Врятувати рай

Дім Поліни Райко в Олешках опинився під водою. В даному випадку це вина не лише окупанта, який прийшов зі зброєю, а потім залив нижню Херсонщину водою. Тут безалаберність нас всіх, які з 2004 р., коли померла Поліна Райко, не могли зрушити з місця справу збереження її художньої спадщини.

Стаття була написана у 2013 році для сайту "Сімейний журнал" (Торонто, Канада).

Ой господару, на твойму двору

Рай ся розвився на твойму двору

На твойму двору древо стояло

Рай ся розвився древо стояло

А з того древа срібло капало

Рай ся розвився срібло капало

Де срібло капне, там церква стане

Рай ся розвився там церква стане

А з той церковци вилетів пташок

Рай ся розвився вилетів пташок

А вон полетів аж под. нєбєса

Рай ся розвився аж под нєбєса

Ой ви нєбєса розступітєса

Рай ся розвився розступітєса

Господу Богу помолітєса

Рай ся розвився помолітєса

(поліська колядка)

Років так з десять тому під греко-католицькою церквою в м. Люблін у Польщі літня парафіянка запитала, звідки я приїхав туди вчитися. Я відповів, що Херсона. "Херсон? – вигукнула жінка, ставлячи наголос по-польськи на першому складі, - Так то ж Росья!". В слові Росія вона теж зробила наголос на першому складі, але мене хвилювало не це. Галичанка з походження, у Польщі вона залишалася в стереотипах на кшталт "за Збручем всі москалі". Я не образився, просто вчергове трохи сумно стало за мою малу батьківщину.

 
Поліна Райко з чоловіком

Рай над Дніпром

Окрім того, що Херсонщина батьківщиною двох із дев'яти Запорізьких Січей, має береги на двох морях – Чорному та Азовському, звідки чумаки возили прогноївські рибу та сіль, вона голосує набагато "помаранчевіше" від інших південних сусідок-областей. Себто є дуже-таки українською. А хто сумнівається, може на свої очі в цьому переконатися, відвідавши чудо-будинок Поліни Райко. Знаходиться він у пониззі Дніпра, на березі одного з його рукавів – Конки. Рукав коли хто не знає – відгалуження ріки у його дельті, в так званих плавнях. Плавнями був славний Великий Луг, проте комуністи його затопили водами Каховського водосховища, і козацькі кості плавали ним ще довго. Плавні збереглися напроти Херсона на лівому низькому березі Дніпра-Славути. Там і стоїть будинок Поліни Райко.

Точніше, він стоїть у містечку Цюрупинськ, а по-старому Олешки, і маю надію невдовзі по-новому теж. Олешки ведуть свою 900-річну історію від торговища Олешшя, що існувало в часи Київської Русі. За козаччини тут була Олешківська Січ, а тепер місцина відома Олешківськими пісками, засадженими штучним сосновим лісом за винятком пісків, що вважаються найбільшою такого роду пустелею в Європі. Ось тут в Олешках і стоїть будинок Поліни Райко, стоїть і поволі гине.

 
Малюнки в будинку художниці

Цей будинок не є офіційно на балансі держави, не є офіційно визнаною пам'яткою культури, а попри те нею є. Бо він всуціль зсередини розмальований у стилі, що його прийнято називати "наївне мистецтво". Поліна Райко була духовною посестрою грузина Ніко Піросмані, українки Марії Приймаченко, лемка Никифора-Епіфанія Дровняка. Померла вона 15 січня 2004 року, приблизно в той час, коли я дізнавався, що Херсон знаходиться "в Росьї". Тоді я про неї нічого не знав.

Сотвори собі рай

Вперше почув про дім Поліни Райко від друзів з Херсона – подружжя Афанасьєвих з Центру Молодіжних ініціатив "Тотем". Вони видали альбом "Дорога до раю" зі світлинами, аналізом творчості та нотками про нелегке життя цієї простої жінки. Виданий – на сором для України – за гроші посольства Нідерландів. Планували видати альбом за життя Поліни, але не встигли. Проте добре хоч те, що вдалося зафіксувати на фото саму малярку, розпитати її "за життя", зафіксувати всі мальовидла. Як прокоментував її відхід краєзнавець Сергій Дяченко, "…Поліна відкрила нам завісу в інший світ, який бачила тільки вона. Цей світ – повноцінний і всеохоплюючий Закінчивши розповідь про нього, Поліна Райко пішла в нього сама".

Малювати жінка почала не з легкого життя – помер чоловік, загинула в автокатастрофі донька, пив і бив матір син, що аж врешті сів на три роки в тюрму, а після виходу теж помер. Вперше взяла пензля в 1998 році, малювала чотири роки – стіни, стелі, двері будинку (п'ять кімнат), а також ґанок та ворота свого двору. Хоч з бабці посміювалися сусіди, нерідко запрошували розмалювати піч, або навіть пам'ятники та цвинтарі (розмальовані квітами та дивними птахами, вони нагадують знаменитий "веселий" цвинтар у Румунії). Для роботи використовувала емаль, котрою фарбують зазвичай двері чи вікна. Купувала фарби на свою невелику пенсію. Коли про неї почали писати та їздити до неї в гості, ніхто не замислювався над тим, що їй банально не вистачає на життя через ті фарби.

 
Малюнки в будинку художниці

Малювала чайок і ангелів, риб і лебедів, Бога і Богородицю, себе з сестрами, дітей своїх. Все це на тлі мальовничих ландшафтів, списаних з оточуючої природи Нижнього Подніпров'я, релігійних сюжетів, як їх вона розуміла – на Херсонщині комуністи правили 70 років, і населення значною мірою атеїзоване. Видавці альбому "Дорога до раю" пишуть, що розписане житло на українському Півдні зустрічалося ще на початку ХХ ст., тож Поліна почала свої розписи керуючись певною підсвідомістю. На думку російського дослідника мистецтва наїву Володимира Грозіна, такі люди як Поліна не потребують раю, оскільки "перебувають у ньому постійно. Вони не підозрюють про вигнання з раю, тож не можуть тужити за "втраченим раєм"". Сама вона постійно розповідала про важке життя, коте випало на її долю, і говорила що дар малювання – це від Бога за всі страждання.

Змальовувала чайок з обгорток цукерок, одну церкву – з обгортки для вина "Кагор", котрим в Україні причащають, а другу – змалювала з місцевої, прихожанкою якої вона була. Спершу робили ескізи ручкою чи олівцем, потім переносила на стіни. Котів, лебедів та русалок – як собі уявляла. Є нетипові зображення. До них належать покійний чоловік Поліни Микола, - його вона намалювала насупленим, з вином і коньяком, а також з вудкою – щоб ловив собі дніпровську рибу у раю. Інший образ – "Капітанша", - жінка у червоноармійському строї з зіркою на постаменті, на якому вона стоїть. Як пояснювала Поліна, жінка їй наснилася на День Перемоги, тому вона не могла "відмовити". Улюбленим кольором був як видається білий – ним розписані русалки, птахи, довгасті степові квіти і теж військова медсестра.

 
Будинок Поліни Райко в Олешках (Херсонська область)
wikipedia.org

Зберегти рай Поліни

Коли Поліна Райко померла, внук продав будинок новим власникам. Ті хотіли зробити "капітальний ремонт", тож митці і мистецтвознавці забили тривогу. Викупило хату 1970-х років канадське подружжя Олена Кошарна та Ендрюс Неміцкас. Ендрюс зробив Олені як українці за походженням незвичний весільний подарунок. У хаті замешкала подруга Поліни, проте й вона через кілька років померла. Причому і вона не використовувала всіх кімнат, тому вже за її господарювання деякі мальовидла почали псуватися. Коли ж в домі запанувала пустка, ситуація почала нагадувати катастрофічну. Попри те, що Ендрюс з Оленою щоліта приїздили в Олешки-Цюрупинськ, і намагалися укріплювати будинок, дах та стіни (зовні хата за південно-українською манерою покрита "шубою" - рідким цементом зі шлаком, "накиданим" по поверхні), їхніх сил не вистачає. Необхідне втручання громадськості.

13 грудня минулого року в одному з найбільших культурницьких центрів Києва – Мистецькому арсеналі – відбувся круглий стіл щодо того, як зберегти дім Поліни Райко. Взяли в ньому участь власники будинку панство Неміцкас, їхній представник в Україні Борис Єгіазарян, директор Музею Івана Гончара Петро Гончар, дисидент Іван Дзюба, представниці Мистецького арсеналу. Було показано фрагменти документального фільму Надії Кошман "Рай", котрий був знятий після смерті Поліни. Свідчить у ньому також одна з сестер Поліни. Основна проблема що обговорювалася – вічна: достоєвське "Що робити".

 
Мистецтво Поліни Райко
wikipedia.org

Пропозиція Бориса Єгіазаряна полягає в тому, аби зробити два будинки-близнюки. Один оригінальний та законсервований в Олешках, другий – у Києві, ймовірно в одному з місцевих скансенів. Мотивація такого розв'язку така: деякі стіни, розписані Поліною, мають більш міцну облямівку (тиньк), і їх можна реставрувати та лишити на місці. На інших фарба покладена по сипучій, створеній на основі піску, глини і кінського посліду (кізяка) "штукатурці", котра з впливом кількох років починає сипатися. Тому, на думку Бориса, ці "сипучі" фрески треба зняти, за італійською технологією зцілити і перевезти до Києва, де б в нормальній температурній ситуації вони б могли зберігатися.

Не всі погодилися з цією ідеєю. Маргарита Січкар, відома у Києві рестораторка, екс-дружина гравця збірної України з футболу Владислава Ващука, вважає, що треба зробити місце в Олешках туристичним – для початку прокласти дорогу й нарешті визнати цей будинок суспільним культурним надбанням. Парадоксально, але українській державі на цю спадщину поки що начхати, - можливо, це і на краще поки що для будинку Цюрупинську. На сьогодні питання створення громадського комітету, котрий би опікувався спадщиною Поліни Райко, тягнеться у часі. Більшою проблемою є власне пошук мецената, котрий би мав можливість сфінансувати той чи інший варіант збереження пам'ятки.

У ситуації, що склалася, кожна допомога була би вартісною.

«Кожен має знати, що без його, або її зусиль нічого не зміниться»: Олександра Матвійчук

Публічне інтерв'ю із правозахисницею Олександрою Матвійчук у рамках виставки ГОЛОСИ Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова.

Важка стежка до храму. Спогади очевидця відродження УАПЦ у Чернігові

28 січня 1990-го під час встановлення пам'ятного хреста у Крутах побував український священик з Києва, який взяв участь у освяченні хреста і служінні панахиди по вбитих більшовиками у 1918 році студентах. На Крутянську жалобу тоді з'їхалося понад 300 осіб. Це був перший за багато років випадок на Чернігівщині, коли тут відкрито служили церковну панахиду по жертвах комуністичного режиму. Сподіватись на такий крок з боку місцевих священиків РПЦ було неможливо, тому ще більше нас стала вабити УАПЦ, про яку ми чули, що вона була знищена і заборонена комуністичним режимом.

КГБ УРСР проти "Летючих козаків" ВПС США

У москві поставили завдання перед кгб урср збирати всю доступну інформацію про всіх українців, які пішли на службу до армії США. Їх розглядали як таких, що можуть бути використані з диверсійною і шпигунською метою проти срср. Так, керівництво кгб з настороженістю сприймало здобуті агентурою відомості про "збільшення американцями набору до армії молоді українського походження".

"Сто днів" або останній король: епізод з історії визвольних змагань литовського народу

Кожному в Україні, мабуть, відомі події Української революції. Зокрема, обставини реставрації гетьманської влади у 1918 році. Втім, спроби повернення до історичних форм правління, у ту добу боротьби за незалежність колишніх підневільних Росії народів, характерні не лише для України. Подібне відбулося і у Литві. Майже одночасно з реалізацією ідей українського ІІ Гетьманату народився литовський монархічний проект.