Я "по жизни" журналіст, редактор і видавець..."

Це інтерв'ю із Сергієм Набокою я записав 1 листопада 2002 р. у кав'ярні на Хрещатику, неподалік офісу радіо "Свобода". Говорили ми довго, залишилося дві повні касети його голосу. Сергій легко погодився розповісти – "все, що пам"ятаю, старий" – для майбутньої книги про український самвидав кінця 80-х років. У роки оксамитової національно-демократичної революції йому довелось водночас бути і громадським діячем (голова Українського культурологічного клубу), і політиком (член Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінської Спілки), і, ясна річ, журналістом.

Сергій вважав, що самвидавний "Голос відродження", який він редагував у 1989-1991 роках – це перша незалежна антикомуністична газета в Україні. Це не зовсім так, це дійсно одна з перших непідцензурних газет, але не перша. Проте, саме його "Голос" став криголамом, який величезними – як на ті часи – накладом у десять, а то й двадцять, тисяч примірників ламав стереотипи, відкрито проголошував – наша мета – самостійна Україна. А головне – подавав масу цікавої, змістовної, об'єктивної інформації.

Скажу чесно, я не мав нагоди тримати в руках підручник з історії української журналістики ХХ століття. Та впевнений, що в розділі "Сучасна українська журналістика" поруч з іменем редактора журналу "Український вісник" В'ячеслава Чорновола має стояти ім'я Сергія Набоки.

Він був супержурналістом – розкутим, вільним. Він думав легко, говорив класно: цікаво, іронічно, відверто. Списавши з диктофона десь із дві години цього останнього інтерв"ю, зауважив, що на папері забагато русизмів (далі їх виділено курсивом). Я не встиг показати цей текст співавтору, тож і не маю – тим більше сьогодні – у день його похорону – правити мову. Та й придивіться уважніше – які саме нюанси розмови Сергій вважав за потрібне виділити таким чином – "таваріщі", "гебуха", "по жизни"... Це те, що йому страшенно не подобалось – те, що залишилось нам у спадок від імперії, рабом якої Сергій Набока ніколи не був.

Рік 1987. УКК

...Тоді ми з дружиною ходили в Хрестовоздвиженську церкву на Подолі, куди вчащала частина української інтелігенції і частина отсідєнтов. Серед парафіян цієї церкви було кілька достатньо й тоді, і зараз відомих людей, і один із них - мною на той час високошанований Євген Сверстюк. Я дуже добре пам"ятаю той момент, коли наша четвірка – ми тоді ще спілкувалися – Леонід Мілявський, Лариса Лохвицька, Інна Чернявська і я (всі – засуджені за справу "т.зв Київського демократичного клубу" 1981 р. – В.К.) - звернулися до нього, просто як до старшого товариша, який довго сидів, багато більше, ніж я, що треба щось робити, щось організовувати.

Кажу: Україна є мертвою, ось Прибалтика, Москва, давайте щось закрутимо. Мені тоді сказали: "Народ за вами не піде! Рано! І взагалі викиньте такі думки! Нічого не буде!". Я тоді плюнув на старших таваріщей – і тоді ми закрутили цей УКК. Було це зроблено в основному силами оцієї четвірки. Іще приєдналися до нас двоє цікавих євреїв – це Мар'ян Бєлєнькій, який зараз тримає дуже популярний сайт в Ізраїлі та Росії, і Олександр Карабчієвський, теж такий білялітературний хлопець. Теж у цьому взяла участь член Української Гельсінської групи Ольга Гейко-Матусевич. На останніх підготовчих етапах приєднався Олесь Шевченко, і ще кілька людей, яких зараз я вже точно не назву. В основному або отсідєнти, або близькі до того.

Карабчієвський і Бєлєнькій крутилися в різноманітних колах, мали гарні знайомства на рівні райкомів комсомолу, а може на рівні міськкому, чи навіть ЦК, я точно не знаю. Ми вирішили використати це і саме на цих зв'язках й народилася можливість зняти кав'ярню і провести там диспут. На моїй друкарській машинці наклацали маленькі запрошення – такого-то числа відбудеться те-то, щось про українську культуру. Прилізло стільки народу, що всі облєзлі, ми не чекали такого ажіотажу. Це було, здається, кафе "Любава", на якихось висілках типу Оболоні.

 

- Коли це сталось?

- (трохи кокетливо) Не пам'ятаю я! 88-й рік...

- За літературою відомо, що рік створення Українського культурологічного клубу – це 1987-й.

- Значить, 87-й рік. Звичайно, туди прийшли і старшиє таваріщі, взяли участь в обговоренні. Вийшло блискуче – може не за формою, а за сміливістю. Потім, звичайно, почалися непорозуміння. Приходимо на призначену зустріч у якусь кав'ярню, а там зачинено – сантехніки закрили... І досі, між іншим, все це продовжується – особливо перед виборами. Тоді ця технологія була відпрацьована й досі чинна, на жаль.

Тоді ми збиралися під відкритим небом. Знаходились цікаві люди, хтось тепер поетом став, хтось романи пише, хтось пішов священникувати, хтось виїхав за кордон. В основному це були й активні, і розумні люди.

- Хотілося б дізнатись про назву Український культурологічний клуб. Хто був її автором?

- Очевидно, я.

- Слово "культурологічний" у назві організації, яку створювали колишні політв'язні, це лише прикриття?

- Безперечно, це була ширма. Ми всі чудово усвідомлювали, що це організація антісовєтская, антикомуністична й націоналістична. Але ми мали намір трошечки подурити ідеологічну владу – і комсомол, і компартію – і нам це вдалося на початковому етапі.

Ніколи не забуду, якось, коли ми збирались на приватній хаті на Подолі у Дмитра Федоріва, до нас прийшов тодішній перший секретар Подільського райкому партії Іван Салій, із яким ми вели тоді дуже серйозну, навіть злобну, дискусію. Але він нам тоді дуже сподобався – принаймні, пішов на діалог. Ми на нього всі наїхали, накричали, а потім я подумав, що можна було спокійно поговорити. Але він не боявся, один із небагатьох, який не боявся вступати в діалог і намагався реально щось зрозуміти.

...Мене таки обрали головою цього клубу. І я був його головою до самого кінця, доки ми де-юре не стали колективним членом Української Гельсінської Спілки, і не розчинилися в УГС. Хоча народ (йдеться про членів УКК – В.К.) хотів зберегти організацію, зупинитись на культурологічній функції, але мені це було нецікаво. Якось мене викликав на розмову в парк нєкій полковник КДБ, уже не пам'ятаю – якесь російське тіпа Смірнова, Іванова – прізвище.

Мені завжди було цікаво, що вони від мене хочуть. Він сказав, що ви, а я тоді вже був членом Всеукраїнської координаційної ради УГС, у нас номер чотири або три на "посадку". Я потрапив у симпатичну компанію – із Хмарою, Чорноволом і іншими. Мені це дуже сподобалося, але ж він ще сказав – ви ж не екстремісти в культурологічному клубі, ви ж не ставите питання "самостійної України".

Наступного дня я скликав клуб у Федоріва і сказав: давайте не будемо забувати, яка наша мета. Всі це знають, всі розуміють, що ми за самостійну Україну, за від'єднання від Совєтського Союзу, чому ж тоді вголос ніхто не каже. Так би мовити, по умолчанію. В той день було не стільки зібрання, скільки "нагадування" – не забуваймо, чиї ми діти і яка у нас мета. Наша мета – самостійна Україна. І все.

 

Мною особисто рухало бажання щось зробити. Я не знав, що робити, але знав, що щось треба робити, попри переконаність можливо стомлених, можливо занадто млявих, можливо занадто старих – деяких – отсідєнтов, або можливо занадто розумних, будемо так казати, - переконаних, що нічого не треба робити, бо все одно нічого не вдасться.

Коли В'ячеслав Чорновіл відновлював свій журнал "Український вісник", а може, панімаєш, вже й випустив – уже не пам'ятаю – перше число, він запросив нас увійти до редколегії. Ми подумали – а ми були доволі нарвані – і сказали: ні, не підемо в редколегію "Українського вісника", бо ви там заявляєте, що тіпа не проти марксізма, ми, блін, віруючі християни - раз, націоналісти – два, антикомуністи – три. Який марксизм, ви чого? У Чорновола це теж фішка була – це зрозуміло, така ж як наш "культурологічний клуб".

- Сергію, події, про які ви щойно розповіли, стосуються 1987-1988 років. Але ж ви звільнились з ув'язнення за декілька років до того?

- Після відсидки ми продовжували триматися разом – "четвіркою", товаришували, кінець кінцем, закохались й побралися – вийшло дві пари. За нами весь час стежили. Ми з Мілявським вийшли на волю у 1984 році. Здається в 85-му, якщо я не помиляюсь, ми одружилися з Інною Чернявською і поїхали провести медовий місяць у Прибалтику.

Не було жодної секунди, щоб за нами не ходили топтуни. По всій Прибалтиці: Таллінн, Рига, Вільнюс, села якісь, костьоли, Тракай. Все абсолютно було під контролем. Точно так потім продовжувалось у Києві. А крім того до нас була приставлена одна людина зі Львова, яка працювала на КДБ, і в якій ми, на жаль, серйозно помилилися. Через неї ми намагалися щось передавати в певні львівські кола, на Захід. Але згодом виявилось, що то все робота гебух (від "ГБ", тобто органів державної безпеки – В.К.).

- Ви, звичайно, не називатимете її імені?

- Скажу так. Ця людина була посаджена в тюрму, відсиділа практично все і її поставили перед вибором: або працюєш на КДБ, або родина просто загине. Людину вимусили погодитись працювати і, я думаю, що можливо й її діти теж погодилися працювати на КДБ. Це страшна трагедія. Мені зі Львова знайомі казали: не спілкуйся з нею, це провокатор – у гіршому разі, у кращому – це просто "стукач".

Ну, не вірилося – така щира людина, хороша, нещасна і так далі. Я повірив остаточно в те, що ця людина точно стукачка, тільки після того як прикупив собі шматочок гебістського архіву і порівняв там деякі події, вирахував кличку цієї людини і переконався.

- Це часом не той документ, який ви показували пару років тому в програмі у Миколи Вересня? Той папірець?

- Угу, угу (курить люльку). Там не один папірець, там багато всяких. Ну, та добре.

- А як з'явилась ідея видавати свою газету?

- Тоді налагоджувались зв'язки: Київ-Мєнськ, Київ-Вільнюс, Київ-Таллінн, Київ-Рига, і частенько мені надходили запрошення – на найрізноманітніші з'їзди, тусовки у Прибалтику. І я зауважив як у них розвинена підпільна преса. Почав приставати до керівництва УГС, ставити це питання на координаційній раді – треба, рєбята, треба! Уже пора видавати боєвой лісток. Всі погоджувалися, але ніхто і не ворушився. За грудки просто хапав старших таваріщєй – та ви шо поєхалі – білоруси вже кілька газет видають... Так-так, пане Сергію, час, час (Набока когось перекривляє зміненим голосом – В.К.). І нічого.

Проходить тиждень, два, ніхто не кує, не меле. І тоді ми з дружиною сідаємо: я пишу тексти, дружина вирізає, клеїть, робимо макет. Я везу тихцем, тишком-нишком, електричками з пересадками через Мєнськ у Вільнюс. Даю – я вже не пригадую, здається, сто рублєй чи сто "баксів"... Яких тоді "баксів"? Ні, сто рублєй. Пробний наклад - тисячу примірників. Так ми зробили "Голос відродження".

 

Кілька номерів ми випустили вдвох із дружиною вдома. Я ні в кого не питав дозволу: на власні гроші. Мені хотілося це робити, я по жизни, так би мовити, журналіст, редактор і видавець. Мені це хотілося робити, мені це було цікаво робити. Як зараз пам'ятаю – дипломат був, макет у нього поміщався, великий такий дипломатик, і я з ним їздив. А на чому газета розмножувалась? Щось вискочило в мене з голови. Це не ксерокс. Я забув як цей спосіб називається. Може лінотіп? Нє! Я на лінотіпє працював! Це набірна машина така. Не ротапринт.

- Може, гектограф?

- Нє! Гектограф – це вручну, сумасшедшая робота. А це в державній друкарні, але підпільно все це робилося, так би мовити, бандитським способом.

- Перший номер "Голосу відродження" вийшов у березні 1989 року. Днями я записав у Львові інтерв'ю з Романом Турієм, це людина, яка возила до Литви "Поступ", він мені розповів, а буквально вчора Сашко Кривенко підтвердив, що їхня – згодом суперпопулярна – газета вийшла на кілька тижнів раніше, ніж "Голос відродження". Але львівські старшиє таваріщі, як ви кажете, теж наполягали, що не треба нічого поширювати, це тільки збільшить репресії проти неформалів. І газета вже віддрукована лежала кілька тижнів у Львові, і тільки коли Турій з Києва привіз "Голос відродження", почали поширювати. Мовляв, чого чекаємо, скільки можна! Ось Київ уже видає!

- (із задоволенням) Значить, у будь-якому разі наша газета перша.

Андрій Андрушків: "Дереву пам'яті потрібен гумус з історій"

Публічне інтерв'ю із магістром богослов'я, військовослужбовцем ЗСУ Андрієм Андрушківим у рамках виставки ГОЛОСИ Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

Котлета по-київськи. За лаштунками найганебнішої промови президента Буша

Сьогодні багато хто справедливо обурюється ідіотським меню на честь початку російського головування в Радбезі ООН. Саме це головування означає остаточний колапс світової безпекової архітектури. Раду Безпеки ООН очолює агресор. Тому котлета по-київськи у тому меню асоціюється із промовою, яку виголосив президент США Джордж Буш 1 серпня 1991 року у Верховній Раді України.

Вибір в умовах безнадії: Йосиф Зісельс у розмові із Мирославою Барчук

Подія за участі дисидента та громадського діяча Йосифа Зісельса і журналістки, телеведучої Мирослави Барчук відбулась 23 травня у просторі Українського ПЕН. Публікуємо текстову версію розмови на тему "Вибір в умовах безнадії", яку записала Таня Миронишена.

Степан Ленкавський: «Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї»

6 липня виповнюється 120 років від дня народження Степана Ленкавського, одного із засновників та ідеологів Організації українських націоналістів, автора "Декалогу ОУН", в якому він виклав основні морально-етичні засади учасника національно-визвольних змагань. Саме принципова і непримиренна позиція до ворогів української державності послужила підставою для заведення на нього органами нкгб оперативної справи і планування заходів щодо його ліквідації.