19 (6) квітня 1917: Українство і російська "революційна демократія"

На початку квітня відбувся в Києві Український національний конгрес.

В інтервалі між з'їздом ТУП і Національним конгресом стався знаменний інцидент, який показав, як ставиться до українського руху "революційна російська демократія", що привласнила собі право промовляти в Києві, в серці України, від імені цілого краю.

Треба сказати, що Виконавчий комітет, зробивши своє діло, вдержавши в Києві лад в перші дні революції, помалу зійшов зі сцени.

В місті вже наладилась нова влада, призначена Тимчасовим правительством, - комісаром міста призначено було українця д-ра Страдомського, губерніальним комісаром був М. Суковкін, на чолі військової округи, поруч начальника ген. Ходоровича, стояв ще комісар полковник К. Оберучев, що за пару тільки тижнів перед революцією повернувся з заслання до Києва і зразу був обраний нашим комітетом Союзу міст в уповноважнені.

Куратором шкільної округи було вже призначено проф. М. Василенка.

Одначе на провідну роль почали претендувати дві нові організації: Рада солдатських депутатів і Рада робітничих депутатів. В обох перед вели російські та жидівські інтелігенти соціал-революційного і соціал-демократичного напрямку.

Цим людям український рух стояв кісткою в горлі, бо перебивав їхні апетити на першу роль в Києві і в цілім краю. Резолюція віча про автономію України особливо їх наполохала. Ватажками в обох "совѣтах" були: ніякийсь Незлобін, голова робітничої ради, страшенний нахаба і демагог; капітан Карум, солдат Таск, лікар Фрумкін і т. п. фігури.

Отже, ця компанія виявила бажання порозумітися з українцями, щоб не сталось якогось порушення "єдиного революційного фронту".

Від Центральної Ради на розмову з ними було виряджено делегацію, до якої увійшли: М. С. Грушевський, В. К. Винниченко, д В. Антонович, Ф. І. Крижанівський і я.

Ми пішли на збори сполучених президій рад солдатських і робітничих депутатів, що відбувались в приміщенні колишнього Дворянського клубу на розі Хрещатика і Думської площі.

Зліва - будівля Дворянських зборів, у якій у 1917 році розміщувалась Рада обʼєднаних громадських організацій та її виконавчий комітет. Листівка. Початок ХХ ст.

Застали тут кілька десятків людей - цивільних і військових.

Нам зроблено було формальний допит: до яких власне меж простягаються наші домагання і чи не задумуємо ми переводити автономії України "явочним порядком" (фактично)?

На це в імені нашої делегації відповів Грушевський, що ми справді хочемо автономії, але що в цьому домаганні не повинно бути нічого страшного для тих, хто стоїть на ґрунті гасел, висунутих революцією: самовизначення народів, децентралізація і т. д.

Ця відповідь викликала страшенний рух серед зібраних, і голова зборів Незлобін різко заявив, що домагання автономії в теперішню хвилю - це удар в спину революції, і що на всякі спроби фактичного переведення цієї автономії революційна демократія відповість багнетами.

Йому потакував капітан Карум, один з хвилевих героїв дня на тодішнім київськім обрію.

М. С. Грушевський запитав: так що ж, чи не думає російська революційна демократія триматись у нас на Україні на багнетах?

Питання Грушевського трохи збентежило революційних демократів, і Незлобін пустився в довге вговорювання про те, що, мовляв, негайне переведення в життя автономії України пошкодило б революції, відтягло б від неї живі сили, ослабило б єдиний революційний фронт, що "товарищ Грушевскій" не з місяця ж з'явився і повинен знати, чим в дійсности загрожує фактичне переведення автономії ось зараз...

Грушевський відповів, що він, власне, тому й висуває постулат автономії України, що він не звалився з місяця, а жив увесь час на землі і дуже добре розуміє різницю між гарними словами, які говориться в часи революції, і реальними вимогами життя.

Нарешті якось революційна демократія задовольнилася нашими заявами, що ніхто не думає встромляти ножа в спину революції, що в справі автономії спочатку хочемо почути думку і волю народу і що задля цього скоро має зібратись національний конгрес.

Розійшлися ніби мирно, але на душі у нас, українців, залишився дуже гіркий осадок.

Та ось 4 квітня у великій залі Купецького зібрання в Києві відкрився Український національний конгрес. В цій залі раніше звичайно відбувалися урочисті Шевченківські концерти.

Тепер зала і хори над нею вщерть були заповнені народом.

На конгресі були представники з усіх місць України: поприїздили члени давніх українських громад і організацій ТУП, представники деяких земських і міських самоуправ, представники дуже багатьох сільських громад, кооперативних спілок, новопосталих військових, селянських, робітничих та різних професійних організацій і новоутворених політичних партій.

Не було це якесь парламентарне представництво, але революційний український з'їзд, що дуже повно репрезентував усе свідоме українство того часу в усіх громадських і соціальних його колах.

З'їхалось усього коло 1500 людей, з котрих понад 800 мало мандати від різних організацій. Такого з'їзду ще не бачила Україна в нові часи.

З'їзд відкрився співом "вічної пам'яті" тим, що полягли в різні часи за волю України. Головою конгресу однодушно й одноголосно, серед великих овацій обрано проф. М. Грушевського.

Потім пішли різні привітання конгресу делегаціями й окремими особами. Велике враження зробило привітання єпископа Никона і його тут же серед грому оплесків вибрано до почесної президії.

В президії сидів і Володимир Винниченко, що скоро по вибуху революції приїхав з Москви до Києва і почав відогравати значну роль в рухові.

Президія мала в собі, крім персонально заслужених осіб, таких як пані Марія Грінченко, представників від усіх значніших громадських або соціальних груп, заступлених на з'їзді. Отже, сиділи тут солдати, матроси, селяни, робітники, священики і т. д.

Марія Грінченко - власниця і директорка видавництва Бориса Грінченка, письменниця, одна із найактивніших діячок українського національного руху

З'їзд почався і відбувався в атмосфері особливого піднесення духу й радісного настрою.

Це помічали навіть представники чужої й неприхильної нам преси, які чисельно явилися на з'їзд і потім писали, що на з'їзді "сяли від тремтячого весняного усміху людські обличчя, палким жаром горіли очі, скрізь дружні обійми, братерські поцілунки при стрічах... з'їхались члени сім'ї на велике спільне свято... Треба було, видно, дуже довго і сильно терпіти, треба було цілі століття зносити гніт національної й політичної неволі, щоб так гаряче зустрічати свято визволення" ("Кіевская Мысль")

Перший день конгресу розпочався по святочній промові М. Грушевського моїм рефератом "Державне право і федеративні домагання на Україні"; потому йшли реферати: О. Шульгина "Федералізм і перебудова Росії на федеральних основах" і Ф. Матушевського "Права національних меншостей та їх гарантії".

В наступні дні було заслухано реферати: М. Ткаченка "Автономія України у федеративній республіці", Ф. Крижановського "Про способи утворення автономного ладу на Україні", В. Садовського "Про територію автономної України" і П. Понятенка "Забезпечення прав національних меншостей".

Як бачимо з самих тем доповідей на з'їзді, він проходив під знаком автономії й федерації і виявив велику увагу до "меншостей" - зовсім непропорціонально до тої уваги, якою ці меншості обдаровували український національний рух.

На з'їзді були виступи й самостійників (наприклад, Ф. Коломийченка), але вони були невдалі і не відповідали загальному настроєві конгресу, що маніфестував у своїх резолюціях лояльність і довір'я до Тимчасового правительства.

Ухвали конгресу зводились до вимог національно-територіальної автономії України в перебудованій на федеративних основах Російській республіці і переведення цієї автономії тепер же, не дожидаючи всеросійських установчих зборів.

Першим кроком до цього уважалося встановлення крайового уряду, який мала організувати Центральна Рада. В числі резолюцій конгресу було й домагання негайного увільнення й повороту до рідного краю всіх арештованих і засланих за старого режиму галичан.

Взагалі треба сказати, що ні один український великий з'їзд, починаючи від з'їзду Товариства українських поступовців, не проминав у своїх резолюціях цього домагання щодо галичан.

Національний конгрес установив схему організації Центральної Ради і вибрав президію: на голову М. Грушевського й на заступників голови - Сергія Єфремова і Володимира Винниченка.

Дорошенко Д. Мої спомини про давнє-минуле. – К.: Темпора, 2007. – С. 90-93.