"Пытка страхом". Як "білі" влаштували у Києві єврейські погроми

У жовтні 1919-го білогвардійці вдруге відбили Київ у більшовиків. Позаяк деякі з ідеологів білого руху ототожнювали більшовиків з євреями, почався єврейський погром. 21 жовтня Василь Шульгін "увічнив" ці події у знаменитій газетній статті

Осінь 1919-го у Києві пройшла під біло-синьо-червоним прапором і гаслом "Единой неделимой России". 31 серпня Добровольча армія, неформально відома також як "біла гвардія", опанувала містом, витіснивши з нього Червону армію та об'єднану армію УНР і ЗУНР.

Кияни здебільшого вітали Добровольчу армію. Самі білогвардійці, природно, позиціонували себе як визволителів. Здавалося б, були усi підстави для взаємних радощів. 1 вересня до Києва повернувся Василь Шульгін, який до 1918-го був головним редактором консервативної газети "Киевлянин".

Василь Шульгін - редактор газети
Василь Шульгін - редактор газети "Киевлянин"

Він одразу ж зайнявся активною пропагандою ідей білого руху - насамперед, за допомогою того ж "Киевлянина", який знову став виходити з 3 вересня. Читачі "нової старої" газети не відчували дефіциту обіцянок кращого життя.

Але реальність з обіцянками швидко розійшлася. Серед проблем, що зіпсували стосунки між владою й населенням, було горезвісне єврейське питання.

На думку деяких ідеологів білого руху, євреї були основними, якщо не єдиними винуватцями як краху Російської імперії, так і більшовицького терору. Цим виправдовувались антисемітські настрої.

Павліна Могилевська, сестра Шульгіна, розповідала братові у день його повернення до Києва: "Настроение в городе сейчас против евреев бешеное... и невозможно, невозможно, чтоб было иначе!.. Они были полные, настоящие владыки!.. Евреям - все можно!.. Русские - парии... это нельзя назвать иначе: это был настоящий "русский погром".

Це, звісно, суб'єктивна думка. Відомо, однак, що 5 вересня військовий комендант міста генерал Микола Бредов видав наказ: "Ко мне поступают сведения об отдельных случаях насилия, чинимых над мирным еврейским населениям города. <...> Среди населения ведется погромная агитация. Объявляю во всеобщее сведение, что я не остановлюсь перед самыми суровыми мерами наказания".

Втім, ефект від "суворих заходів", вочевидь, виявився незначним. 27 вересня новий комендант, генерал Микола Павловський, наказав: "Некоторые воинские чины позволяют себе чинить насилия над еврейским населением и <...> даже разгонять молящихся из синагог и молитвенных домов <...> [Б]уду привлекать к ответственности <...> по всей строгости законов".

Виступив з листом у "Киевлянине" навіть отаман Ілько Струк, чиї повстанці захоплено грабували євреїв на Подолі у квітні того ж 1919-го. Тепер він запевняв: "Пусть мирное еврейское население не беспокоится за свою судьбу".

"Куренівка. Наступна зупинка—Хрещатик". Куренівське повстання 1919 року

14 жовтня частини Червоної армії вдерлися до Києва з заходу, заставши зненацька білогвардійців. Останнім довелося спішно відходити через дніпровські мости до Дарниці.

Разом із армією пішла й помітна частина населення - близько 50 тис осіб. Уже на цьому етапі білогвардійські ідеологи заявили, що частка євреїв серед цих "переселенців" була непропорційно малою, і євреї начебто вітали повернення більшовиків.

Того ж 14 жовтня на Хрещатику були зафіксовані випадки побиття євреїв. Далі - більше. Через два дні, коли відступати почали більшовики, ексцеси проти євреїв стали масовими: почався розгром єврейських магазинів і квартир.

До 18 жовтня Добровольча армія знову опанувала містом. Того ж дня у газеті "Вечерние огни" було опубліковано цілий ряд адрес, за якими нібито перебували євреї, що стріляли вслід добровольцям, які відходили.

Пізніше повідомлялося, що міська влада провела перевірку, і всі до єдиної адреси виявилися фальшивими (у тому сенсі, що ніхто ні в кого звідти не стріляв). Тож журналістський жанр "фейкові новини" сто років тому вже існував.

Антисемітська стаття зі звинуваченнями євреїв у  стрілянині по Добровольчій армії
Антисемітська стаття зі звинуваченнями євреїв у стрілянині по Добровольчій армії
Вечерние огни, 1919, 18(5) жовтня

Однак публікація новин з адресами дала належний ефект. Наступного дня тему підхопив "Киевлянин": мовляв, більшовикам "усердно содействовало местное еврейское население, открывшее беспорядочную стрельбу по отходящим Добровольческим частям". 

Окремої уваги удостоїлися "две еврейки, сообщавшие по тайному телефону, установленному на крыше дома, сведения о передвижениях добровольческих частей". Внаслідок цього, робив висновок автор статті, "среди христианского населения царит с трудом сдерживаемое властями негодование".

Це, знову-таки, оціночне судження, а от те, що єврейський погром продовжився й посилився - незаперечний факт. Щоправда, більше не було биття шибок і розрізання перин - все проходило "без шуму і пилу".

Олексій Гольденвейзер, свідок тих подій, згадував: "Техника октябрьского погрома 1919 года была примерно следующая. В еврейскую квартиру заходит вооруженная группа, человек пять-шесть. Один становится у парадной двери, другой у двери на черный ход. После этих предупредительных мер начинается лирическая часть.

Один из шайки обращается к хозяину квартиры с речью: вы, евреи, мол, большевики и предатели, вы стреляли в нас из окон, вы уклоняетесь от призыва в армию и т. д. - извольте отдать на нужды Добровольческой армии все, что у вас есть ценного, деньги, золото, драгоценности; не отдадите добровольно, будете немедленно расстреляны <...>

Если жертва народного гнева после этого спешила выложить достаточную сумму, все этим и кончалось; если нет, пускались в ход более интенсивные приемы вымогательства: ее ставили к стенке, приставляли дуло револьвера к головкам детей и т. д. и т. д."

Ідеологічне підґрунтя у таких візитів, можливо, й було, - за привід правила справжня або вигадана стрілянина чи то шпигунство, але основною метою погромників, якщо вірити сучасникам, була банальна нажива.

При цьому, як повідомлялося, "[г]рабители в центре города (офицеры, юнкера и др[угие] старшие чины) часто обнаруживали большую воспитанность [и] сановность. Грабежи сопровождались извинениями за беспокойство, подачей упавших вещей дамам и т. д." 

Стверджувалося, що в деяких випадках погромники навіть зверталися до жертв французькою мовою.

Проти такого нестандартного нападу був потрібний нестандартний захист. Галас почали здіймати не нападники, а жертви. 

"По ночам из домов, в которые пытались войти погромщики, доносился душу раздирающий вой; сотни голосов взывали о помощи", - пригадував той самий Гольденвейзер. Часто не просто "волали", а адресно кликали на допомогу - кричали: "Спасайте такой-то номер!".

Іноді для більшого ефекту били в тази від умивальників. Подекуди це допомагало: якщо на допомогу кликала сотня або й більше осіб, то п'ять-шість погромників вважали за краще ретируватися.

Чув ці нічні крики й Шульгін, сидячи ввечері 20 жовтня у кріслі редактора "Киевлянина", у своєму особняку на розі Караваєвської (Льва Толстого) і Кузнечної (Антоновича) вулиць, і обдумуючи тему передової статті для завтрашнього числа газети. 

"По ночам на улицах Киева наступает средневековая жуть. Среди мертвой тишины и безлюдья вдруг начинается душу раздирающий вопль. Это кричат "жиды". Кричат от страха..."

Стаття Віталія Шульгина
Стаття Василя Шульгина "Пытка страхом"
Киевлянин, 1919, 21(8) жовтня

Так починається одна з найбільш резонансних за всю історію статей у київській пресі - "Пытка страхом".

Вона невелика за обсягом - трохи більше двох тисяч друкованих знаків. Основна її ідея: євреї самі винні в тому, що з ними зараз коїться, бо заходилися "разрушать государства, не ими созданные" та "добывать равноправие какой угодно ценой".

Відповідно, "перед евреями две дороги. Первая - признать и покаяться. Вторая - отрицать и обвинять всех, кроме себя. <...> Ужели же и "пытка страхом" не укажет им верного пути?" - риторично запитував автор.

Наступного ж дня у газеті ліберального напряму "Киевская жизнь" з'явилися одна під одною дві статті, що безпосередньо полемізували з "Пыткой страхом".

Перша називалася "Пытка срамом"; її автором був київський міський голова Євген Рябцов. Примітно, що у двох місцях цієї статті є невеликі порожні проміжки. 

Ймовірно, деякі занадто "ліберальні" твердження не пропустила цензура (тоді як відверто антисемітські пасажі "Киевлянина" й "Вечерних огней" друкувалися вільно). 

"Этот поистине ужасный ночной вой <...> граждан, виновных только в том, что они родились евреями, для русских людей, не утративших еще внутреннего человеческого облика, <...> является мучительнейшей пыткой - "пыткой срамом, стыдом и позором", - писав Рябцов.

І наприкінці прямо парафразував Шульгіна: "Перед русскими две дороги. Первая - опять по средневековому пути разжигания национальных страстей идти вспять в Азию, вглубь варварских времен <...> Вторая - идти вперед по пути возрождения новой России, где все национальности будут чувствовать себя полноправными гражданами".

Стаття Євгена Рябцова
Стаття Євгена Рябцова "Пытка срамом"
Киевская жизнь, 1919, 22(9) жовтня

Другу статтю, "О чем думает "жид", написав Ілля Еренбург. І тут, мабуть, цензорам щось не сподобалось: у тексті біла пляма розміром із абзац. 

"Я пережил великую пытку, В. В. Шульгин, пытку страхом за беззащитных и обреченных, - пише Еренбург, одразу ж за відцензурованим фрагментом. - <...> Я все это пережил. Я не протестую, не уговариваю. Просто и искренно говорю - думал я в эти ночи о России". 

Любити Росію - "любить, любить во что бы то ни стало" - закликав автор, звертаючись "к тем евреям, у которых, как у меня, нет другой родины, кроме России, которые всё хорошее и плохое получили от неё".

Стаття Іллі Еренбурга
Стаття Іллі Еренбурга "О чем думает "жид""
Киевская жизнь, 1919, 22(9) жовтня

Ще через день, 23 жовтня, у київській україномовній газеті "Слово" з'явилася стаття Давида Заславського "Новий Торквемада". Погоджуючись із тим, що описані події є "середньовічним жахом", Заславський стверджував, що сам Шульгін і є "духовним сином славного Торквемади" (засновника інквізиції, ініціатора переслідування євреїв у Іспанії).

Безглуздо звинувачувати євреїв, в яких є сильний "буржуазний дух пiдприємчивости, торговлi, обороту, зиску", у більшовизмі, вважав Заславський.

Стаття Д.Заславського
Стаття Давида Заславського "Новий Торквемада"
Слово, 1919, 23(10) жовтня

В архівному фонді Шульгіна збереглися свідчення невідомої особи: "За границей один старый бывалый эмигрант, прочтя статью Шульгина, воскликнул: "Эта статья является лучшей услугой, какую можно было бы сослужить большевикам".

Погром як масове явище тривав чотири дні. 18 жовтня генерал Бредов видав наказ про суворе переслідування грабіжників. Але опублікували цей наказ у газетах та розклеїли містом лише за два-три дні.

22 жовтня, коли активна фаза погрому минула, генерал Павловський видав інший наказ, в якому попереджав, що за неправдиві повідомлення про грабунки й набіги винних віддаватимуть під суд.

Після цього кликати на допомогу у разі набігу стало небезпечно: варта, як правило, з'являлася пізно і могла не застати грабіжників, натомість жертва легко могла сама опинитись на лаві підсудних.

Проведене через кілька днів після погрому обстеження виявило 836 квартир, які зазнали набігів. Зокрема, на Малій Васильківській (Шота Руставелі) - 113 квартир, на Кузнечній (Антоновича) - 104, на Маріїнсько-Благовіщенській (Саксаганського) - 62.

Однак це обстеження не охопило Поділ, де мешкало чимало єврейського населення, тож реальна кількість пограбованих квартир була значно вищою. Число встановлених жертв жовтневого погрому - близько 300 убитих (тільки половину з них було опізнано).

Фрамгмент списку жертв погрому
Фрамгмент списку жертв погрому
Державний архів Київської області

Ці події не змінили хід історії. "Білий" Київ зійшов зі сцени з причин набагато глобальніших. Але пам'ять про те, що "білі" насправді виявилися значною мірою "сірими" й "брудними" (це слова не їхніх політичних супротивників, а Шульгіна) - залишилася.

Стаття опублікована з любʼязної згоди автора та сайту Ділова столиця

Місця (не)пам’яті про розстріляних євреїв Берестечка

«Нами розчинять, а вами замісять», – промовив старий єврей невідомо до кого, крокуючи разом з іншими берестюками юдейської віри до ґетто повз хату на міському роздоріжжі.

Пастор з Майдану Ральф-Ґергард Гаска

Якщо ці події нас чомусь навчають, то ось чому: перед силою цих багатьох «маленьких» людей, які з вірою у Господа ідуть своїми дорогами, не встоять жодні тирани і диктатори, і всі самозакохані та байдужі можновладці мають боятися їх, бо не вони переможуть.

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

Хто вбив Галю?

Нещодавно в українському медіа-просторі з’явилася стаття Наталії Крестовської, присвячена різноманітним видам історичних фейків та методам боротьби з ними на прикладі поширених в сучасному українському суспільстві міфах.
Ще одна фейк-фольк-хісторі, що періодично набуває популярності в українському суспільстві – це «істинний» варіант широковідомої народної пісні про Галю «Їхали козаки із Дону додому».