Українка-розвідниця Марія Пчелінська

Нечисленні, проте яскраві згадки про Марію Пчелінську в архівних документах змальовують нам портрет надзвичайно енергійної, самодостатньої, дещо авантюрної молодої жінки, якщо бажаєте - любительки пригод, життя якої склалося вельми насичено та гідно

У реальному житті Марія Пчелінська ніколи не перебувала у чиїйсь тіні, особливо у тіні своєї старшої сестри, Софії Вольської-Мурської - дружини очільника української дипломатично-розвідувальної місії у Стамбулі у 1929-1935 роках Володимира Мурського.

Нечисленні, проте яскраві згадки про Марію Пчелінську в архівних документах змальовують нам портрет надзвичайно енергійної, самодостатньої, дещо авантюрної молодої жінки, якщо бажаєте - любительки пригод, життя якої склалося вельми насичено та гідно.

Як то часто буває у житті, сучасники Пчелінської її зусилля та успіхи у розвідці не тільки не оцінили, але й применшували їх значення або ж взагалі воліли ігнорувати, у певному сенсі, видаючи їх за власні досягнення.

Та певно, настав час сказати: і Володимир Мурський у Стамбулі, і керівництво уряду УНР в екзилі своїми контактами із японською та французькою розвідкою завдячують саме Марії Пчелінській.

У Вікіпедії вона постає такою собі " ще однією з роду Болейн": "Одружившись зі Вольським Стефаном, Францішка Вольська мала двох дочок: Софію – у майбутньому громадську діячку, та Марію".

Жодної іншої інформації щодо постаті Марії Пчелінської найбільша Інтернет-енциклопедія не містить.

Марія Степанівна Вольська народилася на Київщині. Її мати, Францішка Вольська, належала до давнього шляхетського роду Лехно-Васютинських і, попри польське походження, вела активну громадську діяльність, виступаючи за самостійну Україну.

Сестра – Софія Вольська, перекладачка Жуля Верна, активна діячка жіночого руху, була дружиною Володимира Мурського, керівника розвідувально-дипломатичної місії у Стамбулі у 1929-1935 рр.

Про дитинство і юні роки Марії відомо мало. Разом із сестрою вона отримала початкову освіту при католицькому жіночому монастирі у Галичині, далі продовжила навчання у Франції та Англії.

У 1917 році Марія виходить заміж за вихованця Сумського кадетського корпусу, болгарина Пчелінського. Після поневірянь і злиденного життя у Румунії й Польщі подружжя перебирається до Болгарії, де Марія Пчелінська працює машиністкою у посольстві УНР, очілюваному Олександром Шульгіним.

 

У 1925 році Марія Пчелінська поранена під час теракту у Софії, вчиненого радянськими спецслужбами у храмі Святої Неділі.

Родинне життя не складається. Пчелінська розлучається з чоловіком та виїжджає до Франції, де отримує французьке громадянство і працює сестрою милосердя в одному з паризьких госпіталів та опікується племінницею Лялею, донькою сестри, котру Софія та Володимир Мурські відправили навчатися до Франції.

Цей факт вже можна сприймати як певну характеристику особистих якостей Пчелінської: по суті, ще зовсім молода жінка, мешкаючи у Парижі, бере на себе тягар опіки над племінницею.

У 1929 році уряд УНР в екзилі призначив Володимира Мурського керівником українського представництва в Стамбулі і, супроводжуючи Лялю до батьків, Марія Пчелінська у 1931 році здійснює подорож (можливо, тим самим легендарним "Східним Експресом") до Туреччини і залишається жити у Мурських.

Найцікавіше у житті Марії Пчелінської і справді починається у Стамбулі, де вона сповна відкриває та шліфує свій шпигунський талант "мисливиці за головами".

Пчелінську недолюблює й недооцінює навіть постійний інформатор радянської розвідки, агент "Надія" - Микола Забелло , повідомляючи своєму куратору, що "Пчелинская немного невыдержанна и немного резка поэтому ее местная колония не полюбила и даже сторониться ее".

Однак, вже в одному із наступних агентурних донесень він повідомляє, що 15 серпня з нагоди іменин Пчелінської у Мурських – чай: "... приходят и уходят украинцы Стамбула, поднося Пчелинской цветы и какие-либо оригинальные вещицы..."

Пчелінська щоденно відвідує модний серед респектних стамбульських емігрантів тенісний корт, що належить російському емігранту, полковнику Миріллову. Саме на тенісному корті вона знайомиться із очільником японської розвідки у Стамбулі - полковником Іімурою та аташе французького посольства, керівником французької резидентури, Денарду.

Обидва розвідники неабияк зацікавлені у співпраці із представництвом уряду УНР в екзилі і радо продовжують знайомство із чарівною українкою, позитивно приймаючи її запрошення на гостину до Мурських аби познайомитися із самим Володимиром Мурським.

"Іімура потрапив до Мурського випадково - через теніс, на якому грає разом з Васильєвими і Пчелінською. От на тенісі Васильєви і познайомили Пчелінську з військовим аташе ... "

Зв'язки із японською розвідкою були вельми важливі для уряду УНР в екзилі, адже в міжвоєнний період цілком серйозно розглядався варіант створення Української Далекосхідної республіки на теренах Зеленого Клину, такої собі буферної зони й місця гуртування українських патріотів для подальшої національно-визвольної боротьби.

За словами Євгена Коновальця, розпочавши повстання в Україні та заручившись підтримкою Японії, можна було б "тримати Москву у шаху".

Японія теж була зацікавлена отримати союзника у протистоянні із радянською Росією, тож Іімура і сам шукав виходи на українські кола в Стамбулі, а тут все так гарно склалося!

Варто зауважити, що у донесеннях агента "Надія" містяться численні згадки про "дивні відносини" поміж Іімурою та Пчелінською, про розкішний букет живих квітів з візитними картками Іімури, котрі японський аташе надсилає в дім Мурських для Пчелінської в день її іменин.

 
Квіти для Пчелінської від українців Стамбулу та японського військового аташе Іімури

Отож, Пчелінській вдалось організувати зустріч Мурського із Іімурою. Мурський подарував японцю свою книгу "Справжнє обличчя нової Росії", обговорив ймовірність друку нового накладу у Японії, і, що найголовніше, – можливості подальшої співпраці.

Пізніше Іімура також мав зустріч у Парижі із представниками уряду УНР в екзилі та керівниками українських спецслужб. Для уряду бездержавної нації у вигнанні це був неабиякий дипломатичний успіх, яким він завдячував тендітній жінці – Марії Пчелінській.

Знайомство з Денарду - ще один вдалий "улов" Марії. Аби увійти в довіру до французького резидента, Пчелінська спочатку виконує його доручення зі збору інформації і стеження за радянськими агентами.

Їй вдається встановити одного із радянських агентів на псевдо "Вальтер" і розкрити конспіративну квартиру радянської резидентури в Стамбулі, що діяла під прикриттям магазину друкарських машинок. В магазині була влаштована пожежа..

Саме тому агент "Надія" (завербований радянською розвідкою "права рука" Мурського, Микола Забелло) отримує завдання зібрати більше інформації про Пчелінську. Зберігся скопійований лист представника уряду УНР Іларіона Косенка, в якому він не надто коректно на прохання Забелло коротко розповідає про Пчелінську.

Цей лист виглядає так, наче двоє чоловіків пліткують про жінку за її спиною.

Також збереглося агентурне донесення, в якому агент "Надія" розлого викладає все, що йому вдалося розвідати про Пчелінську а також повідомляє, що вона із очільником французької резидентури, Денарду на "ти", у них цілком можливий легкий роман, бо Марія завжди бажана гостя у французькому посольстві, у його кабінеті.

 

У свою чергу Пчелінська також знайомить Денарду із Мурським, у такий спосіб започаткувавши співпрацю української та французької розвідувальних місій у Стамбулі.

Співпраця із Денарду є вельми корисною і для Мурського. І не тільки у сенсі взаємовигідної співпраці та обміну розвідувальними даними але й з точки зору гарної матеріальної винагороди Мурського, який і без того має "шикарний оклад", як заздрісно доповідає своєму куратору агент "Надія", Микола Забелло.

В одному із донесень агент "Надія" зазначає, що Мурський цілком розуміє важливість таких знайомств: "і японець, і Денарду будуть свого часу потрібні і корисні українцям" - ділиться Мурський із Забелло. Про те, що ці знайомства вдалося організувати завдяки Марії - ні слова.

Натомість, виглядає так, що отримавши потрібний контакт, Мурський не вельми делікатно поводиться зі своячкою - Пчелінською, намагаючись її відсторонити від справи та виставити у не надто привабливому світлі перед Денарду.

В одному із документів агент "Надія" (Забелло) описує ситуацію з двома розкішними букетами, надісланими Денарду після повернення із Анкари в дім Мурських, де, нагадаю, мешкає і Марія Пчелінська. Закономірно, що Марія сприймає цей жест, як вияв уваги на свою адресу.

Однак, вже наступного дня, у розмові із Денарду Володимир Мурський для чогось розповідає французькому розвіднику, що "вчора в нього вдома була історія з Пчелінською. Виявляється, та уявила, що Денарду для неї надіслав квіти і Мурському довелося роз'яснювати їй її наївність...."

 
Квіти Денарду для Пчелінської, Мурський висміює її перед Денарду

Вчинок і для родича, і для колеги по справі, і мужчини не надто гарний.

Поміж тим, відбувши до Парижу, Денарду зустрічається із представниками уряду УНР в екзилі та керівником служби розвідки генералом-полковником Армії УНР Олександром Удовиченком.

У цьому контексті цікавий ще один документ - лист із Парижа, від члена уряду УНР в екзилі, Прокоповича у Стамбул, до Мурського:

"Дуже вдячний Вам, що дали набути таке миле та цікаве знайомство [мова про японця Іімуру – Д.П.]. Цими днями був у нас давно очікуваний гість із далекого краю. Бачився з ним учора і я. Також познайомилися та обмінялися думками: ген. Удовиченко та Косенко Знайомство це справило на нас дуже гарне враження. Дуже цінним є безпосередність контакту. Треба намагатися його поглибити. При цьому вважаю за приємний для себе обов'язок висловити Вам від імені служби щиру подяку за всю ту виконану Вами з такою послідовністю, тактом та знанням справи роботу, яка дозволила встановити ці, у майбутньому дуже важливі зв'язки..."

 
Подяка Мурському, а не Пчелінській

Як бачимо - про Пчелінську знову ні слова. Більше того, не доповів про успіхи Марії своєму начальству і сам Володимир Мурський, приписавши її заслуги собі.

По смерті Володимира Мурського у 1936 році Марія Пчелінська, як громадянка Франції, повернулась до Парижу.

Емігрант-росіянин Олександр Нікольський згадує, що, гостюючи у 1952 року в Парижі у свого друга, відомого сходознавця Алі Акбара Алі-Мардан-бека Топчибаші (Топчибашева), він познайомився також і з його дружиною, Марією Пчелінською; дізнався, що вона була членом французького Опору в роки Другої світової війни.

Гадаю, навряд чи у Парижі середини ХХ столітя могло бути дві жінки з однаковими слов'янськими іменами та прізвищами.

До того ж, мені поталанило знайти списки учасників французького руху Опору, де серед інших учасників ім'я Марії Пчелінської справді фігурує, а до її прізвища в дужках додане прізвище її другого чоловіка, "Топчибаші", з яким вона взяла шлюб, офіційно зареєстрований у Парижському муніципалітеті в 1946 році.

Гарний смак на знайомства із респектними чоловіками Марію Пчелінську ніколи не підводив: Алі Акбар Алі-Мардан-бек Топчибаші походив із вельми поважної родини відомого поборника прав мусульман, азербайджанського діяча, депутата російської Держдуми та Голови парламенту Азербайджанської Демократичної Республіки Алімардан-бека Алекбер огли Топчибаші.

Звісно, участь Марії Пчелінської у русі французького Опору в роки Другої Світової війни ще потребує дослідження.

Діяльність Марії Пчелінської може слугувати яскравим прикладом використання українськими дипломатично-розвідувальними центрами міжвоєнного часу різноманітних методів та прийомів у своїй діяльності та має неабиякі перспективи для вивчення подібних дослідницьких кейсів в українських осередках у інших країнах, а також порівняння із досвідом спецслужб інших країн (наприклад, із операцією "Ромео", здійснюваною розвідкою Німецької Демократичної Республіки).

Цілісну картину і значення діяльності Марії Пчелінської-Топчибаші можна буде відтворити лише всебічно дослідивши постать цієї мужньої жінки через приватну переписку та документи.

Можливо, такі документи зберігаються у приватному архіві родини Топчибаші, у Парижі. Доти ж керуємося документами архіву Служби зовнішньої розвідки України - донесеннями агента "Надія", що мають суто описовий, споглядальний характер. Вигадувати чи перекручувати ці факти, як на мене, у нього не було жодних підстав.






Кацапізація Донбасу

"Портрет царя й цариці висів в хаті поруч з образом Бога й різних святих. Дітям то говорило — що цар, — це такий же святий, як інші святі. Коли на час закінчення школи дістав я якось до рук "Кобзаря", то його мова здавалася мені чимось у роді тієї мови, що нею писаний псалтир, тобто церковно-слов'янщини. Я вже й дома говорив "по-русски" й мої рідні були вдоволені, гордилися, що їх Саша говорить "по-панському". Ту ж Комишуваську школу й з тими ж всіма наслідками виходив і мій товариш по ній Микита Шаповалов. І в його прізвищі по тій же причині, що й у моїм теліпався русифікаційний хвостик "ов""

Європейська орієнтація Симона Петлюри

Долаючи навалу збройних сил Російської Федерації, українське суспільство одночасно розгорнуло масштабну роботу по знищенню «русского мира» в найменуваннях міст, площ, вулиць. Та не слід забувати, що Росія не тільки нав’язувала нам свої цінності, у тому числі в топоніміці, але й деформувала національну пам’ять українського народу. Особливо багато грязюки наліплено на постать публіциста, державотворця, воєначальника, мислителя Симона Петлюри

Український вояк, який врятував десятки євреїв

Круглий сирота з Лемківщини. У 17 років, неповнолітнім, пішов воювати за Україну в складі Українських Січових Стрільців. Здобув дві вищі освіти в Празі. Став успішним бізнесменом в міжвоєнній Галичині. Для врятування євреїв створив окремий бізнес і рятував їх у промисловому масштабі. За що був, врешті решт, покараний нацистами. З Німеччини до США, його – вже немічного – витягнули вдячні євреї. Звати його Олекса Кривов'яза. Латинкою прізвище писав, як Krywowiaza

Авіація працює по «своїм», або Мулінська катастрофа 1945 року

У свідомості багатьох російських дослідників, радянсько-японська кампанія постає майже ідеальною. Мемуари, література, вікіпедія та військова хроніка повністю підтверджує це, даючи однобоку модель сприйняття минулих подій. Успіхи відомі – 700 кілометровий бліцкриг 6 танкової армії через Хінган, захоплення в полон 600 тис. угруповання Квантунської армії, мінімальні втрати, та прорив сучасної прикордонної фортифікаційної системи оборони японських військ. Але навіть і тут, можна знайти «підводне каміння», у вигляді фактів, що свідомо приховувалися роками. До таких подій відносяться і інцидент 16 серпня 1945 року, коли радянські впс розбомбили власні війська які дислокувалися біля міста Мулін