Ізоляційно-пропускний пункт та концтабір для полонених у Києві у 1914-1918 роках

Під час Першої світової війни Київ став головним пересильним пунктом військово-полонених Четверного союзу, яких перевозили з фронту вглиб Російської імперії. Це були представники десятків націй. Чимало військовополонених на деякий час зупинялись у Києві, а дехто залишався надовго, причому почувався досить комфортно. Багато бранців померли від поранень та різних хвороб. Для них було створено велику ділянку на Байковому кладовищі.

Приміром, київські газети повідомляли, що у нашому місті знайшов останній спочинок син відомого австрійського письменника, що походив зі Львова, Леопольда фон Захер-Мазоха. Саме про те, де саме перебували у Києві полонені у 1914-1918 роках, і розповідає ця стаття.

 
Військово-полонені австро-угорської армії на київському вокзалі

До Києва військовополонені австро-угорської армії почали прибувати з перших днів війни. Ешелони з бранцями зупинялись або на станції Київ-пасажирський, або – Київ-товарний.

Найбільше полонених російська імператорська армія здобула під час активної фази Першої світової війни – наступальних маневрів 1914 – зими 1915 років. Згідно офіційних російських даних, станом на середину січня 1915 року у полоні опинилось 1.476 офіцерів та 173.824 солдати німецької армії, 3.621 офіцер та 410.257 солдатів австро-угорської армії1.

Левова частка полонених австро-угорської та німецької армій, які захоплювались російськими військами на Південно-Західному фронті, спочатку прямувала до Києва. Кульмінаційними днями став період з 1 до 22 лютого 1915 року, коли до міста було доставлено 148 полонених офіцерів та 12.861 солдат переважно з австро-угорської армії2.

На станції Київ-пасажирський було облаштовано харчовий пункт, де забезпечували чаєм, окропом та провізією не лише російських солдатів, а і полонених. На Київ-товарному тривалий час функціонував тимчасовий пересильний (ізоляційний) пункт для військовополонених, звідки вони розподілялись далі. Пораненим та хворим надавалась медична допомога.

Наприклад, газета "Киевлянин" 17 січня 1915 року повідомляла, що на Київ-пасажирський було доставлено 2 офіцерів та 101 солдата австро-угорської армії. Спочатку вони перебували на пункті харчування на вокзалі, потім кілька десятків поранених відправили до військового госпіталю, а здорових – до фортеці (до фортечних укріплень "Косий капонір", які в той час виконували функції військової в`язниці)3.

Всі без винятку поранені: російської, німецької та австро-угорської армій, прибували на станцію Київ-товарний, звідки разом розвозились по військових госпіталях, і навіть розміщувались в одних палатах. Лише у травні 1915 року було вирішено поранених ворогуючих армій "розселяти" по різних медичних закладах4.

Цікава замітка про пересування полонених вулицями Києва була опублікована 12 лютого 1915 року:

"Киевская губернская санитарно-исполнительная комиссия, рассмотрев вопрос о передвижении военно-пленных по г. Киеву, отметила, что при движении партий пленных австрийцев и немцев по улицам Киева от станции Киев І-товарный до регистрационного пункта в крепости, пленные по пути входят в близкое соприкосновение со встречающимся местным населением, что было бы желательно устранить в санитарных целях.

Отмечено, кроме того, что пленные отправляют по пути в городе свои естественные надобности. Комиссия решила предложить городской управе устроить ретирады для пленных по Караваевой <улице>, на Бессарабке и Печерске. Вместе с тем, принято пожелание проф. В.А. Таранухина о том, чтобы партии военно-пленных сопровождались по улицам Киева специальными дезинфекторами, для очистки улиц по прохождении партий"5.

 
Передовиця газети "Киевлянин" від 12 лютого 1915 року

Часто полонені австро-угорської армії, які прибували з фронту до Києва, перебували у важкому фізичному стані. Так, 7 січня 1915 року місцеві газети повідомляли про прибуття кількох тисяч солдатів та близько 200 офіцерів – бранців австро-угорської армії.

Журналісти відзначали, що серед них чимало хворих на цингу, туберкульоз, і просто вкрай зморених фізично людей, у лахміттях та без теплого одягу. У Києві важко хворі залишались у військовому госпіталі, а інші відправлялись до Харкова, Курська, Москви та ін. міст Російської імперії6.

Як твердять київські журналісти того часу, до поранених та хворих військовополонених ставились дбайливо, попри те, що у місті лікувалась велика кількість офіцерів та солдатів російської армії, і на всіх медичного персоналу, вочевидь, не вистачало.

Так, міська преса повідомляла, що 18 січня 1915 року з Києва до Казанської військової округи було відправлено 700 військовополонених німецької та австро-угорської армії, яких поставили на ноги у київському військовому госпіталі. Всі полонені перед від'їздом отримали білизну та теплий одяг7.

Цікавий випадок описано у газеті від 24 січня 1915 року. До Києва прибуло дві групи бранців: 19 хворих та 65 легко поранених солдатів і 1 важко поранений німецький офіцер в одному ешелоні, і 49 офіцерів та 530 солдатів, переважно тирольців – в іншому.

Майже всі не мали теплого одягу та взуття, були привезені з Карпатських гір з помороженими кінцівками. На вокзалі всіх поранених та хворих бранців посадили на кучерів, і у комфорті довезли до військового госпіталю8.

26 січня з військового госпіталю у східні губернії імперії було відправлено 1200 військовополонених австро-угорської армії, які одужали від хвороб та поранень. Військові уповноважені попіклувались, аби бранці були одягнуті у спеціально пошиті бобрикові пальто штатського крою та забезпечені всім необхідним9.

 
Одна із палат Київського військового госпіталю

Крім військового госпіталю, австро-угорських та німецьких бранців також лікували у лазаретах Південно-західної залізниці10.У разі, якщо відбувався великий наплив поранених, хворих та поморожених полонених, вони розміщувались і по інших лазаретах міста Києва.

У січні 1915 року група землевласників Південно-Західного краю (тобто України) порушила питання про використання на сільськогосподарських роботах військовополонених, причому було зазначено, що "наиболее пригодными и желательными для указанной цели являются пленные галичане и словаки"11.

Цікаво, що українські землевласники найбільше прагнули отримати до своїх господарств представників власного народу (вихідців зі Східної Галичини), а також – словаків, близьких їм по духу. Водночас, про чехів, поляків, сербів, словенців та ін. жодним словом не було сказано.

У пізніших повідомленнях українських землевласників ішлося про бажання залучити до сільськогосподарських робіт уже всіх полонених слов`янського походження. Пізніше до цієї справи підключились землевласники з числа німців-колоністів Півдня України – громадян Російської імперії. Вони запропонували брати на роботи також етнічних німців.

Разом з українськими землевласниками, полоненими слов`янами австро-угорської армії цікавилась ще одна впливова національно-політична група – Чеський комітет, який був створений у Києві на початку Першої світової війни.

Саме під егідою цього комітету з чехів – мешканців Російської імперії (зокрема – чеських колоній Волині) у вересні-жовтні 1914 року було створено Чеську дружину: для боротьби за визволення Чехії від австрійського панування.

За наполяганням землевласників, представників міста, а також Чеського комітету, у Києві, на ізоляційному пункті на ст. Київ-товарний, стали залишали полонених слов`янського походження для подальшого їх використання у сільському господарстві, на будівництві та на інших роботах.

 
Австро-угорські військовополонені, захоплені в Карпатах

Фактично, саме там виник перший на території Києва табір для військовополонених. Але оскільки постійно утримувати полонених на станції було вкрай незручно, постало питання про створення постійно діючого табору.

І він був створений на лівому березі, неподалік від Києва – на станції Дарниця (нині один із лівобережних районів м. Києва). Ось що про це писала газета "Киевлянин" 15 липня 1915 року:

"Вчера, 14 июля, закончился перевод изоляционно-пропускного пункта для пленных в Дарницу. Во время своего нахождения при ст. Киев-товарный, изоляционно-пропускной пункт с успехом выполнял свое назначение и эвакуация пленных производилась без всяких задержек.

Однако, прогрессирующее количество поступающих пленных дало повод к расширению пункта, что представлялось трудно осуществимым при территориальных условиях ст. Киев-товарный.

Вследствие этого в Дарнице под изоляционно-пропускной пункт для пленных был отведен обширный участок, на котором были воздвигнуты в кратчайший срок все необходимые постройки: бараки, дезинфекционные, столовые, лазарет и т.п. Туда-то и переведен теперь изоляционно-пропускной пункт"12.

Одночасно зі створенням табору у Дарниці відбулось часткове розвантаження ізоляційного пункту на ст. Київ-товарний: 1500 полонених з австро-угорської та німецької армій, які перебували там, відправились на сільськогосподарські роботи до Херсонської губернії13.

Історик з Німеччини Р. Нахтігаль дослідив документи Російського державного військово-історичного архіву, в яких описується функціонування дарницького табору. На жаль, через необізнаність у київській топоніміці, він припустився помилок щодо локалізації перебування полонених на київських вокзалах та місцезнаходження самого дарницького табору.

Так, він написав, що ізоляційно-пропускний пункт буцімто знаходився у вагонах на станціях Київ-І (за словами Р.Нахтігаля це нині ст. Київ-Волинський) та Київ-ІІ товарний (ст. Київ-Московський, у 2017 р. перейменована на Київ-Деміївський)14.

 
Чехи та ельзасці – біля одного з бараків у дарницькому таборі

Однак у київських газетах чітко зазначено, що військовополонені розміщувались на станціях Київ-пасажирський та Київ-товарний. Це – сучасний центральний залізничний вокзал столиці України та станція, яка продовжує носити назву Київ-товарний.

Що ж до станцій, названих у статті Р.Нахтігалем, то під час Першої світової війни вони носили назви Пост-Волинський та Київ-ІІ товарний, і в джерелах у контексті військовополонених не згадуються.

Керівником табору був молодий петроградський адвокат, офіцер, призваний з запасу, Ейхе – з російських німців. Головним лікарем незабаром став колезький радник Адріан Дмитрович Грибоєдов, який доклав чимало зусиль, аби полонені утримувались у гідних побутових та санітарних умовах.

Табором особисто опікувався заступник командувача (а з 1916 року – командувач) Київською військовою округою генерал Микола Ходорович. До організації внутрішнього життя у таборі було допущено керівників київських чехословацьких товариств.

Унаслідок цього внутрішня адміністрація табору, яка складалась з військовополонених, повністю потрапила до рук чехів. Було організовано "писарський збір" (канцелярію), яку очолив військовополонений професор Вінцент Свобода – він займався реєстрацією тих, хто прибував до табору15.

За даними, зібраними в архіві Р. Нахтігалем, наприкінці 1915 року у дарницькому таборі перебувало 117 осіб персоналу, а станом на 1 вересня 1916 року – вже 525 осіб. Із них мешканці Російської імперії становили мінімальну кількість – лише 45 осіб (та ще близько 250 охоронців табору). Решта – 480, складалась з військовополонених.

Із них 184 були чехами: вони працювали у канцелярії, на пошті, були старшими бараків чи їх помічниками. До фізичної роботи чехи майже не залучались. Ще 99 були поляками – вони працювали у санітарній службі та службі очистки. У листопаді 1916 року кількість таборового персоналу збільшилась до 915 осіб, із них 444 – чехи.

У таборі був 31 барак (в іншому місці Р. Нахтігаль пише про 39 бараків). Із них у 13 (за іншими даними – 7) мешкали чехи, 7 – південні слов`яни, 3 – румуни, 2 – ельзасці, 1 – італійці, 1 – українці. У решті бараків мешкали поляки, німці, угорці, тощо16.

 
Огляд особистих речей австро-угорських військовополонених в дарницькому таборі

Р.Нахтігаль знайшов спогади двох офіцерів – з німецької та австро-угорської армій, які оповідали про їх дискримінацію порівняно зі слов`янами. Так, за словами молодого німецького офіцера Вільгельма фон Бюлова, який опинився у таборі наприкінці жовтня 1916 року, у бараках мешкали лише полонені-слов`яни. Німецькомовні австрійці ночували просто неба. При цьому німців з Німеччини та угорців він у таборі не зустрів.

У серпні 1917 року до табору прибув лейтенант австро-угорської армії, італієць з походження Рікко Піцціні. Він описав місцезнаходження полонених, як "розташований у маленькому лісі барачний табір, оточений загорожею з колючого дроту".

Адміністрація була повністю під контролем чеських та сербських легіонерів, охорона – з чехів, сербів, італійців, румунів та ельзасців. Полонених поділяли за національностями. В окрему групу виділяли полонених різних національностей (не німців і не угорців), які зберігали вірність австро-угорській монархії. До цієї групи потрапив і Рікко Піцціні, як він зазначав, "мучили нас жахливо"17.

Фактично, ізоляційно-пропускному пункті (таборі) Дарниця грубо порушувались права полонених з австро-угорської армії. Толерувались лише слов`яни, а також румуни, італійці та ломбардці, які готові були зрадити військовій присязі та працювати або воювати проти Австро-Угорщини.

Що ж до австрійців, угорців, а також представників слов`янських народів та інших національностей, які відмовлялись ставати на шлях зради цісарю Францу-Йосипу – то ставлення до них було поганим.

Зберіглась низка спогадів, які підтверджують та доповнюють свідчення фон Бюлова та Рікко Піцціні, опубліковані Р. Нахтігалем.

Рядовий-словак австро-угорської армії Юліус Матейка, який прибув до дарницького табору у другій половині вересня 1915 року та відмовився приєднуватись до чехословацьких збройних формувань, згадував, що у той час там були надзвичайно важкі умови: голод, холод, хвороби та бруд18.

Погані спогади про дарницький табір залишились і у військовополоненого словака Антона Круглера, який туди потрапив у липні 1916 року та мав конфлікт з чеськими вербувальниками: "Вскоре я побывал и в других лагерях для военнопленных, но лагерь в Дарнице был худшим из всех. Голод, грязь, болезни, вши".



Негативне ставлення до табору сформувалось у А.Круглера ще й тому, що він не хотів вступати до чехословацьких збройних формувань російської імператорської армії, а відтак потрапив під пресинг легіонерів:

"Как только нас привезли в Дарницу, агитаторы из чехословацких легионов отобрали у нас все наше нехитрое имущество, состоящее из ремня, бритвы, ножа, часов и других личных вещей. Эти вещи мы хранили как зеницу ока, так как знали, что в случае необходимости сможем обменять их на продукты. Но легионеры избавили нас от этой заботы".

Вірогідно, у дарницькому таборі теж були не раді таким незговірливим солдатам, як Антон Круглер, а відтак уже через три тижні його у партії з 4 тисячами інших полонених відправили до Тульської губернії – для будівництва місцевої залізниці19.

Цікавий спогад про дарницький табір залишив фельдшер-чех Франтишек Хованець, який потрапив до полону пораненим у серпні 1916 року та також відмовився співпрацювати з чеськими представниками:

"Я попал в лазарет в Киеве, и после излечения меня послали в распределительный лагерь для военнопленных в Дарнице под Киевом. До меня через этот лагерь уже прошли сотни тысяч таких, как я. Там я, как и все остальные пленные, пережил немало тяжелых минут.

Все, что у меня было, я променял на хлеб и другую еду. В этом лагере со мной произошел случай, который я никогда не забуду. Теперь, когда я рассказываю кому-либо о нем, все смеются, но тогда мне было не до смеха.

Утром я, как обычно, встал в строй и вместе с остальными пленными, постоянно голодными, ожидал раздачи еды. Нас построили в четыре шеренги. За ограду к кухне нас пускали по 40 человек. Перед входом на кухню всегда стоял солдат-монгол, который не умел считать до сорока. Он считал на пальцах.

 
Австро-угорські військовополонені отримують їжу. Світлина ілюстративна

Пропустив четыре человека, он загибал один палец и, когда наконец загибал десятый, кричал: "Сорок!" Этот сороковой всегда получал от монгола хорошую затрещину по уху – пусть знает, что он и есть тот самый сороковой. Голодные пленные, чтобы не остаться совсем без еды, сносили это.

На мое счастье или несчастье, я в то утро тоже оказался этим сороковым. Увидев, что монгол со всей силой ринулся на меня и замахнулся, я отскочил в сторону, а монгол упал и зарылся носом в песок.

Все стоявшие в очереди пленные, конечно, рассмеялись. Это еще более разозлило солдата, и мне ничего другого не оставалось, как покинуть свое место и убежать, не получив скудной порции еды. Вскоре с группой пленных я уехал из Дарницы и попал в новый лагерь для военнопленных на окраине Орла"20.

Досить докладі спогади про дарницький табір та життя у Києві у 1915-1917 рр. залишив словак з австро-угорської армії Йозеф Лабуда. Він потрапив до полону 21 жовтня 1915 року, а на початку листопада прибув до Дарниці. На відміну від згаданих вище полонених, Йозеф Лабуда одразу став співпрацювати з представниками чеського національного руху:

"Недалеко от Киева, на левом берегу могучего Днепра, среди чудесных вековых сосен раскинулось село Дарница. В ноябре 1915 года здесь на огороженном высоким забором участке строился лагерь. Сюда со всех участков фронта доставляли пленных, которых затем переправляли в глубь России или распределяли на работу на Украине.

Когда мы добрались до лагеря, уже наступили холода и почти каждый день выпадал снег. Пленные, измученные и слабые, спали прямо на земле у костров. Каждое утро находили десятки умерших. Пищу выдавали круглые сутки, но получить ее было невозможно. Кухню буквально штурмовали, и далеко не всем удавалось пробиться к котлу.

Из лагеря в глубь России обычно отправляли немцев и венгров, словаков же в большинстве случаев оставляли для работы на Украине. Через некоторое время дошла очередь и до нас. Поездом нас отправили в город Казатин. Там мы работали на армейских складах. Жилье и питание были сносными. Но нас страшно мучили вши, от которых буквально не было спасения.

 
Фоторепортаж про Дарницький табор військовополонених у газеті "Киевская Мысль"

Вскоре, через пять месяцев, я заболел и снова попал в лагерь в Дарнице, где недавно выстроили больницу. После четырехнедельного лечения меня выписали и сказали, что мне, наборщику-словаку, можно будет устроиться в одну из киевских типографий.

В бараке, куда меня поместили, я познакомился с двумя наборщиками – Павлом Кубишем из города Мартин и Ладиславом Шрайером и города Млада-Болеслав. Шрайер работал на кухне и вечером приносил нам кое-какую еду в дополнение к пайку. К тому времени положение в Дарнице улучшилось, потому что количество пленных резко сократилось.

В начале марта 1916 года нас выпустили из лагеря, и мы могли определиться на работу, как обычные граждане. Вскоре мы начали работать в типографии Вацлава Швиговского. Там уже работал военнопленный Войда. Здесь же работали отец и сын Копецкие – постоянно проживающие в России чехи, русский Алферов, переплетчик-словак Сикора, один поляк и другие.

Нас определили в типографию, где печаталась газета "Чехослован" и вскоре стали печататься "Словенске гласы", "Ческословенски вояк", а также румынская, польская и сербская газеты для пленных.

Одним из редакторов газеты "Чехослован" был будущий автор знаменитого "Бравого солдата Швейка" Ярослав Гашек.

 
Ярослав Гашек, 1915 рік

После того как мы осмотрели типографию и узнали, где разместиться, нас послали, вернее отвели, к госпоже Лысой. Там бы должны были пообедать и помыться; нам обещали дать чистое белье и гражданскую одежду.

Госпожа Лысая была чешкой. Она содержала нечто вроде пансиона, где питались офицеры из "Союза чехословацких общин". И хотя там нас хорошо накормили и после обеда мы сидели в мягких удобных креслах, мы предпочли бы обедать в лагере. Каждый разглядывал нас, а одеты мы были в лохмотья. Положение не из приятных!

После обеда нас замучили вопросами, на которые в основном отвечал Грайер. Я молчал. А когда меня спросили, почему я такой задумчивый и о чем думают словаки, я ответил:

- Словаки? Они молятся, чтобы поскорее наступил мир!

Почти каждый день в типографию прибывали новые рабочие – словаки и чехи. Мы уже смогли набирать тексты не только на чешском и словацком языках, но и на русском, украинском и польском. Это дало нам возможность изучить эти языки, особенно русский. Обучались мы и словацкому правописанию, потому что на родине на словацком языке мы могли говорить только дома, обучение в школах велось на венгерском языке.

Платили нам хорошо. Мы получали 35-50 рублей в месяц, снимали частные квартиры и там же питались. Нам жилось лучше, чем русским рабочим"21.

Цікаво, що у 1917 році власних типографії Вацлав Швиговський продав її Українському Державному банку, але робітничий колектив зберігся, та відтепер друкував офіційні та партійні видання Центральної Ради, зокрема – газету "Народна Воля".

Дискримінація полонених за національністю та політичними вподобаннями спостерігалась і в інших таборах для військовополонених на території Російської імперії.

Так, у жовтні 1915 року у київській пресі було опубліковано історію одного офіцера угорської національності, якому вдалось утекти з полону саме завдяки тому, що він від початку видавав себе за словака:

"Berliner Tageblatt" рассказывает о приключениях бежавшего из русского плена венгерского офицера, который после 65-дневного непрерывного путешествия из Ново-Николаевска через Маньчжурию, Японию, Америку, Норвегию и Германию возвратился в Вену. Фамилия того лейтенанта 17-го артиллерийского полка – Стефан Гара, пробыл он в русском плену 8 месяцев.

 
Передовиця газети "Berliner Tageblatt", 1915 рік

Попав в плен, лейтенант прибыл в Ново-Николаевск и выдал себя не за венгерца, а за словака, чтобы воспользоваться целым рядом преимуществ, предоставляемых "верным славянским братьям".

С ноября месяца военнопленные в России разделены на две категории. К первой причислены все пленные славяне, румыны и итальянцы, ко второй – немцы, венгры, турки и евреи.

Первой группе живется хорошо, ей предоставлена почти полная свобода, и пленными солдатами командуют пленные же офицеры-славяне. Жалованье (50 рублей в месяц субалтерн-офицеру), назначенное русским правительством, уплачивалось правильно.

Принадлежащие ко второй группе офицеры и рядовые все без исключения отсылались в Восточную Сибирь. Пользуясь, в качестве словака, полной свободой, венгерский офицер начал подготовлять свое бегство.

Ему удалось получить с родины в первый раз 212 рублей, а во второй 216 рублей. Русские власти, очевидно, что-то заподозрили, и лейтенант окольным путем узнал, что его собираются перевести 21-го апреля в Мариинск. Узнав об этом, лейтенант лег в постель и пригласил русского военного врача, который выдал ему свидетельство о "тяжкой болезни". 24-го апреля он бежал.

Офицер заявляет, что он не может сообщить всех подробностей о своем бегстве: быть может, его же способом воспользуются другие пленные, и он не желает компрометировать русских подданных, помогавших ему бежать. Он однако может сообщить, что бежал с подлинным русским паспортом в штатском платье.

На Сибирской железной дороге и в Манчжурии, не смотря на неоднократную проверку (не особенно строгую) его паспорта, лейтенант проехал беспрепятственно. Он подчеркивает, что ему удалось без всяких затруднений проехать со своими документами по Азиатской России, Китаю, Японии, Америке, а также через океан и омывающие Англию моря"22.

Згідно досліджень Р. Нахтігаля, середньостатистична чисельність "населення" дарницького табору впродовж 1915 – першої половини 1916 рр. Становила 5 тисяч осіб. Наприкінці червня було зафіксовано 25 тисяч полонених, у середині липня – 20 тисяч. У червні 1916 року з наказу імператора Миколи ІІ все "населення" табору було вивезено на схід, але незабаром він знов наповнився полоненими23.

 
Фоторепортаж про Дарницький табор військовополонених у газеті "Киевская Мысль"

Про несподіваний виїзд "мешканців" усього табору на схід у червні 1916 року, а також стосунки, які панували там, залишив короткі спогади офіцер австро-угорської армії українського походження Володимир Галан:

"Нас привезли до табору в Дарниці біля Києва, де вже зібрався більший гурт українських старшин з різних австрійських полків. По якомусь часі нам вдалось нав`язати зв`язки з таборовими старшинами – свідомими українцями, які хотіли задержати нас в Україні, бо "ви можете пригодитись".

Пригадую молодого гарного "вольноопрєдєляющогося", який водив нас на прохід поза табір. Звичайно збиралась група з 10-12 старшин, і "вольноопредєляющійся" з довгим крісом та багнетом (ми сміялися, кажучи, що його кріс походить з часів Суворова) виводив нас до Дарниці, до українського ресторану.

Там у задній кімнаті, всі ми сідали за стіл, а "вольноопредєляющійся" ставив свого кріса в куті зі словами "стой здєсь… син". В тому ресторані приймали австрійські крони, яких у нас було досить багато, і за обідом ми снували пляни втечі з табору і нашу майбутню працю на Україні.

На жаль, ці пляни не здійснились: одного вечора увесь табір запакували у вагони і вислали на Москву, а відтіль до малого містечка Болхів, приблизно за 70 верств від Орла.

Коли наш транспорт, понад 300 старшин різних національностей, прибув до Болхова, нас зустрів прапорщик з вибитим оком, якийсь Шевченко. Зі списком в руках він перевірив наявність усіх поляків, чехів, сербів. До загальної суми забракло йому ще 21 особи, і він запитав:

--А іщо какіє національності здєсь?

Ми піднесли руки – акуратно 21.

--Какой національності? – запитав він.

--Украінці!

 
Володимир Галан

В ту мить підвівся з-за стола старий вусатий полковник, військовий комендант округи, і заявив на повний голос:

- Гаспада, я тоже малорос!

На залі, зокрема серед поляків і чехів, постало велике здивування, що високий старшина російської армії признається до нас, як брат по крові, бож вони були переконані, що "українство – це вигадка"24.

Переміщення полонених з дарницького табору на схід було пов`язано з наступом російської армії, внаслідок якого до початку серпня 1916 року було захоплено ще 350 тисяч ворожих офіцерів та солдатів. Значна їх частина пройшла крізь дарницький табір.

Багато хто з військовополонених солдатів – не лише слов`ян, а й німців та угорців – одразу розбирався землевласниками для сільськогосподарських робіт. Так, станом на 8 серпня 1916 року у сільському господарстві Російської імперії вже працювало майже 600 тисяч військовополонених25.

Якщо оцінювати ситуацію за повідомленнями київської преси, до полонених, які перебували у дарницькому таборі (ізоляційно-пропускному пункті), з боку військової влади та цивільних мешканців, було максимально лояльне ставлення.

Солдати австро-угорської армії, які мешкали у Дарниці та залучались до різних робіт у Києві, почували себе настільки вільно, що це викликало невдоволення керівництва київської військової округи.

Кінець-кінцем він наказав, "чтобы военно-пленные без надлежащего надзора не бродили, не ходили не ездили и не работали-бы на улицах так как такие пленные будут задерживаться комендантским надзором и полицейскими властями и отправляться на изоляционно-пропускной пункт для пленных, откуда эти пленные возвращаться не будут"26.



Цікаво, що це розпорядження не мало жодних наслідків, оскільки через три місяці у газетах з`явились повідомлення про повторну вимогу військової влади обмежити права військовополонених:

"Замечено, что военнопленные, находящиеся на работах в учреждениях, предприятиях и у отдельных лиц, самовольно отлучаются с работ, бродят иногда по улицам без всякого за ними надзора, ходят с женщинами, курят, не отдают офицерам установленной чести, гуляют в садах. Все это указывает, что за пленными на работах нет надлежащего надзора.

Главный начальник округа приказал предложить всем, у кого находятся пленные на работах, немедленно принять самые энергичные меры к устранению вышеупомянутого непорядка. При замеченном случае допущения послаблений в отношении присмотра за пленными, таковые будут немедленно у лиц, предприятий или учреждений, виновных в том, сняты без замены их другими.

Чинам полиции и комендантскому надзору приказано всех замеченных бродящими без лежа и присмотра военно-пленных задерживать и отправлять в штаб крепости для препровождения на дарницкий изоляционно-пропускной пункт, одновременно донося в штаб округа, кому были отпущены задержанные пленные"27.

А ось ще одне розпорядження на ту ж тему: "Комендант г. Киева обратился к и.о. городского головы с указанием, что военно-пленным, находящимся на городских работах: в хлебопекарнях, санитарном обозе и друг. городских учреждениях выдаются увольнительные записки или удостоверения на беспрепятственный пропуск по городу, причем военнопленные отпускаются в город без конвоя.

Замечено также, что такие военнопленные переодеваются штатское платье и бродят по городу. В виду этого комендант просит немедленно прекратить выдачу военнопленным, находящимся на городских работах, увольнительных записок и удостоверений на увольнение в городе по каким бы то ни было делам и о недопущении в интересах безопасности, посылки военнопленных куда бы то ни было без конвоя"28.

 
Поштівка з Києва

Попри ці "обмеження", військовополонені продовжували почувати себе цілком комфортно у Києві. Ось ще одне розпорядження, яке свідчить, що на відміну від своїх товаришів, які продовжували страждати та гинути на фронті, полонені вели просто розкішний спосіб життя:

"Полицмейстеру предложено предупредить содержателей ресторанов, трактиров, столовых, кинематографов, театров и организаторов гуляний и вообще собраний о том, что посещение этих учреждений воспрещено военнопленным, кроме случаев, когда на сие будет дано разрешение военного начальства.

При несоблюдении этого требования о содержателях указанных учреждений будет возбуждено ходатайство о закрытии принадлежащих им заведений"29.

Цікаво, що у той же час київські газети відзначали, що солдати російської армії у більшості не мають змоги відвідувати різні заклади культури та дозвілля Києва – або через матеріальні проблеми, або внаслідок дисциплінарних обмежень.

Полонені, які перебували на різних роботах, не охоронялись не лише в Києві, але й у місцях, звідки надзвичайно легко було втекти. Наприклад, велика група полонених без жодного конвою працювала на будівельних роботах дарницької гілки московсько-київсько-воронізької залізниці – у Лубнах, Гребінці, Переяславі та власне Дарниці.

Вочевидь, там виникли якісь ексцеси, через що начальник київської міської поліції ініціював набір через пресу за гроші 50 стражників30.Велика довжина дарницької залізничної гілки та мала кількість стражників, яких треба було найняти, свідчить про те, що вони мали охороняти не стільки полонених, скільки саме будівництво від будівельників.

За даними Р. Нахтігаля, станом на початок 1916 року близько 2 тисяч полонених з дарницького табору використовувалось на різних роботах, у тому числі 1170 працювали у Києві на вуличних роботах31.

Зокрема, у Києві, на "Чешській обозній фабриці", заснованій відомим громадсько-політичним діячем Г.І. Йиндржишеком (т.зв. "Возовці") працювало 300 полонених-чехів. Ними також було укомплектовано пожежне депо на Тарасівській вулиці (серед пожежників був майбутній президент радянської Чехословаччини Людвік Свобода)32.

 
Людвік Свобода

У матеріалах київського міського архіву вдалось віднайти точну адресу "Возовки": вулиця Польва, 105-а: з 8 жовтня 1915 року там перебувало 164 військовополонених (нині це район Політехнічного інституту, поруч знаходилась чеська школа (на Польовій, 109) та чеський парк "Стромовка").

За даними київської міської управи, ще 100 військовополонених з 5 листопада 1915 року працювали у київському 1-му продовольчому магазині на вул. Ломаковській, 18 (нині вул. Мічуріна на Печерську, в районі Звіринця).

Дарницький табір для військовополонених став базою для формування різноманітних слов`янських частин у складі російської армії. Саме за рахунок полонених у січні 1916 року Чеська дружина була розгорнута у 1-й стрілецький полк 16 квітня 1916 року з військовополонених австро-угорської армії почалось формування 2-го Чехословацького полку.

Один з лідерів чеського національного руху І. Дюріх, який разом з Штефаником на початку 1917 року перебував у Росії, 12 січня дав коментар петроградській газеті "Новое Время", де запевняв, що "триста тысяч чехов находится в русских лагерях для пленных и с нетерпением ожидают призыва сражаться против Австрии. Щепетильные австрофилы лишены возможности видеть в этом нарушение присяги, ибо нынешнему императору Карлу чехи не присягали"33.

Після Лютневої революції 1917 року формування національних частин з полонених пішло гігантськими кроками. Чехословацька бригада була розгорнута спочатку у дивізію, а потім – корпус. Був створений Сербський легіон, який кінець-кінцем також став дивізією.

Румунські формування влились до королівської румунської армії. Українці, які утримувались у дарницькому таборі, стали кістяком для створення Галицько-буковинського куреня (потім – 1-го куреня Січових Стрільців) військ Центральної Ради та одним із зародків Армії Української Народної Республіки.

 
Стрілецька сотня Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців під час навчань, 1918 рік

Станом на січень 1918 року у таборі в Дарниці ще перебувало 2230 військовополонених. Після зайняття України німецькими та австро-угорськими військами у Дарниці ще деякий час знаходився табір для німецьких бранців, які зі сходу повертались на батьківщину. Останній документ, який вдалось знайти досліднику Р. Нахтігалю, датований 6 травня 1918 року34.

Місце знаходження дарницького табору полонених (ізоляційно-пропускного пункту) чітко простежується завдяки детальним радянським схемам м. Києва 1932 року.

На них за ст. Дарниця, здовж залізниці, чітко позначено огороджене місце з 31-36 спорудами, розташованими за стандартною схемою будівництва таборів. Навколо – багато залізничних колій, кілька з яких так і не були добудовані.

Р.Нахтігаль у своїй статті стверджує, що "за залізницею було відкрито нове додаткове кладовище. Під час війни тут поховали понад 2 тис. військовополонених, хоча, імовірно, ця цифра була значно більшою"35.

 
Схема Києва, видана у лютому 1932 року, на якій чітко нанесені бараки колишнього концтабору (обведено червоним)

Цифра у 2 тисячі померлих видається вкрай фантастичною, але перевірити її немає змоги. На схемі Києва 1932 року в районі колишнього табору немає жодного кладовища.

Проте прямо навпроти колишніх бараків у 1921-1922 році було засновано м'ясохладобійню, яка у 1930 році перетворилась на київський (дарницький) м`ясокомбінат. У 2010-і рр. це підприємство припинило своє існування та станом на сьогодні там, де воно знаходилось – рештки заводських корпусів.

На схемах Києва 1939-1941 років також фігурує територія колишнього табору з понад 30 спорудами. Вірогідна територія, де понад 100 років тому знаходився дарницький табір військовополонених та кладовище – це промислова ділянка поміж Ремонтною та Зрошувальною вулицями Дарницького району м. Києва.

Цікаво, що за адресою: Зрошувальна, 19, залишилась незвичайна за своєю архітектурою кам`яна одноповерхова споруда з кількома господарчими будівлями поруч. Її час будови – однозначно або період Першої світової війни, або 1920-і рр.

Дуже вірогідно, що ця споруда була збудована для адміністрації дарницького табору. Станом на сьогодні територія, на якій перебуває ця споруда разом з іншими господарчими будівлями – у приватній власності.


Стаття підготовлена за сприяння посольства Словацької Республіки в Україні.


Джерела:

1. Киевлянин. – Ответ на германскую ложь. – 23.01.1915.

2. Киевлянин. – Прибытие пленных. – 24.02.1915.

3. Киевлянин. – Прибытие пленных. – 17.01.1915.

4. Изолирование австрийских и германских пленных // Киевлянин. – 15.05.1915.

5. Киевлянин. – К передвижению военно-пленных по г. Киеву. – 12.02.1915.

6. Киевлянин. – Пленные. – 7.01.1915.

7. Киевлялин. – Отправка пленных. – 18.01.1915.

8. Киевлялин. – Прибытие пленных. – 24.01.1915.

9. Киевлянин. – Отправка пленных. – 27.01.1915.

10. Киевлянин. – Прибытие пленных. – 19.02.1915.

11. Киевлянин. – Труд военнопленных. – 2.01.1915; Киевлянин. – Использование военнопленных в хозяйстве. – 21.01.1915.

12. Киевлянин. – Перевод изоляционно-пропускного пункта в Дарницу. – 15.07.1915.

13. Киевлянин. – Отправка пленных на полевые работы. – 16.07.1915.

14. Нахтігаль Р. Дарницький табір військовополонених під час Першої світової війни // Український історичний журнал. – 2010. №2. – С. 105.

15. Йиндржих Йиндржишек или Генрих Игнатьевич Один из организаторов антигабсбургского движения среди чехов, живших в России, "некоронованный король русских чехов", самодеятельный консул // Муратов А. Муратова Д. Судьбы чехов в России, ХХ век. Путь от Киева до Владивостока. – Прага, 2012. – С. 11-48.

16. Нахтігаль Р. Дарницький табір військовополонених під час Першої світової війни // Український історичний журнал. – 2010. №2. – С. 109.

17. Там само. – С. 110-111.

18. Матейка Ю. Мои воспоминания о молодости и России // Былые походы. – Москва, 1961. – С. 55.

19. Круглер А. Я прошел русскую школу // Былые походы. – Москва, 1961. – С. 171-172.

20. Хованец Ф. Фельдшер 1-й интернациональной бригады // Былые походы. – Москва, 1961. – С. 184.

21. Лабуда Й. Великая годовщина // Былые походы. – Москва, 1961. – С. 72-73.

22. Киевлянин. – Рассказ бежавшего из русского плена венгерского офицера.– 24.10.1915.

23. Нахтігаль Р. Дарницький табір військовополонених під час Першої світової війни // Український історичний журнал. – 2010. №2. – С. 108.

24. Галан В. Батарея смерті. – Нью-Йорк, 1968. – С. 22-24.

25. Киевлянин. – Труд военнопленных. – 8.08.1916.

26. Киевлялин. – Распоряжение о военно-пленных. – 11.5.1916.

27. Киевлянин. – Распоряжение о военнопленных. – 15.08.1916.

28. Киевлянин. – Надзор за военнопленными. – 15.08.1916.

29. Киевлянин. – Запрещение военнопленным посещения различных учреждений. – 3.09.1916.

30. Киевлянин. – Организация стражи для охраны военнопленных. – 17.08.1916; Стража для военнопленных. – 23.08.1916.

31. Нахтігаль Р. Дарницький табір військовополонених під час Першої світової війни // Український історичний журнал. – 2010. №2. – С. 107.

32. Йиндржих Йиндржишек или Генрих Игнатьевич Один из организаторов антигабсбургского движения среди чехов, живших в России, "некоронованный король русских чехов", самодеятельный консул // Муратов А. Муратова Д. Судьбы чехов в России, ХХ век. Путь от Киева до Владивостока. – Прага, 2012. – С. 11-48.

33. Киевлянин. – Военнопленные чехи. – 13.01.1917.

34. Нахтігаль Р. Дарницький табір військовополонених під час Першої світової війни // Український історичний журнал. – 2010. №2. – С. 113.

35. Там само. – С. 107.

«Чорна неділя» села Клюськ. Без білих плям

Велика трагічна історія України часів Другої світової війни складається з маленьких трагедій сіл, селищ, містечок. Без втрати невинних людських життів на території Волині не обійшлось в жодному з населених пунктів. Не оминула трагедія і невеличке мальовниче село Клюськ, розташоване в 20-ти кілометрах від Ковеля.

Легенда про «Оржівську операцію»: як Внутрішні війська НКВД випадково вбили «Клима Савура»

Читаючи документи, складається враження, що Оржівська операція за масштабами була чимось подібним до «битви за Берлін». Очевидно, чекістам не хотілося в «переможному угарі» відставати від Червоної армії і банальну випадкову ліквідацію «Савура» розцяцькували, як масштабну операцію із задіянням особисто вищого командування держбезпеки УРСР.

Микола Глущенко. «Художник» за фахом і оперативним псевдонімом розвідки

17 вересня відзначається 120-річчя від дня народження художника Миколи Глущенка. Його життя було сповнене багатьох феєричних подій, несподіваних драматичних поворотів долі і численних загадок. Окремі епізоди з його біографії породили низку легенд, які й досі бентежать уяву численних поціновувачів, мистецтвознавців, кінематографістів, письменників. Розсекречені, досі невідомі документи із Галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України дають змогу розставити певні акценти у всьому цьому і пролити світло на утаємничені сторінки життя митця.

Лем. Життя не з цієї землі

«Лем. Життя не з цієї землі» — це не лише біографія Станіслава Лема, а й драматична й чесна розповідь про складну історію Центрально-Східної Європи, у якій одне з чільних місць посідає Львів першої половини ХХ століття.