«Людина, що не має померти». Міф про Муссоліні

Зачарованість італійців своїм дуче тривала довго, але вщент розбилася через руйнівний результат воєнних операцій

Видавництво Анетти Антоненко видало бестселлер італійського історика Алекссандро Кампі про цікаву й контроверсійну фігуру лідера фашистського руху Беніто Муссоліні. Автор вважає, що жоден політичний діяч ХХ століття не мав такого впливу на історичну пам'ять і уяву італійців як дуче. Пропонуємо читачам фрагмент з книги.

Тлумачення постаті Муссоліні й розуміння його ролі в італійській історії та колективній пам'яті італійців досі ускладнюється через так званий міф про Муссоліні, а конкретніше через те, як неохоче і повільно досліджувався цей міф, зважаючи на численність форм і проявів, на усе розмаїття його політикокультурних та соціально-антропологічних витоків.

Майже двадцять років поспіль дуче в Італії був об'єктом справжнього колективного культу, не позбавленого в певних своїх проявах містичних і релігійних рис. За роки його режиму тисячі італійці уособлювали в ньому образ рятівної влади: фашистські активісти нижчого рангу та "ієрархи", інтелектуали та державні службовці будь-якого рівня, пересічні громадяни та студенти довгий час відчували майже фідеїстичний (світогляд, що ґрунтується на переконанні у вищості віри над розумом) зв'язок із ним десь на межі між найщирішою відданістю та справжнім поклонінням.

 
Обкладинка книжки Алессандро Кампі "Муссоліні"

Багато хто вважав його живим символом національного визволення, найвищим утіленням держави та батьківщини, політичним і духовним провідником. Були й такі, що, навіть не відчуваючи особливої симпатії ані до фашизму, ані до його засновника, за роки перебування Муссоліні при владі однаково визнавали неординарні, властиві лише йому політичні якості та заслуги.

Можна навести безліч прикладів харизматичної привабливості Муссоліні для більшості італійців як за його життя, так і після смерті, прикладів пристрасного, ледь не фізичного зв'язку, що об'єднував лідера і народ, – прикладів, що залишилися в мемуарах, журналістських матеріалах, усних і літературних свідченнях, архівних дослідах і поліцейських рапортах.

Для нашого дослідження вистачить декількох влучних цитат, починаючи з дуже символічного вислову Джузеппе Боттаі – ієрарха із видатними політичними та інтелектуальними якостями, який резюмував свої довгі відносини з Муссоліні так: "Любов, вірність, відданість" – три почуття, народжені в переконаності, що "Вождь – це все в житті людини: початок і кінець, причина і ціль, пункт відправлення і пункт призначення", і в гіркій констатації факту: "якщо він впаде, всередині утвориться гнітюча самотність".

Екзальтоване поклоніння вбачається також у мемуарах Джованні Джуріаті, секретаря Національної фашистської партії у 1930–1931 роках: "Я служив Муссоліні [...], тому що був упевнений: він – людина видатних, навіть безпрецедентних із певного погляду якостей. За перших років його правління я навіть вважав, що сам Господь покликав його відновити мою батьківщину та забезпечити їй гідну долю".

Не менш показовим є свідчення Віталіано Бранкаті про інтерв'ю-бесіду з диктатором у червні 1931 року. Тут відчувається вплив, який Муссоліні був здатен справляти на більшість своїх співрозмовників, це підтверджують і численні свідчення, аналогічні вислову сицилійського письменника.

"Двері [...] відчиняються, і я бачу Муссоліні. Весь зал навколо нього блищить – підлога, темні меблі, стіни, і на мить складається враження, що цей зал прагне його віддзеркалити. Але його фігура виглядає занадто великою, самотньою, єдиною в залі посеред марних відблисків, посеред даремного прагнення навколишніх речей відобразити його. [...]

А ось і він, з'явився Муссоліні – в своєму легкому жакеті, лунає його щирий спокійний голос. У цей момент він відпочиває від справ, які планує зробити в цьому світі. Сьогодні вночі він спатиме міцним юнацьким сном; але його завтрашні дії в руках Провидіння.

І оскільки як італієць і письменник я також візьму участь у вихорі та величі завтрашнього дня, я дивлюся на його лице і, незважаючи на спокій і простоту, на якусь мить вбачаю в ньому неоголошену бурю, суворість прийдешнього".

За роки режиму масовим явищем стала практика листування з Муссоліні, люди надсилали йому листи, клопотання та скарги, довірчі папери, старанні звіти, анонімні доноси та приватні звернення.

 
Беніто Муссоліні

Таке листування було частиною шкільної освіти (діти були змушені під керівництвом учителів писати листи до Дуче, що вважалося за складову виховання "нової людини"), але, крім цього, воно стало чи не найщирішим історично значущим свідченням майже конфіденційних, спільницьких, довірчих стосунків між дуче та більшістю італійців (ідеться не тільки про жінок і дітей або представників нижчих і відсталих верств, як довго вважалося, а й про італійців усіх соціальних рівнів).

Варто згадати відому статтю Оріо Вергані, написану в 1936 році. Аналізуючи зміст майже п'ятисот послань, які щодня надходили дуче і ретельно сортувалися робітниками його приватного секретаріату, автор пояснює, хто та з яких причин зазвичай звертався до нього.

"Коли ми пишемо до Муссоліні? Не всі, але майже всі такі листи пишуться в сумний час життя. Ви шукали допомоги серед родичів, друзів, знайомих, навіть серед незнайомих. У вас нестерпний біль, треба пережити важкі часи злиднів, пустий обідній стіл, як сказав одного разу Дуче.

Коли дивишся навкруги й немає, до кого звернутися, згадуєш про Нього. Хто піклуватиметься, як не Він? Ви написали Дуче. Чи відповість Він? [...] Він не зможе прочитати всі листи. Але Він віддав наказ негайно реагувати на звернення, не дізнаючись, чи варта ця допомога його уваги, чи заслуговує або не заслуговує на допомогу той, хто про неї благає.

Він не бажає знати чиєсь минуле. Документів не треба. Дуче знає, якщо людина йому пише, в неї справжній біль, дійсна потреба. Він для кожного довірена особа. І Він допоможе всім у межах можливого".

Міф про Муссоліні проявився у найрізноманітніших історикополітичних контекстах, витримав виклики часу та декілька криз. Він спромігся витримати щонайменше три настільки серйозні та глибокі політичні кризи, що кожна з них викликала у сучасників страх неминучого спаду муссолінівської зірки: вигнання з соціалістичної партії в листопаді 1914 року, жорстке протистояння з ватажками сквадристів (добровольча міліція національної безпеки, більш відома як чорносорочечники – збройні загони Національної фашистської партії) після "пакту примирення" між фашистами та соціалістами влітку 1921 року й убивство Маттеотті влітку 1924 року.

Як діяв міф про Муссоліні на різних етапах історії? Як так сталося, з яких причин він так міцно укоренився?

Титул "дуче (від лат. dux – лідер, вождь, командир у Римській республіці, Римській імперії і Візантії), як відомо, походить із військової традиції Давнього Риму. Саме так зверталися до Муссоліні на мітингах і зборах, саме так його називали однодумці й спільники, і таким цей титул залишився до сьогодні, означаючи на сучасному жаргоні лідера чорносорочечників.

Зараз він асоціюється не з бойовим і мілітаристським характером фашизму, а з псевдокласичністю та риторикою, що були притаманні всій італійській культурі на початку століття.

Традиційно вважається, що вперше слово "дуче" стосовно Муссоліні було вжито у квітні 1904 року в римській газеті "La Tribuna", яка в коротенькому оголошенні з Женеви повідомляла про вигнання зі швейцарського кантону "італійського соціаліста з Романьї Муссоліні [...] великого дуче місцевого осередку італійської соціалістичної партії".

Звичайно, не так важливо з'ясувати, коли це звернення було вжито вперше, як те, чому й у який спосіб воно започаткувало в політичній історії Італії міф про Муссоліні. Зараз немає сумнівів щодо його зародження в той період, коли Муссоліні перебував у лавах соціалістичного руху, відвідував профспілкові кола, тобто задовго до його політичної метаморфози.

Для ексцентричної активістки й анархістки Леди Рафанеллі редактор газети "Avanti!" Муссоліні є "соціалістом героїчних часів. Він ще відчуває, він ще вірить, він діє з піднесенням, сповненим мужності й сили. Це справжній чоловік [...]. Якщо прийде очікувана Революція, він – як і ми – не поверне назад".

Протягом кількох місяців і тижнів, що передували вибуху Першої світової війни, Муссоліні був не тільки визнаним лідером безкомпромісного та революційного крила ІСП, блискучим журналістом, що своєю діяльністю підживив "Avanti!" та стимулював увесь політичний загал, а й особистістю, в яку багато хто вірив, сподіваючись, що вона зможе втілити мрію соціальної революції, та навколо якої зовсім невипадково один за одним згуртувалися різні революційні політичні сили Італії.

Неабияку харизму Муссоліні та його авторитет серед соціалістів підтверджує стаття, що з'явилася в щоденній соціалістичній газеті наступного дня після його вигнання з партії, в ній зазначалося: "Після тривалого та схвильованого очікування саме в ньому соціалістична молодь побачила не лише бійця, загартованого у промовах і статтях, а й героїчну душу діючого революціонера [...]. Інакше кажучи, ця людина перетворилася на символ".

Початком нового етапу міфу про Муссоліні стали події, що передували втягуванню Італії в перший світовий конфлікт. Хоча в очах більшості італійських соціалістів він був зрадником і ренегатом, після створення газети "Popolo d'Italia" та гучного розриву з ІСП.

Головно на тлі революційних і лівих сил Муссоліні стане найбільш вагомим і динамічним політичним діячем країни, яким він вже проявив себе за попередні роки в лавах італійського соціалізму. Він уважатиметься настільки важливим для долі Італії, що Арденго Соффічі, побачивши його на фронті, напише: "Ось людина, що не має померти".

Вже за тих часів для солдатів буде природно називати його дуче: "наш духовний вождь" – так його визначить синдикаліст й інтервентист Філіппо Коррідоні в жовтні 1915 року; "наш найкращий вождь" – так його назве інший синдикаліст Серджьо Панунціо в березні 1916 року.

Насправді, авангардні політико-інтелектуальні та літературні кола Італії (радикальні демократи, революціонери-синдикалісти, ідеалістично налаштована буржуазія) звернули увагу на Муссоліні ще до війни, яка згодом лише зміцнила та вигідно висвітлила їхнє ставлення до нього.

Як зазначив Де Феліче, соціалізм Муссоліні – з характерними для нього активністю та прагматизмом, з певними ноткам релігійності, з прагненням примирити марксизм з ідеалізмом і стимулювати моральне оновлення людських мас – загалом влаштовував буржуазну молодь, що читала "La Voce" та підтримувала більш-менш аналогічний політичний курс, позначений волюнтаризмом і антипозитивізмом.

У доброзичливому відгуку на появу нового видання Муссоліні "Utopia" в грудні 1913 року флорентійський письменник визначив його як "чоловіка", який "неабияк виділяється в цьому світі пам'ятних бюстів і обшарпаних, немов зношена гума, чеснот".

Найрізноманітніші соціальні групи відчували потребу в особистості, здатної зняти Італію з мілини джоліттізму, завершити процес об'єднання країни, підживити політичне коло, яке вбачалося виснаженим і малоефективним, якщо не корумпованим і паралізованим з політичної точки зору.

Наприкінці XIX століття вже пролунало пророцтво Д'Аннунціо – підхоплене згодом націоналістами Коррадіні в антидемократичному ключі – щодо воскресіння батьківщини під очільництвом "героя" ("того, хто має прийти"), тобто "войовничої та домінуючої людини", за висловом Клаудіо Кантелмо, головного герою роману "Діви скель".

У 1895 році поетеса-соціалістка Ада Негрі такими словами охарактеризувала свого робочого – "нову людину": "Могутній він був. Обличчя, від думи бліде, шляхетно піднеслося в гордому вчинку. На бронзовій шиї, вільній від тягаря: Шия бика, грудь дикуна, Погляд й вимова сміливця [...] Чеканна хода переможця, що в світлі крокує рішуче. І серце сказало мені: чи не він справжній дуче?".

Коли Муссоліні з'явився на національній політичній сцені – демонструючи не тільки політичну рішучість, абсолютно не притаманну верхівці ліберальних кіл, а ще й неабиякі організаційні здібності та безперечну політичну інтуїцію, – зовсім невипадково саме на ньому поступово зосередились очікування тих, хто прогнозував соціальну революцію, і тих, хто підтримував настання нового етапу італійської політики та прагнув морального й політичного відновлення нації.

Це дозволяє зрозуміти появу в 1912 році навколо Муссоліні майже пророцької аури, яка лише посилилася після захоплення влади в результаті кривавого внутрішнього конфлікту.

 
Беніто Муссоліні

У 1921 році, на початку громадянського протистояння між сквадристами та соціалістами, письменник і ліберальний політик Джустіно Фортунато з гіркотою констатував почуття, що поширилося в італійському суспільстві післявоєнного періоду: "Як буває в моменти величезної небезпеки, всі [...] волають про пророцьку появу Чоловіка (з великої літери), який зможе врешті-решт привести країну до ладу".

В очах багатьох такою людиною став очільник фашизму. Через деякий час у листі до Еудженіо Ацімонті від 17 липня 1923 року, тобто після приходу до влади чорносорочечників, той-таки Фортунато майже в унісон думкам, що вже тривалий час вистигали в політичній культурі країни, охарактеризував Муссоліні так: "Кондотьєр п'ятнадцятого століття, чоловік – нарешті після цілої низки легкодухих нікчем".

Думка вочевидь навіяна фашистською публіцистикою, як і слова, написані в 1923 році журналістом Гвідо Подрекка, екс-соціалістом, що згодом приєднався до фашистів: "Беніто Муссоліні – не просто людина, а саме та людина. Той, на кого чекає Нація, розшматована міжусобними бійками".

Власне, за таких політико-історичних обставин, які піднесли Муссоліні на вершину влади в результаті довгого та кривавого перехідного процесу в політиці, народився й укоренився один із найбільш стійких і довготривалих варіантів міфу про нього, що відіграв рішучу роль у підтримці режиму з боку більшості італійців: міф про Муссоліні як державного діяча, спостережливого посередника та талановитого тактика, здатного використовувати слабкі сторони друзів і противників, подеколи взірця стійкості, іноді прихильника компромісу.

Саме цей варіант, порівняно з іншими образами дуче, продемонстрував найбільшу міць, впливовість, проникливість і надовго залишився в масовій культурі нашої країни, адже його вкорінення припало на той час, коли в широких громадських колах поширилася думка, що він був тією людиною, якій можна довіряти і яка покладе край періоду величезного безладдя та невпевненості.

Муссоліні став головою ради міністрів у 39 років, але за своїми плечима вже мав десятирічний політичний досвід. Країна була втомленою, виснаженою, прагнула спокою.

Як скаже згодом Бенедетто Кроче, на початку своєї урядової кар'єри Муссоліні виявився "нестримним, навіть несамовитим простолюдином, в якому, проте, була щирість і любов до батьківщини". Загалом, саме та людина, яка могла витягти Італію з років кризи та насильств.

Інших рис (і це не дивно) набув міф про Муссоліні за фашистської доби, коли "міф" перетворився на "культ", а "муссолінізм" став власне "дучізмом". Характерною рисою фашизму (як і комунізму та націонал-соціалізму) є міфологічно-символічний підхід із залученням містицизму та міфологізації "вождя".

При цьому фашизм керувався не якимись застарілими образами домодерного періоду, а використовував принципово нові характери, що з'явилися у масовій політиці на початку століття (характери, схильні до сакралізації, ба навіть до міфологізації публічної сфери) у відповідь на вимоги сучасності та нові політико-екзистенційні виклики.

Отже, харизму Муссоліні, як і інших диктаторів, що домінували на політичній арені в першій половині двадцятого століття, не можна вважати звичайним продуктом пропаганди. Це явище треба розглядати як частину політичної концепції, характерної для масових революційних рухів, що з'явилися на початку століття.

За роки режиму міф про Муссоліні дав паростки у різних соціальних і культурних складових тогочасного італійського суспільства, кожна з яких створила власний образ вождя: сквадристи початкового періоду вбачали в ньому керманича – кондотьєра; "найближчі соратники" – державного діяча; народ із сіл і провінцій – доброго батька.

 
Гітлер та Муссоліні

Харизма Муссоліні сягнула апогею в 1936 році після перемоги в Африці, а тьмяніти почала насамперед через участь Італії у військових конфліктах, кульмінацією чого стало рішення вступити у війну на боці Німеччини у червні 1940 року.

Зачарованість італійців своїм дуче тривала довго, але вщент розбилася саме через руйнівний результат воєнних операцій – у драматичному крещендо швидко зійшлися прояви ненависті, обурення та прокльони нації, яка не витримала перших тягот війни й набула недвозначних ознак повного колективного розладу на тлі подій 25 липня – в день його відсторонення [1943 р., з посади керівника уряду] та 8 вересня [вихід Італії з війни, початок окупації її нацистами] – в день справжнього морального та життєвого колапсу.

Роздуми щодо міфу про Муссоліні не будуть повними без згадки про його живучість у період після Другої світової війни, коли цей міф зберігався у зовсім невеличкому (але історично та політично значущому) осередку італійського неофашизму.

Ветерани Салó [маріонеткова Республіка Сало проіснувала у 1943-1945 рр. на окупованій німцями території Італії, її очільником і був Муссоліні] й особи, що ностальгували за цим двадцятиріччям, спромоглися зберегти та захистити свою ідентичність упродовж майже п'ятдесяти років, головно завдяки створеному на честь засновника фашизму культу.

Використовуючи іконографічне відображення дуче, захищаючи з нотками сентиментальності й релігійного благоговіння його нещасливу політичну долю та драматичний життєвий шлях, ритуально вшановуючи його рідні місця, "фашисти часів демократії" зробили свій внесок, зберігши останні промені міфу про Муссоліні.

Щоденники Голодомору. «Интересно, что сейчас нет следа так называемой этики. Отобран у людей бог и страх перед загробной жизнью»

«Вчера пришле Леонтий Петрович Ткачев, он чл. колектива, с больной ногой и он распух от голода, умолял чего-нибудь дать ему. Конечно накормила его чем могла. Я пожалувалась ему, что вот кормлю охотничью собаку, когда-то дорогую, а тепер она никому не нужна, т.к. нечем кормить. Он попросил ее у меня, говоря, что они съедят ее. Собаку все равно надо убить т.к. ее нечем кормить. Так пусть съедят ее. Коржев-кровельщик все время поддерживает семью мясом собак»

Щоденники Голодомору. «Дожди идут все время... А люди мрут своим чередом»

«На Украине вымирают целые деревни. Помню рассказывал мне в Харькове (Жутовская, 13) агроном. Он ездил в Полтавскую область заключать договора на посев бурака. Это было раннею весной. Въехали в деревню, мертвая тишина окутывала его. Заходил в хаты со своим спутником, видел мертвых, начавши разлагаться. В дет. яслях видел мертвих детей и няню».

Ґарет Джонс: Усюди було чути крики — «У нас нема хліба. Ми вмираємо»

Коли ще 1932 року один із харківських комуністів згадував про відсутність їжі, Сталін скаженів: «Ви придумали таку страшну казку про голод в Україні й думаєте, що налякали нас, але нічого з цього не вийде! Вступіть до Спілки письменників. Тоді ви зможете писати свої казочки, і дурні читатимуть їх».

Шістдесятники: Чехословаччина як вікно у світ

Алена Моравкова, молода чехословацька перекладачка, сиділа в кафе в центрі Києва на Хрещатику і їла морозиво. На дворі був початок шістдесятих років, в СРСР цвіла хрущовська “відлига”, суспільна атмосфера була просякнута оптимізмом, незабаром Гагарін полетів в космос а перший секретар КПРС все повторював з різноманітних трибун тези про настання справжнього комунізму. Моравкова була учасником чехословацької делегації, котра приїхала в Київ на міжнародний ярмарок. Там вона познайомилась із місцевими молодими письменниками. Зараз ці молоді люди сиділи з нею за одним столом: Микола Вінграновський, Іван Драч, Віталій Коротич. Незабаром цих поетів почнуть називати шістдесятниками