Літерна справа нкдб "Казачі полки"
Про російські казачі частини, що воювали на боці нацистської Німеччини, москва намагається не згадувати взагалі, особливо напередодні відзначення 80-ї річниці від дня перемоги у війні. Серед документів, датованих 1944–1945 роками, в архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України зберігається літерна справа під назвою "Казачі полки".
Про російські казачі частини, що воювали на боці нацистської Німеччини, москва намагається не згадувати взагалі, особливо напередодні відзначення 80-ї річниці від дня перемоги у війні.
Серед документів, датованих 1944–1945 роками, в архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України зберігається літерна справа під назвою "Казачі полки".
Вона була заведена в липні 1944 року 4-м (розвідувально-диверсійним) управлінням нкдб урср. У постанові зазначалося, що управлінням накопичено певну кількість офіційних, агентурних та слідчих матеріалів про контрреволюційну діяльність казачих частин, які формувалися гітлерівцями для боротьби проти красной армії. Відтак ставилося завдання відстежувати процес пересування таких частин і впроваджувати в них чекістську агентуру.
На той час, як свідчать архівні документи, російські казачі частини, сформовані здебільшого з донських, кубанських і терських козаків, діяли у складі багатьох підрозділів вермахту. Початок цього процесу був покладений у жовтні 1942 року в Новочеркаську, історичній столиці війська донського. З дозволу гітлерівської військової адміністрації у місті пройшло казаче зібрання, на якому було проголошено відродження війська донського і обрано штаб на чолі з колишнім полковником російської імператорської армії Сєргєєм Павловим.
У спеціальному повідомленні "Про добровольчі частини так зв. "війська донського", адресованому в москву начальнику 4-го управління нкдб срср Павлу Судоплатову, з цього приводу повідомлялося:
"Нам відомо, що в період окупації Ростовської області німецькими військами до м. Новочеркаськ із Берліна приїздив капітан штабу військ СС Кубош, який, знаючи, що Павлов С. В. у минулому був осавулом білої армії, особисто познайомився з ним, а через нього – з колишнім військовим старшиною білої армії Духопєльніковим.
Використовуючи Павлова і Духопєльнікова як авторитетів серед куркульського і білогвардійського елементів донського казацтва, Кубош із їхньою допомогою організував штаб так зв. "війська донського" з представництвами у містах Ростові і Каменську.
Начальником штабу німці призначили Павлова, а його заступником Духопєльнікова. Під їхнім керівництвом штаб проводив активну організаційну роботу з формування "добровольчих" казачих частин для допомоги командуванню у боротьбі з красной армією.
За період окупації німцями Дону Павловим і штабом "війська донського" було сформовано близько трьох казачих полків, які увійшли до складу німецької армії.
Після розгрому німців у 1943 році зрадники батьківщини зі штабу "війська донського" Павлов, Духопєльніков та ін. втекли в Україну і вивели з собою кілька казачих частин" (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 7842. – Арк. 138).
В інших повідомленнях ішлося про структуру казачих частин. Вони мали такий вигляд: полк–дивізіон–сотня–взвод–відділення. У полку було два дивізіони, в кожному з них по чотири сотні, у сотні – по три взводи, у взводі – по п'ять відділень. "Кожен полк та інші ланки формування, – зазначалося в документах нкдб, – мають шефа – німця, який фактично командує цими частинами, він веде і контррозвідувальну роботу серед особового складу.
Характерно, що казачі частини лише формально зберігають структурну одиницю полку, фактично ж полку як бойової одиниці немає, а всі дивізіони і навіть сотні прикріплюються до певних німецьких частин, у складі яких і діють… Казачі підрозділи в основній своїй масі формуються за рахунок військовополонених та зрадників батьківщини із середовища казаків Дону, Кубані і Терека" (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 7181. – Арк. 92).
Чимало гітлерівських колаборантів, як свідчать архівні документи, було і серед уральських, сибірських, астраханських та інших казаків. Водночас в усіх казацьких формуваннях, які служили гітлерівській Німеччині, більшість становили саме донські казаки. Колаборантство серед них набуло масового явища. Для цих формувань були розроблені знаки розрізнення. У архіві СЗРУ зберігаються зображення таких знаків із відповідними поясненнями.
Спершу формувалися сотні, а невдовзі – полки, дивізії і корпуси. Усе це діяло під егідою головного управління казачих військ Імперського міністерства східних окупованих територій Німеччини. Керував казачими частинами генерал вермахту Пьотр Краснов, у минулому – отаман всевеликого війська донського. У 1944 році головне управління було передано у відання головного штабу СС.
На період заведення справи частина території України була вже вільна від гітлерівців. На підставі свідчень військовополонених, агентури і місцевих жителів чекісти збирали відомості про те, що відбувалося під окупацією. Зокрема в поле зору потрапляла інформація і про передислокацію та тимчасове розміщення на українських землях цих казачих частин, які разом з німецькою армією відступали з району Північного Кавказу і Дону.
У вже згадуваному повідомленні П. Судоплатову йдеться про те, що в 1943 році керівники казачих формувань Павлов і Духопєльніков втекли до України і вивели з собою кілька частин. Штаб війська донського дислокувався на той час у Кіровограді, потім перемістився у Христинівку Черкаської області, звідти – до Вінниці. У цей штаб, як зазначається у повідомленні, нкдб направило агента-кур'єра "Донського" із завданням поновити зв'язок із начальником штабу Павловим як колишнім агентом Новочеркаського міського відділу нкдб.
"Донський" нібито особисто знав того за спільною роботою у поліції у період окупації. "Донський" був вдало переправлений через лінію фронту і прийнятий Павловим, – ідеться в документі, – але пропозицію поновити зв'язок з органами нкдб відкинув. Мотивував тим, що радянська влада не вибачить йому активної роботи на користь німців" (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 7842. – Арк. 138).
Після повернення агент "Донськой" склав звіт про перебування у штабі. З-поміж іншого зазначав таке: "Хочу додати одну важливу подробицю, яка мала важливе значення при пересуванні казаків територією, окупованою німцями. Тобто під час руху необхідно приховувати своє казаче походження, бо населення ставиться до них із великою недовірою і ненавидить через те, що казаки у селах, де були, проявили себе як грабіжники і вирізнялися розбоєм" (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 7842. – Арк. 304).
В архівних документах є згадування про те, що різні казачі підрозділи дислокувалися також в інших областях України. Зокрема, дві казачі сотні перебували у станиці Луганській та ще дві – у Краснодоні. У 1942 році вони разом із гітлерівськими частинами брали участь у ліквідації партизанів і підпільників, в охороні залізниць, несли постову службу, прочісували ліси на лівому березі Сіверського Дінця у пошуках радянських військовополонених.
Крім цього одна казача частина розташовувалася в Сімферополі. Вона перебувала у підпорядкуванні командувача німецькими військово-морськими силами південно-східного басейну. У Криму німці також сформували з донських казаків дві частини польової поліції та інші підрозділи. У 1943 році на Донбасі проти червоної армії воювало кілька казачих полків у складі 6-ї німецької армії.
Спеціальне повідомлення нкдб присвячено формуванню гітлерівцями у 1944 році 8-ї казачої дивізії на території генерал-губернаторства. У документі йдеться про те, що комплектування дивізії відбувалося у Самборі, Немирові, Перемишлі та інших містах із казаків, які евакуювалися з німцями з Дону і Кубані. Штаб перебував у Самборі. Зарахування відбувалося на добровільній основі. Командний склад проходив підготовку на спеціальних курсах у Франції. Наприкінці квітня, як повідомлялося, дивізія передислокувалася до польського міста Радом, а потім – на територію Франції. Частина дивізії у кількості 1 500 осіб була відправлена у Карпати для боротьби з партизанами.
У документах нкдб згадується і про бої партизанів з казачими частинами. Так, голові ради народних комісарів урср Микиті Хрущову повідомляли, що "7-го лютого 1944 р. партизанським з'єднанням імені леніна здійснений напад на село Демківка Тростянецького району, де розбили штаб Синєгорського отаманського казачого полку з охороною понад ескадрон. Отаман казачого полку полковник Журавльов утік, убито близько 100 казаків, захоплено 30 полонених. Отаман Журавльов мав зв'язок з генералом Красновим, який перебуває в Берліні. Журавльову було поставлене завдання організувати донських казаків для боротьби проти Червоної армії" (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 7842. – Арк. 295).
В іншому документі нкдб, датованому 28 лютого 1944 року, повідомлялося, що після розгрому гітлерівських військ під Сталінградом і на Північному Кавказі в окупованому Кривому Розі з'явилося якесь казаче представництво. "Багато з тих, хто мав можливість ближче спостерігати за діяльністю "представництва", – зазначалося в документі, – розповідали, що молодь забирали до табору, морили голодом, а потім пропонували записуватися добровольцями у казачі формування. Так само запроторювали молодь до концтабору і там ставили перед нею питання: або в Німеччину на важку роботу і голод, або добровольцем у німецьку армію на повне солдатське забезпечення" (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 7842. – Арк. 296).
Певну увагу в архівних документах відведено дислокації у місті Шепетівці нинішньої Хмельницької області штабу казачих частин та офіцерської школи, де відбувалося формування нових підрозділів. У Шепетівці гітлерівцями було створено два табори для радянських військовополонених. Туди відправляли здебільшого вихідців із Дону і Кубані, з яких вербували добровольців для формування казачих підрозділів.
В одній із довідок нкдб, датованій 20 квітня 1943 року, під назвою "Каральні та охоронні частини" зазначалося, що станом на 1 лютого 1943 року було сформовано 30 полків, кожен з яких складався з 9–10 сотень. Зокрема наводяться відомості про підготовку у травні 1942 року особового складу 10-го і 11-го казачих полків чисельністю близько 1 000 чоловіків кожен.
У відкритих джерелах повідомляється, що крім цього у Шепетівському таборі були сформовані 2-й Донський полк (8 сотень), 4-й Кубанський полк, 5-й Кубанський полк, 6-й Зведений казачий полк (800 чол.), 7-й Зведений казачий полк (1000 чол.), 8-й Зведений казачий полк (1 100 чол.), 9-й Донський полк (1 000 чол.), 14-й Зведений казачий полк (500 чол.) та інші частини. Вони займалися охороною стратегічних об'єктів: залізниць, мостів, залізничних станцій, а також залучалися до каральних акцій зі знищення партизанів. Деякі з цих полків у серпні–вересні 1944 року брали участь у придушенні Варшавського повстання.
А двома місяцями раніше, як свідчать архівні документи, штаб казачих частин передислокувався до міста Новогрудок, що в Білорусії. Гітлерівці мали намір використати там казаків у боротьбі з білоруськими і польськими партизанами. Про це у одній із довідок нкдб зазначалося таке: "На початку червня 1944 р. до Новогрудок і прилеглих до нього районів німці перекинули 17 ешелонів казаків із сім'ями, евакуйованих із Дону та Кубані. Ці казачі частини брали активну участь у бойових діях проти Червоної армії і каральних експедиціях проти партизанів… Через кілька днів до Новогрудок також переїхало головне управління казачих військ на чолі з Красновим… Місто Новогрудок було назване містом Казак і тимчасовою "столицею" війська донського" (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 7842. – Арк. 9).
В одному з останніх документів, долучених до справи, йдеться про те, що казачі отамани Краснов і Шкуро завершують формування поблизу Праги 60-тисячної армії з казаків, осетинів та інших емігрантів, яку мають намір відправити для придушення повстання у Чехословаччині та боротьби з партизанами.
Крім цих казачих частин у роки Другої світової війни були й інші. Після завершення війни більшість із членів тих формувань були передані радянській стороні, заарештовані і визнані військовими злочинцями. Частину з них за вироком суду розстріляли, решту разом із сім'ями відправили до в'язниць або на заслання. На довгі роки за ними закріпилося клеймо зрадників, колаборантів та нацистських прислужників. У нинішній путінській росії про цю сторінку їхньої вітчизняної історії прагнуть не говорити. Водночас наполегливо декламують гасло: "Ми пишаємося нашою історією і нікому не дозволимо її переписувати".
