Спецпроект

Прометеївська Україна. Уривок з книжки "Нариси таємної війни" Тімоті Снайдера

Прометеївський рух був антикомуністичним інтернаціоналом, спря­мованим на знищення Радянського Союзу і перетворення його рес­публік на незалежні держави. Поки Москва намагалася використати комуністичні партії в європейських країнах для захисту власних інтересів, прометеїсти намагалися використати національні питання в Радянському Союзі, аби підірвати комунізм.

Що читаємо? Нариси таємної війни. Польський художник на службі визволення Радянської   України. Пер. з англ. Павла Грицака. —  Київ: Видавець ФОП Форостина О.В., 2023. —  400 с. (Серія "Історична бібліотека Польського Інституту")

 

Прометеївський рух був антикомуністичним інтернаціоналом, спря­мованим на знищення Радянського Союзу і перетворення його рес­публік на незалежні держави. Поки Москва намагалася використати комуністичні партії в європейських країнах для захисту власних інтересів, прометеїсти намагалися використати національні питання в Радянському Союзі, аби підірвати комунізм.

Назва руху була неоднозначною: комусь вона вказувала на давність культури самих пригноблених націй, ще комусь — на ідею привнесення зовнішнього вогню у внутрішній морок Радянського Со­юзу. Сам рух об’єднував великих стратегів із Варшави і патріотів у вигнан­ні, чиїм спробам заснувати незалежні держави перешкодили більшовики. Симон Петлюра і його Українська Народна Республіка у вигнанні об’єднали зусилля з іншими переможеними патріотами з Кавказу й Центральної Азії.

Патріотам у вигнанні потрібна була допомога від держав, що прагнули підірвати радянське правління. Прометеїзм підтримували ворожі до Ра­дянського Союзу держави Європи; морально — Британія та Франція, полі­тично й фінансово — Польща. Цей рух був схожий на ініціативи часів Пер­шої світової війни, спрямовані на підтримку національних меншин проти ворожих імперій (З’їзд поневолених народів Росії, З’їзд поневолених наро­дів Австро-Угорщини в Римі), із яких скористала Польща і з яких навчилися польські прометеїсти. Однак були три важливі відмінності.

По-перше, прометеїзм став інтелектуальною реакцією на ідеологію, а не лише механізмом розвалу ворожої імперії. Росія змальовувалася як вічна імперія, що гнобила свої народи, але польські прометеїсти розуміли, що Радянський Союз — біль­ше ніж еманація російського імперіалізму. Власне, вони прагнули розверну­ти радянську національну політику на шкоду Радянському Союзові.

По-дру­ге, прометеїзм був проєктом, що розпочався в мирний час і тривав півтора десятиліття. То був не короткотривалий тактичний хід, який користав із кон’юнктури воєнного часу, а узгоджена стратегія послаблення міжнарод­ного комунізму.

По-третє, хоча прометеїзм містив елементи пропаганди, найважливіша його діяльність була таємною. Давніші спроби використати національні питання теж мали свої потаємні сторони, однак за своєю сут­тю вони давали гучну обіцянку майбутньої незалежності в обмін на негайну військову підтримку. Польща ж зберігала свої альянси з народними очільни­ками в якомога більшій таємниці і водночас надавала їм відчутну допомогу.

Прометеїзм ніколи не був офіційною політикою жодного польського уря­ду і не мав підтримки від польських політичних партій, чиєї думки ніхто не питав. На початку 1920‑х ідею розвивали у Другому відділі польського Генштабу і Східному відділі Міністерства закордонних справ. Пілсудський відійшов від політики 1922 року, проте й надалі мав істотний вплив на ці міністерства.

На початку 1920‑х років Пілсудський приймав у своїй приват­ній домівці очільників-вигнанців неросійських народів (кримських татар, грузинів та українців) і нав’язував зв’язки між ними та своїми надійними колегами. Якийсь час прометеївський проєкт був питанням збереження особистих зв’язків. Генрик Юзевський і Станіслав Стемповський далі тісно контактували з українською політичною еміграцією в Польщі. Єжи Стем­повський підтримував зв’язок з українським вигнанцями у Франції.

 
Юзеф Пілсудський
wikipedia.org

У черв­ні 1924 року в Берліні він зустрівся ще й із турецьким науковцем і політи­ком Закі Валіді Тоґаном. Він вислухав Тоґанів опис страждань тюркських народів Центральної Азії і порадив йому об’єднати свої зусилля з іншими неросійськими народами 5. На 1925 рік Пілсудський прагнув організувати прометеїзм і довірив цей проєкт Тадеушеві Голувку. Голувко залишався чільним представником прометеївського руху після травневого перевороту Пілсудського в 1926 році.

Після 1926 року довірені люди Пілсудського коор­динували проєкт між декількома міністерствами — не лише закордонних справ і оборони, але й внутрішніх справ і віросповідань. До того ж проєкт отримував таємне фінансування. Розподілений між цими міністерствами бюджет прометеївського проєкту в 1927 році становив 900 тисяч злотих, на 1932 рік досяг найвищої цифри в один мільйон чотириста пʼятдесят тисяч злотих, а на 1939 рік знову становив 900 тисяч злотих. Польські проме­теїсти регулярно зустрічалися на таємних міжміністерських засіданнях.

Формальна посада, яку обіймав Голувко, — директор Східного відділу Міністерства закордонних справ. Після перевороту Пілсудського пред­ставники неросійських народів надіслали звернення до польського уря­ду, а Пілсудський послав Голувка до них. Голувко сприяв організації пред­ставників неросійських сепаратистських рухів у Парижі і фінансував їхнє франкомовне видання Promethée.

 
Тадеуш Голувко
dzieje.pl

За сприянням власних довірених людей у польському дипломатичному корпусі Голувко також пильно стежив за Анкарою й Тегераном, де було засновано постійні осередки прометеївсько­го руху. На Близькому Сході Голувко прагнув заручитися підтримкою Ту­реччини для пантюркського повстання в південній частині Радянського Союзу, а також підтримкою Ірану для кавказької федерації, що вивела б Азербайджан, Грузію та гірські кавказькі регіони (як-от Чечня) із Радянсько-го Союзу.

Двоє польських послів до Туреччини були давніми соціалістами-товаришами Пілсудського. Дипломатом, що очолював прометеїстичну ро­боту в Анкарі, був Тадеуш Шетцель із Другого відділу. Директор Другого відділу Тадеуш Пелчинський замовив дослідження історії й демографії Кавказу. Варшава спонсорувала потенційну Кавказьку Конфедерацію і з особливою увагою стежила за перспективами незалежності Грузії.

Польське консульство у Тбілісі славилося великою активністю, попри те що польського населення, яке виправдало б традиційну консульську роботу, тут не було. Коли 1927 року декого з грузинських контактів Голувка суди­ли в столиці УСРР Харкові, його роль стала широко відомою. Радянський комісар закордонних справ Максим Литвинов узяв за звичку опротестову­вати ініціативи Голувка.

Прометеїсти переймалися радше радянською, ніж німецькою загро­зою. Пілсудський та прометеїсти знали, що Польщу оточують дві ворожі сили, але недооцінювали Німеччину. Пілсудський вважав, що Німеччина — надто слабка, як економічно, так і військово, аби становити загрозу най­ближчими десятиліттями. Така думка, можливо ще слушна, коли Пілсуд­ський пішов із політики у 1922 році, була застарілою на 1926-й. Німеччина повертала собі свій статус у Європі.

На Локарнській конференції в жовтні 1925 року Німеччину включили до Версальської системи. Тим часом у сво­їй «західній орієнтації» Німеччина приховувала «східну політику» й співпрацювала з Москвою, виходячи з припущення, що східні кордони можна переглянути. Радянські очільники знайшли союзника, який погоджувався з їхньою думкою про те, що на сході повинен перемогти «етнографічний принцип»: що Москва має право на східну Польщу, так само як Берлін має легітимні претензії на балтійське узбережжя та Вільне місто Ґданськ.

У квітні 1926 року, перед самим переворотом Пілсудського Німеччина й Ра­дянський Союз підписали договір про нейтралітет. Відтак ці дві держави посилили таємну військову співпрацю. Варшава мала надійну інформа­цію про ці взаємини, однак класифікувала їх як складову радянської, а не німецької загрози.

Дивлячись на захід, польські прометеїсти часто звертали погляд до Па­рижа, куди емігрували численні з їхніх контактів. Голувко курсував між Варшавою, Парижем та Анкарою. Можливо, якось він проник через кордон у Радянську Україну. У Варшаві він отримував листи різними мовами, але першочергово — російською, спільною мовою ворогів Москви.

Йому дово­дилося розплутувати національні чвари між численними його клієнтами, вирішувати, які з емігрантських видань підтримувати, і висновувати про ймовірність посідання влади тими чи іншими політиками. Іншими словами, йому довелося керувати такою собі альтернативною геополітикою, ве­личезною фантазійною операцією з підготовки до світу без Радянського Союзу.

Прометеїзм був тією великою ідеєю, що її соратники Пілсудсько­го виставили супроти великої ідеї всесвітнього комунізму, але то була ідея дуже вимоглива на практиці. Голувко знаходив прометеївські зв’язки, що вели його організацію в дуже далекі води: йому доводилося перевіряти більшовицьке минуле бібліотечного асистента в Каїрі, надсилати двадцять доларів таємничій принцесі в Парижі…

Антикомунізм та антисемітизм

Найважливішим контактом Голувка в Парижі був очільник Української Народної Республіки Симон Петлюра. У поверненні Пілсудського до влади Голувко вбачав нагоду виконати давні обіцянки. Переворот Пілсудсько­го спричинив запаморочливий злет і крах надій. Протягом десятка днів у травні 1926 року здавалося, що давню угоду між Пілсудським і Петлюрою буде відновлено, що Петлюра повернеться з Парижа до Варшави, а звідти — може, й до Києва та до влади.

 
Юзеф Пілсудський та Симон Петлюра. Вінниця, 1920 рік
WIKIPEDIA.ORG

Однак 25 травня Петлюра стікав кров’ю в Ла­тинському кварталі Парижа, смертельно поранений кулею вбивці. Хоча зв’язок між вбивцею — Соломоном Шварцбардом — і Москвою не доведено поляки (і українські патріоти) не сумнівалися, що Петлюру вбито через те, що він став небезпечним для Радянського Союзу. Шварцбард, який воював у Французькому Іноземному легіоні, а також за більшовиків, стверджував, що убив Петлюру на знак помсти за погроми, що струсили Україною сімо­ма роками раніше. Хоча немає доказів того, що Петлюра наказав здійсню­вати погроми або був антисемітом, його особу ототожнювали зі злочинами військ, якими він командував.

У 1919–1920 роках в Україні було вбито десятки тисяч євреїв. Більшість із них убили або війська, що формально перебували під командуванням Петлюри, або ж були пов’язані з українською державою. Моторошні історії уцілілих євреїв породили відчуття праведного обурення, яке скерували проти тієї сторони, що більше не могла говорити за себе. Французький суд присяжних виправдав Шварцбарда, класифікувавши його вчинок як ви­правдане вбивство.

Дружину Петлюри Ольгу зобов’язали сплатити судові витрати і встановили цивільне відшкодування за вбивство чоловіка в об­сязі одного франка. Скорботу численних українців отруїв ще й гнів: національного очільника вбито, а суд постановив, що він заслуговував смерті. Мотиви Шварцбарда досі невідомі. Можливо, він прагнув пожертвувати собою на знак помсти за українське єврейство, як і стверджував. Можли­во й те, що замах спланували совєти, які впродовж наступних десятиліть убили кількох українських політиків на вигнанні.

Ці два варіанти не є взаємовиключними: мотиви керівників і агентів не мусять збігатися ніде, окрім моменту дії, не мусять бути ідентичними під усіма оглядами. Якщо однією з цілей замислювача замаху було погіршити українсько-єврейські стосунки в Польщі та Європі, то операція досягла успіху. Хай якими були Шварцбардові наміри, наслідки суду над ним спричиняли занепокоєння в багатьох доброзичливців і українців, і євреїв. Так, Єжи Стемповський пе­ред судом організував зустріч між єврейським і українським комітетами захисту. Після суду Петлюру асоціювали насамперед із антисемітизмом.

Якщо метою замаху було запобігти польсько-українській співпраці, усунувши головного українського партнера, то акція була радше частково успішною. Петлюру, давнього союзника Пілсудського, який мав певну на­родну підтримку в УРСР, було усунено. Але зв’язки між УНР і Пілсудським із його мужами довіри не послабли. Дитячий друг Юзевського з Києва Олександр Шульгин служив міністром закордонних справ УНР на вигнанні в Парижі.

Андрій Лівицький, наступник Петлюри на чолі УНР, свого часу провадив переговори, які початково й призвели до польсько-українського союзу з Пілсудським у 1920 році. Після вбивства Лівицький звернувся до Пілсудського по допомогу. Міністр закордонних справ Польщі Август За­леський поновив зв’язки із УНР по цілій Європі. Залеський закликав поль­ських дипломатів стежити за розвитком подій в українській еміграції. Голувко й далі непохитно провадив свою програму відбудови польсько-українського союзу.

За наказами Пілсудського Другий відділ продовжу­вав свою прометеївську програму для розбудови «політичної співпраці» з українськими та іншими організаціями «на основі спільного прагнення розбити Росію на низку національних держав».

Член РУП Дідковський – організатор Уралу

Він народився в Житомирі. Закінчивсь кадетський корпус в Києві. Друкував українські видання в Петербурзі. Повернувся в Україну для розгортання РУП. Закінчив університет в Женеві. Партизанив на Уралі, який вже добре пізнав. Саме він прийняв і поселив царську родину в Єкатеринбурзі, яка у подальшому була розстріляна. Його ім’я носить гора – одна з трьох найвищих на Уралі.

Данило Скоропадський. "Валет" у колоді карт МГБ СССР

"33-літній принц України одного дня може стати центральною фігурою у великім повстанні, від якого може залежати доля Європи і України", - так наприкінці 1930-х років писали у пресі про гетьманича Данила Скоропадського після його поїздки до США та Канади за дорученням батька. З 1941 року син Павла Скоропадського став об'єктом уваги радянських спецслужб під оперативним псевдо "Валет".

Життя на війні та поза нею. Уривок з книги Івана Гоменюка "Мурашник. Нотатки на манжетах історії..."

Багато науковців називають Першу світову війною технологій. Справді, безліч технічних новинок і новацій випробовувалися саме тут. Зросла роль авіації, яку раніше воєначальники вважали дорогою й непотрібною розвагою. Авіатори були потрібні для розвідки та спостереження, набувала поширення бомбардувальна авіація, а повітряні бої вже не були дивиною навіть на Східному фронті.

Петлюра і професор Щербина. Полтавщина і Кубань: історичні зв’язки

Наукова і громадська діяльність Федора Щербини та Кубанський період життя Симона Петлюри - це важливі сторінки як української історії, зосібна Полтавщини й Кубані. Після політичного виключення з Полтавської духовної семінарії (за організацію вечора на честь Шевченка, виконання кантати "Б'ють пороги" за участю композитора Миколи Лисенка) Петлюра рятувався від арешту, тож у 1902 році виїхав не будь-куди, а на українську Кубань.