Шляхта обрає авантюризм

Не втручайся до чужих справ, але не дозволяй, щоб втручались у твої; Доброї ради слухай, але май власну думку. Не дозволяй собі зректися виконання задуманого ні через труднощі, ані через небезпеки. Не змушуй нікого визнавати свої погляди, як і не дозволяй, щоб до твоїх поглядів ставилися без належної поваги. Не хились як тростинка, а будь непорушним, як дуб; стократно краще бути зламаним та зігнутим, ніж гнутися щоразу в ту чи іншу сторону. Не будь зарозумілим щодо людей, нижчих станом за тебе, але й не колінкуй перед вищими. Не звертай уваги на людські вчинки, а за свої власні відповідай перед Богом та своїм сумлінням.

Від редакції: Наприкінці минулого року у видавництві "Пропала грамота" вийшла друком книжка Михайла Чайковського "Шляхта обрає авантюризм".

Михайло Чайковський — справжній шляхтич, повстанець, ініціатор і учасник державних переворотів на Балканах, письменник, дипломат і зрештою командир Корпусу козаків оттоманських, останній кошовий отаман українського козацтва.

"Історична правда" із люб'язного дозволу видавництва публікує уривок із цієї книжки.


Я народився в 1804 році в селі Гальчинець Житомирського повіту, Волинської губернії, у коденській парафії, віддаленого на 13 верст від Бердичева, торгівельного Єрусалиму євреїв наддніпрянської Русі, а на 9 верстов від святої Кодні, де іменем польського короля та Речі Посполитої палили, саджали на палі та рубали голови гайдамакам Гонти та Залізняка. Ця місцевість сповнювала українську людність таким глибоким жахом, що і до сьогодні, якщо когось хочуть проклясти або пригрозити кажуть: "А бодай тебе свята Кодня не минула!"

Батько мій, Станіслав Чайковський, був почесним городничим Києва, старостою даничевським та представником києвського воєводства на сеймі 3 травня.

Мати моя була донькою Міхала Глебоцького, войського і старшини шляхти овруцього повіту, і Гелени Брюховецької, вдови по першому чоловіку та внучки видатного гетьмана Запоріжжя – Івана Брюховецького, який здійснив 44 переможні походи, що супроводжувались підпалами та вбивствами, на Крим, Порту, Росію та Польщу, помер від злості та розпачу, коли мусив відступити від Перекопу, пустивши з вогнем лише три міста та біля 30 сіл, увівши до неволі лише 3 тис. Татар. Не повернувся вже на Січ; від туги розірвалось йому серце і помер він у відкритому степу. На його могилі козаки насипали великий курган .

У спадок від нього (мається на увазі, очевидно, Міхал Глебоцький) моя мати отримала сім велетенських, оправлених у пергамент книг, написаних ним власноручно — прозою, віршами, польською, руською (йдеться про варіант української мови XVII-XVIII ст.) та латиною. Була то дивна мозаїка оповідань, сентенцій, висловів, рецептів та правил – проте, всі вони були сповненні розуму та гумору і дуже цікаве.

Коли я вже навчився читати, моїм улюбленим заняттям стало читання тієї дорогої для мене родиної хроніки. Стала вона для мене і Євангелієм і Кораном.

 
Гетьман Іван Брюховецький

Батько моєї матері, Міхал Глебоцкий, був одним з останніх представників запальної та вередливої шляхти Волині та України. З козаками поводився, як грізний шляхтич, з "ляхами" як гордий козак, а щодо німців та москалів — як незгідливий поляк.

Був людиною старого гарту, (пол. Autorament), з селянським глуздом, яка чудово вміла порядкувати своїми майновими справами та втішатися життям.

Отримавши наказ, разом із регіментарем Стемпковським, судити та карати гайдамаків Гонту та Залізняка, з піднятим мечем у руці сказав:

- Коли людині відрубають голову або задушать, залишиться тіло та кістки, а що з душею станеться, те тільки Бог знає, одначе є безперечним, що вона не відроблятиме панщини та працювати задарма.

Зважаючи на такі свої погляди, споював Стемпковського токайським вином, а гайдамаків по двадцять, по тридцять людей відпускав у світ Божий, тобто на свободу з тим наміром, щоб за гріхи свої вони терпіли покарання, відбуваючи панщину на славу Всевишнього, а не на користь пана войського овруцького. Дякуючи тому, набув у власність 6 сіль – Солотвин, Гальчине, Зарбинці, Семаки, Агатівку та Розкопану Могилу.

Кодня та три інші села перейшли до войського від його племінника – стольника Глебоцького. Після смерті першої дружини, яка народила йому троє дітей: мою матір, Міхала і Фелікса Глебоцького, він одружився з вдовою по своєму небожеві, яка мала дві дорослі доньки – Станіславу і Анну, а у новому шлюбі народилось двоє синів – Ян та Юзеф Глебоцькі.

Таким чином, у його руках зосередилася Коденщина, Пардниновщина, успадкована від першої дружини, Зароківщина у житомирському повіті, яка перейшла йому, як спадок від предків, Голембівщина у овруцьких лісах, а також Відибор і Жадки в Радомисльському повіті. Дякуючи тому він став, як то кажуть, великим паном. Господарство у нього велося скрізь взірцево.

Коли я почав їздити на конях, як справжній козак, Глебоцький постійно збирався йти з допомогою Наполеону Великому, хоч французьке військо уже давно залишило Росію, а він сам ледь тримався на ногах.



Російський уряд з огляду на старечий вік та багатство мого діда, а також – на заслуги одного з моїх дядьків у лавах царської армії, дивився крізь пальці на старечі дивацтва колишнього військового.

Триста озброєних кінних козаків під орудою вусатого отамана на прізвище Пшеничний, стояли у дворі діда. Також мав декількох адютантів, а саме ротмістра полку драгунів королеви Ядвіги, пана Дрожджевського, пана Ігнація Стжемєцького, придворного поета пана Кожуховського, який писав віршем без міри та ритму, безмежно довгим, занадто, аби його можна було зрозуміти, а до того — російського статського радника пана Шільдкнехта, лікаря родом з Курляндії, який лікував пана войського та редагував для нього газету. У ній розписував про перемоги Наполеона і про відозви того героя до пана войського овруцького. Як нагороду за службу Шільдкнехт отримав пречудове село, що входило до складу Зароковщизни.

У пана войського завжди було людно; він вічно збирався на війну, під вікнами грали сурми, козаки Пшеничного гарцювали на подвір'ї на татарських конях, а перед ганком стояв осідланий та опоряджений у дорогу збрую вороний кінь пана войського, на якого він ніколи не сідав. Сам пан войський постійно погладжував пістолі та шаблю, намагався підвестися та, не маючи на те сил, знову опадав у крісло.

- То й що з того? - кричав тоді. - Ще встигнемо. Барилко, принеси рум'янку! Завтра поїдемо. Хай Пшеничний накаже на завтра приготуватися до походу. Попросіть пана радника Шільдкнехта, хай напише до великого Наполеона, що я скоро прибуду йому на допомогу.

Ритуал збирання у похід і залишання вдома повторювався щоденно.

Коли мій батько прибув до діда, щоб сповістити його про народження сина, а його внука, пан войський дуже зрадів та вигукнув:

- Хай при хрещені йому дадуть ім'я Михайло, щоб козацький архангел його захищав, а буде йому тоді у житті щастя.  

Дивний чоловік був з того пана Міхала Глебоцького, гордовитий шляхтич, дикуватий – у повному значенні цього слова, з практичним глуздом та добрим серцем. Любив Польщу, але по своєму любив, треба було тільки торкнутися його власної любові і тоді він, як справжній вепр, кидався вперед та все нищив на своєму шляху. Повторював безустанно:

- Я шляхтич, але не теперішній. За Ягелонів Доліви (гербу Глебоцьких) були знані. Коли їм було замало місця, пішли в козаки за Дніпро і на Запоріжжя. Глебоцький заснував Глибоке, а полк глебоцький славою за Полтавський та Ніжинський не гірший. Мій предок полковник на дав свого замку ні сліпому Палію, ні скаженому Петрові. Коли ж пан Мазепа наварив каші – Глебоцькі з'їли її до дна разом з Войнаровським, Кісілевськими і Городиськими. При всій своїй потузі, білий цар та православний синод боялись проклясти Голебецьких так, як прокляли інших, бо Глебоцькі не такі, як інші.

 
Гетьман Іван Мазепа

Пан Бутович, родич дружини пана войського, дослужившися до генеральського чину в російській армії, хотів похвалитися своїм рангом та званням і прибув у відвідини до пана войського при повному парадному мундирі. Войський, пригадавши собі оборону фортеці Глебоцьке від москалів, коли він ще був полковником, а Бутович осавулом, ледь його забачивши, гукнув:

- Зрадник! Відступник! Потоптав честь шляхетську та славу козацьку!

Покликавши козаків, наказав розтягнути Бутовича і генеральський мундир дістав батогів. Звідси причина процесу з російським урядом і Бутовичем, справа, яку заледве вдалось залагодити коштом чотирьох сіл на Україні.

Кишеня шляхтича сталась легшою, але йому вдалося настояти на своєму: покарати зрадника та уникнути відповідальності при помочі грошей.

Інший родич пана військогового, пан Умінський, власник Ляховичів, титулувався камерюнкером царя Павла. Побудував корчму на своїй власній землі, тільки що в тому урочищі пан войський полював на зайців.

Зайці, звісно, не були шанувальниками горілки і залишили данну місцевість. Войський, виявивши замість зайців корчму, наказав її спалити. Молодий камерюнкер з поваги та страху перед грізним войським не скаржився урядові, не подавав до суду на Глебоцького. Натомість, одягнувши мундир камер-юнкера із золотим ключем, прибув до войського, щоб переговорити про цей прикрий випадок з вини войського.

Войський, як пристало на козака, не любив довгих розмов, а мав за звичку відразу приголомшити противника; тож наказав розтягти та бити Умінського так довго, аж поки золотий ключ не відпав. Щоб затерти усю справу, мусив Глебоцький, за дружньою радою, запалатити всі борги, які обтяжували Ляховичі і загалом упорядкувати всі грошові справи Умінського, вельми заплутані внаслідок його розгульного життя у Петербурзі.

Пан Умінський вже більше не одягав мундир камерюнкера, а закладав чемерку, господарював, засідав у сеймику та помер у Ляховичах, як на шляхтича та громадянина пристало. Пан Глебоцький спустошив свою скриню, але поставив на своєму.

Третій син пана войського, Ян Канти Глебоцький, людина варта найглибшої шани, служив у російських уланах, щоб оберегти свого батька від будь-яких підозр та затушувати часті прояви дивакуватої зарозумілості свого батька. Після поразки французьких військ під Березиною, Ян, вдягнувши всі свої ордена, прибув до батька.

 
Петер фон Гесс. "Переправа через Березину"

Повідомлений про прибуття сина, старець поморщився, крутився у кріслі та за звичкою гладив пістолети, які лежали перед ним на столі. Коли син зайшов, схопив пістолет та, у відповідь на синівський поцілунок, вистрілив у сина із словами:

- Справжній москаль! Такий москаль, що хай його дідько візьме до себе!

Куля пробила комірець мундира Яна Глебоцького. Після цього випадку войський вже ніколи не побачив відважного улана. До самої смерті войського Ян Глебоцький жив у своєї матері. При батькові про нього не можна було навіть згадувати.

Генерал Коженьовський, який тоді був бригадним генералом національної Литовської кавалерії, власник трьох міст і декількох десятків сіл, добивався руки моєї тітки, Станіслави Глебоцької.

Оскільки войський дізнався, що генерал був противником Барської конфедерації та мав контакти з гетьманом Браніцьким, не хотів погодитися на цей шлюб.

Молода дівчина, за згодою братів та матері, втекла від вітчима; уже по шлюбі подружня пара повернулась та припала до ніг войського. Войський схопив палицю і так довго бив лежачого на землі перед ним генерала, аж поки палка не розлетілась на дрібні скіпки. Однак, попри все, дав за молодою багатий посаг – святу Кодню, грошей не шкодував, але того подружжя до самої смерті не хотів бачити.

Таким був мій дід, чиїм улюбленцем я був змалечку. Батько мій помер, коли я тільки-но почав говорити, а мати моя, одна з найбільших красунь з жінок України, молода, розумна, багата не бажала собі повторного заміжжя – хоча претендентів на її руку було більш ніж достаньо – вона ж воліла займатися вихованням свого єдиного сина, щоб виховати його справжнім козаком.

Відповідно до дідової волі, одягали мене по-козацьки. Я носив козацьку шапку з пером чаплі, так як це було заведоно у давніх гетьманів України та Запоріжжя.

Двір у Зарокові відзначався гостинністю; їлося там смачно, пито старі вина, гостей було багато, а часами до нас заїджали і видатні росіяни.

Певного разу приїхали генерали О'Рурк, (O'Rouke), Ігельстром (Igelstrom) кілька полковників та інших офіцерів. Зауваживши, що гості поводяться у кабінеті мого діда, занадто вже по-домашньому, приніс я з костельної крипти два великі луки, закрив за собою двері, подав один з луків та промовив: "А давай діду, нападемо на цих москалів!" - та вдарив другим луком по лобі генерала О'Рурка (O'Rouke).

 
Генерал кавалерії Російської імператорської армії Йосиф О'Рурк

Дід трохи перелякався; бо ж стало цілком ясно, за якою системою виховували внука. За такі речі можна було потрапити у далекі краї, а пан войський не хотів подорожувати далі Слоніма. Проте, генерал О'Рурк (O'Rouke), людина, гідна всякої поваги, посміхнувся і забрав у мене з рук лука.

- Коли підростеш, ось тоді з криками "Ура!" на москалів, а зараз пропоную бути друзями.

Всі сміялись, але я уперся на свому. Дід трохи заспокоївся та дійшов до себе, але поки гості не поїхали, було йому трохи не по собі. Потім запросив міського нотаріуса, а на свідків запросив двох сусідів та склав заповіт, яким залишив мені усе своє майно, окрім виділених з того статків для чотирьох його синів, якими вони і так завідували та уже виплаченого посагу доньок. Гладивши мене під бородою промовляв:

- Ото шляхтич, ото козак! - показав мені гербову печатку батька прочитав запис на ній: "Зі мною тільки я та Бог". - Бачиш, покладайся лиш на Бога та на себе, а Бог тебе не покине!

Все це закарбувалось в моїй душі і підростаючи, я всмоктував подібні переконання.


Спадщину діда по його смерті моя мати негайно повернула родині, а мені від нього залишилась лише схильність до аристократизму у дусі шляхти і козацтва, ту схильність, яку дід старався виплекати у мені. Моя ж мати, незважаючи на любов до свого єдиного сина, намагалась виховати з мене козака душею і тілом. Хорти, коні, соколи – всього було більш ніж удосталь.

Першим моїм вчителем був пан Антонович, пристрасний українофіл і козак; переважна більшість наших занять відбувалась у сідлі. Окрім нього, ще одним моїм учителем був старий жебрак на ім'я Левко, який розповідав мені народні оповідки про знахарів та чародіїв, пояснював козацькі перекази, показував околичні урочища, де мали місце різні битви та співав українські думи.

Моя мати постійно повторювала:

- Не втручайся до чужих справ, але не дозволяй, щоб втручались у твої; Доброї ради слухай, але май власну думку. Не дозволяй собі зректися виконання задуманого ні через труднощі, ані через небезпеки. Не змушуй нікого визнавати свої погляди, як і не дозволяй, щоб до твоїх поглядів ставилися без належної поваги. Не хились як тростинка, а будь непорушним, як дуб; стократно краще бути зламаним та зігнутим, ніж гнутися щоразу в ту чи іншу сторону. Не будь зарозумілим щодо людей, нижчих станом за тебе, але й не колінкуй перед вищими. Не звертай уваги на людські вчинки, а за свої власні відповідай перед Богом та своїм сумлінням. Бог і ти з ним!



Окрім мене, у моїх батьків було ще 5 доньок. Найстарша, Маріанна, побралася з Каролем Ружицьким. Анна померла на сьомому році життя. Надзвичайно красива Пелагея померла у віці 18 років. Катерина віддалася за Йозефа Сосніцького, надвірного радника (або статс-радника — якщо ранг подано за "Табелем про ранги", якщо ж ідеться про інерцію ще річпосоплитських рангів — то "надворний"). Наймолодша Еліза через необережність годувальниці залишилася калікою.

Я був улюбленцем не тільки своєї родини, але всіх Чайковських, передусім Теодори Чайковської, пізнішої дружини маршалка Третяка, жінки гарячого сердця та жвавої уяви, неначе народженою бути героїнею давніх часів. Рід Ястжебців був її святинею. Слава та значення цього роду було для неї дорожчі власного щастя.

Вона та моя сестра Розалія частіше за інших проявляли свою прив'язаність до мене. Сестра любила мене, як брата, а Теодора Третякова – як Чайковського-Ястшебця.

Коли почався дев'ятий рік мого життя, мене віддали до школи.



***

За кілька днів мене покликали до великого візира, Гіритлі Мустафи-паші, який повідомив мені, що султан доручив призначити мене головнокомандуючим усіх козаків Оттоманської держави, як у Румелії, так і в Анатолії, з наданням рангу Мірімірана-паші, тим самим, який свого часу був наданим запорозьким гетьманам і наказав мені з'явитися по накази щодо організації козаків і залучення генералів-поляків.

Читання фірману з моїм призначенням відбулося у Високому Порозі з великими церемоніями і вельми попмезно. Того самого дня міністр військових справ вручив мені документи про присвоєння звання командира дивізії – для Хржановського та Кароля Ружицького, а для Замойського та Бистроновського – звання бригадного генерала, з розпорядженням для пана Аллена видати сто двадцять тисяч франків для покритят ціни подорожі.

Кожному з генералів дозволили взяти з собою стільки офіцерів, скільки вважали за потрібне, для комплектування своїх штабів, ці офіцери мали були зараховані на службу у турецькій армії на тих самих посадах, зі збережнням тих звань, які вони мали у попередніх арміях, де служили.

Мені доручено скласти списки усіх офіцерів-поляків і угорців, які перебували у Туреччині і могли бути використані на службі турецькій армії. Я отримав у будинку Міністерства військових справ приміщення для себе і свого штабу.

 
Михайло Чайковський він же ж Мехмет Садик-паша

Що ж до організації козаків, ухвалено, що некрасовці, чи, як їх називали, козацьке військо Ігнатій Некраси, або ж кубанські козаки, також як козаки, замешкалі у Добруджі, будуть мобілізовані зі своїми кіньми, у власних одностроях і з власною зброєю, а з них будуть сформовані окремі сотні, чи то ескадрони, а мені належало організувати полк козаків за зразком регулярної армії з тисяча шестисот верхівців, яких слід було поділити на шість ескадронів; той полк мав складатися з поляків та словʼян у турецькому підданстві та з-за кордону, без уваги до віровизнання, аби тільки були словʼянами.

Треба було організувати той полк у Стамбулі, а тим часом бракувало солдатів польського чи українського походження. Значно більше було офіцерів, але одні з них служили у турецьких частинах та штабах, у званнях, яких не могли мати у козаків, інші очікували на польських генералів, щоб записатися до польських легіонів, до формування яких готувалися.

Нарешті прибув генерал Висоцький, один з учасників демократичного осреедку, випередивши генералів, яких запросила Порта, щоб боротися з аристократичними групами за першість і віддав себе під опіку лорда Радкліффа.

Лорд Радкліфф зразу задумав утворити два польські легіони, один демократичний під командуванням генерала Висоцького, інший аристократичний під командуванням графа Владислава Замойського; це йому не вдалося.

Генерал Висоцький, якого вважали порядною людиною, не мав репутації дійсно фахового військового, його здібності, згідно з поширеною у Туреччині думкою, не обіцяли особливої вигоди, він був надто поблажливий, тож боялися дезорганізації, до якої поляки надзвичайно схильні, завдяки своєму характеру та політичні звичаї, а що послужило б шкідливим прикладом, якщо не для регулярної арміїі, то для мобілізованих, яких у турецькій армії була велика кількість.

Така думка розповсюджувалася його товаришами і підлеглими з Угорщини. Турки не бажали його бачити у своїй армії, попри старання лорда Радкліффа.

Викликані генерали все не прибували — генерал Хржановський відмовляв прибути, заявляючи, що не бажає мати нічого спільного з графом Владиславом Замойським, який, на його думку, був донощиком, всюди і завжди, де тільки зʼявлявся задля служби польській справі; Кароль Ружицький, завзятий товіанець, не хотів мати нічого спільного зі зброєю і боями, хотів духом розпалювати душі і моральною силою того духу преетворити Росію у пил.

 
Михайло Чайковський

Граф Владислав Замойський, єдиний з польських магнатів, завжди готовий проливати власну кров і витрачати гроші на службу польській справі, скочити на коня і вдарити на ворога, радився з єзуїтами, чи зможе без запроданства своєї душі нечистому воювати у рядах невірних.

Тільки після того, коли отець Багнард, найбільш практичний з єзуїтів на вулиці Регард у Парижі, сказав: "Мій сиину, можеш, якщо маєш на меті і за ціль навернути у католицьку, апостольську і римську віру і привести їх до покори і визнання влади Святого Отця, або якщо гадаєш, що назбираєш грошей, потрібних для справи католмицької апостольської римської Церкви, у такому разі розгрішаю, уповноважую і благословляю".

Тільки у грудні прибули генерали Бреанський і Людвік Бистроновський. Перший був природженим військовим, як кажуть, військовим ремісником, але, звиклий підкорятися, був радше механізмом, ніж машиністом, і тому при всій своїй освіченості та порядності, не міг нічим особливим пригодитися Туреччині, а ще менше польській справі.

Другий, генерал граф Бистроновський, шляхетна людина і завзятий патріот, влучно названий одною з парижанок польським Кошутом, через свій низький зріст, поєднаного з бундючним виглядом, завжди набурмосений і хвальковитий, наслідував салонних вояк Другої імперії пихатістю і зарозумілістю, а не рубак Першої.

У 1831 році командував ескадроном супроводу генерала Скшинецького, брав участь у Алжирській війні, воював у Італії, в Угорщині, перебував при центральних штабах, як шанувальник і цінитель воєнного мистецтва та пасивний споглядач подій.

Занадто вчився і постійно працював, видав декілька брошур на військові теми непересічної вартості; серед поляків однозначно одним з найкращих і найбільш сумлінних військових авторів; мав незаперечні переваги і можна було розраховувати на його здібності.

Обоє цих генералів були порядними і гідними людьми, але ощадливі до скупості — як кажуть, патріоти до глибини капшука, тільки що того капшука не спішив на службі Вітчизні роввʼязувати і та вада для одних, перевага для інших, робила обох радше шкідливими, ніж корисними для польської організації, а, відповідно, і польської справи.

 
Адам Міцкевич з Михайлом Чайковським в Османській імперії

Граф Владислав Замойський за той час їздив з Парижу до Брюсселю, а звідтіль до Відня, а з Відня до Риму, з Риму до Лондону, радився з сильними цього світу, з Святим Отцем і з лордом Палмерстоном. Не шкодував ні себе, ні грошей, був енергійним і не прибув до Стамбулу, аж у лютому 1854 року.

Організація регулярного козацького полку у Стамбулі посувалася доволі швидко. Спочатку платив з власних коштів, а не з вдовиних статків Польщі і добровольці прибували. За десять днів був сформований перший ескадрон, непогано озброєний, вишколений і на конях.

Капітан Томаш Вєржбіцький-Нечуя, якого послали до Адріанополя, там організував другий ескадрон, а дивний випадок став приводом до формування третього ескадрону.

Тоді перебував у Стамбулі гайдук чи, кажучи інакше, розбишака, Матео-паша, серб за походженням. Займався розбоями на Балканах і підходив зі своїми загонами аж під мури столиці, грабуючи каравани, нападаючи на житла, вбиваючи тих, які оборонялися, особливо ж жандармів.

Поліція не могла не те що його спіймати, а й навіть перешкодити його розбоям. Тоді оголошено, що, якщо той зухвалий чоловік здасться владі і присягне надалі визнавати і шанувати права та повинності підданого султана і повернення до спокійного життя, буде повністю помилуваним.

Матео-паша здався і проживав з сімʼєю у власному своєму маєтку неподалік Стамбула. Почувши про формування козацьких відділів зі словʼян і християн, зажадав і отримав від військового міністра наказ, щоб його записати у контроль за тими відділами; той наказ звучав так:

"Закликаний зухвалець і розбишака, помилуваний Матео-башо, бажає повернути собі добре імʼя, проливаючти власну кров у битвах проти ворогів султана та його держави, тож накажіть його записати у контроль над козаками, буде таким же добрим козаком, яким був немилосердним розбійником".



То був справжній силач статурою і будовою тіла, з обличчям, погляд мав відкритий, гордовитий і шляхетний, являв собою тип славетних словʼянських гайдуків. Прийнятий мною якнайкраще заявив, що має понад шістдесят товаришів, таких самих відважних, відчайдушних та шляхетних, як і він, і, як він, бажаючих послужити Високій Порті і султанам, зі зброєю в руках.

Що, мовляв, провини їхні невеликі, убивство кількох вірмен, греків, євреїв, а часом жандармів, але їхньою рукою не вбито жодного словʼянина, чи бея або агу, мусульманина, що сидять у тяжких вʼязницях, у кайданах, і, вистачить мені попросити, то отримаю дозвіл прийняти їх до козацького полку, а тоді я отримаю людей, на яких зможу покластися.

А оскільки то була людина дії, яка не гралася словами і проектами, то вручив мені список імен тих його відважних товаришів, з зазначеними вʼязницями, де вони перебували; всього було їх шістдесят вісім.

Мехмед Алі паша, султанський швагер, був тоді міністром військових справ, вродливий, лицарська душа на зразок мусульман давнини, великодушний, швидкий у рішеннях і нехтуючий перешкодами, у чиїх очах гайдук, кривавий і грізний більше вартував, ніж придворний, тремтячого і покірного; я не тільки розповів йому про свою розмову з Матео-пашею і передав його список; був дуже втішений і ще того ж дня до мене привели тих людей, бородатих, зарослих, обдертих і в кайданах на руках і ногах.

На третій день уже були одягнуті у козацькі однострої, з шаблями при боці, самопалами за поясом та з козацькими шапками на головах. Коли побачив тих вояків, гонористих, відчайдушних, справжніх духів війни, подумав, що сплю і сниться мені колишня Січ Запорозька над Підпільною чи над Камʼянкою, на островах Хортиці і військової Щебєвищі.

 

Повірив, що срібний козацький архангел, ангел білий, воскресив з мертвих ту козачу сотню, аби показати світові, чим є козаки. Коли показав їх військовому міністрові, той не міг отямиитися з захоплення і у захваті гукнув:

- Треба нам тисячі таких, десятки тисяч козаків!

На той час у стайнях військового міністерства триста арабських і анатолійських жеребців, прекрасної породи, були то дарунки високих достойників турецьких, призначені для офіцерів армії; міністр наказав у захваті роздати тих коней козакам, тим подарунком розпалив запал і захват тих болгарських кентаврів до найвищої міри.

Султан Абдул-Меджид, який зовсім не захоплювався військовою справою і не любив ігор у вояків, спеціально прибув до військового міністерства побачити тих козацьких кентаврів, джанетів Сходу, які проходили різними кроками і був у захваті від того, що побачив.

Бабин Яр: гібридні контексти Сергія Лозниці

Мабуть, головною зіркою антиукраїнського шабашу, влаштованого цього року Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр» на багатостраждальних кістках його жертв, став кінорежисер Сергій Лозниця зі своїм фільмом «Бабин Яр. Контекст».

Валєр Бондар. Харківський літмузей. Середовище дев'яностих

Валєр Бондарь – «гуру і навчитель» Сергія Жадана, митець, який об'єднував творчу еліту не тільки в Харкові. Саме у майстерні Бондаря в ЛітМузеї виникло українське середовище неформалів ранніх 1990-х. Його рукою з кінця вісімдесятих – початку дев’яностих карбувалась в харківському просторі графіка перших кроків боротьби за самостійну, стильну і самодостатню Україну. І у дев’яності довкола Бондаря в Харківському ЛітМузеї сформувалося вільне від радянських кліше і провінційних комплексів мистецьке середовище

«…з крісом у руках, з пером чи живим словом» спадщина Євгена Побігущого

За життя Є. Побігущого-Рена його дописи в еміграційній пресі, передмови до окремих військознавчих студій, відгуки й рецензії на видання українською й чужими мовами, спогади, завуальовані псевдом «Євген Беркут», а виступи і вибрані доповіді – й поготів, ніколи не були зібрані під однією обкладинкою. З огляду на це у рік 120-ліття Є. Побігущого-Рена настав найвищий час подати сучасному українському читачеві його вибрані публікації, рукописи, виступи і листування.

Сталінська "боротьба з бандитизмом". Раунд перший: 1944

Нищівної поразки в бою з бригадою УПА-Північ "Помста Базару" зазнав підрозділ 1-го батальйону 220-го прикордонного полку НКВД. Підрозділ був оточений, розчленований на кілька груп і майже в повному складі знищений. Бій стався в річницю страти ЧК учасників Другого зимового походу Армії УНР у 1921 році під с. Базар. Так бригада УПА символічно відплатила чекістам за смерть українських вояків.