Спецпроект

Шаргородський Єрусалим на Поділлі

Шаргород Вінницької області нерідко називають Єрусалимом на Поділлі. І це не дивно, адже у місті історично співіснували одна з найстаріших синагог регіону, християнські православний та католицькі монастирі. До того ж, унікальний ландшафт територіальної громади дозволив практично в точному масштабі відтворити усі елементи Єрусалимської Хресної дороги

 

Що читаємо? Ципріан Януш Мориц, Адам Ришард Сікора, Яніна Матвієць. Шаргородський Єрусалим. Францисканський санктуарій Страстей господніх на Поділлі. Житомир, 2019.

Про локальну історію подільського міста та згадану пам’ятку католицького паломницького туризму останнім часом з’являється чимало праць. Одним з таких є видання «Шаргородський Єрусалим. Францисканський Санктуарій Страстей Господніх на Поділлі» (Житомир, 2019, за авторством: о. Ципріан Януш Мориц OFM, о. Адам Ришард Сікора OFM, Яніна Матвієць), адресоване вірянам католицької церкви та всім шанувальникам християнської культури.

Своїм завданням книжка має поширення релігійно-просвітницької інформації про Шаргородську Хресну дорогу (Кальварію), проголошену 2017 р. Санктуарієм Страстей Господніх Кам’янець-Подільської дієцезії, перетворення його в місце паломництва католиків як одного з центрів релігійного життя Поділля та України. Варто відзначити, що друк книги відбувся за сприяння Вінницької ОДА та Вінницької обласної ради.

Загалом, книга підпорядкована меті поширення ідей католицизму та християнської культури, містить короткий нарис про історію та культуру місцевості. Водночас, ми не розділяємо позицію автора з висвітлення окремих питань громадянської історії Шаргорода та українського етносу.

У вступі, після переднього слова авторів, виокремлено підрозділ «Шаргород – місто сентиментальної подорожі». У першому ж реченні ми натрапляємо на згадку про м. Шаргород у контексті саме не релігійної, а громадянської, політичної історії: «Шаргород невеличкий райцентр на Поділлі й колишня оборонна фортеця південних кордонів Речі Посполитої».

Таким чином, автори, свідомо чи несвідомо, відсікають всю історію Шаргорода та навколишнього краю, що передувала часу створення держави Річ Посполита (1569 р.) і формують у читача хибне базове історичне уявлення: Шаргород виник як складова держави Річ Посполита.

Дане уявлення підкріплюється і твердженням про культурне розмаїття місцевого люду, яке «впродовж століть співтворили поляки, українці, євреї та турки». Отже, першим суб’єктом творення культури на теренах Шаргородчини, за інтерпретацією авторів, є «поляки».

Уривчаста історична інформація про виникнення Шаргорода подається у наступному підрозділі вступу «Шаргород – короткий історичний нарис» (с. 17). З огляду на її стислість, процитуємо її повністю: «Перші історичні перекази, що стосуються межиріччя Мурафи та Мурашки, розповідають, що у 1383 році литовський князь Вітовт видав грамоту на володіння цими землями Василю Карачевському. Майже через двісті років стратегічно важливий, проте нерозвинений регіон купив Ян Замойський, щоб побудувати тут фортецю за прикладом міста Замость».

Даний уривок максимально затіняє історичну інформацію, що передувала часу активності Яна Замойського, а наступний виклад історії Шаргородчини міцно прив’язує до колонізаційної діяльності Польської корони на теренах Поділля.

У свідомості читача на основі такої інформації може сформуватися лише одне переконання: розвиток регіону розпочинається лише з його передачею у володіння великому канцлеру корони польської Яну Замойському.

 
Єпископ Леон Дубравський, презентація книги в м.Шаргород, 2020
ofm.org.ua

Поза увагою читача залишається така вагома історична інформація як заснування наприкінці ХІV ст. (1383 р.) на місці сучасного Шаргорода Василем Карачевим міста Княжа Лука, яке стало вагомим опорним пунктом на торговому шляху з Брацлавщини у Молдову. У 1497 р. місто уже згадується під назвою «Карачів».

Так само поза увагою читача залишилася й інформація археологічного змісту про історію міста і навколишніх земель. Сьогодні ж, завдяки науковцям, на теренах Шаргородчини виявлено цілу низку поселень: 10 поселень доби Трипілля; 2 – доби бронзи; 5 поселень VІІІ – VІІ ст. до н.е., включаючи й 1 поселення у межах сучасного Шаргорода; 1 поселення Зарубинецької археологічної культури; 2 – Білогрудівської;, 31 – Черняхівської. У селах Мурафа та Федорівка виявлено 2 укріплені городища.

Подана інформація засвідчує, що край був обжитий з найдавніших часів представниками археологічних культур, які й лягли в основу формування українського етносу. Ілюзію ж його незаселеності, пустельності, автори цілеспрямовано чи мимоволі створюють, ігноруючи скупу, але все ж таки наявну історичну інформацію.

Водночас автори послуговуються застарілою методологією історичного викладу, за якою суб’єктами історії виступають монархи, князі, військово-службові верстви (шляхта). У тіні викладу залишається український народ, який жив і господарював на власній землі і разом з нею передавався у володіння феодалів. Останні, опираючись на державу, мали змогу концентрувати різноманітні матеріальні, фінансові та людські ресурси, підпорядковували місцевий люд задоволенню як власних, так і потреб розбудови краю.

У названому підрозділі суб’єктом історичної діяльності постають лише польські та єврейські громади, турецька й російська влада, окремі їх представники. Лише на с. 38, в останньому абзаці вступу, згадано про український народ словами апостольського нунція в Україні: «…український народ – це народ, який в своїй історії страждав найбільше. Глибоко символічно, що цей Санктуарій постає на землі, де живе народ, який взяв найбільшу участь у стражданнях Христа». Вважаємо ці слова яскравими вагомими доречними при створенні теологічного образу українського народу як народу-страждальця. Водночас

Таким чином, автори не потурбувалися створенням адекватного стосовно українців історичного наративу як про провідний, титульний етнос в історії Шаргорода й Шаргородчини. Подання історичної інформації в такому контексті формує викривлені уявлення про історичну несуб’єктність українців і культуртрегерську роль представників польського етносу на теренах Шаргородчини та екстраполює такі уявлення щодо всієї України.






Дев’ять імен: репресована свобода

Народи Балтії у 1918-1920 рр. зуміли здобути та захистити незалежність. У Литві, Латвії та Естонії утворилися національні держави. Втім, у 1940 р. після окупації балтійських держав Червоною армією, між жорна радянських репресій потрапили представники усіх груп політичних еліт трьох країн, без різниці, якою була їхня попередня орієнтація – демократична чи вождистська.

Член РУП Дідковський – організатор Уралу

Він народився в Житомирі. Закінчивсь кадетський корпус в Києві. Друкував українські видання в Петербурзі. Повернувся в Україну для розгортання РУП. Закінчив університет в Женеві. Партизанив на Уралі, який вже добре пізнав. Саме він прийняв і поселив царську родину в Єкатеринбурзі, яка у подальшому була розстріляна. Його ім’я носить гора – одна з трьох найвищих на Уралі.

Данило Скоропадський. "Валет" у колоді карт МГБ СССР

"33-літній принц України одного дня може стати центральною фігурою у великім повстанні, від якого може залежати доля Європи і України", - так наприкінці 1930-х років писали у пресі про гетьманича Данила Скоропадського після його поїздки до США та Канади за дорученням батька. З 1941 року син Павла Скоропадського став об'єктом уваги радянських спецслужб під оперативним псевдо "Валет".

Життя на війні та поза нею. Уривок з книги Івана Гоменюка "Мурашник. Нотатки на манжетах історії..."

Багато науковців називають Першу світову війною технологій. Справді, безліч технічних новинок і новацій випробовувалися саме тут. Зросла роль авіації, яку раніше воєначальники вважали дорогою й непотрібною розвагою. Авіатори були потрібні для розвідки та спостереження, набувала поширення бомбардувальна авіація, а повітряні бої вже не були дивиною навіть на Східному фронті.