In memoriam. Помер відомий політв’язень із Тернопільщини Михайло Баканчук – "Антон"

Сьогодні відійшов у кращі світи довголітній політв’язець ГУЛАГу, підпільник ОУН – Михайло Баканчук – "Антон".

Про це повідомляють рідні померлого.

Михайло Баканчук народився 27 листопада 1930 року в Горинці, нині Кременецького району Тернопільської області. Закінчив Київський технікум електротранспорту і громадських споруд.

У 1946—1947 роках співпрацював із надрайонною реферантурою Служби безпеки ОУН на Кременеччині. Член ОУН із серпня 1947. Був наближений до Тернопільського надрайонного провідника Івана Комара - "Олеся". Брав участь у кількох операціях СБ по боротьбі із агентурою МГБ, зокрема і у так званій "Справі "Долоні".

 Баканчук Михайло з дружиною Софією, 1958 рік

Після арешту 1948 року засуджений Військовим трибуналом Тернопільської області на 25 років виправно-трудових таборів. Відбував ув'язнення в м. Норильську (нині РФ). У 1953 році за участь у Норильському повстанні політв'язнів засуджений ще на 5 років ув'язнення. "БУР – барак посиленого режиму - був моїм частим готелем", - згадував пізніше Баканчук.

Звільнений у 1956 році без дозволу на прописку в Західній Україні. Жив і працював на Донбасі та в м. Кривому Розі. Від 1960 — в м. Кременці. У 1973—1983 — головний інженер на комбінаті хлібопродуктів у смт Рокитному Київської області. Від 1983 — у м. Тернополі.

Член Народного руху України із 1989 року, Спілки політв’язнів та репресованих із 1991 року, Конгресу українських націоналістів із 1992 року. Реабілітований у 1997 році. Кавалер Ордена "За заслуги" 3-го ступеня із 2007 року.

Багато своїх інтерв’ю завершував словами: "Всієї інформації я вам не можу розказати, бо я давав клятву перед організацією берегти цю таємницю і вона піде зі мною в могилу…".

 Баканчук Михайло (у центрі) та Перун Микола (крайній справа). Норильськ, жовтень 1954 р.

Панахида відбудеться 23 квітня, о 19.00 у Будинку Скорботи м. Тернополя за адресою: вул. Микулинецька, 27

Чин похорону — 24 квітня, о 11.00 за тією ж адресою.

Путін про пакт Молотова-Ріббентропа, Голокост і Бабин Яр: неоімперські амбіції та інструменталізація історії

Останнім часом помітно зросла активність російського президента у висловленні оцінок про історичні події та явища минулого. Зокрема це стосується чітко означеної європейцями ролі Сталіна і Гітлера у розв’язанні Другої світової війни, а також проблематики антисемітизму та Голокосту. Ще не вщухлі суперечки довкола виступу Владіміра Путіна 23 січня 2020 року в Єрусалимі, який ним сповна був використаний для пропаганди історичного наративу Кремля, і знову дискусія в світових медіа. Цього разу у зв’язку з публікацією 19 червня 2020 р. статті«75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією і майбутнім», в якій, серед іншого, Путін згадує і про Пакт Молотова-Ріббентропа, і про Голокост, і про Бабин Яр…

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?