Спецпроект

Китайський урок для України: як Вашингтон почав "дружити" з Пекіном проти Москви

Відносини США із комуністичним Китаєм еволюціонували від невизнання режиму Мао Цзедуна до спільних дій проти СРСР. Це стало можливим ціною зміни позиції Вашингтона щодо тайванського питання.

 

Що читаємо? Книга Генрі КіссинджераChina ("Китай" - укр.) - Мюнхен, C. BertelsmannVerlag, 2011

Прихід до влади у Китаї комуністів на чолі з Мао Цзедуном у Сполучених Штатах сприйняли як власну поразку в боротьбі за зони впливу на карті світу із Радянським Союзом.

Цей розпач виражався також і в тому, що китайських комуністів у Вашингтоні відмовлялися сприймати як легітимну владу Китаю. Нею на певний час вважали режим націоналістів, який втік під час громадянської війни на Тайвань.

До 1971 року саме Тайвань, який й досі офіційно називає себе Республікою Китай, був представлений у ООН як постійний член Ради Безпеки.

Проте пізніше це місце посіла комуністична КНР, а офіційне дипломатичне представництво США відкрилося у Пекіні.

Протягом кількох десятиліть Пекін перетворився із запеклого ворога, з яким американці фактично напряму воювали під час корейської війни, на важливого союзника у протистоянні із СРСР і пізніше – на вагомого економічного партнера.

Натомість, Тайвань, від планів приєднання якого у Пекіні ніхто так і не відмовився, з тих пір залишається у сірій зоні міжнародного невизнання.

Одним із авторів цього розвороту у зовнішній політиці Сполучених Штатів є Генрі Кіссинджер.

Генрі Кіссинджер
Генрі Кіссинджер
history.com

Саме як радник президента США Річарда Ніксона та пізніше як державний секретар він брав активну участь у переговорах, що зламали кригу американо-китайських взаємин.

Саме тому його книга "Китай" цінна не лише роздумами Кіссінджера-науковця, який до початку своєї дипломатичної роботи зробив кар'єру у Гарварді, але, передусім, його свідченнями як очевидця цих подій.

Книга хоч і містить екскурс в історію Китаю та його непростих відносин із Заходом, концентрується передусім на тому, як Вашингтон вибудовував свою політику щодо Пекіну після приходу до влади Мао Цзедуна. Особливо – у період, коли цим займався особисто Кіссинджер.

Тому від майже філософських роздумів про відмінності у сприйнятті світу між китайцями та західними політиками на прикладі китайської гри ґо та традиційних шахів, популярних на Заході, дипломат досить швидко переходить до опису тих обставин, з яких почалося налагодження сучасних нам американо-китайських відносин.

Ці обставини було важко назвати сприятливими.

Мао ще не закріпив контроль над материковим Китаєм та вже поспішав показати світу та американцям: він не боїться Заходу. Навіть попри ядерну загрозу, супроти якої Пекін тоді нічого не міг протиставити.

У 1957 році Мао заявляє у Москві, що його не лякає можлива загибель у ядерній війні 300 мільйонів китайців – на той момент половини населення країни, - бо це дозволить перемогти імперіалізм.

Ця цитата чудово підсумувала фактично два десятиріччя запеклого протистояння.

Генрі Кіссинджер та Мао Цзедун
Генрі Кіссинджер та Мао Цзедун
Фото: thevintagenews.com

У тому протистоянні збіднілий, недорозвинений Китай не просто НЕ боявся "підставляти лоба" американцям. Китай постійно грав із ними на підвищення ставок, що чудово продемонстрували дві так звані тайванські кризи та війна у Кореї.

Однак саме у час, коли Мао проголошував ці слова, подумки він вже готувався до того, що набагато більшу загрозу у найближчому майбутньому становитиме вже не Вашингтон, а вже фактично колишній союзник - Москва.

Потроху Пекін починав шукати можливості для того, щоб відновити контакт із США.

Це на той момент було непростою задачею. Жодних прямих контактів між американцями та китайцями не було, а відкривати свої карти досвідчений гравець Мао не поспішав.

У 1965 році він почав робити перші натяки на свою готовність переглянути стан справ у відносинах із Америкою.

У інтерв'ю американському журналісту Едгару Сноу, що був близьким до лідера китайських комуністів ще з часів громадянської війни у Китаї, Мао навіть висловив "жаль" з приводу того, що між двома країнами на той момент фактично не було жодної комунікації.

На цей досить відвертий сигнал у Вашингтоні ніхто не звернув жодної уваги, адже Сноу американці вважали ледь не китайським пропагандистом, тому в принципі не цікавилися його роботою.

Кумедно, але – за словами особистого лікаря Мао – той у свою чергу вважав журналіста агентом ЦРУ.

Втім бажання Мао, попри всі складнощі, включно із спротивом всередині країни, все ж принесли плоди.

Молодий Мао Цзедун та Едгар Сноу
Молодий Мао Цзедун та Едгар Сноу
Фото: researchgate.net

Завдяки посередництву Пакистану вдалося узгодити місію Кіссинджера, якого американський президент відрядив підготувати ґрунт для першого контакту двох лідерів.

Раднику з національної безпеки вдалося не просто знайти спільну мову із китайцями, але й домовитися про візит Ніксона до Пекіна.

Коли у липні 1971 році про це повідомили публічно, новина мала ефект розірваної бомби.

Кіссинджер цілком справедливо називає цей дипломатичний маневр одним із поворотних моментів "холодної війни".

Китай не просто віддалився від СРСР, переставши бути союзником Москви. На той момент це вже було доконаним фактом, про що свідчило накопичення радянських військ на китайському кордоні.

Саме загроза з боку СРСР, яка проявилася зокрема й низкою збройних прикордонних конфліктів, змусила Мао шукати союзу із Вашингтоном.

Але "Поворот" в бік США виявився важливим тим, що, попри відсутність формального союзу, обидві сторони діяли у спільних інтересах в азіатському регіоні.

Військове вторгнення Китаю у В'єтнам, який на той момент був формальним союзником Кремля, і якому СРСР так і не прийшов на допомогу, чітко показало, що і Пекін, і Вашингтон зробили правильну ставку, коли вирішили діяти проти Москви разом.

Варто відзначити, що одного з найбільш слизьких моментів цього "повороту" – тайванського питання – Кіссинджер не уникає. Він досить докладно вимальовує те, яким чином вдалося досягти консенсусу у питанні, в якому це здавалося неможливим.

Річард Ніксон та Генрі Кіссинджер
Річард Ніксон та Генрі Кіссинджер
Фото: democracynow.org

Справа в тім, що сторони по суті просто зробили вигляд, що "не почули" одне одного.

Вони наполягали на власному баченні того, яке майбутнє має чекати Тайвань.

"Зафіксувавши" паралельно свої позиції у спільному комюніке, Пекін та Вашингтон ніби заморозили питання до того моменту, коли його можна буде вирішити.

Кіссінджер навіть наводить цитату Мао, який стверджує, що готовий відкласти повернення Тайваню збройним шляхом "на сто років", - слова, від яких потім не відмовилися і наступники китайського лідера.

Але диявол криється у деталях.

США та Китай спільно погодилися із необхідністю вирішення тайванської проблеми у рамках "однієї держави".

Формально це повністю відповідало і офіційній позиції Республіки Китай, яка продовжувала претендувати на легітимність не лише на острові, але й на материку.

Утім, якщо до візиту Ніксона Сполучені Штати не давали жодного приводу для сумнівів, що таку точку зору розділяють і у Вашингтоні, після цього стало зрозуміло – політичний розрахунок великих гравців зрештою переважив задекларовані колись принципи.

Тайваню фактичнодовелось забути про претензії на загальнокитайську легітимність та про представництво в ООН.

При цьому звинувачувати Кіссинджера чи Ніксона у безпринципності не варто.

Рональд Рейган у 1971 році був спеціальним посланцем президента на Тайвані і мав на меті заспокоїти Республіку Китай щодо анонсованого зближення Вашингтона та Пекіна.

Рональд Рейган
Рональд Рейган
New York Post

Він став близьким до місцевих еліт, зневажав комуністичну ідеологію загалом і зокрема критикував перетворення американського посольства на острові у "Інститут Тайваню", тобто фактичне припинення дипломатичних відносин з республікою як із повноцінною державою.

Під час своєї передвиборчої кампанії у 1980 році Рейган обіцяв не допустити більше "в'єтнамів", "тайванів" та інших "зрад".

Але коли він прийшов до влади, Рейган попри побоювання китайців,не просто не зробив жодних кроків назад: на думку Кіссинджера, період правління Рейгана був фактично початком "нормальних" відносин із Пекіном, коли вони перестали налагоджуватися з нуля і запрацювали по накатаній колії.

Співробітництво з КНР продовжувало залишатися пріоритетом для Вашингтона.

Американці не зрадили у своїй військовій та економічній допомозі Республіці Китай.

Попри невизнання, острів почувається себе відносно заможно та безпечно, що було б неможливим без твердої американської позиції у цьому питанні.

Однак така стабільність не є даністю – Пекін ніколи не відмовлявся від своїх претензій.

І хоча обіцяні Мао 100 років поки не спливли, це не означає, що Китай, який послідовно нарощує свою військову міць, не спробує скористатися нагодою, якщо вона трапиться, та не конвертує свою перевагу у "возз'єднання земель".

Зрозуміло, що паралель з Тайванем не перший погляд здається не такою вже близькою із українськими реаліями.

Зазвичай, коли говорять про анексію Криму та ставлення до цього з боку США, наводять приклад балтійських країн, суверенітет яких Вашингтон ніколи не припиняв визнавати, аж поки вони знову не здобули його після розпаду Радянського Союзу.

“зелений чоловічок” в Криму
“зелений чоловічок” в Криму
meest-online.com

Однак при цьому забувають один важливий момент.

Колись США зробили вибір, почавши "дружити" проти "імперії зла" із, як їм здавалося, меншим злом. Ціною цьому стала поступка, яка може мати далекоглядні наслідки для клаптика суші, що став розмінною монетою під час налагодження такої дружби.

Цілком можливо, що якби вибір був трохи іншим і "імперією зла" став би Китай, то неприємні наслідки могли б спіткати вже балтійців.

На щастя, історія не знає умовного способу. Але вона дає можливість тверезо дивитися на те, як у боротьбі політичних інтересів та принципів про останні можуть досить швидко забути.

І розповідь Кіссинджера це добре ілюструє.

Батько української аеророзвідки – полковник Армії УНР Павло Крицький

До сьогодні історики вважали, що начальник штабу Технічних військ Армії УНР полковник Павло Крицький помер у Львові після 1924 року. Відомою була лише одна його світлина… Однак, прожив він ще більше 20 років у Чехії, а похований у Празі. Вдалось відшукати його могилу. Віднайшлось і більше його фотографії, які вперше публікуються у цій статті…

Година Папуги. Операція «День Незалежності»

Несподівано виявилося, що у таборі діє невидима сила. Вона була подібна до гравітації: її вплив відчувався завжди, але щоб усвідомити її існування треба було, щоб на чиюсь голову впало яблуко. Тим яблуком стали події Дня Незалежності і пригода з фальшивим візитом американського амбасадора. Дехто раптом зрозумів, що та сила мала серед бранців своїх агентів, була поінформована про їх таємні приготування і комунікації. Перше запитання було очевидне: хто перейшов на інший бік?

Чи був Іван Світличний дисидентом?

На перший погляд це питання може здатися дивним, адже усім добре відомий поетичний твір Івана Світличного «Я – дисидент», де він стверджувально відповідає на це питання.

Диво в Чігошті: право на віру за межами соціалізму

«Я нічого не зробив! Я ж навіть нічого не бачив!» - кричав отець Йозеф Тоуфар. Священник другу ніч сидів в карцері – темному вологому приміщенні в підвалі тюрми. Він два дні не їв, шлунок палав від пересоленого супу, який давали «неслухняним» арештантам після декількох днів без їжі. Все тіло боліло – сьогодні знову навідувався інспектор Ладіслав Маха і проводив «екзекуції» - вибивав зізнання. Все тіло було в синяках, ноги опухли. Священник навіть не знав, що знаходиться у спецвідділі тюрми для католицьких священнослужителів у місті Валдіце. І жити йому залишилося декілька днів.