Як Жуков і Берія "наказали" депортувати усіх українців до Сибіру

"Історична правда" публікує один з розділів книжки "Війна і міф. Невідома Друга світова", яку видавництво КСД випустило у співпраці із Українським інститутом національної пам'яті та громадською ініціативою "Лікбез. Історичний фронт".

"Вислати у віддалені краї Союзу РСР всіх українців, що проживали під владою німецьких окупантів".

З "Приказа" № 0078/42, 22 червня 1944 року

Суть міфу

У червні 1944 року вийшов спільний наказ Берії та Жукова про депортацію до Сибіру всіх українців, які перебували під німецькою окупацією. Реалізований він не був через те, що виселити таку велику кількість людей (понад 20 мільйонів осіб) у стислий термін виявилося практично неможливо.

Факти стисло

Цей документ є німецькою пропагандистською листівкою.

Власне, ця листівка — дійсний історичний факт пропаганди гітлерівців з метою підірвати бойовий і моральний стан Червоної армії, велику частину якої складали українці.

У мережі можна побачити цей пожовклий папірець, який часто сприймають за оригінальний примірник "наказу". Насправді це вирізка з газети 1990-х років

Факти докладніше

Те, що радянська влада у 1944 році планувала велетенську акцію з депортації українців, які "проживали під владою окупантів", "у віддалені краї Союзу РСР" — один із тих міфів про війну, який з'явився не у СРСР чи сучасній Росії, а в Україні вже за часів незалежності, у 1992 році.

Щоправда, ще у 1956 році у доповіді ХХ з'їзду КПРС "Про культ особи та його наслідки" перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов казав про депортацію народів Сталіним: "Українці уникли цієї долі тому, що їх занадто багато й нікуди було вислати. А то б він і їх виселив".

Документальною основою міфу став документ, знайдений у Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ф. 1, оп. 70, спр. 997, арк. 91) та опублікований 27 лютого 1992 року у газеті "Літературна Україна" кандидатом історичних наук Василем Марочкіним.

Автор першої публікації не подав повної інформації про документ, виявлений в архіві. Він не вказав, що цей документ із текстом буцімто "наказу" — лише німецька пропагандистська листівка.

Німецька листівка-пугалка. Зверніть увагу на напис, який був обрізаний у пізнішій републікації: "Украинцы! Этот приказ находится в руках Германского Верховного Командования"

Майже відразу "недогляд" виявили. "Літературна Україна" 5 березня 1992 року опублікувала лист до редакції Руслана Пирога — тодішнього директора архіву, де було знайдено документ. Але таке пояснення багатьох не переконало.

В Україні, починаючи з перших місяців після опублікування "наказу", його достовірність неодноразово й аргументовано спростовувалася. Однак свідомо чи несвідомо на нього посилаються у різних публікаціях.

Тому варто пояснити деякі деталі.

Рішення про депортацію, як правило, приймалися на рівні Державного комітету оборони СРСР і оформлювалися Указом Президії Верховної Ради СРСР, постановою Ради Народних Комісарів СРСР чи ДКО СРСР. Або наказ обов'язково мав посилатися на постанову ДКО. У нашому "наказі" цього дотримано не було. 

Берія і Жуков

Оформлення означеного "наказу" не відповідає вимогам до оформлення таких документів. Наказ начебто підписаний двома керівниками наркоматів, а в тексті звучить в однині — "наказую" (мало б бути "наказуємо"?). Посаду Жукова вказано як заступник наркома оборони, тоді як насправді він був першим заступником наркома оборони.

Щодо інших нюансів стилістики слід зазначити, що в радянських документах дивізії військ НКВД ніколи не називалися "каральними". В документі вказані 12-а і 25-а дивізії НКВД. 12-а стрілецька дивізія не входила до складу НКВД і дислокувалася на Далекому Сході. 25-а дивізія була у складі НКВД, але призначалася для охорони залізничних об'єктів.

І головне. Під німецькою та румунською окупацією, за приблизними підрахунками, на території України перебувало щонайменше 20 мільйонів осіб. Чи можливо було здійснити виселення раптово — як зазначено в "наказі" — такої кількості людей силами двох дивізій?

За доповіддю Берії Сталіну з квітня до червня 1944 року з Криму депортували у східні райони СРСР кримських татар, болгарів, греків, вірмен та осіб іноземного підданства — загалом понад 225 тисяч осіб. У тих операціях брали участь 23 тисячі бійців і офіцерів військ НКВД, тобто співвідношення становило на десятьох депортованих — один боєць НКВД.

Отже, для того, щоб "виселити Україну", необхідно було залучити не менше 2 мільйонів військовослужбовців НКВД.

Задіяти таку кількість особового складу і провести депортацію стількох людей в стислі терміни та ще й "вночі і раптово, щоб не дати втекти іншим і не дати знати членам його сім'ї, які перебувають у Червоній армії" — було абсолютно нереальним.

Терміни початку операції ("виселення почати після того, як буде зібрано урожай і здано державі для потреб Червоної армії") визначені геть не конкретно, що для наказу неприпустимо, оскільки функція наказу — координація і синхронізація дій великої кількості людей.

Серед головних аргументів тих, хто вірить у дійсність наказу, — свідчення колишнього керівника НКВД УРСР генерала Василя Рясного, зафіксовані російським поетом, письменником і публіцистом, а за переконаннями і політичними поглядами — палким прихильником сталінізму Феліксом Чуєвим у книзі "Солдати імперії: Бесіди. Спогади. Документи". Проте свідчення, ретрансльовані Чуєвим, не викликають довіри, як і наведений у книзі текст наказу, передрукований з публікації Марочкіна (з деякими змінами). 

50 міфів про війну зібрали і спростували українські історики у цій книжці

Якщо вірити Чуєву, то Рясний начебто визнавав наявність наказу про виселення всіх українців, при цьому вказував, що "мені цей наказ привіз із Москви один із заступників наркома внутрішніх справ". Хто саме привіз, Рясний не вказує. Але найбільш важливою є його теза про те, що "за активну діяльність проти Червоної армії з боку оунівців, виступів "боївок", за вороже ставлення до російського народу товариш Сталін наказав виселити усіх українців до відомої матері, а конкретніше — до Сибіру". Мова йде про наказ Сталіна (про те, що наказ був підписаний Берією та Жуковим, Рясний зовсім не згадує). Нижче уточнюється: "його було виконано частково".

І далі процитуємо Рясного у викладі Чуєва:

"Так, виселити Україну — це не Чечню і не кримських татар. Я визначив найактивніших ворогів російського народу і радянської влади — закоренілих вовків. Декілька ешелонів мої молодці заповнили і відправили. Але потім цей наказ раптом зупинився. У чому річ, спочатку не знав ні я, нарком України, і ніхто не знав. Щось відбулося між українськими начальниками і нашими дійсними керівниками, виникли розбіжності, чи треба цією справою займатися. Кажуть, українські вожді кинулися в ноги Сталіну, вмовляючи його зупинити виселення. І Сталін поступився".

Чи були у радянського керівництва наміри виселити українців, у жодних інших документах не зафіксовано. Проте факти і документи підтверджують, що сотні тисяч українців, яких звинувачували, наприклад, у причетності до визвольного опору у 1944 році і потім — до самої смерті Сталіна, — депортували у табори та заслання.

Незаперечний факт, що репресії проти українців, які жили в умовах німецької окупації, чинили тривалий час після війни. Це були не тільки депортації чи ув'язнення, дуже часто вони мали дещо інший, на перший погляд — м'якший характер: обмеження в праві доступу до вищої освіти та певних посад. Але це означало мільйони загублених мрій, кар'єр, зрештою — життів. Тривалий час комуністичний режим трактував тих, хто пережив окупацію, людьми "другого сорту".