Спецпроект

«Кобзар на мотоциклі». Фрагмент з книги «Літературні 1920-ті»

"Коли ви побачите людину у вигляді молодого капітана далекої плавби, що однак у футлярі несе дорожню машинку для писання, або, ще краще, коли ви побачите людину, що, маючи всі вищезгадані ознаки і хорошу європейську поставу, буде зі скаженим захопленням доводити гурткові письменників про незрівняну красу і насолоду їздити на мотоциклі, — то знайте, що це вже дійсно я, Леонід Чернов, що маю зараз на Україні цілком випадкове таке російське прізвище, бо справжнє у мене — Малошийченко".

Що читаємо? Мельників Р. В. Літературні 1920-ті. Постаті (Нариси, образки, етюди). / Видання друге, доповнене й перероблене. — Харків: Видавничий дім «Прометей», 2023. — 288 с.

 

Уривок з нарису «Кобзар на мотоциклі»

З-поміж «подорожан» «червоного ренесансу» постать Леоніда Чернова (Малошийченка) вирізняється неймовірним виявом «духу неспокою» і у творчості, і насамперед — у житті. Непереборне прагнення літератора до змін і руху в театрі людського буття перетворювало його на іскрометного лицедія, котрий, щораз одягаючи нову маску, все натхненніше й піднесеніше грає кожну свою роль.

У калейдоскопі образів: актор мандрівного театру, мандрований спудей і новочасний майстерзінґер, «всеукраїнський Дон Жуан» і «сибірський блукалець», а то й «морський вовк», просолений вітрами трьох океанів. Та найяскравішою барвою його хисту постала чільна роль — роль талановитого українського письменника.

Утім, і в радянський час, і в останні десятиріччя автори історій української літератури воліють лишень побіжно згадати ім’я Леоніда Чернова (Малошийченка) — у тому чи іншому переліку, хоч і не проминають відзначити «справжній талант»[1], а також «його жагу» «всюдиприсутності і світового престижу модерної України»[2].

 
Леонід Чернов, 1920-ті

Попри неординарність і оригінальність літератора, високу художність письма та й загалом — певну харизматичність у тогочасному літпроцесі, Леонід Чернов і досі перебуває на маргінесах наукового інтересу. Наразі маємо лишень кілька портретних нарисів, зокрема Ростислава Доценка, Леоніда Куценка та Юлії Полякової, розвідки ж ширшого формату зовсім відсутні.

Довгий час не випадало говорити й про приступність текстів для широких кіл читачів. Понад 70 років не було жодного перевидання його творів окремою книгою, поява ж в Одесі 2005 року вибраного «Кобзар на мотоциклі» хоч і не була з огляду на мізерний наклад помітною подією, та все ж, віддамо належне, стала посутнім зрушенням у справі повернення спадщини письменника українському читачеві й науковцю.

Ще одним кроком у цьому напрямі став вихід бібліографічного покажчика в серії «Повернені імена» Харківської наукової бібліотеки ім. В. Короленка 2006 року. І лише у 2021 році з’явилося найповніше зібрання прози письменника «Чудаки прикрашають світ» у серії «Наші 20-ті» київського видавництва «Темпора». Це видання було відзначене як найкраща книжку року на Форумі видавців у Львові — BookForum Best Book Award 2021 — у номінації «Класична українська література».

«Отже, коли ви побачите людину у вигляді молодого капітана далекої плавби, що однак у футлярі несе дорожню машинку для писання, — зауважував літератор, — або, ще краще, коли ви побачите людину, що, маючи всі вищезгадані ознаки і хорошу європейську поставу, буде зі скаженим захопленням доводити гурткові письменників про незрівняну красу і насолоду їздити на мотоциклі, — то знайте, що це вже дійсно я, Леонід Чернов, що маю зараз на Україні цілком випадкове таке російське прізвище, бо справжнє у мене — Малошийченко»[3].

Народився письменник 15 січня 1899 року в містечку Олександрія, «що лежить серед пахучих завзятих степів»[4], у родині Кіндрата та Оксани Малошийченків.

 
Родина Малошийченків (зліва): Леонід, мати Оксана Федорівна, брат Микола, сестри Катерина, Ольга, батько Кіндрат Феодосійович, 1909 рік

«Перша серйозна помилка, яку я зробив у своєму житті, — з гумором відзначав Чернов в автобіографії, — це те, що я народився. Я дуже хотів би її виправити, але це неможливо. Далі пішли вже помилки другорядні: те, що народився українцем, а не сином менш “самоїдської” нації»[5].

Про роки становлення особистості маємо дуже мало інформації. Безумовно, не останню роль у формуванні його романтичного світогляду подорожанина відіграло оточення: «Дід з батькового боку — селянин-баштанник. Матчин батько — робітник, матрос, бунтар, бурлака»[6], саме з ним малий Льонька й проводив найбільше часу[7], а історія кохання його батьків була гідна пера Джека Лондона[8].

З автобіографічного «Оповідання про маленьку людину» ми дізнаємося про вплив на майбутнього письменника місцевої підпільної організації революціонерів[9]. У цьому контексті Л. Куценко вказує також на атмосферу, що панувала в Олександрійській гімназії:

«Чоловіча гімназія ще з 1911 року стараннями Дмитра Чижевського та його друзів-гімназистів стала осередком гуртування революційно-зорієнтованої молоді. До речі, саме Олександрія й гімназія спорядили майже одночасно в літературу спочатку Д. Чижевського[10], згодом П. Феденка[11], а ще раніше В. Біль-Білоцерківського[12]»[13].

У гімназії до Леоніда Малошийченка приходить і «перший літературний успіх», пов’язаний із виданням ілюстрованого сатиричного тижневика «Рогатка»[14]. Щоправда, саме через нього він змушений був залишити гімназію — і навіть утекти з дому[15].

Навчання продовжив у Кишиневі, де й здобув «атестат зрілості» бурхливого 1917 року: «Треба було пришивати до гімназіяльної куртки студентські ґудзики, одержувати “атестат зрєлости”, роззброювати поліцаїв, демонструвати, організовувати збройні загони, виганяти губернатора, утворювати театр “Спілки учнів”, закохуватись, самому писати п’єси, самому ставити, самому грати й самому суфлірувати...

 
Леонід Чернов (Малошийченко) – студент фізико-математичного факультету Новоросійського факультету? 1917 рік

Тут, у Кишиньові побачила світло рампи моя перша п’єска, яку я сам поставив і в якій сам грав “головну ролю”»[16]. Того ж таки року вперше з’являється друком стаття за підписом Леоніда Чернова[17]. Місцем дебюту стали шпальти газети «Известия» Олександрійського земства.

«Увесь дальший період (1917–1922), — згадував письменник, — це безперервне стрибання по факультетах і драматичних трупах. Учився в Одесі на математичному факультеті (1917), восени 1918-го перебрався до колишнього Катеринославу на медичний факультет[18], різав трупи, а в антрактах друкував гуморески в “Виче”, студіював Брема й історію мистецтва, писав паршиві вірші, організовував драматичні гуртки... взагалі громошумні дні мої гуркотіли тоді між товстелезними томами, групами і трупами»[19].

У 1919 році починає видавати в Олександрії гумористичний тижневик «Рубікон», однак через брак паперу журнал швидко припинив існування, й Леонід Малошийченко стає актором мандрівного театру та творить «“міжплянетні” футуристичні поеми»[20]. А згодом працює в українській філії Російського телеграфного агентства. Проте недовго — Мельпомена й Талія не могли відпустити свого ревного прихильника.

З 1920 року він у складі Олександрійського театру Терентія Юри «Сурма» гастролює містами й селами України, пише агітаційні п’єси[21]. Але найбільш плідною для письменника виявилася подальша — з весни 1921 року — праця в театрі ім. І. Франка, який очолював відомий український режисер Гнат Юра. Саме тут з’являються п’єси «Закон вовків» («Бог Авраама») й «Вертеп» («Цар Максиміліян»), переклади з Мольєра, а також так ніколи й не друковані поеми «П’яте Євангеліє», «Людина в цвіту» та «Наталя Кавренко»[22].

А за рік Леонід Малошийченко разом з Олександром Горським і Юрієм Філянським утворює власний театр — українське мистецьке об’єднання «Махудрам» (Майстерня художньої драми, згодом, з приєднанням до трупи Якова Возіяна й Михайла Гаєвського, — «Зелена Зоря»[23], виробничий пересувний театр «Верда Стельо»[24]).

Письменник згадував: «Це були тяжкі дні. У центрі гуртувалися пожовтневі мистецькі і літературні сили, визначалися майбутні письменники, а ми, забувши про маштаби, надсаджувались у скаженій донкіхотській боротьбі десь у медвежій провінції, гадали, що робимо всеукраїнську справу, — і наслідки кількарічної голодної праці пішли димом»[25].

 

Леонід Чернов (Малошийченко) в колі друзів. (Справа) сестра письменника Лідія, Вікторія Білаківська, Сергій Тасін (Гончаров), Леонід Чернов (з годинником), невідомий (з люлькою). Олександрія, 1922 рік

Відтак «після річної героїчної боротьби з голодом та злиднями»[26] — унаслідок виснаження й зневіри — театр вирішено було ліквідувати. «Це була найчорніша хвилина цілого мого життя, — писав Чернов, — і я, щоб урятувати себе, кинувся у вир головокрутних пригод у Сибіру та на Далекому Сході»[27].

Шлях до берегів Тихого океану, ймовірно, проліг через Петроград[28]. Чернов пристає до лівого крила російських імажиністів, т. зв. «Воинствующего ордена имажинистов»[29], причому виступає не лише в ролі поета-проповідника нової образної естетики, як у вірші «Эквилибристика образа»:

                    Мы в Театре Бунтов — первые артисты,

                    Каждый с алой солнцой

                    Плещущей груди!

                    Но в вертепе звёздном мы плести монисто —

                    Дьявола и Бога на одном кресте.

                    Мы — бродяги в Счастье, мы — имажинисты,

                    Спекулянты бешенств, дьяконы Страстей,[30]

а й теоретика цього руху, так, на 23 січня 1923 року була запланована його «поезолекція» на тему «Новітні течії в сучасній літературі. Футуристи, імпресіоністи, символісти та перехід до імажинізму»[31].

У Владивостоці Леонід Чернов видає книгу імажиністської поезії «Профсоюз сумасшедших» (1923)[32], влаштовує літературні концерти, друкує гуморески, пробує свої сили в кіно та малій прозі, активно співпрацює з місцевою пресою, зокрема з виданнями «Красное знамя» та «Красная звезда», а на сторінках часопису «Приморский огонёк» відбувається дебют Чернова-прозаїка.

Перші оповідання Леоніда Чернова сповнені легкої іронії й доброго гумору («Хвороба Дубинського»), перейняті революційною романтикою («Краплі крові»)[33], а головно — засвідчують прагнення письменника вибудовувати сюжети, спираючись передусім на власний життєвий досвід.

Владивостоцький період у творчості Леоніда Чернова протривав рівно рік — «дух неспокою» кликав його до нових мандрів у пошуках нових вражень та нових тем.

 
Леонід Чернов (Малошийченко) з дядьком Олександром Солохіним. Владивосток, 1924 рік

Літнього дня 1924 року кінооператор-хронікер, журналіст і поет в одній особі вирушив у морську подорож        водами трьох океанів на борту найбільшого радянського пароплава «Трансбалт». Доля ніби підіграла романтикові-пасажиру, і, здавалося б, звичайнісінький рейс Владивосток-Одеса сповнився неймовірних пригод і небезпек. Цікаво й дотепно про перебіг подорожі Леонід Чернов розповів пізніше в книзі «125 день під тропиками» (1928). Книга витримала кілька перевидань.

«Читач юнак, як рівно й читач дорослий, — зазначав критик, — цю книжку неодмінно до кінця дочитає й певно жалкує, що вже кінець», адже поданий матеріал — «не старі, заялозені відомості з підручників географії, а свіжі, найостанніші вражіння, повні сучасности»[34]. Критика також відзначала «легку, барвисту й стислу» мову автора[35], пророкувала майбутню «хрестоматійність» окремих нарисів та вказувала на просякнутість тексту «бадьорим гумором»[36].

Чотиримісячна тропічна мандрівка: Владивосток — Коломбо на Цейлоні — Трінкомалі — Мадрас — Бомбей — Перім — Червоне море — Суецький канал — Середземне море — Дарданелли — Стамбул — Одеса, — виявилася доволі плідною для письменника: зібрано чимало матеріалу, який лишень частково ввійшов до опису подорожі, в Індії написано повість «Пригоди професора Вільяма Вокса на острові Ципанґо» та велику кінопоему «Борьба за радость»[37].

 

 В Одесі Леонід Чернов зближується з місцевими футуристами, на сторінках журналу «Юголеф» друкує уривки своєї кінопоеми, а в журналі «Шквал» — подорожні нариси «Через тропики под советским флагом». У державному видавництві виходить перша книжка письменника українською мовою «Самольот». Та найбільше його поглинає робота на кінофабриці, де «зустрів старих друзів, між ними Бучму[38], познайомився з Валентиною Чистяковою[39] і мало не перейшов зовсім на працю до кіна»[40].

«Тяжким роздоріжжям»[41] стали для Леоніда Чернова 1925–1926 роки. Ленінград, куди він подався з Одеси, щоби знову опинитися в осередді імажиністського руху, зустрів «мжичкою, дощами, туберкульозою». Хвороба набула загостреної форми, й письменник змушений був повернутися додому:

«Півтора роки я лежав у батька і, хоч харкав кров’ю, їздив на мотоциклі — прощатися з степами моєї країни — і писав жаливі вірші. Колишні друзі переможно прямували кожен своїм шляхом, зв’язки увірвалися і, оглядаючись назад, я почав розуміти, що дорогоцінна праця минулих років розвіялась порохом, що в мандрівках розгубив роки, — і будинок треба починати наново, на голій землі. Але як? — Коли хвороба прогресує, а голова тяжка й неслухняна»

 
Леонід Чернов (Малошийченко) за кермом власного мотоцикла, 1927 рік

Майже піврічне лікування в Харківському тубінституті повернуло Леоніда Чернова до активного літературного життя. Власне, від березня 1927 року — з появою першого друкованого українською мовою вірша[43] — почалася його «боротьба за право називатись українським пролетарським письменником»[44]: «…я зблизився з українськими митцями і тоді остаточно і назавжди відчув, що не можу відокремити свого шляху від шляхів української культури, яка стоїть зараз на порозі великого й прекрасного розквіту»[45].

Редакції «Червоного шляху», «Нової ґенерації»[46], «Всесвіту», «Літературного ярмарку», «Життя й революції», «Універсального журналу» радо співпрацюють із літератором.

А він тим часом разом із Майком Йогансеном, Іваном Сенченком, Юрієм Смоличем та іншими харківськими літераторами й журналістами заходився над створенням українського радіомовлення: «Раніше воно не існувало, — і кожен наш крок був буквально просікою в джунглях... Мені випало на долю робити перші в історії спроби творення оригінального українського специфічного радіо-фейлетону і радіо-фільму. На жаль, згодом радіороботу нам довелося покинути; українське радіомовлення пішло шляхом найменшого опору»[47].

Натомість у виграші була література, а надто — читачі журналу «Червоний перець», постійним дописувачем якого стає письменник. Тут він продовжує працювати в жанрі фейлетону, хоча все більше місця в його творчості посідають гуморески. «Перчанське» письмо Чернова вирізняється світлим і переважно доброзичливим тоном легкої іронії.

 
Леонід Чернов (Малошийченко) та Валер’ян Поліщук. Ялта, 1932 рік

Щоправда, невибагливість сюжетних колізій, їхнє анекдотичне джерело дещо применшують художню вартість творів. Однак, з іншого боку, слід не забувати, що гуморески — жанр масової літератури, і письменник це прекрасно усвідомлював (згадати бодай його досвід видання «Рогатки» та «Рубікону»). Адже зовсім інший характер носять його публікації на сторінках «Літературного ярмарку», «Бюлетня Аванґарду» й «Мистецьких матеріялів Аванґарду», а згодом — «Пролітфронту».

«Сезон 1927–28 року відкрив передо мною нові мистецькі обрії», — писав Леонід Чернов[48]. У цей час він стає одним із активних учасників літературно-мистецького об’єднання «Аванґард», підтримує дружні стосунки з футуристами й колишніми ваплітянами (навіть брав участь в установчих зборах ПРОЛІТФРОНТу[49]) та насамперед — плідно працює як письменник.

Одна за одною з’являються друком книги: «125 день під тропиками» (1928), «Сонце під веслами» (1929), «Чудаки прикрашають світ» (1929), «Оповідання про маленьку людину» (1930), «Подарунок молодим кінематографістам» (1930), «Пригоди професора Вокса на о. Ципанґо» (1930), «Людина з іншої плянети» (1931), поема «Фронт» (1931), його ім’я не сходить зі сторінок літературної періодики і як поета (свої поезії він також готує окремим виданням[50]), і як прозаїка.



[1] Див.: Історія української літератури у восьми томах. — К.: Наукова думка, 1970. — Т.6: Література періоду боротьби за перемогу соціалізму (1917–1932). — С. 362.

[2] Історія української літератури ХХ століття. Книга перша (1910–1930-ті роки). — К.: Либідь, 1993. — С. 173.

[3] Автобіографія Леоніда Чернова — автора інтермедій, писана рукою Валеріяна Поліщука // Літературний ярмарок. — 1929. — Кн. 4. — С. 1–2.

[4] Там само. — С. 2.

[5] Чернов (Малошийченко) Л. Автобіографія / Л. Чернов (Малошийченко). // Червоний шлях. — 1933. — №4. — С. 8.

[6] Чернов (Малошийченко) Л. На розі бур / Л. Чернов (Малошийченко). — Х.: Рух, 1933. — С. 2.

[7] Чернов (Малошийченко) Л. Автобіографія… — С. 9.

[8] Там само. — С. 7.

[9] Див.: Чернов (Малошийченко) Л. Оповідання про маленьку людину / Л. Чернов (Малошийченко) // Чернов (Малошийченко) Л. Сонце під веслами / Л. Чернов (Малошийченко). — Х.: ДВУ, 1929. — С. 7–41.

[10] Дмитро Чижевський (1894–1977) — визначний славіст, історик української та слов’янської літератур, філософ, викладав у Галльському, Гарвардському й Гайдельберзькому університетах.

[11] Панас Феденко (1893–1981) — політичний діяч (член Центральної Ради, провідний член Української соціал-демократичної партії, на еміграції з 1921 року), історик, публіцист.

[12] Володимир Біль-Білоцерковський (1885–1970) — радянський письменник і драматург, з 16 років пішов працювати юнгою, а потім 8 років був матросом на вітрильниках і пароплавах Росії та Великобританії, працював робітником у США. Після революції жив у Москві. Бурхлива юність і молодість стала джерелом для подальшої творчості.

[13] Куценко Л. Репресований після смерті / Л. Куценко. // Час «чорного ворона». Нариси. — Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 1995. — С. 66.

[14] Чернов (Малошийченко) Л. Автобіографія… — С. 10.

[15] Там само. — С. 12.

[16] Там само.

[17] Там само. — С. 13.

[18] У довіднику «Письменники Радянської України» (К.: Рад. письменник, 1988) помилково вказано: «Вчився на юридичному та математичному факультетах Київського університету» (С. 639).

[19] Чернов (Малошийченко) Л. Автобіографія… — С. 13.

[20] Там само.

[21] Білоцерківський Л. Записки суфлера / Л. Білоцерківський. — К.: ДВОМ і МЛ УРСР, 1962. — С. 28.

[22] Після смерті Леоніда Чернова його архів зберігався в Юрія Смолича. Отож існує кілька версій щодо подальшої долі недрукованої творчої спадщини письменника (вірші, поеми, оповідання і навіть роман). Перша: усе було спалене Смоличем восени 1942 року перед евакуацією. Друга: Смолич передав усі матеріали до НКВС. До речі, «футуристичні поеми» Чернов спалив сам, побоюючись репресій денікінців.

[23] Чернов (Малошийченко) Л. На розі бур... — С. ІІ.

[24] Чернов (Малошийченко) Л. Автобіографія… — С. 15.

[25] Там само. — С. 16.

[26] Чернов (Малошийченко) Л. На розі бур... — С. ІІ.

[27] Там само. — С. ІІІ.

[28] Ю. Полякова, покликаючись на статтю В. Шошина «Сергей Есенин и петроградские имажинисты» у збірнику до сторіччя С. Єсеніна (М., 1997), подає це як доконаний факт (див.: Полякова Ю. Поезія та доля Леоніда Чернова / Ю. Полякова. // Збірник наукових статей за матеріалами конференції «Науково-теоретичні здобутки Слобідської України: філософія, релігія, культура. — Х., 2000. — С. 155).

[29] «Мир Марины Цветаевой». Серебряный век: литературные течения [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://www.synnegoria.com/tsvetaeva/WIN/silverage/poetry0.html.

[30] Чернов Л. Профсоюз сумасшедших [Електронний ресурс] / Л. Чернов. // Антология имажинизма – Режим доступу до ресурсу: http://webs.lanset.com/silixon/image/chernov.html.

[31] Див.: Шошин В. А. Петроградский Воинствующий орден имажинистов / В. Шошин. // Из истории литературных объединений Петрограда-Ленинграда 1910–1930-х годов: Исследования и материалы / отв. ред. В. П. Муромский; РАН; Институт русской литературы (Пушкинский Дом). — СПб.: Наука, 2002. — Кн.1. — С. 265–267.

[32] Книгу відкриває «Інтродукція» з присвятою, зокрема і своїм колегам по мистецькому об’єднанню «Махудрам». Вірш написаний ще в Україні у грудні 1922 року, коли ухвалювалося рішення про ліквідацію театру, й містить алюзії, пов’язані з «донкіхотською діяльністю» акторів революційного мандрованого театру.

[33] Україномовна версія цього оповідання називається «Станція Знам’янка». Обидва оповідання були включені автором до книги «Сонце під веслами» (Х.: ДВУ, 1929).

[34] Волох М. [Рецензія на книгу] Чернов Леонід. 125 днів під тропіками. ДВУ. Харків, 1928. // Комсомолець України. — 1928. — 16 жовтня.

[35] С-ч Ю. [Рецензія на книгу] Л. Чернов. 125 днів під тропиками. Харків. ДВУ. 1928 р. // Культробітник. — №17 (вересень). — С. 57.

[36] Там само. — С. 58.

[37] У бібліографії, поданій наприкінці книги «На розі бур», зустрічаємо інше жанрове означення цього твору — віршований кінороман (Див.: Чернов (Малошийченко) Л. На розі бур... — С. 129).

[38] Амвросій Бучма (1891–1957) — актор, працював у театрах з режисерами Г. Юрою та Л. Курбасом. Знімався в кіно.

[39] Валентина Чистякова (1900–1984) — дебютувала на сцені «Молодого театру» в Києві 1918 р. Грала на сценах київських та харківських театрів до 1959 р. Потім викладала в Харківському інституті мистецтв. Дружина Л. Курбаса.

[40] Чернов (Малошийченко) Л. На розі бур... — С. ІІІ.

[41] Чернов (Малошийченко) Л. Автобіографія… — С. 17.

[42] Там само.

[43] Чернов Л. Поезії / Л. Чернов. // Червоний шлях. — 1927. — №3. — С. 59.

[44] Чернов (Малошийченко) Л. Автобіографія… — С. 19.

[45] Чернов (Малошийченко) Л. На розі бур... — С. ІV.

[46] З огляду на публікацію в цьому часописі Анна Біла помилково зараховує Л. Чернова до представників «Нової Ґенерації» (див.: Біла А. Український літературний аванґард: пошуки, стильові напрямки / А. Біла. — К.: Смолоскип, 2006. — С. 166).

[47] Чернов (Малошийченко) Л. Автобіографія… — С. 19.

[48] Чернов (Малошийченко) Л. На розі бур... — С. ІV.

[49] Костюк Г. Зустрічі і прощання. Спогади. Книга перша / Г. Костюк. — Едмонтон: КІУС, 1987. — С. 259.

[50] Книга «На розі бур» вийшла вже після смерті поета в 1933 році. Юрій Лавріненко зазначає, що ця збірка «готувалась до друку під заголовком “Кобзар на мотоциклі”» (Лавріненко Ю. Леонід Чернов (Малошийченко). Літературна сильвета / Ю. Лавріненко. // Розстріляне Відродження: Антологія 1917–1933: Поезія — проза — драма — есей / Упор. Ю. Лавріненко. — К.: Смолоскип, 2002. — С. 300).

Як співробітники КГБ намагалися зробити з Івана Багряного «червоного»

У 1950–1960-х роках органи МГБ/КГБ СССР намагалися схилити до співпраці, відмови від антирадянської діяльності й повернення до Радянського Союзу діячів культури, науки і літератури, які опинилися в еміграції. А в разі невдачі розробляли заходи з їх компрометації і навіть ліквідації. Одним із об'єктів такої оперативної розробки був відомий політичний діяч і письменник Іван Багряний.

"Звичайний фашизм": розбір тез про "священную войну" Росії проти України та Заходу

Один із важливих етапів у формуванні російської квазірелігійної доктрини "русского мира", яка за задумом має стати офіційною державною та релігійною ідеологією путінської Росії, відбувся 27 березня 2024 року. У цей день сталася знакова подія – у Залі церковних соборів Храму Христа Спасителя у Москві під головуванням Московського патріарха Кирила було офіційно затверджено "Наказ XXV Всесвітнього російського народного собору", який отримав назву "Настоящее и будущее Русского мира".

Німецька весна на Слобожанщині: війська кайзера та українські гайдамаки в спогадах місцевих

Весна 1918 року. Імперська армія Німеччини та Збройні сили Австро-Угорщини разом з Армією УНР звільняють Українську Народну Республіку від більшовиків. Українсько-німецький наступ пролягав через Слобожанщину і зупинився в районі села Лиски. Публікуємо спогади місцевих мешканців, які були свідками визволення Харківщини.

Прожекти Лаврентія Берії. Уривок з книги Богдана Гориня "Під ковпаком окупантів"

Лаврєнтій Берія — великий фахівець з удосконалення концлагерів ГУЛАГу — після смерти Сталіна раптом із деспота перетворився на "ліберала", захисника несправедливо репресованих, покривджених. Таке перетворення жорстокого чекіста на ліберала не було випадковим: Берія був сповнений віри, що наблизився той час, коли саме він очолить велику державу СССР, тому вирішив змінити про себе громадську думку.