"Величається того, хто вб’є ворога свого народу"
Ця книжка не лише про Пєрацького, а й про усю боротьбу українців із польською та частково совєтською окупаційними владами впродовж першої половини ХХ століття. Тут увесь шлях – від Мирослава Січинського та його замаху на Потоцького до спроби ліквідації Юзефа Пілсудського Степаном Федаком-молодшим. Українські бойкоти та саботажі польської окупаційної влади та жорстокі відповіді з її сторони. Полонізація освіти та вбивство освітнього куратора Собінського – Романом Шухевичем та Богданом Підгайним.
Якщо говорити у вужчому сенсі, то це історія про те, як українські націоналісти у червні 1934 року кропнули у центрі Варшави міністра внутрішніх справ – Броніслава Пєрацького. Це відома історія для тих, хто цікавиться темою українського визвольного руху, однак тут автор подав дуже багато цікавих деталей та зібрав розхристані по різних документах, спогадах, книжках і статтях подробиці того замаху.
На сторінка ви прослідкуєте усю службову кар’єру Пєрацького. Від польських легіонів у Великій війні та особистій участі у боях за Львів проти українців у 1918-му, до його останніх днів та навіть хвилин. З іншого боку ви побуваєте у краківській лабораторії ОУН, де робили бомбу для міністра, пройдете усіма готелями, квартирами та вулицями Кракова, Львова, Цешина, Данціга та Варшави разом із підпільниками дотримуючись правил конспірації.
У ширшому сенсі – це книжка не лише про Пєрацького, а й про усю боротьбу українців із польською та частково совєтською окупаційними владами впродовж першої половини ХХ століття. Як свого часу написалося покійному Юрку Руфу – «Стара школа українського резистансу».
Тут увесь шлях – від Мирослава Січинського та його замаху на Потоцького до спроби ліквідації Юзефа Пілсудського Степаном Федаком-молодшим.
Українські бойкоти та саботажі польської окупаційної влади та жорстокі відповіді з її сторони. Полонізація освіти та вбивство освітнього куратора Собінського – Романом Шухевичем та Богданом Підгайним.
Мені подобається, що Святослав Липовецький коли розповідає історію, знаходить влучне місце для, здається, не надто важливої, але дуже цікавої деталі. От для прикладу, коли Шухевич і Підгайний готувались до атентату, то мали купити собі інший одяг. Одяг вони купували на організаційні гроші і їм вдалося трошки зекономити. За це, кожен купив собі по шоколадці «Дануся», що вартувала 50 грош і поки чекали Собінського, то ласували тою шоколадкою. Ну пацани ж, але які водночас свідомі.
Серед інших цікавих речей, що для себе відкрив, були ті, що Олена Степанів (відома українська офіцерка УСС та УГА) у своєму похідному військовому рюкзаку носила Ніцше і Коран. Он як! А згаданий вже Степан Федак-молодший мав портсигар із «тотенкопфом», або ж «мертвою головою» (символіка штурмовиків у Велику війну).
Цікаві паралелі із боротьбою ірландців за незалежність та їх підпільною діяльністю. Ось для прикладу, коли суд виніс вирок про страту двох ОУНівців Біласа і Данилишина тоді Степан Шухевич пригадав історію Теренса МакСвіні, мера ірландського Корка. Той помер в англійській в’язниці на 74-й день голодування, а в день його похорону відбулися літургійні відправи.
Таку річ зробили й українці. У день страти бойовиків, як переповідала дружина адвоката Шухевича: «…Волоська церква була переповнена. Так само були відчинені усі церкви Львова, в них горіло світло, люди наповнили церкви вщент і молилися, а дзвони гули і несли у світ відомість про смерть двох молодих українців, що стратили життя для ліпшого майбутнього рідної країни…»
А ось інший спосіб спротиву, ймовірно, що ірландці запозичили якраз в українських націоналістів. Справа була під час «Варшавського» та «Львівського» процесів після вбивства Пєрацького. Автор пише:
«Ідея нового протесту прийшла випадково: почувши жахливі крики катованого, в’язі спонтанно почали кричати «Не бий!» Це підхопила ціла тюрма. Подальший план передбачав відмову від проходу та подання будь-яких свідчень. Ті, кому не повернули власного одягу, сиділи лише в білизні. Один із ним відбув так восьмимісячний арешт, накидаючи на себе коц, коли не бачили наглядачі. Націоналісти перестали голитися та відмовилися від передач. А головне – акцію підтримали кримінальники, адже йшлося про права всіх в’язнів».
Така ж історія із певними видознімами повториться в Ірландії наприкінці 1970-их, коли певна частина ірландських підпільників, протестуючи проти того, що з них зняли статус військовополонених оголосить «Dirty protest». Вони також будуть голодувати, не будуть бритися і стригтися та будуть лише нижній білизні і коциках, не приймаючи в’язничного одягу.
Частина поляків тоді, а частина й зараз називають ОУН терористичною організацією. Як і тоді, так і зараз знаходять мудрі люди котрі це відкидають. У книжці подано багато цитат і відголосків, що націоналісти надихалися саме польською боротьбою проти російської окупації. І тут немає нічого дивного.
Ось, для прикладу, Мирослав Січинський, котрий застрілив намісника Галичини, поляка Потоцького заявляв: «Знаючи добре польську літературу, я бачив, що там величається того, хто вб’є ворога свого народу. Їх вправді вішають, але ніхто в суспільности не вважає їх злочинцями».
Або ж слова іншого націоналіста, на черговому із сотень, судовому процесі:
«В очах пана прокурора – я бандит. Але для всіх людей, що розуміють, що таке воля, свобода і незалежність народу і як поодинокі члени того народу хочуть її здобути – я не бандит.
Коли в ґімназії я завдячував дуже багато вашим поетам від Міцкевіча, до Сєрошевського, то в довгому часі сидження в таборах і на еміґрації я читав, переймався і здобував собі основи для кращої будучини моєї нації на творах і споминах ваших великих революціонерів від Окшеї, Мірецького, Барона аж до живучих ще сьогодні теперішнього маршалка Йосифа Пілсудского, його жінки, колишнього президента Войцєховського (Едмунд), Медарда Довнаровіча та всіх тих, що сьогодні стоять на чолі польської держави.
Їм завдячую, що в страшних часах психічного занепаду в таборі і на еміґрації, коли я бачив руїну моєї держави, я не попав у розпуку, і я, малий чоловік, пішов слідами тих великих революціонерів і будівничих Польщі».
Дуже мені сподобались слова одного із адвокатів націоналістів – Мар’яна Глушевича. Хоча він й був москвофілом, та захищав хлопців добре, а перед своєю смертю радився із колегою адвокатом Шухевичем:
«Знаєте, старий, я прийшов до вас порадитися. Я хворий, вже довго жити не буду, мушу вмерти. Мені все одно, чи вмру я на ліжку, чи на шибениці. Хотів би я по собі лишити якусь пам’ятку. Наші хлопчиська так мені подобалися, так мені заімпонували, що я рішився піти їх слідами. Що ви скажете на те, як я пішов би і застрілив львівського воєводу?»
Те, що я тут коротко згадав, то певно лише 20-та, чи 30-та частина з того, що є у книжці. Це така собі енциклопедія української боротьби першої половини ХХ століття на Заході нашої держави. Але написано це максимально цікаво, просто і дуже, дуже добре. Наполегливо рекомендую!
