Я "по жизни" журналіст, редактор і видавець..."

Це інтерв'ю із Сергієм Набокою я записав 1 листопада 2002 р. у кав'ярні на Хрещатику, неподалік офісу радіо "Свобода". Говорили ми довго, залишилося дві повні касети його голосу. Сергій легко погодився розповісти – "все, що пам"ятаю, старий" – для майбутньої книги про український самвидав кінця 80-х років. У роки оксамитової національно-демократичної революції йому довелось водночас бути і громадським діячем (голова Українського культурологічного клубу), і політиком (член Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінської Спілки), і, ясна річ, журналістом.

Сергій вважав, що самвидавний "Голос відродження", який він редагував у 1989-1991 роках – це перша незалежна антикомуністична газета в Україні. Це не зовсім так, це дійсно одна з перших непідцензурних газет, але не перша. Проте, саме його "Голос" став криголамом, який величезними – як на ті часи – накладом у десять, а то й двадцять, тисяч примірників ламав стереотипи, відкрито проголошував – наша мета – самостійна Україна. А головне – подавав масу цікавої, змістовної, об'єктивної інформації.

Скажу чесно, я не мав нагоди тримати в руках підручник з історії української журналістики ХХ століття. Та впевнений, що в розділі "Сучасна українська журналістика" поруч з іменем редактора журналу "Український вісник" В'ячеслава Чорновола має стояти ім'я Сергія Набоки.

Він був супержурналістом – розкутим, вільним. Він думав легко, говорив класно: цікаво, іронічно, відверто. Списавши з диктофона десь із дві години цього останнього інтерв"ю, зауважив, що на папері забагато русизмів (далі їх виділено курсивом). Я не встиг показати цей текст співавтору, тож і не маю – тим більше сьогодні – у день його похорону – правити мову. Та й придивіться уважніше – які саме нюанси розмови Сергій вважав за потрібне виділити таким чином – "таваріщі", "гебуха", "по жизни"... Це те, що йому страшенно не подобалось – те, що залишилось нам у спадок від імперії, рабом якої Сергій Набока ніколи не був.

Рік 1987. УКК

...Тоді ми з дружиною ходили в Хрестовоздвиженську церкву на Подолі, куди вчащала частина української інтелігенції і частина отсідєнтов. Серед парафіян цієї церкви було кілька достатньо й тоді, і зараз відомих людей, і один із них - мною на той час високошанований Євген Сверстюк. Я дуже добре пам"ятаю той момент, коли наша четвірка – ми тоді ще спілкувалися – Леонід Мілявський, Лариса Лохвицька, Інна Чернявська і я (всі – засуджені за справу "т.зв Київського демократичного клубу" 1981 р. – В.К.) - звернулися до нього, просто як до старшого товариша, який довго сидів, багато більше, ніж я, що треба щось робити, щось організовувати.

Кажу: Україна є мертвою, ось Прибалтика, Москва, давайте щось закрутимо. Мені тоді сказали: "Народ за вами не піде! Рано! І взагалі викиньте такі думки! Нічого не буде!". Я тоді плюнув на старших таваріщей – і тоді ми закрутили цей УКК. Було це зроблено в основному силами оцієї четвірки. Іще приєдналися до нас двоє цікавих євреїв – це Мар'ян Бєлєнькій, який зараз тримає дуже популярний сайт в Ізраїлі та Росії, і Олександр Карабчієвський, теж такий білялітературний хлопець. Теж у цьому взяла участь член Української Гельсінської групи Ольга Гейко-Матусевич. На останніх підготовчих етапах приєднався Олесь Шевченко, і ще кілька людей, яких зараз я вже точно не назву. В основному або отсідєнти, або близькі до того.

Карабчієвський і Бєлєнькій крутилися в різноманітних колах, мали гарні знайомства на рівні райкомів комсомолу, а може на рівні міськкому, чи навіть ЦК, я точно не знаю. Ми вирішили використати це і саме на цих зв'язках й народилася можливість зняти кав'ярню і провести там диспут. На моїй друкарській машинці наклацали маленькі запрошення – такого-то числа відбудеться те-то, щось про українську культуру. Прилізло стільки народу, що всі облєзлі, ми не чекали такого ажіотажу. Це було, здається, кафе "Любава", на якихось висілках типу Оболоні.

 

- Коли це сталось?

- (трохи кокетливо) Не пам'ятаю я! 88-й рік...

- За літературою відомо, що рік створення Українського культурологічного клубу – це 1987-й.

- Значить, 87-й рік. Звичайно, туди прийшли і старшиє таваріщі, взяли участь в обговоренні. Вийшло блискуче – може не за формою, а за сміливістю. Потім, звичайно, почалися непорозуміння. Приходимо на призначену зустріч у якусь кав'ярню, а там зачинено – сантехніки закрили... І досі, між іншим, все це продовжується – особливо перед виборами. Тоді ця технологія була відпрацьована й досі чинна, на жаль.

Тоді ми збиралися під відкритим небом. Знаходились цікаві люди, хтось тепер поетом став, хтось романи пише, хтось пішов священникувати, хтось виїхав за кордон. В основному це були й активні, і розумні люди.

- Хотілося б дізнатись про назву Український культурологічний клуб. Хто був її автором?

- Очевидно, я.

- Слово "культурологічний" у назві організації, яку створювали колишні політв'язні, це лише прикриття?

- Безперечно, це була ширма. Ми всі чудово усвідомлювали, що це організація антісовєтская, антикомуністична й націоналістична. Але ми мали намір трошечки подурити ідеологічну владу – і комсомол, і компартію – і нам це вдалося на початковому етапі.

Ніколи не забуду, якось, коли ми збирались на приватній хаті на Подолі у Дмитра Федоріва, до нас прийшов тодішній перший секретар Подільського райкому партії Іван Салій, із яким ми вели тоді дуже серйозну, навіть злобну, дискусію. Але він нам тоді дуже сподобався – принаймні, пішов на діалог. Ми на нього всі наїхали, накричали, а потім я подумав, що можна було спокійно поговорити. Але він не боявся, один із небагатьох, який не боявся вступати в діалог і намагався реально щось зрозуміти.

...Мене таки обрали головою цього клубу. І я був його головою до самого кінця, доки ми де-юре не стали колективним членом Української Гельсінської Спілки, і не розчинилися в УГС. Хоча народ (йдеться про членів УКК – В.К.) хотів зберегти організацію, зупинитись на культурологічній функції, але мені це було нецікаво. Якось мене викликав на розмову в парк нєкій полковник КДБ, уже не пам'ятаю – якесь російське тіпа Смірнова, Іванова – прізвище.

Мені завжди було цікаво, що вони від мене хочуть. Він сказав, що ви, а я тоді вже був членом Всеукраїнської координаційної ради УГС, у нас номер чотири або три на "посадку". Я потрапив у симпатичну компанію – із Хмарою, Чорноволом і іншими. Мені це дуже сподобалося, але ж він ще сказав – ви ж не екстремісти в культурологічному клубі, ви ж не ставите питання "самостійної України".

Наступного дня я скликав клуб у Федоріва і сказав: давайте не будемо забувати, яка наша мета. Всі це знають, всі розуміють, що ми за самостійну Україну, за від'єднання від Совєтського Союзу, чому ж тоді вголос ніхто не каже. Так би мовити, по умолчанію. В той день було не стільки зібрання, скільки "нагадування" – не забуваймо, чиї ми діти і яка у нас мета. Наша мета – самостійна Україна. І все.

 

Мною особисто рухало бажання щось зробити. Я не знав, що робити, але знав, що щось треба робити, попри переконаність можливо стомлених, можливо занадто млявих, можливо занадто старих – деяких – отсідєнтов, або можливо занадто розумних, будемо так казати, - переконаних, що нічого не треба робити, бо все одно нічого не вдасться.

Коли В'ячеслав Чорновіл відновлював свій журнал "Український вісник", а може, панімаєш, вже й випустив – уже не пам'ятаю – перше число, він запросив нас увійти до редколегії. Ми подумали – а ми були доволі нарвані – і сказали: ні, не підемо в редколегію "Українського вісника", бо ви там заявляєте, що тіпа не проти марксізма, ми, блін, віруючі християни - раз, націоналісти – два, антикомуністи – три. Який марксизм, ви чого? У Чорновола це теж фішка була – це зрозуміло, така ж як наш "культурологічний клуб".

- Сергію, події, про які ви щойно розповіли, стосуються 1987-1988 років. Але ж ви звільнились з ув'язнення за декілька років до того?

- Після відсидки ми продовжували триматися разом – "четвіркою", товаришували, кінець кінцем, закохались й побралися – вийшло дві пари. За нами весь час стежили. Ми з Мілявським вийшли на волю у 1984 році. Здається в 85-му, якщо я не помиляюсь, ми одружилися з Інною Чернявською і поїхали провести медовий місяць у Прибалтику.

Не було жодної секунди, щоб за нами не ходили топтуни. По всій Прибалтиці: Таллінн, Рига, Вільнюс, села якісь, костьоли, Тракай. Все абсолютно було під контролем. Точно так потім продовжувалось у Києві. А крім того до нас була приставлена одна людина зі Львова, яка працювала на КДБ, і в якій ми, на жаль, серйозно помилилися. Через неї ми намагалися щось передавати в певні львівські кола, на Захід. Але згодом виявилось, що то все робота гебух (від "ГБ", тобто органів державної безпеки – В.К.).

- Ви, звичайно, не називатимете її імені?

- Скажу так. Ця людина була посаджена в тюрму, відсиділа практично все і її поставили перед вибором: або працюєш на КДБ, або родина просто загине. Людину вимусили погодитись працювати і, я думаю, що можливо й її діти теж погодилися працювати на КДБ. Це страшна трагедія. Мені зі Львова знайомі казали: не спілкуйся з нею, це провокатор – у гіршому разі, у кращому – це просто "стукач".

Ну, не вірилося – така щира людина, хороша, нещасна і так далі. Я повірив остаточно в те, що ця людина точно стукачка, тільки після того як прикупив собі шматочок гебістського архіву і порівняв там деякі події, вирахував кличку цієї людини і переконався.

- Це часом не той документ, який ви показували пару років тому в програмі у Миколи Вересня? Той папірець?

- Угу, угу (курить люльку). Там не один папірець, там багато всяких. Ну, та добре.

- А як з'явилась ідея видавати свою газету?

- Тоді налагоджувались зв'язки: Київ-Мєнськ, Київ-Вільнюс, Київ-Таллінн, Київ-Рига, і частенько мені надходили запрошення – на найрізноманітніші з'їзди, тусовки у Прибалтику. І я зауважив як у них розвинена підпільна преса. Почав приставати до керівництва УГС, ставити це питання на координаційній раді – треба, рєбята, треба! Уже пора видавати боєвой лісток. Всі погоджувалися, але ніхто і не ворушився. За грудки просто хапав старших таваріщєй – та ви шо поєхалі – білоруси вже кілька газет видають... Так-так, пане Сергію, час, час (Набока когось перекривляє зміненим голосом – В.К.). І нічого.

Проходить тиждень, два, ніхто не кує, не меле. І тоді ми з дружиною сідаємо: я пишу тексти, дружина вирізає, клеїть, робимо макет. Я везу тихцем, тишком-нишком, електричками з пересадками через Мєнськ у Вільнюс. Даю – я вже не пригадую, здається, сто рублєй чи сто "баксів"... Яких тоді "баксів"? Ні, сто рублєй. Пробний наклад - тисячу примірників. Так ми зробили "Голос відродження".

 

Кілька номерів ми випустили вдвох із дружиною вдома. Я ні в кого не питав дозволу: на власні гроші. Мені хотілося це робити, я по жизни, так би мовити, журналіст, редактор і видавець. Мені це хотілося робити, мені це було цікаво робити. Як зараз пам'ятаю – дипломат був, макет у нього поміщався, великий такий дипломатик, і я з ним їздив. А на чому газета розмножувалась? Щось вискочило в мене з голови. Це не ксерокс. Я забув як цей спосіб називається. Може лінотіп? Нє! Я на лінотіпє працював! Це набірна машина така. Не ротапринт.

- Може, гектограф?

- Нє! Гектограф – це вручну, сумасшедшая робота. А це в державній друкарні, але підпільно все це робилося, так би мовити, бандитським способом.

- Перший номер "Голосу відродження" вийшов у березні 1989 року. Днями я записав у Львові інтерв'ю з Романом Турієм, це людина, яка возила до Литви "Поступ", він мені розповів, а буквально вчора Сашко Кривенко підтвердив, що їхня – згодом суперпопулярна – газета вийшла на кілька тижнів раніше, ніж "Голос відродження". Але львівські старшиє таваріщі, як ви кажете, теж наполягали, що не треба нічого поширювати, це тільки збільшить репресії проти неформалів. І газета вже віддрукована лежала кілька тижнів у Львові, і тільки коли Турій з Києва привіз "Голос відродження", почали поширювати. Мовляв, чого чекаємо, скільки можна! Ось Київ уже видає!

- (із задоволенням) Значить, у будь-якому разі наша газета перша.

Петлюра без бронзи, але у кольорах

Рік 1917-й ще не був роком Симона Петлюри. Незаперечним лідером українського національного руху він став року 1919.

Хрест Симона Петлюри – капеланам Армії УНР

У червні 1944-го в Рівненському рибтресті в одній із шухляд столу працівники знайшли дві грамоти до Хреста Симона Петлюри. Цупкі аркуші бланків із тризубом, оригінальною печаткою червоного кольору та фразою "Іменем Української Народної Республіки…" не могли не привернути увагу й не насторожити.

Військовий цвинтар у Львові. Що стало предметом суперечки

Львів майже щодня прощається із загиблими захисниками. На Марсовому полі вже поховані близько 800 Героїв, які віддали своє життя у російсько-українській війні. Це місце стало символом відваги й самопожертви, що нагадує про високу плату за свободу. У Львівській міськраді оголосили конкурс та обрали проєкт військового цвинтаря, який має стати місцем "сили та спокою". Натомість у місті почалися жваві суперечки щодо вибору проєкту-переможця.

Як гетьман Скоропадський 8 років водив за носа чекістів

Операція ГПУ УССР під назвою "Т-3" розтягнулася в часі майже на десять років. Чекісти встановили оперативний контакт з генерал-хорунжим Армії УНР Миколою Гоголем-Яновським. Його контакти і листування з Сергієм Шеметом, провідним діячом гетьманського руху за кордоном, наближеною до гетьмана особою і багаторічним особистим секретарем Павла Скоропадського, неабияк зацікавили чекістів. В ГПУ йому дали оперативне псевдо "Українець".