23 липня 1917

23 липня 1917: Вибори та «чорна книга» вчительки з Межигірʼя

Місцевий міліціонер сповіщав, що баби напали на місцеву учительку, потурбували її та відібрали в неї її книгу, яку ухвалили спалити разом з дівчиною... вже й вогнище готове!

Не пам'ятаю, коли в Києві відбулися вибори до міського самоврядування (перший демократичний іспит), але готувались до них пильно різні партії і групи.

Безліч плякатів, відозв, листків прикрашували місто. Втягались в це змагання різні нації. Українці голосували на номер 12, вкупі з демократичними силами інших націй.

Не дрімали й обидві крайні політичні течії. Особливо чорносотенці: міщухи, крамарі, урядовці та власники – дрібні та більші.

Відгомін передвиборчого галасу розносився і навколо міста. Його розносили, між іншим, селянки, що ходили до Києва з молоком, птицею та городиною, а також з села Петрівець, біля Міжігірря – з ягодою (полуницями), яку плекали на своїх пісчаних пасочках землі, хліба вона не родила.

В недовгий сезон тих ягід петрівські баби носили кошиками своє добро на київський Житний базар. Тут, в київських "сидух" та їх покупців, а особливо в черниць Покровського монастиря, що ходили сюди зо своїми виробами, збирали вони різні новини, чутки та поголоски.

Вони перейнялись злобою та ненавистю до всіх, хто йшов за номером 4, бо то був номер жидівський, диявольський, якого проклинали і чернці та черниці.

До тих ненависних істот належала і міліція, що носила диявільську відзнаку на руці, та місцева молоденька вчителька, що завжди їздила до Києва з "чорною книгою" під пахвою.

Досвідчені люди в місті остерігали петрівчан, щоб вони не дались їй бути записаними до тої книги. А ще краще – ту книгу в неї відібрати та спалити.

В один з гарних, весняних днів мене покликали до телефону з Міжігірря.

Місцевий міліціонер сповіщав, що баби с. Петрівець громадою напали на місцеву учительку, потурбували її та відібрали в неї її книгу, яку ухвалили спалити разом з дівчиною... вже й вогнище готове. Я здержав цей дикий намір бабів, але учителька зосталася у них в полоні. Я чекаю вас...

Я дістав візок і коней в Деміївському цукроварі, як то бувало вже не раз, і чимдуж пігнав з двома міліціонерами у Петрівці. У Петрівцях на київському шляху мене зустрів міжігірський міліціонер, який повів мене і показав велику купу ріща, що мало бути вогнищем, на якому мають спалити учительку та її "диявольську чорну книгу".

Натовп жіноцтва та дітей почав відходити, коли побачив збільшення міліції та їх начальника. Я наказав міліціонерові з кіньми бути обережним і пильнувати, щоби їх не захопили петрівчани.

Ми ж всі мали своїм завданням визволити полонянку з її книгою. Я підійшов до можливого осередку натовпу та запропонував зібратись в школі, куди мають привести і учительку.

На диво – натовп мене послухав і ми зібрались в гарній, просторій залі школи, куди привели і учительку зі зв'язаними назаді руками.

Я просив зібраних заспокоїтись і розвʼязати дівчині руки, вона ж бо не зробила жодного злочину, а ви, що безпідставно позбавили її волі, вчинили незаконний чин, за що можете відповідати перед законом. Кажіть, чим вона провинилась перед вами...

Піднявся крик, галас й тупіт ніг. Багато жінок пробували сказати її вину, але несила було стримати галас. Я просив, кричав і махав рукою, щоб спинити крик, але нічого не помагало.

Тоді я догадався і засюрчав що було сили у полевий військовий свисток. Галас стих, але лише на коротку хвилю. Я засвистав удруге, але вже не було попереднього ефекту.

Старші віком жінки кричали щось про "чорну книгу", шарпали дівчину за рукави, що стояла бліда, тремтячи, з заплаканими очима. Я наказав міліціонерові розв'язати мотузку і визволити дівчину.

Спротиву – не було... Я наказав передати її нам. А ми розберемо її провину і покараємо її по закону. Як доказ її вини мусимо мати книгу... І я простяг руку та відібрав таємничу книгу...

В цей момент до школи під'їхав драбинястий віз, запряжений парою добрих волів. На високо вимощеному сідалі сидів молодий, безногий, добре відгодований вояк. Всі затихли...

Кілька чоловіків обережно знесли безногого з воза і посадили його на столі-катедрі школи. Всі намірились слухати прибувшого.

Його балачка була традиційною вояцькою скаргою на страждання його на війні, в окопах, де він кров свою проливав і навіть позбувся обидвох ніг.

Говорив він дуже голосно, якимось захриплим голосом. Присутні уважно слухали каліку, хоча, напевно, не раз і не два вже чули його. Я переконався, що увага натовпу вже зосередилась на словах каліки.

Наказав підвести до мене дівчину, а міліціонерам оберігати її, коли будемо вести її до візка... З чверть години балакав вояк і все те саме, те саме. Людям докучило слухати його.

Натовп почав розходитись, а коли каліка скінчив та його винесли і посадили на воза, натовп рушив разом з возом. Вийшли і ми з учителькою в середині натовпу, а книгу, з обережности, я держав міцно під пахвою.

Коли ми йшли вузенькими вуличками, між городами, то на нас знову почав насідати натовп жінок, а декотрі навіть пробували висмикнути в мене "чорну книгу", галасували і погрожували дівчині...

Міліціонери були озброєні карабінами і могли охоронити її зброєю, але цей засіб був непевний та й не потрібний в цих умовах. Коли напади жінок на мене, щоб вихопити книгу, були дужчі і частіші, я рішив позбутися цієї книги, але пильніше охороняти дівчину.

Виглянувши попереду високий пліт і густу городину, я, з усього розмаху кинув досить тяжку книгу на город. Натовп з диким ревом кинувся перелазити пліт та шукати книгу.

Ми ж прибавили кроку і скоро вийшли на широкий київський шлях, де стояв наш візок. Я скоренько посадив дівчину, сам сів для охорони її і рушили в дорогу.

Вистояні коні дружно рушили по тяжкій, пісчаній дорозі. За нами вже не було нікого...

Я досяг свого – охоронив дівчину від тяжкої біди. Та тільки тепер я попитав її – а що ж то була за така страшна "чорна книга"?..

Дівчина розсміялася... "Книга, яку будуть переможно нищити петрівські баби, розпалені агітацією київських чорносотенців, була книгою моїх вправ в школі бухгалтерії Бобаря..."

Богацький П. З пережитого: Спогади // Вільна думка, 1955, № 12-52.

Битва за Шостку 1918 року

Шість діб, з 2 по 8 квітня 1918 р., шосткинці билися з більшовицькою Особливою армією Ремньова. Билися з тими самими петроградськими загонами матросів, що 29 січня 1918 р. вбивали київських студентів під Крутами. Шосткинські робітники ціною своїх життів зберегли пороховий завод для Української держави.

Антон Дробович: Гри в одні ворота не буде

Розмова з Антоном Дробовичем, головою Українського інституту національної пам’яті (УІНП) про польсько-українські відносини, спільні плани та проекти, виклики на новій посаді, а також про те, кого він вважає героями України. Інститут Антон Дробович очолив у грудні 2019 року, після того, як виграв конкурс, попереднім керівником був Володимир В’ятрович.

Луцьк в окупації: побороти епідемії й вижити!

Луцьк – одне з перших українських міст, яке було окуповане вермахтом вже надвечір 25 червня 1941 року. Нова окупація приносить не тільки усі «принади» нацистського режиму, але й епідемії

Як і чому вікінги опинилися у Західній Україні

Як тут опинилися скандинави? Вони були важливою частиною державного апарату Русі, особливо в період правління князя Володимира. З літопису відомо, що Володимир був змушений тікати у Швецію після невдачі у міжусобній війні. Звідти він повернувся із армією варягів, які допомогли відвоювати спадщину.