можна прокоментувати його ж словами і з'ясувати справжні наміри Вінстона щодо будь-якого вчинку". Тож такий підхід дає відчуття дотику до живої людини, руйнуючи ефект статичного бронзового постаменту.

Як відомо, малий Вінстон не міг похвалитися ані щасливим дитинством, ані успіхами в навчанні. Однак, попри дитячі сльози, він культивував свою винятковість. А прагнення виправдати сподівання батька та водночас реабілітувати його ім'я стали вузловими у формуванні феномену Черчилля, який у приватних нотатках писав: "Я вірю у свою щасливу зірку, вірю, що покликаний досягти чогось у цьому світі".

Книга детально розкриває всі без винятку етапи його життя – а їх виявилося значно більше, ніж можна собі уявити до її прочитання. Ця праця є незаперечним підтвердженням успішної реалізації амбіцій молодого Черчилля, який не втрачав юнацького запалу впродовж усього віку. А з огляду на колосальний фактаж, дослідження Ґілберта можна вважати справжнім зрізом британської історії на зламі XIX –XX століть крізь призму біографії центральної постаті цієї епохи.

У своїй книзі "Черчілль. Біографія" ("Видавництво Жупанського", 2019) Себастіан Гаффнер пропонує лаконічний, але глибокий нарис життя сера Вінстона. Попри невеликий обсяг, праця акцентує увагу на ключових етапах політичної кар'єри прем'єр-міністра й захоплює своїм самобутнім публіцистичним звучанням.

Німецький дослідник подає порівняльний аналіз стратегій знакових постатей тих драматичних подій і переконливо пояснює, чому в Невілла Чемберлена, попри всю вагомість його економічних розрахунків, не було жодних шансів проти Гітлера. Гаффнер зазначає, що "Гітлер був не лише людиною, яка будь-який крок назустріч автоматично сприймала як вияв слабкості й боягузтва та запрошення дати копняка. Він був людиною, яка хотіла війни заради війни – або, точніше, заради біологічної революції […]. Він також не був державним діячем: він думав не категоріями держав, а категоріями рас".

Це мислення виходило за межі розуміння Чемберлена, проте його чітко вловив Черчилль. Останній бачив, що фюрер "був доволі зловісним видом революціонера, не менш зловісним, ніж більшовики 1918 року, тож свою найглибшу ненависть до Леніна і Троцького він легко міг перенести й на Гітлера". Дослідник зауважує, що огида Черчилля до Гітлера була справжньою – це було неприйняття "дуже людяної людини всього мерзенного й жорстокого".

Водночас автор резюмує: "Без Черчилля Гітлер досяг би тріумфу, а без Гітлера Черчилль помер би як блискучий невдаха й анахронізм". Моделюючи різні варіанти розвитку подій залежно від зовнішньої стратегії тогочасного уряду, С. Гаффнер підводить читача до усвідомлення важливого факту: попри колосальну ціну, яку Велика Британія заплатила у Другій світовій війні, продовження політики "умиротворення" означало б для неї невідворотний кінець.

Так, заради об'єктивності варто зазначити: хоча Невіллу Чемберлену й не судилося отримати Нобелівську премію миру, якої свого часу був удостоєний його старший брат Остін, Британська імперія наприкінці війни й справді втратила своє домінування. Після Тегеранської конференції це стало цілком очевидним для Вінстона Черчилля.

Його пригнічений емоційний стан яскраво засвідчує порівняння союзників, між якими опинилася Британія. Образи США та СРСР він передає через алегорію велетенських звірів, а власну країну називає то маленьким левом, то бідним англійським віслючком, який опинився між "величезним радянським ведмедем і величезним американським слоном", проте "єдиний знає, куди йти".

"Видавництво Жупанського" також випустило два знакових твори Вінстона Черчилля – двотомні "Спогади про Другу світову війну" (скорочена версія мемуарів у шести томах), головно за які він був удостоєний 1953 року Нобелівської премії у галузі літератури з формулюванням "за неперевершеність історичного й біографічного опису та блискуче ораторське мистецтво, за допомогою якого відстоювалися найвищі людські цінності" та роман "Саврола".

Хоча Вінстон Черчилль у спогадах "Мої ранні роки" з подивом зізнавався, що писати белетристику значно легше й швидше, ніж історичні праці, які потребують клопіткої перевірки фактів, – "Саврола", створений ним у 23 роки, залишився його єдиним художнім твором. Ба більше, молодий автор, кокетуючи, навіть просив своїх друзів ніколи його не читати.

Появу роману також супроводжував курйоз: Черчилль із подивом і певним розчаруванням виявив, що він не єдиний автор із таким іменем, а захопливі відгуки адресовані не йому, а його дуже популярному на той час тезці, який жив за океаном. Тож усі наступні праці він завбачливо підписував повним своїм ім'ям, додаючи прізвище Спенсер, а згодом під час відвідин США навіть зустрічався з американцем Черчиллем.

Роман "Саврола" приваблює не так своїм сюжетом – поваленням деспотичного режиму у вигаданій республіці Лавранії, як монологами головного героя, який втілює альтер еґо самого Вінстона, а відтак цінними автобіографічними моментами. Невгамовний автор вкладає в уста Савроли кредо, якого дотримувався усе своє життя: "У таких людей дух загартований так, що вони знаходять відпочинок в дії, утіху – тільки в небезпеці, і лиш у неспокої на них сходить спокій".

Особливо зворушує сповнений любові та щирої вдячності фрагмент, у якому впізнається його няня Елізабет Енн Еверест, яку він називав Вум: "Вона гляділа його від самого народження з відданістю і турботою, що не знали меж. Любов таких жінок – річ дуже дивна: мабуть, їхні почуття найбезкорисливіші у світі. Мати любить своє дитя, і така є природа материнства. Юнак любить свою кохану, і це теж має своє пояснення.

Собака любить свого господаря, бо він годує її. Чоловік любить свого друга, бо той, можливо, стояв з ним пліч-о-пліч у важкі часи. У всіх цих випадках ми знаходимо ті чи ті пояснення, а ось любов названої матері до свого вихованця здається геть ірраціональною. Це один з небагатьох доказів – і їх не можна пояснити навіть за допомогою цілої асоціації ідей – того, що природа людства вища за відвертий утилітаризм і що у нього вище призначення".

Варто зазначити, що це не були лише слова. Звільнення няні, яка виховувала також його молодшого брата Джона, стало для Черчилля сильним ударом. Вінстон клопотав про посаду для неї в домі своєї бабусі, герцогині Фенні, а згодом засуджував звільнення няні, пишучи матері: "Вона любить Джека і мене більше, ніж будь-кого у світі; якщо її виженуть на вулицю так, як пропонує герцогиня, – це можливо, і навіть напевно, її доб'є".

Мабуть, лише один Вінстон з усієї родини відчував вдячність до цієї жінки, яка понад вісімнадцять років попрацювала у них, тому підтримував фінансово свою "названу матір", оплачував її лікування та взяв повністю на себе організацію похорону, коли вона померла від пневмонії влітку 1895 року. У січні того ж року він втратив батька. Черчиллю мало виповнитись 21 рік і він тільки закінчив навчання у Королівському військовому училищі у Сандгерсті. У листі до своєї матері леді Рендольф зізнавався: "У мене більше ніколи не буде такого друга". Ці слова були про його Вум.

Жінка, яка виховувала Черчилля

httpswinstonchurchill.org

Попри перемогу Савроли та кар'єрний злет його прибічників, у фіналі роману відчувається невтішний біль через втрату рідної душі: "А ось про стареньку няню ніхто не прочитає ані слова, бо такі як вона для історії геть не цікаві". Варто зазначити, що юнацькі переживання Вінстона Черчилля, пов'язані з місіс Еверест, мали дуже глибокий характер й визначили згодом засади соціальних реформ, які він здійснював під час перебування на посадах міністра торгівлі та промисловості й міністра внутрішніх справ.

Так, Черчилль ініціював державне пенсійне забезпечення й дбав про те, щоб удови отримували пенсію з моменту, щойно втратять чоловіка. Також запровадив 8-годинний робочий день для шахтарів, перерви на чаювання, сприяв відкриттю бірж праці та скоротив пенсійний вік з 70 до 65 років. Перебуваючи на посаді міністра внутрішніх справ, він вперше запровадив відмінність між статусами кримінального та політичного в'язнів, завдяки чому значно полегшилося становище багатьох ув'язнених суфражисток.

Двотомне видання "Спогадів про Другу світову війну" презентує читачеві не лише розповідь найавторитетнішого учасника тих випробувань – Вінстон Черчилль є єдиним лідером країн Антигітлерівської коаліції, який залишив масштабні мемуари про найбільшу війну XX століття.

Робота над спогадами стала для Вінстона Черчилля порятунком як у моральному плані – адже, як відомо, відразу після перемоги британці своїм голосуванням позбавили його всіх повноважень, так і у фінансовому – завдяки колосальним гонорарам, які виплачували американські й британські видавці за публікацію, Черчилль врешті-решт, як не парадоксально це б не звучало, покращив своє фінансове становище.

Мемуари були ще й політичним реваншем, адже, на жаль, усі найгірші прогнози, висловлені ним у 1930-х роках, справдилися. Тож ця праця стала для Черчилля відплатою за роки перебування в "політичній пустелі", у якій його тримали прихильники політики умиротворення на догоду Гітлеру. Водночас це стало відповіддю британським симпатикам "соціалістичного експерименту", які, приблизно ж у той самий час, заспокоювали Сталіна, що Черчилль як політик уже "закінчився".

Одним із ключових лейтмотивів спогадів є обґрунтування погляду, що Друга світова – це "непотрібна війна", яку можна було уникнути. "Цю війну, яка зруйнувала те, що лишилося від світу після попередньої війни, – зазначає В. Черчилль, – було легше зупинити, ніж будь-яку іншу". Саме розкриттю цієї теми присвячені розділи, які мають вельми промовисті назви "Наближення бурі", "Безумство переможців", "Етапи шляху до катастрофи", "Самі", "Зґвалтування Австрії", "Французька агонія".

Удаючись до стратегії викриття, Черчилль описує цілу низку допущених промахів "на довгому шляху від безпеки до щелеп Смерті", змарнований час називає "роками сарани". Піддає особливій критиці нерішучість, як уряду Британії так і Франції: "Якби і Великобританія, і Франція підтримували кількісний паритет із Німеччиною, разом вони були б удвічі могутніші й Гітлерову кар'єру насильства можна було б задушити в зародку, не втративши жодного життя".

Говорячи про наслідки політики, яку можна назвати "поринанням у летаргію та сліпоту" та протиставляючи пацифізм країн переможців у Першій світовій війні мілітаристській позиції нацистської Німеччини, Вінстон Черчилль водночас застерігає від таких помилок у майбутньому, пишучи, що "злоба нечестивих була зміцнена слабкістю чеснотливих; […] заклики до розважливості та стриманості можуть стати першими чинниками смертельної небезпеки; […] середній шлях, обраний унаслідок бажання мати безпеку й спокійне життя, може привести просто до осередку небезпеки".

Окреслюючи процеси виникнення тоталітарних режимів ХХ століття, Черчилль підкреслює їх брутальність та нищівний характер для людства, зазначаючи, що "фашизм був тінню потворного виродка комунізму", що "як фашизм походив від комунізму, так і нацизм розвинувся з фашизму. Отже, зародилися ті споріднені рухи, яким незабаром судилося вкинути світ у іще огиднішу боротьбу, про яку ніхто не може сказати. що вона скінчилася з їхнім знищенням".

Шкала емоційності характеристик посилюється за допомогою метафоричності образів. Зокрема, згадуючи про прихід до влади фюрера, Черчилль пише: "Адольф Гітлер нарешті прийшов до влади. Але він був не сам. Він прикликав із глибин поразки фурій темних і диких пристрастей, латентно притаманних найчисленнішій, найміцнішій, найнещаднішій, найсуперечливішій і найнещаснішій європейській нації. Він відродив страхітливого ідола – всепожираючого Молоха, жерцем і втіленням якого він був".

Вважаючи цей історичний факт одним із найтрагічніших в історії людства, Вінстон Черчилль наділяє нацизм та його лідера демонічними характеристиками, підкреслює страхітливу патологічну одержимість цього режиму владою: "могутні сили вирвалися на волю, порожнеча розверзлася, і ту порожнечу за якийсь час заповнив несамовитий маніяк, сповнений найотрутнішої ненависті, яка коли-небудь пожирала людські серця: капрал Гітлер".

Значну увагу приділено з'ясуванню причин укладання пакту Молотова-Ріббентропа, який Черчилль назвав "огидним неприроднім актом", на який могли наважитись "тільки тоталітарний деспотизм обох країн". Зрадливий напад нацистів на свого недавнього союзника В. Черчилль у своїх мемуарах характеризує крізь призму міфологічного образу: "Немезида – "богиня помсти, що руйнує всяку непомірковану щасливу долю, стримує самовпевненість, яка супроводить її... і карає за надзвичайні злочини…"".

Стратегічний геній Черчилля зумів передбачити усі виклики нашого часу. Спогади про Другу світову завершують розділи "Залізна завіса", "Поява прірви", "Атомна бомба", у яких порушено проблему виникнення нових загроз для сучасного світу. Перша була пов'язана із захопленням значних територій Європи радянською армією, формуванням нових сфер комуністичного впливу: "Тієї пори було нелегко відвернутися від споглядання великої та виснажливої перемоги над однією тиранією і дивитися на перспективу втомливої і дороговартісної кампанії проти другої".

Також іншою великою загрозою стало винайдення атомної зброї в СРСР, що створило "ще нечувану рівновагу сили, рівновагу, засновану на власності на засоби взаємного знищення". А відтак, Вінстон Черчилль зазначає, що "людська трагедія досягає своєї кульмінації у факті, що після всіх зусиль і жертв сотень мільйонів людей і перемог Праведної Справи, ми однаково не здобули ані Миру, ані Безпеки і стоїмо перед ще тяжчими небезпеками, ніж уже подолані…".

Дослідження військового історика Ентоні Такер-Джонса "Черчилль. Лідер і командир. Вінстон Черчилль на війні 1895–1945" (ВД "Атена", 2026) збалансовує сприйняття спогадів прем'єра. Автор пропонує об'єктивний, позбавлений суперлятивного тону погляд на кар'єру видатного політика, яка розпочалася з наполегливих спроб молодого лейтенанта взяти участь у військових кампаніях (зокрема на Кубі, в Індії та Судані), що, як сам зазначав у листі до матері, згодом дало б йому змогу "перекувати меч на ніж для різання паперу, а гусарську ташку замінити на передвиборчу промову".

Дослідник пропонує зважений погляд на всі важливі військові кампанії та політичні рішення Черчилля. Зокрема на ті, які свого часу викликали шквал нищівної критики та вважалися кінцем його політичної кар'єри: оборону Антверпена, катастрофу в Галліполі, повернення до золотого стандарту та суперечливі взаємини з Махатмою Ганді, якого прем'єр зневажливо називав "оголеним факіром". Такер-Джонс змальовує образ британського лідера як надзвичайно контраверсійної політичної фігури величезного калібру. Слова генерала Брука: "Без нього Англія, безумовно, пропала б, а з ним Англія знову й знову опинялася на межі катастрофи", – наче підсумовують усю парадоксальність вдачі Черчилля.

Стан сучасної війни загострює інтерес до воєнної історії. І хоч Вінстон Черчилль говорив, що "збочена наука" спотворила війну, він належав до тих людей, які щиро цікавилися технологічними розробками та інноваціями. Зокрема, він доклав чимало зусиль для впровадження перших танків, розбудови Королівських військово-повітряних сил та використання хімічної зброї (іприту). Зважаючи на той прикрий факт, що зараз наш ворог вважає моральний стан цивільного населення своєю прямою військовою ціллю, цікаво простежити еволюцію оцінок доцільності застосування масованих килимових бомбардувань міст з метою досягнення капітуляції урядів.

Як показує історичний досвід, Люфтваффе своїми нальотами під час Битви за Британію у 1940 році – попри загибель майже 50 тисяч цивільних громадян – досягло абсолютно протилежного ефекту. Зрештою нацисти зазнали невдачі й змушені були переорієнтуватися на свого "нового" ворога на Сході. Важливою є ремарка щодо родів військ гітлерівської Німеччини: з-поміж них Люфтваффе, створене Ґерінгом всупереч умовам Версальського договору, користувалося найбільшою прихильністю Гітлера й було найзавзятішим за своїм нацистським духом, а відтак мало особливий ідеологічний статус.

Якщо ж говорити про саму Британію, її Королівські ВПС, які завдавали ударів у відповідь, щоб перенести війну на територію ворога, також не змогли зламати німецький спротив лише повітряним терором. Драматичним моментом у цій ситуації було те, що сам Черчилль, який стояв біля колиски британських Королівських ВПС і під час Бліцу виголосив легендарне: "Ніколи в царині людських конфліктів так багато людей не завдячували такій малій кількості", згодом – після страшних руйнувань німецьких міст – повністю відмежувався від стратегії килимових бомбардувань. На цьому аспекті Такер-Джонс робить особливий акцент, згадуючи маршала Королівських повітряних сил Артура Гарріса.

Тому держава-агресор рф, яка сьогодні намагається компенсувати свої невдачі на фронті масованими ракетно-дроновими атаками на українські міста й перетворює життя мирних громадян на безперервні "дні орла" (за назвою нацистської операції), мала б зважати на ці історичні прецеденти і не провокувати ситуацію, яка б могла викликати у когось жаль за, скажімо, зруйнованими її "культурними столицями". Якщо ж припустити реалізацію найгіршого сценарію з використанням зброї масового ураження, то, без сумніву, ядерний вибух стане останнім ефектним феєрверком кінця нашої епохи. І не факт, що до раю потраплять ті, які вже туди зібралися, залякуючи світ Судним днем.

Традиційно автори, які описують перші місяці прем'єрства Черчилля, значну увагу приділяють його ідеї фікс – будь-якими засобами залучити США до війни. Хоча "справу зробив" японський наліт на Перл-Гарбор 7 грудня 1941 року, а завершив 11 грудня сам Гітлер, оголосивши війну США, Такер-Джонс згадує успішну операцію британської розвідки під назвою "Карта Південної Америки від Гітлера".

Він зазначає, що Черчилль, який також стояв біля витоків секретних Британських служб – МІ5 та МІ6, "дав указівку МІ6 підробити німецькою мовою мапу, яка демонструвала б гітлерівські плани нападу на Південну Америку. З неї виходило, що під владою нацистів регіон розділили б на п'ять супердержав і північна частина називалася б Новою Іспанією. Мапу передали Рузвельту під виглядом справжнього документа, і її використали як обґрунтування президентської підтримки Британії". Такі нюанси викликають відчуття дежавю й, водночас, доводять, що маніпуляції можна пробачити, якщо вони зроблені заради доброї справи. І таких прихованих деталей у книзі чимало.

Значну увагу Такер-Джонс приділяє розбіжностям у поглядах союзників щодо концентрації всіх сил для проведення вирішальної операції "Оверлорд" через Ла-Манш. Зокрема, йдеться про небажання Рузвельта підтримати наступ на Балканах, на якому наполягав Черчилль, прагнучи випередити просування радянських військ у Центральній та Східній Європі. Однак американці проігнорували побоювання прем'єра, внаслідок чого значна частина цих територій опинилася в "російсько-комуністичних пазурах". Британський лідер зазначав: "Вважаю, що з політичного погляду ми повинні просуватися в Німеччину якомога далі на схід і, якщо Берлін буде в межах нашої досяжності, безперечно повинні взяти його".

І хоча Такер-Джонс аргументує рішення військового керівництва США тим, що Двайт Айзенгавер та Джордж Маршалл вважали пріоритетом знищення ворога найкоротшим шляхом і з найменшими втратами, а не запобігання майбутнім кризам, застереження Черчилля виявилися пророчими. Він наголошував: "Якщо вони візьмуть ще й Берлін, то чи не вкарбується надто міцно в їхні голови враження, що вони величезною мірою посприяли нашій спільній перемозі, і чи не породить такий настрій значних труднощів у майбутньому?". Як бачимо, це дійсно призвело до колосальних проблем, і дотепер щотравня з красної площі частині людства нагадують про його "борги".

Особливу нішу займають політичні біографії, що висвітлюють найвизначніший етап життя Черчилля – час, коли він, образно кажучи, стає тим самим Черчиллем у загальновідомому розумінні, а все його попереднє життя було лише підготовкою до "цієї години та до цього випробування". Це період його прем'єрства, коли постать політика перетворилася на символ незламності. Серед таких праць: "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію" Бориса Джонсона ("Vivat", 2019), "Як Черчилль врятував цивілізацію" Джона Харта ("Фабула", 2019), "Черчилль і Орвелл. Битва за свободу" Томаса Рікса ("Лабораторія", 2021) та "Велич і ницість. Історія про Черчилля, його родину та спротив під час Лондонського бліцу" Еріка Ларсона ("Наш Формат", 2022).

Британський експрем'єр Борис Джонсон, аналізуючи феномен свого знаменитого попередника, виокремлює наріжні принципи його постаті. По-перше, Вінстон Черчилль понад усе цінував престиж Британської імперії. По-друге, свій власний авторитет він не мислив без величі рідної країни. Між цими поняттями у його формулі стояв знак рівності.

Нинішній інтерес українських видавництв до постаті Черчилля ніби підказує, які орієнтири має обрати сучасна Україна. Це були цінності аристократа й переконання, якими свого часу керувалася й наша власна еліта, зауважуючи: "Легко любити Україну до глибини душі, а ви спробуйте любити її до глибини своєї кишені". Очевидно, що такі принципи не мають нічого спільного з логікою сучасних ділків, чия філософія зводиться до двох банальних прагнень: дорватися та урвати. Для них усвідомлення того, що "Королеві потрібно служити", залишається занадто складним завданням. Проте Черчилль мислив зовсім іншими категоріями – державницькими й так, як цього вимагав масштаб його особистості.

Такі книги озброюють на полі інформаційної війни, формуючи критичне мислення. Чого тільки варта згадка Е. Ларсона про цинічні пропагандистські методи Геббельса, які здатні були вибілити та реабілітувати будь-який військовий злочин: "Тим часом міністр пропаганди Геббельс зіткнувся з черговою пропагандистською проблемою: погамувати галас, який здійнявся після п'ятничного бомбардування Букінгемського палацу; для громадськості цей крок видався провальним. На війні щодня трапляються різні звірства, але весь світ вважав цей напад підступним і безглуздим.

Геббельс розумів: обурення можна приглушити розголосом інформації про те, що в палаці облаштували сховок боєприпасів чи десь поряд із ним є важливий склад, електростанція або інша ціль, яка надасть правдоподібності версії, буцімто бомби влучили в палац випадково.[…]. Під час недільної пропагандистської наради Геббельс наказав майору Рудольфу Водаргу, представникові Люфтваффе в його міністерстві, "з'ясувати, чи є якісь військові цілі поблизу Букінгемського палацу". Якщо їх немає, сказав Геббельс, німецька пропаганда повинна їх вигадати – наприклад сказати, що "у безпосередній близькості до палацу є таємні військові склади"".

Ця лектура не лише резонує з нашим часом і є важливою з огляду на промовисті історичні паралелі, зумовлені протистоянням військовій агресії тоталітарної країни, коли образи Лондонського бліцу й Битви за Британію стають частиною нашої реальності битви за Україну.

Вона також має беззаперечний терапевтичний ефект: через співпереживання та осмислення історичного досвіду настає чітке усвідомлення того, що все це вже було і що це все неодмінно має закінчитись. На ці видання покладається важлива місія: підтримати українського читача бодай морально у час, коли йому нічого іншого не можуть обіцяти, окрім як "крові, важкої праці, сліз та поту".