Мої парламентські вибори: 1990 рік
«…Отрицательное воздействие на обстановку в городе Житомире имели выступления участников республиканского фестиваля «Червона рута», концерты которого проходили 10-11 февраля в Облмуздрамтеатре. В программе, выступлениях пропогандировалась идея «самостоятельной Украины»… - КГБ сигналізувало «нагору» про ситуацію в Житомирі.
18 березня 2025 року – 35 річниця як українці обрали той склад Верховної Ради, який проголосував за Декларацію про державний суверенітет та Акт проголошення Незалежності України. 15 травня 1990 року те скликання парламенту зібралося вперше. "Історична правда" публікує серію спогадів депутатів про те, як відбувалися перші в нашій новітній історії демократичні вибори.
У лютому 1990 року загальні збори трудового колективу виробничого об'єднання "Електровимірювач", найбільшого в Житомирі підприємства, де працювало більше 5 000 людей, а згодом збори ще двох великих підприємств міста – ВО "Промавтоматика" та заводу "Вібросепаратор" висунули мене кандидатом в народні депутати Української РСР по Промисловому виборчому округу №155 міста Житомира.
На той час я працював Головним економістом заводу "Вібросепаратор", членом КПСС не був і минуло лише два з половиною роки із часу мого переїзду із Києва до Житомира.
Кінець 1980-х був часом "гласності і перебудови". Після десятиліть терору і репресій, московська імперія зла, програючи в глобальному військово-політичному та економічному протистоянні із Заходом, змушена була послабити режим, цензуру, запровадити "гласність" та елементи демократії. Було оголошено, що наступні вибори у березні 1989 року до Верховної Ради СРСР будуть відбуватися на альтернативних засадах.
Восени 1988 року житомирська журналістка Алла Ярошинська опублікувала велику статтю "Босоніж по битому склу" в центральній газеті "Ізвєстія", яка виходила мільйонними тиражами, про зловживання компартійної влади у Житомирі.
Почалось жорстке протистояння журналістки з Житомирським обкомом КПУ, яке розділило місто на "комуністичну номенклатуру" і "житомирян". У розпал цього протистояння у складі ініціативної групи однодумців разом із майбутнім народним депутатом України першого скликання Олександром Сугонякою боровся за право виступу Ярошинської перед трудовим колективом ЖФ КПІ.
Тоді ж познайомився з журналістом – гнаним комуністичним режимом опозиціонером Яковом Зайком, який очолював міську неформальну громадську організацію "Клуб за Перебудову". Світлої пам'яті Герой України, народний депутат України першого скликання, громадський діяч і державник, мій старший товариш, Герої Небесної Сотні Яків Зайко 18 лютого 2014 року загинув на Майдані в час Революції гідності.
Спочатку була громадська і практична робота в секції молодих економістів Науково-економічного товариства. Згодом – вперта боротьба разом із однодумцями за право виступу майбутньої кандидатки в народні депутати СРСР Алли Ярошинської в ЖФ КПІ, а потім і в інших установах та на підприємствах міста. На мене у тих умовах дуже вплинули зустріч і дружба із Яковом Зайком, письменником-шестидесятником Євгеном Концевичем, пізніше – із політв'язнями радянських таборів Василем Овсієнком, Сергієм Бабічем, іншими непересічними особистостями. Усе це сформувало пріоритети моєї громадсько-політичній діяльності в місті Житомирі, яка мала антикомуністичну, україноцентричну спрямованість.
Одним із перших етапів такої діяльності став 20-тисячний мітинг житомирян на Центральному стадіоні міста Житомира 19 лютого 1989 року, одним із організаторів якого був і я.
Мітинг ухвалив резолюцію недовіри Компартійному керівництву області і міста та прийняв рішення про початок створення першої в місті та області некомуністичної громадської організації Громадянський фронт (ГФ).
Я виступав на мітингу, увійшов до складу робочої групи із підготовки Програми та Статуту ГФ. Одночасно брав участь в жорсткій багатотижневій боротьбі, яка всупереч офіційної брехні, маніпуляціям і залякуванням з боку комуністичної влади, закінчилася реєстрацією опозиційної до Компартії кандидатки на виборах депутатів СРСР Алли Ярошинської.
Житомирська весна
Зима та весна 1989 року – унікальний період в історії Житомира, названий пізніше "Житомирською весною". Він пов'язаний з першими і єдиними в радянській історії "горбачовськими" виборами на альтернативній основі.
Тоді житомиряни всупереч жорстокому компартійному тиску, тотальній брехні й залякуванню підтримали не нав'язаних КПРС, а "свого" кандидата до Верховної Ради СРСР— місцеву журналістку, житомирянку Аллу Ярошинську.
Я був у складі десяти офіційно затверджених Окружною виборчою комісією довірених осіб Ярошинської та приймав безпосередню участь в організації та здійсненні найперших демократичних виборів у місті Житомирі.
Це були неймовірно бурхливі вибори: багатотитисячні мітинги на стадіонах і площах міста, про які на весь світ говорили найбільші іноземні радіостанції, щоденні багатолюдні зустрічі на підприємствах і в установах, дискусії житомирян всюди й кругом про події у місті та навколо нього, і, нарешті, вперше в радянський час — демократичні вибори, в яких взяло участь практично все доросле населення Житомира.
Вибори закінчились переконливою перемогою антикомуністичної кандидатки Алли Ярошинської. За неї проголосувало 90,4% виборців, що було найвищим рівнем підтримки серед усіх 1 500 депутатів всіх виборчих округів величезної імперії – СРСР.
У березні 1989 року я отримав запрошення на роботу за фахом від трьох найбільших підприємств Житомира: ВО "Електровимірювач", ВО "Промавтоматика" та заводу "Вібросепаратор". Прийняв пропозицію заводу "Вібросепаратор" і весною 1989 року приступив до роботи Головним економістом заводу.
Робота мені дуже подобалась: запроваджував на заводі нові методи госпрозрахунку та нові форми роботи. Як наслідок завод суттєво покращив свої показники і найдовше від всіх підприємств міста потім "залишався на плаву" і працював, аж поки не прийшли "хлопці Януковича" і не знищили підприємство.
Співголова Громадянського Фронту Житомирщини
8 липня 1989 року на першій – установчій конференції Громадянського Фронту я виступав із його економічною програмою. І так був обраний Співголовою Громадянського Фронту Житомирщини – першої некомуністичної (а фактично, антикомуністичної) громадської організації Житомирщини і міста.
Після обрання співголовою ГФ за погодженням із керівництвом заводу та Радою трудового колективу заводу "Вібросепаратор" продовжив активну громадську діяльність в місті.
2 грудня 1989 року Конференція Громадянського Фронту ухвалила рішення про участь ГФ в виборах до Верховної Ради Української РСР та в виборах до місцевих Рад (обласної, міських, районних, сільських селищних Рад), які були призначені на березень 1990 року.
Конференція затвердила Програму ГФ на ці вибори, а також рекомендувала трудовим колективам міста висунути співголів ГФ Віталія Мельничука, Якова Зайка та Олександра Сугоняку кандидатами в народні депутати Верховної Ради Української РСР.
Насправді, на той час я не аж так сильно почувався мотивованим професійно займатися політикою. У мене була сім'я, улюблена робота, та мої знання і вміння були сильно затребувані. Громадську роботу я сприймав як частину свого громадянського обов'язку у боротьбі з правлячим комуністичним режимом. Політичних амбіцій теж не було, та я тоді і не вважав що те, що ми робимо є політикою, в моєму розумінні це була наша спільна важлива громадянська справа.
Та коли на засіданні ради ГФ обговорювалось питання мого висунення в кандидати, колеги мене не підтримали, особливо був за моє висунення Яків Зайко, зрештою я зрозумів колег і дав згоду, усвідомлюючи, що не можна зараз сходити із Шляху, на який став.
А потім, як я вже писав на самому початку, загальні збори трудових колективів трьох найбільших в Житомирі підприємств висунули мене кандидатом в народні депутати Української РСР по Промисловому виборчому округу №155 міста Житомира, а окружна виборча комісія мене зареєструвала. Одночасно, збори житомирян за місцем проживання висунули мене кандидатом в депутати Житомирської міської Ради у виборчому окрузі №34.
Розпочалась виборча компанія.
Перемога житомирян на перших демократичних виборах
Це був ще час СРСР, коли реальна економічна, політична ідеологічна, власне вся влада належала КПСС і КГБ.
Та завдяки народному підйому, повноправним учасником і організатором якого був і я, на початок 1990 року єдина жорстка суспільно-політична та ідеологічна монополія КПРС в Житомирі була порушена.
За це і постраждав тодішній перший секретар Житомирського обкому КПСС Василь Кавун, у різний час нагороджений п'ятьма найвищими орденами СРСР – орденами Леніна, багаторічний (із 1961 до 1990) член ЦК КПСС, якого незважаючи на всі попередні заслуги, зняли з роботи, а на його місце із Москви прислали "наводити порядок у Житомирі" україноненависника Володимира Федорова, який "був обраний", а фактично призначений першим секретарем Житомирського обкому Компартії – повновладним "господарем області".
Та на той час поруч із Компартією в Житомирі вже діяла потужна, підтримувана громадянами, неформальна (тобто незареєстрована, бо закон СРСР не дозволяв цього) Житомирська обласна організація "Громадянський Фронт", співголовами якої були Яків Зайко, Віталій Мельничук та Олександр Сугоняко. А також – Житомирська крайова організація Народного руху України, який у вересні 1989 року провів Перший з'їзд і ствердився як велика організована сила (на Установчому з'їзді Руху від ГФ були присутні і Яків Зайко, і Олександр Сугоняко). Невеликою за чисельністю, але напрочуд згуртованою активно запрацювала організація Української Гельсінської Спілки (УГС), очолювана Василем Овсієнком та Валерієм Колосівським. А ще з'явилася ціла низка інших незареєстрованих, однак активних громадських національно-демократичних організацій.
У Житомирі відроджувався національний дух і національні символи. Вперше в наш час синьо-жовтий прапор підняли навесні 1989 року в Житомирському "Гайд-парку" на "горбах" за Тетеревом, де щосуботи збиралися представники національно-демократичних сил.
"Стражі порядку" зразу ж накинулись на Валерія Колосівського, який це зробив. Далі було теж саме: людей затримували, створювали проблема на роботі, в навчанні…
Масове застосування української національної символіки в місті Житомирі сталося 21 січня 1990 року в день проведення живого людського Ланцюга єднання між Івано-Франківськом, Львовом і Києвом. Цей "Живий ланцюг" проходив через Житомир і був присвячений вшануванню Дня Соборності – проголошення Акта об'єднання Західно-Української Народної Республіки і УНР в 1919 році в єдину Соборну державу і проголошення повної державної незалежності УНР 22 січня 1918 року.
Ось що читаємо в розсекречених матеріалах КГБ (Дело №13. Переписка УКГБ по Житомирской области с партийными, советскими органами. Архив 1392, ГДА СБ України), мовою оригіналу:
"Секретно. Лично. Первому секретарю Житомирского обкома Компартии Украины тов. Федорову В.Г. 22.01.1990г
…С учетом имеющихся данных о проявлениях и замыслах националистических и антиобщественных элементов, Управление КГБ принимало меры по локализации акции "живая цепочка", символизирующей так называемую "Соборность Украины". … Большинство участников акции имели желто-синие полотнища различного формата, такого же цвета повязки, банты, значки. … было поднято около 130 желто-голубых флагов".
Надалі українська національна символіка все ширше застосовується у місті на різних публічних заходах (цитата із того ж джерела):
"Секретно. Лично. Первому секретарю Житомирского обкома Компартии Украины тов. Федорову В.Г. 12.02.1990г
…Отрицательное воздействие на обстановку в городе Житомире имели выступления участников республиканского фестиваля "Червона рута", концерты которого проходили 10-11 февраля в Облмуздрамтеатре. В программе, выступлениях пропогандировалась идея "самостоятельной Украины", необходимость повышения национального самосознания, возрождения "загубленої української мови". Представителями СНУМ во главе с Харченко Л.Е. во время концертов в зрительном зале были подняты два националистических полотнища".
Такою була суспільно-політична ситуація в місті, яку ми постійно моніторили, відчували і формували.
Саме тому, коли у березні 1990 року в Житомирі відбулися перші демократичні вибори до Верховної Ради Української РСР та до місцевих рад, на них від Житомира до Верховної Ради у жорсткому протистоянні з компартійними кандидатами перемогли співголови "Громадянського фронту" Яків Якович Зайко (Богунський округ №153), Олександр Анатолійович Сугоняко (Корольовський округ №154) та Віталій Григорович Мельничук (Промисловий округ №155), висунуті кандидатами в народні депутати трудовими колективами міста й активно підтримані житомирянами.
Крім того, на виборах до обласної ради практично у всіх територіальних округах міста Житомира перемогу отримали представники національно-демократичних сил (однак абсолютна більшість в обласній раді, як і раніше, була в комуністів за рахунок сіл і районів області).
Водночас найбільшу перемогу національно-демократичні сили міста отримали на виборах до Житомирської міської ради.
Там комуністи після 70‑річного тотального панування опинилися в меншості й змушені були поступитися більшості, обраній житомирянами, яку склали депутати від Громадянського Фронту, Народного руху України, УГС й інших національно-демократичних сил міста.
На першому своєму засіданні новообрана Житомирська міська рада 2 квітня 1990 року обрала мене Головою Житомирської міської Ради. Вперше за 70 років найвищою посадовою особою міста Житомира – Головою його Ради став не комуніст.
Перемога на виборах, була здобута як завдяки великій підтримці житомирян, так і завдяки високій організованості у проведені виборів, потужному контролю їх результатів, цілеспрямованій роботі, чесності і відданості українським і житомирським справам кандидатів національно-демократичного спрямування.
Треба віддати належне насамперед, наполегливості, мудрості і сміливості Якова Зайка, організаторським здібностям Анатолія Мошківського, політичному чуттю Олександра Сугоняки, Святослава Васильчука, Вячеслава Діхтієвського, Валерія Колосівського та іншим житомирянам, яких було сотні і тисячі.
Найцікавіший момент, який згадується – це дуже високий рівень організації всієї виборчої компанії і величезна підтримка житомирян.
Анатолій Мошківський – член Ради ГФ, який очолював міський виборчий штаб, мав списки всіх міських виборчих округів, на кожному із яких був один із кандидатів, якого ми підтримували: це був або хтось із ГФ, чи від Руху, від УГС, чи просто кандидат, якого ми підтримували, часто член Компартії.
Кожен міський кандидат знав свого "обласного" кандидата і кандидата до Верховної Ради, а ті у свою чергу – міського. І кожен агітував за себе і за всіх. Зустрічі, саморобні листівки, плакати... Народна творчість була величезною: вірші, пісні, музика, імпровізації…
Власних грошей потратив може рублів 70. Штаб теж потратив на мене грошей не більше, ніж я, люди робили все самі. Завод, щоправда, виділив автомобіль у завершальні дні компанії.
Став я народним депутатом Української РСР від виборців 155-го округа міста Житомира, насамперед завдяки дуже високій підтримці житомирян і відповідній атмосфері у місті.
Переміг дев'ятьох претендентів, отримавши у другому турі 63,85% голосів виборців-житомирян.
Суперником у другому турі був член бюро Житомирського обкому КПУ, директор великого будівельного державного підприємства Федір Куликович.
Ми з ним вели чесну виборчу компанію. Схоже Обком розумів, що його кандидат не має шансів і змирився із цим фактом. Зрештою, у місті атмосфера була вже не та, щоб нечесно "наїжджати" на мене.
Як я бачив тоді свою майбутню місію у Парламенті?
Своєю місією я бачив продовження того, що ми робили в Житомирі. Боротьба проти комуністичного режиму, за демократію, ринкову економіку, права людини, українську мову, національне відродження, реальну владу обраних громадянами Рад.
У нас в Житомирі на той час склалися робочі стосунки із Литовським "Саюдісом": в 1989 році ми друкували у Вільнюсі нашу газету "Стенограма". Коли Кремль ввів війська в Литву в березні 1990-го і в час оголошеної нею економічної блокади Литви – збирали гроші, проводили мітинги в підтримку, на рівні підприємств допомагали прямими зв'язками.
І тому моїм орієнтиром для України у той час були Балтійські республіки, з їх суверенітетом, хоча і обмеженим, та територіальним госпрозрахунком в Литві Латвії та Естонії, на який змушений був піти Кремль.
Думки про повний державний суверенітет та державну незалежність України з'явилися швидко, але вже у Верховній Раді під впливом, насамперед групи народних депутатів України – довголітніх політв'язнів російсько-радянських концтаборів: Генріха Алтуняна, Михайла і Богдана Горинів, Левка Горохівського, Ірини Калинець, Левка Лук'яненка, Богдана Ребрика, Степана Хмари, В'ячеслава Чорновола, Олеся Шевченка.
Тому у Парламенті я увійшов до опозиції – Народної Ради та став членом фракції Народного Руху.
Вдячний долі, що був депутатом Верховної Ради України першого скликання, яка підготувала і ухвалила Декларацію про державний суверенітет України і стала Стратегією здобуття державної незалежності України.
Ми, депутати, послідовно реалізуючи в 1990-1991 роках положення Декларації про державний суверенітет України, обернули у власність України підприємства і системні банки союзного підпорядкування, створили Національний банк України, реорганізували суди та створили інші державні інституції, ухвалили рішення про припинення сплати податків до союзного бюджету.
А 27 червня 1991 року Верховна Рада першого скликання відмовилися конституційною більшістю у 345 голосів схвалювати підготовлений Москвою і погоджений керівництвом більшості республік Радянського Союзу так званий "оновлений Союзний договір".
Тим самим до кінця літа 1991 року в Україні було створено політико-правову основу для відновлення незалежної української державності та створення сучасної суверенної держави Україна.
А коли під час заколоту ГКЧП, спрямованого на утримання влади та запобігання розпаду Радянського Союзу, організованого московською комуністичною верхівкою, випала нагода, – Верховна Рада за власної ініціативи депутатів, насамперед від Народної Ради, зібралася на Позачергову сесію і 24 серпня 1991 року конституційною більшістю голосів ухвалила вікопомний історичний документ – Акт проголошення незалежності України, проголосивши незалежність України та створення сучасної самостійної Української держави – УКРАЇНИ.
А вже 5 грудня 1991 року ВР ухвалила "Звернення до парламентарів і народів світу", де констатувала вихід України зі складу Радянського Союзу, що стало головним каталізатором розпаду Радянської імперії та призвело до глобальних геополітичних змін у Європі та у всьому світі.
Та було ще і місто. "Революції робляться у столиці, але готуються у містах"
Після обрання мене Головою Житомирської міської Ради, головним завданням, яке я поставив перед собою, поряд із щоденним підтриманням життєдіяльності міста, було відновлення міського самоврядування, боротьба за суб'єктність Житомирської міської Ради, підтримка національно-демократичного відродження.
Рада відновила легальну діяльність національно-культурних громад міста: польської, єврейської, німецької, чеської, повертала історичні будівлі церков і культових споруд громадам віруючих чи вносила відповідні подання до Облради, підтримувала міських художників, скульпторів, розпочала роботу над новим Генеральним планом розвитку міста, повернула історичні назви вулицям і площам міста: саме тоді, без вказівок "зверху", ба – всупереч їх, зникли із мапи міста вулиці Леніна, Карла Маркса, Фрідріха Енгельса та інші. Натомість знову з'явилися вулиці Київська, Велика і Мала Бердичівські, площа Соборна та інші.
На той час національна символіка компартійною владою, керованою із Москви, була оголошена поза законом, названа "бандєровской, петлюровской, націоналістічєской", її використання вело до кримінальної відповідальності і тому лише напівпідпільно вона могла застосовуватися в місті. Український прапор став у той час одним із символів боротьби за незалежну Україну. Новообрані національно-демократичні міські ради Львова, Тернополя, Івано-Франківська, з якими ми невдовзі створили Асоціацію демократичних Рад України, в квітні 1990 року встановили над своїми будівлями синьо-жовті українські прапори.
Та одна справа – Галичина, з її великим національним піднесенням того часу, інша справа – Житомир з україноненависником Володимиром Федоровим та потужною "п'ятою колоною" в 1990-му році. Попри це Житомир став першим містом за межами Галичини, першим містом Наддніпрянської України, де використання національної символіки було узаконено спеціальним рішенням Міської ради і над міською ратушою якого було встановлено синьо-жовтий прапор.
24 травня 1990 року сесія Житомирської міської Ради дозволила на території міста Житомира всім державним і громадським організаціям, підприємствам та установам використання української національної символіки (синьо-жовтого прапора і герба Тризуб) та виконання національного гімну "Ще не вмерла України ні слава ні воля".
А 13 червня 1990 року за рік і два місяці до проголошення Незалежності України ми встановили над Житомирською міською ратушою синьо-жовтий український прапор, який стоїть там зараз і буде стояти завжди!
Коротко про себе
Народився я в древньому місті Коростень, у шестирічному віці разом з батьками переїхав на Вінниччину, батьківщину наших предків. Там проминуло дитинство і початок юності. З похвальною грамотою закінчив Човновицьку восьмирічну школу.
Землі села Човновиці межують із землями села Теліжинці, звідки родом і де похований великий українець, поет, один із фундаторів Народного Руху Іван Драч, який потім у Верховній Ради завжди мене кликав "Земляк!" і вірш присвятив мені, Теліжинцям і Човновиці.
Після школи поступив вчитися в Київський будівельний технікум: самостійність, гуртожиток, такі ж хлопчаки, як я, навчання, робота...
Після закінчення з відзнакою технікуму та недовгої роботи за фахом був призваний до армії, де після підготовки в школі сержантів проходив службу в Командному центрі управління ракетними військами стратегічного призначення СРСР (м. Балабаново, 100-км від Москви).
Після демобілізації поступив на спеціальність АСУ Київського інженерно-будівельного інституту. По завершенню другого курсу перевівся у Київський інститут народного господарства на близький за фахом Інженерно-економічний факультет.
За час навчання в інституті, як професійний технік-будівельник та організатор, тричі був командиром студентських будівельних загонів, які працював на будовах Західного Сибіру та з освоєння родовищ нафти і газу Тюменської області РФ (Салехард-Лабитнанги-Катравож, Ніжнєвартовськ-Мегіон-Самотлор, Покачовське нафто-газове родовище).
Після закінчення з відзнакою Київського інституту народного господарства був рекомендований в Аспірантуру; поступив, вчився і паралельно працював за фахом, став членом Науково-економічного товариства України.
Познайомився із майбутньою дружиною Аллою Кириченко – житомирянкою, на той час студенткою Житомирського філіалу КПІ (ЖФ КПІ).
У грудні 1983 р. ми взяли шлюб, а в 1984 р. народилася донька Анна. Весною 1986 року дружина Алла закінчила ЖФ КПІ і переїхала в Київ до мене, вийшла на роботу.
Та ядерна катастрофа на Чорнобильській атомній станції 26 квітня 1986 року примусила нас змінити плани: Алла з дитиною повернулась в Житомир, який на той час не був забруднений радіацією, я залишився в Києві працювати та паралельно завершувати дисертацію.
13 лютого 1987 року Вчена рада Інституту народного господарства (нині Київський національний економічний університет), за результатами публічного захисту дисертації, присвоїла мені вчене звання кандидата економічних наук та видала диплом за спеціальністю 08.00.05 – "Економіка та управління народним господарством". Моїм науковим керівником був один із кращих вчених-економістів Віктор Сергійович Найдьонов.
Після захисту дисертації і отримання диплому кандидата економічних наук, переїхав жити в Житомир, де був прийнятий на роботу в Житомирський філіал КПІ (нині – Житомирський технологічний університет), почав викладати економіку – читати лекції та проводити практичні заняття для студентів ЖФ КПІ.
Того ж року був обраний секретарем вченої Ради ЖФ КПІ та очолив секцію молодих економістів Житомирського обласного науково-економічного товариства. Громадська та практична діяльність членів секції досить швидко стала відома в місті: найбільші підприємства запрошували мене і членів секції для роз'яснення та впровадження нових форм і методів економічної роботи, які тоді тільки починали народжуватися.
Читайте також:
Перші демократичні парламентські вибори
Як я став депутатом. Спогади Володимира Філенка
Не товариш. Фантастичні вибори великого 1990 року
