Напади Бурундая та їхні наслідки. Уривок із книги "Король Руси Данило Романович" Даріуша Домбровського

Що читаємо? Даріуш Домбровський "Король Руси Данило Романович", видавництво "Локальна історія", 2025 рік

Орду дедалі більше непокоїли Данилові успіхи в боротьбі проти Куремси, активна закордонна політика короля Руси, а також спроби зосередити навколо себе руські та половецькі сили, навіть пропри те, що ці спроби не завжди були успішними. Ситуацію добре ілюструє Галицько-Волинська хроніка, автор якої демонструючи гордість за свого володаря, писав: "Данило ж воював із Куремсою і ніколи-таки не боявся Куремси: Куремса бо не міг йому був ніколи вчинити лиха". Помітно, що монголи не могли здійснити рішучих кроків проти свого ленника, який звільнявся від залежності. Імовірно, протягом певного часу Романовичам вдавалося використовувати безлад в імперії Чингізідів, який був спричинений тим, що упродовж 1255–1259 років один за одним померли кілька правителів цієї держави, що призвело до суперечок за владу та протистояння між кількома групами впливу.

Можливо, у 653 році Гіджри (10 лютого 1255 року — 29 січня 1256 року нашої ери) помер Бату, переможець Руси, Угорщини та Польщі. Його син і наступник Сартак, який на момент батькової смерти перебував у Каракорумі, не встиг навіть повернутися до своєї держави, оскільки помер у 1256 року дорогою на захід. Владу після нього отримав його молодший брат Улагчі, який помер 1257-го (згідно з іншими версіями, це могло статися на початку 1258-го чи навіть у 1259 році). 11 або 12 серпня 1257 року помер великий хан Мунке. Можна припускати, що в період таких швидких і несподіваних змін влади окремі темники, такі як Куремса, більшою або меншою мірою могли покладатися лише на себе, і, відповідно, мусили діяти дуже обережно, пильнуючи, щоб не наразитися на небезпеку непродуманими кроками. Немає сумнівів, що ця ситуація полегшувала становище Романовичів й інших Рюриковичів. Але у 1257 році ситуація змінилася. Не надто принципово, чи це сталося під час правління Берке чи Улагчі. Ординська влада вирішила ліквідувати зародок бунту, який визрівав на західних межах їхньої імперії. Протягом короткого часу монголи провели масштабні дії, що зміцнили їхню владу в Русі. Орда ухвалила рішення провести операцію, яка поклала би край опору непокірного Данила. Саме так треба розцінювати похід на Литву.

Цей похід докладно описано в Галицько-Волинській хроніці, на жаль, без жодних дат. До того ж фрагмент, який поєднує цю оповідь із наступним сюжетом у хроніці, в різних версіях джерела представлений двома відмінними версіями. В Іпатіївській версії хроніки читаємо: "після цього, коли минув рік", а у Хлєбніковсько-Острозькому і Погодінсько-Четвертинському: "коли минуло два роки". Це принципова розбіжність, особливо якщо зважити на факт, що оповідь починається одразу після речення, у якому згадано про події, що досить точно можна датувати. Йдеться, звичайно, про другий похід Бурундая, який відбувся у листопаді або, можливо, у грудні 1259 року.

На щастя, інформацію про події, які нас цікавлять, занотували також й інші джерела. У давнішому зводі Першого Новгородського літопису ця інформація зафіксована наприкінці річної статті за 6766 рік, із приміткою, що згадана подія сталася взимку. Так само ця подія згадана й у новішому зводі цього джерела, але вже без примітки про пору року. Потрібно зазначити ще одне важливе хронологічне спостереження. У Першому Новгородському літописі на початку річної статті за 6767 рік, а отже, у продовження інформації, вміщеної під попереднім роком про монгольський похід на Литву, подано звістку про затемнення Місяця. Зрозуміло, що йдеться про часткове затемнення супутника Землі, яке можна було спостерігати в Русі 1 листопада 1259 року. Тож послідовність представлених згадок, у якій не маємо підстав сумніватися, вказує на те, що згаданий похід відбувся взимку 1258–1259 років.

Варто згадати, що похід Бурундая став лише одним з елементів політики Орди щодо непокірних галицько-волинських князів, в її вузькому розумінні. Військову кампанію варто трактувати як свідчення того, що монголи добре орієнтувалися у відносинах між Руссю та Литвою. Також правдоподібно, що ординці мали намір використати русько-литовські відносини, щоб пересварити між собою окремих Рюриковичів. Так Сарай міг досягти одразу двох бажаних для себе результатів. Звернімо увагу, що незадовго до походу Бурундая руські джерела зафіксували кілька руйнівних литовських нападів.

Спочатку, між березнем і осінню 1258 року литовці спільно з полочанами напали на смоленську Войщину. Восени того ж року метою походу балтів став Торжок. Важливо пам'ятати, що на рік раніше монголи ухвалили рішення провести "числення" Новгорода (перепис містян). Це спричинило гостре незадоволення жителів цього міста, проявом чого став бунт Василя Олександровича. Щоправда, Олександр Невський, який відповідав за реалізацію планів ординців, легко придушив цей виступ. Тому похід Бурундая цілком міг мати пропагандистську мету. Монгольський воєначальник мав намір показати русинам Північної та Північно-Східної Руси, що Орда не лише є зверхником, який вимагає лояльности та збирає данину, а й може захищати від литовської експансії, що саме посилювалася. Схоже, що так можна інтерпретувати дії монголів.

Жертвою цієї ординської політики стали Романовичі, які в той час мали добрі відносини з Міндовгом. Це мало зумовити незадоволення великого хана.

Бурундай застосував проти Романовичів вдалий прийом. Він напав на їхню державу не напряму. Монгольський воєначальник вислав до Данила послів, які повідомили, що монголи вирушають походом на Литву. Участь Романовичів у цьому поході мала стати підтвердженням їхньої лояльности до Орди. Такий крок Бурундая свідчить не лише про його дипломатичні здібності, а й про те, що конфлікт Данила з Куремсою формально не порушив мирних відносин Галицько-Волинської держави з монголами.

Ультиматум Бурундая поставив Романовичів у фатальну ситуацію. Імовірно, Данило та Василько усвідомлювали якісну зміну, що сталася у їхніх відносинах із монголами внаслідок прибуття на Захід на чолі великих сил досвідченого воєначальника, який діяв від імени великого хана. Лише за чотири роки до того, після тривалої та виснажливої боротьби, Романовичі уклали вигідний для себе мир із Литвою. Відмова виконати наказ Бурундая прирікала Галицько-Волинську державу на руйнівний монгольський напад. Натомість реалізація волі ординського воєначальника майже стовідсотково означала розрив угоди з Міндовгом, який, ймовірно, лише чекав на претекст, щоб поховати невигідну для нього домовленість 1254/1255 років. Володар Галицько-Волинського князівства мусив добре це усвідомлювати.

Через деякий час після прибуття монгольського посольства Романовичі провели велику нараду. У ній взяли участь Данило, Василько та Лев. Було вирішено підпорядкуватися волі Бурундая. Крім того, князі постановили, що про всяк випадок Данило уникатиме зустрічі з Бурундаєм. Добре відомо, скільки руських князів не повернулося живими від ординців. Прийняте рішення було цілком розсудливим. Уникаючи майже гарантованої різанини, яка би стала наслідком прояву відкритого опору, Романовичі обрали оптимальний для себе варіант. Похід до Литви означав порушення мирного договору з Міндовгом, але в разі успіху воєнної кампанії навіть міг принести певну користь.

Мапу розробив Дмитро Вортман. Ілюстрація з книжки "Король Руси Данило Романович" Даріуша Домбровського

У підсумку на зустріч із Бурундаєм поїхав Василько, який заразом представляв і брата. Данило провів його до Берестя. Молодший із Романовичів вирішив справити добре враження на монгольського очільника. Дорогою до монголів він напав на якихось литовців і привіз данину до табору ординців. Бурундай похвалив руського князя, а заразом виявив незадоволення через відсутність Данила. Це добре свідчить, яку гру вели обидві сторони. Формально Романовичі зберігали статус лояльних монгольських ленників. Молодший із братів безпечно перебував серед ординців, старшого вони бажали схопити, але з формальних причин не могли про це відкрито заявити. Отож Бурундай, маючи при собі Василька, пустошив литовські та нальщанські землі, а заразом шукав короля Руси.

Тим часом Данило зробив своєю базою город у Мельнику, де також перебувала Василькова родина. Король мав значну проблему. Як виявилося, отримавши звістку про напад монголів, Войшелк Міндовгович спільно з Тевтивилом ув'язнили Романа Даниловича, який за умовами миру 1254/1255 років правив у так званій Чорній Русі. Наскільки можна зрозуміти з тону згадки у хроніці, сталося це зовсім несподівано. На нашу думку, цього не могло трапитися без співучасти місцевої людности, яка допомогла литовським кунігасам провести цю акцію. Ще цікавішим є повідомлення про те, що в Романових "чорноруських" володіннях стався масштабний виступ проти його влади. Це проливає світло на взаємини між людністю Чорної Руси та галицько-волинськими русинами з одного боку, і литовцями — з другого. Схоже, що жителі Новогрудеччини та сусідніх малих князівств бажали радше залишитися під литовською владою, ніж визнавати сюзеренітет Романовичів. Інакше складно пояснити, чому Романова влада над Чорною Руссю розвіялася як туман за першої ж несприятливої ситуації.

Данило почав розпачливо шукати сина. Спочатку король вирушив до Вовковийська і здобув його. Але Романа там не знайшов. Якщо враховувати доволі хаотичну оповідь Галицько-Волинської хроніки, то у Вовковийську до рук Данила міг потрапити синовий тесть — Гліб. Усупереч панівним в історіографії оцінкам, ми схильні підозрювати, що насправді князі співпрацювали. Також імовірно, що король передав під управління свата тільки-но здобутий Вовковийськ.

Данило продовжував пошуки сина. У гонитву за Войшелком та Тевтивилом король вислав підрозділи під командуванням якогось Михайла. Однак руські воїни, які діяли біля річки Зельва (Зельв'янка, ліва притока Німану), не досягли жодних успіхів.

Наступною ціллю було визначено Гродно. Данило викликав до себе Лева разом із тими загонами, що були при ньому. Коли руські сили зібралися в Мельнику, Данило отримав із Польщі звістку про те, що монголи вдерлися на землі ятвягів. Побачивши те, у якому стані перебувають королівські воїни, Лев почав відраджувати батька від небезпечного походу. Данило послухав сина, наказав нагодувати виснажених воїнів та їхніх коней. Король послав сторожу в напрямку Візьни, а двох послів — на ятвязькі землі, відшукати там Василька. На жаль, обидва посланці потрапили до рук монголів. Дізнавшись від них про те, де перебуває Данило, ординці вирушили в напрямку Мельника. Ординцям вдалося пройти повз руські пости.

Звістка про наближення монголів надійшла до Данила в той момент, коли він дістався до Дорогичина, який лежав за 30 кілометрів від Мельника. Кіннота могла подолати цю відстань блискавично. Небезпека потрапити до рук ординців стала реальною. Король наказав своїм синам Левові та Шварнові, а також братові Василькові їхати до монгольського табору, додавши: "Коли ж я буду". У цьому місці на половині речення обривається оповідь про перший набіг Бурундая. Тому не можемо впевнено сказати, чи Данило поїхав скоритися перед монгольським воєначальником, чи вирішив утікати. Останні слова оповіді про похід Бурундая ("послав він [Данило] звідти, Лева, і Шварна, і Володимира, кажучи їм: "Якщо ви будете в мене — їздити вам у стани до них. Коли ж я буду…"") спонукають до думки, що король таки поїхав у табір до ординців. Про це також може свідчити й те, що цей сюжет у хроніці був раптово обірваний. Що саме сталося у монгольському таборі після того, як туди прибув король Данило, на жаль, не знаємо через повну відсутність джерел. Можна лише висловити здогадки на тему, чи не мусив Данило повторити свою присягу про підлеглість Орді?

Проведена Бурундаєм за наказом нового великого хана Берке воєнна кампанія дала очікувані результати. Монголи зуміли переламати негативну для своїх інтересів тенденцію у відносинах із Данилом. Використання великих сил придушило опір Галицько-Волинської Руси навіть без потреби відкритої боротьби проти неї. Ординці сподівалися, що так вони підважать авторитет Романовичів у Русі. Передусім вдалося зруйнувати союз Романовичів із Литвою, що потягнуло за собою значні територіальні втрати для Галицько-Волинської держави. Як можна збагнути зі скупої на деталі, але промовистої оповіді руського автора хроніки, так звана Чорна Русь разом із Гродненською округою швидко скинула галицько-волинське панування. Можемо припустити, що одночасно визволилися також і землі ятвягів, де ще нещодавно зобов'язувалися будувати городи для руських гарнізонів. Данило зазнав й особистої втрати. За незрозумілих обставин, які, імовірно, були пов'язані з полоном у литовців, помер його син Роман.

Про наступний рік королевого життя нічого не знаємо. Схоже, що не відбулося жодних важливих політичних подій. Галицько-Волинська хроніка повідомляє про це словами: "Була тиша у цілій землі". Лише в перші тижні осени 1259 року почався ще один етап боротьби за лондську каштелянію. Йшлося про землі, якими від 1239 року володів куявський князь Казимир Конрадович. Згідно зі записами створеної у XIV столітті Великопольської хроніки та хроніки Яна Длуґоша, на ці землі вдерлися загони великопольського князя Болеслава Побожного, краківського та сандомирського князя Болеслава Сором'язливого, мазовецького князя Земовита, яким на допомогу прийшов Romanus, filius Danielis regis Russie ("Роман, син Данила, короля Руси").

Не будемо заторкувати того, що сучасні згаданим подіям джерела не подавали імени руського королевича, який взяв участь у цьому поході. Уже раніше ми писали про те, що Земовита підтримував радше Лев або Шварно, а не Роман, який тоді вже не жив. Звернімо увагу на те, що маємо справу з доказом активної участи Романовичів у внутрішній політиці польських князівств. Немає причин сумніватися, що це Данило координував дії одного зі своїх синів. А це означає, що навіть після нападу Бурундая узимку 1258–1259 років польські П'ясти вважали короля Руси цінним союзником. Продовжував існувати союз Романовичів із Болеславом Сором'язливим і Земовитом. Цей союз можна було би назвати відгалуженням великого порозуміння володарів, що в 40-х роках ХІІІ століття пробував створити Бела IV. Союзником Данила, Болеслава та Земовита став Болеслав Побожний, а противником — Казимир І Куявський.

Очевидно в листопаді 1259 року у Володимирі відбулися шлюбні урочистості Василькової доньки Ольги, яку видали заміж за чернігівського князя Андрія Всеволодовича. З нагоди шлюбу до столиці Західної Волині прибуло багато князів, на жаль, переважно не названих на ім'я. З одного боку, це, певно, свідчить про існування у той час великої популяції Рюриковичів, а з іншого — про підтримування Романовичами контактів із різними політичними силами. На шлюб братової доньки прибув Данило з обома дорослими синами Левом і Шварном. Рішення про доньчин шлюб Василько, без сумніву, погоджував зі старшим братом. Тому можемо запитати про причину, яка спонукала Данила укласти союз з Олеговичами, додатково зміцненого шлюбом племінниці? Чи могло тут йтися про формування протимонгольського буфера чи навіть, можливо, ланцюжка союзних князівств, які протистояли литовським нападам?

На нашу думку, головну роль відіграла взаємодія кількох більш-менш рівноцінних мотивів. З одного боку, це була ще одна в довгій серії спроба створити антимонгольську коаліцію руських князів. Такі старання розпочалися ще у середині 1240-х років. З іншого боку, цей крок можна сприймати як намагання зміцнити значення Романових нащадків серед інших Рюриковичів. Також йшлося і про боротьбу з литовською загрозою. Не випадково Галицько-Волинська хроніка згадує, як у 1256 році Романовичі розправилися з Хвалом Рушковичем, який перед тим пустошив Чернігівську землю. Хоча кампанії, які вів Данило проти Міндовга, і закінчилися невдачею через похід Бурундая, вони створили Данилові реноме воєначальника, що здатний вести успішні наступальні дії проти литовців. До того ж після періоду миру та співпраці держави Романовичів із Міндовгом у згаданий період відносини між ними знову стали ворожими.

Як бачимо, могло існувати три взаємопов'язані мотиви укладення шлюбу Ольги з представником чернігівської лінії Рюриковичів: бажання утворити антимонгольську коаліцію руських князів, спроби Данила стати політичним лідером щонайменше Південної Руси, боротьба з руйнівними литовськими нападами. Два перші з цих мотивів різною мірою дратували Берке, який хотів зміцнити свій контроль над Руссю. Крім того, незадоволення Орди спричинило й те, що Данило не зробив жодних висновків із того уроку, який попереднього року він отримав від монголів. Можемо підозрювати, що короля Руси змусили дати якусь обіцянку чи навіть скласти присягу Бурундаєві, але згодом він її не дотримувався. 

Весільні урочистості затьмарила тривожна звістка. Данило та Василько дізналися, що Бурундай знову вирушив на захід. Причини цього походу не зовсім зрозумілі. Імовірно, дізнавшись про результати попереднього походу, великий хан Берке визнав їх недостатніми. Треба визнати, що він і справді мав рацію. Система оборони Галицько-Волинської Руси та її військо залишилися недоторканними. Шлюб Данилової доньки з чернігівським князем Андрієм показав, що авторитет Романовичів у Русі теж не було підірвано. До того ж відносини держави Романовичів із їхніми західними сусідами, польськими князівствами й Угорщиною, також не змінилися. 

Причини розчарування Орди добре ілюструють ті репресивні кроки, до яких Бурундай вдався того разу. Як і попереднього разу, монгольський воєначальник почав з ультиматуму. Його сформульовано так, щоб, відповідаючи на нього, Романовичі одразу мусили зайняти однозначну позицію, не знаючи, якими будуть подальші плани монголів. Бурундай зажадав: "Якщо ви єсте мої спільники — зустріньте мене. А хто не зустріне мене — той ворог мені". Порадившись, князі вирішили знову перехитрити ординців. До табору Бурундая з дарами вирушили Василько з Левом, а Данило, розуміючи, що нічого доброго його там не чекає, але водночас, не бажаючи прямо виступати проти умов перемир'я, вислав як свого особистого представника холмського єпископа Івана. Представники держави Романовичів зустрілися з Бурундаєм неподалік Шумська.

Прийняття, яке їх там чекало, було жахливим. На щастя, монголи не мали на меті вбити князів. Але вимога Бурундая шокувала. Як повідомляє Галицько-Волинська хроніка, монгольський воєначальник наказав Романовичам, щоб на доказ своєї лояльности вони знищили укріплення всіх міст. Виходу не було: Василько вислав людей із наказом знести вали Крем'янця і Луцька, а Лев — спочатку Данилова та Стіжка, а згодом — Львова. Ще з-під Шумська молодший із Романовичів послав до брата владику Івана, який розповів королеві про те прийняття, яке Василькові й Левові влаштували в Бурундая. Як можемо припустити, єпископ повідомив, що спроба перехитрити монголів не вдалася і що Бурундай офіційно визнав Данила ворогом. Хоча Галицько-Волинська хроніка про це й не згадує, події, імовірно, розвивалися саме так. Виходу король не мав. За словами автора хроніки, Данило злякався і вирішив утекти з Руси. Спочатку він поїхав до Польщі, а звідтіля — до Угорщини. Не знаємо, чи він забрав зі собою свою сім'ю, жінку й наймолодшого сина Мстислава. 

Тим часом Бурундай разом із Васильком вирушив у бік Володимира. На ночівлю монгольське військо зупинилося у Житані, трохи східніше від згаданого міста. Там ординський воєначальник наказав Василькові знищити укріплення його столиці. Ще тієї самої ночі молодший із Романовичів розпорядився їх спалити. Наступного дня Бурундай поїхав оглянути попелище, а потім зупинився на ніч у Васильковому дворі в П'ятиднях. Звідти Бурундай вислав до руського князя свого представника Баймура, який зажадав розкопати спалені укріплення, що й було зроблено. З цієї нагоди автор хроніки згадав, що ці дії були потрактовані як символ перемоги монголів. 

З-під знищеного Володимира Бурундай на чолі своїх військ та разом із Васильковими людьми рушив до Холма. Там молодшому з Романовичів доручили наступне принизливе завдання. Можливо, змушуючи Василька демонструвати цілковиту лояльність, Бурундай мав намір спричинити пересвари між братами. Василькові доручили змусити гарнізон Холма скласти зброю. Для цього разом із кількома монголами (джерело зберегло навіть їхні імена — Куйчій, Ашика та Болюй), а також із перекладачем він мав під'їхати до міських укріплень і звернутися до їхніх оборонців.

Василько неохоче виконав цей Бурундаєвий наказ. Але за допомогою таємних знаків він вирішив відмовити Данилових людей від думки про капітуляцію. До бояр, які стояли на валах, князь звертався: "Костянтине-холопе [у цьому випадку це слово очевидно означає "слуго"], і ти другий холопе, Луко Іванковичу! Се город брата мойого і мій, — здавайтеся!" Водночас він тричі кидав на землю камінці, які тримав у руці. Руські воїни в Холмі інтерпретували цей знак правильно, і Костянтин відповів князеві: "Поїдь звідси, а то буде тобі каменем в лоб. Ти вже не брат єси брату своєму, а ворог єсь йому". 

Василько повернувся до ординського табору, а монголи, що були разом із ним, підтвердили, що він виконав завдання. Бурундай не став штурмувати добре укріпленого Холма й пішов у Малопольщу. Немає сумнівів у тому, що це була друга частина ординського плану. Монголи хотіли посварити Романовичів із польськими князями, які перебували в тісному союзі з Галицько-Волинською державою, за нагоди показавши, хто є реальним володарем Руси. Вирушаючи на польські землі, Бурундай взяв зі собою галицько-волинський контингент, на чолі якого стояв Василько. Інформують про це і Галицько-Волинська хроніка, і польські джерела. Крім того, польські джерела згадають про участь у поході ще двох Данилових синів.

Наприкінці листопада 1259 року, хоча не відкидаємо, що й на місяць пізніше, монгольсько-руська армія вирушила на Люблін та Завихост. Там, знайшовши брід, нападники перейшли Віслу. Після цього вони почали, як висловилося руське джерело, "пустошити землю Лядську". В історіографії вже віддавна представлено погляд, що ця згадка може свідчити про те, що руські війська не брали участи в цій частині кампанії. Пізніше Бурундай пішов до Сандомира, у якому зібралися утікачі з околиць. Облога міста могла розпочатися ще раніше, монголи могли, наприклад, з цією метою залишити там руські підрозділи. Ті, хто тримав облогу, оточили Сандомир польовими укріпленнями. Згодом нападники почали обстріл міста з облогових машин і луків. На четвертий день вдалося зробити виломи у стінах, що стояли на валах. Після цього почався штурм.

Галицько-Волинська хроніка оповідає про те, як першими на вали видерлися двоє монгольських воїнів із прапорами. Одного з них убив сулицею простий польський воїн, що одразу загинув від руки другого з монголів. Руський автор хроніки співчутливо й похвально наголосив на простому походженні польського оборонця міста. Нападники невдовзі зламали опір поляків, а натовп людей, які перебували в Сандомирі, у паніці кинувся у бік дитинця (високого городу). Більшість тих, хто тікав, не змогли знайти там захисту, через вузькість мосту, що вів до його брами. Чимало людей загинуло, впавши до глибокого рову, який оточував внутрішній вал. Місцями цей рів наповнився трупами.

Безлад посилювався через пожежу, яка почалася у тимчасових, покритих соломою будинках для біженців, зведених усередині високого ґроду. Загорілася також вежа кам'яного костелу на дитинці. Коли вона впала, то поховала під собою людей, які шукали прихистку у святині. Доля Сандомира була вирішена. Але ті, хто тримали облогу, не відважилися того самого дня атакувати укріплення головної частини міста. Штурм взагалі не відбувся. Про це мовчить Галицько-Волинська хроніка, але інформацію про це подають пізні польські джерела. Монголи наказали руським князям переконати оборонців здатися. Так і сталося, до того ж не знаємо, чи не пробували руські князі повторити хитрість, яка врятувала Холм. Не знаємо цього, і ніколи не дізнаємося.

Як би там не було, наступного дня високий ґрод Сандомира капітулював. Люди, які там перебували, вийшли урочистою процесією. Монголи загнали їх на заболочену місцевість поблизу Вісли, де протримали два дні, а тоді повбивали. Імовірно, це трапилося 2 лютого 1260 року.

Мапу розробив Дмитро Вортман. Ілюстрація з книжки "Король Руси Данило Романович" Даріуша Домбровського

Після цього нападники вирушили на північний захід і, подолавши приблизно 60 кілометрів, атакували ґрод на Лисці в Свєнтокшизьких горах. Місто захопили, а людей, які там переховувалися, чекала така сама доля, що й жителів Сандомира. Далі монгольсько-руська армія пішла на Кельці-Хенцини, а потім на розташований за 100 кілометрів Краків. Понищивши захоплені землі, Бурундаєві війська повернулися до Руси, звідки вирушили далі на схід. Ординці залишили польські землі найпізніше у березні 1260 року, оскільки вже 13 квітня 1260 року Болеслав Сором'язливий видав у Кракові один документ. Не маємо сумніву, що князь прибув до своєї столиці лише через деякий час після того, як її залишили монголи. 

Облишивши на деякий час монголів, які разом із приневоленими русинами пустошили Малопольщу, варто поставити питання про те, що робив у той час Данило? Ця проблема в історіографії викликає неочікувано багато контраверсій. Йдеться насамперед про те, що під час нападу Бурундая на Русь та Малопольщу почався ще один етап ескалації угорсько-чеського конфлікту. Причиною загострення стала ситуація у Штирії, яка, згідно з умовами укладеного в Буді миру, майже повністю перебувала під владою угорців. У середині 1259 року старший син Бели IV Стефан напав на Каринтію та Країну, які залишалися у чеській сфері впливу. Похід виявився невдалим, що заохотило штирійських можновладців до ще одного бунту проти угорської влади. Повсталі звернулися до Пшемисла Оттокара ІІ по допомогу, яку отримали. Штирійські війська спільно з австрійським підкріпленням почали успішно витісняти угорців зі своєї території. Зрештою, в руках угорців залишилося лише Петтау (Птуй), який обороняла Ельжбета, Стефанова дружина.

Про новий виток угорсько-чеського конфлікту Данило міг дізнатися ще перед своєю втечею від монголів. Після того як король Руси прибув до Угорщини, він отримав змогу особисто стати свідком ще одного етапу цього протистояння. Наприкінці лютого — на початку березня 1260 року угорські війська напали на Австрію. Король Чехії відповів на це мобілізацією своїх сил, яку оголосив 4 березня 1260 року. Але до великої вирішальної битви між сторонами конфлікту тоді так і не дійшло. Було укладено перемир'я, яке мало діяти до 24 червня того року. Немає сумнівів у тому, що обидві сторони хотіли використати його, щоб якнайкраще підготуватися до вирішальної битви. Багато чого вказує на те, що король Угорщини тоді вкотре попросив свого руського союзника та свата про підтримку. Без сумніву, правитель Угорщини також звернувся й до своїх польських союзників. 

Складним питанням, яке спричиняє багато суперечок, є наявність у західних джерелах інформації про участь короля Руси разом зі синами в битві під Кресенбрунном 12 липня 1260 року, яка підсумувала цей етап чесько-угорського конфлікту. Частина дослідників уважає, що Данило зміг повернутися до своєї держави, зібрати там війська й вже разом із ними ще раз вирушити до Угорщини. Інші науковці дотримуються думки, що цього статися не могло, що король Руси увесь час перебував у вигнанні, в гостях у свата, а у вирішальній битві проти чехів узяв участь лише з особистою дружиною, яка перебувала при ньому від осени 1259 року. Вважаємо, що правильним є перший із варіантів. Про це свідчать такі аргументи. По-перше, король мав достатньо часу, щоб поїхати до Руси, оголосити мобілізацію і разом зі скликаними силами вирушити на допомогу Белі IV. Нам відомо, що монголи залишили Малопольщу вже в березні 1260 року, а державу Романовичів, відповідно, трохи пізніше. Ймовірно, що це сталося на початку квітня.

Тому, якщо допустити, що король повернувся додому ще того самого місяця, він мав майже два місяці, щоб встигнути на поле битви доти, доки закінчиться перемир'я. По-друге, з оповіді Галицько-Волинської хроніки чітко зрозуміло, що Данило утік від Бурундая сам. Звісно ж, визначення хроніста не є буквальним, і насправді воно може мати багато різних значень. Однак якщо візьмемо до уваги однозначно підтверджений джерелом факт участи Лева Даниловича принаймні в руській частині Бурундаєвої кампанії, невідомим залишатиметься те, де в той час перебував другий із Данилових синів, Шварно. Це давало би можливість припустити, що Шварно та ще один малолітній тоді Даниловий син Мстислав разом із батьком перечікували монгольську навалу в Угорщині, завдяки чому західні джерела отримали підставу згадувати про участь володаря Руси "зі синами", а не, наприклад, "самого" чи "зі сином", у битві під Кресенбрунном. Така версія дає можливість відкинути подальші взаємопов'язані аргументи. Із Великопольської хроніки та хроніки Яна Длуґоша нам відомо, що в нападі Бурундая на Польщу брав участь Василько Романовичим разом із двома Даниловими синами. Участь у цій кампанії Лева Даниловича може опосередковано підтвердити Галицько-Волинська хроніка. До речі, у 1259–1262 роках Данило мав лише двох дорослих синів: Лева і Шварна.

Усе згадане вище дає підстави правдоподібно ствердити, що після закінчення походу Бурундая на Малопольщу на допомогу Белі IV прибули руські сили з Даниловими синами. Через відсутність джерельної інформації немає можливости визначити, чи Данило, який увесь час перебував в Угорщині, тільки викликав до себе синів на допомогу, чи особисто приїхав до Руси, щоб організувати збирання військ і, очоливши їх разом зі синами, вирушив на війну проти чехів. У цьому питанні можемо оперувати тільки логічними аргументами й поставити запитання, чому володар не захотів власними очима оцінити результатів монгольського нападу, чим переконати підданих, що він контролює ситуацію і, зрештою, продемонструвати своїм західним союзникам потенціал своєї армії? Така маніфестація була би бажаною, і Данило, який був досвідченим політиком, її, певно, здійснив.

Запропоновані висновки є гіпотетичними і спираються на припущення, що монголи швидко залишили Галицько-Волинську державу.

Варто додати, що ми погоджуємося з думкою тих істориків, які заперечують наявність у Данила у 1260 році будь-яких планів, пов'язаних зі спадщиною Бабенберґів. Участь короля Руси у війні проти чехів, певно, стала наслідком виконання союзницьких зобов'язань перед Белою IV.

Але повернімося до подій на угорсько-чеському фронті. Коли закінчилося перемир'я, куманська кіннота переправилася через прикордонну річку Мораву й 26 червня 1260 року несподіваною атакою повністю розгромила загін австрійських рицарів в околицях міст Штаатц та Лаа. Вирішальна битва відбулася через два тижні — 12 липня 1260 року під Кресенбрунном (Ґроссенбрюном), між Гайнбурґом і Мархеґґом, після того, як головні сили Бели IV перейшли на західний берег Морави. Дуже короткі повідомлення про битву збереглися у багатьох джерелах, але інформацію про участь у ній русинів та згадку про їхніх воєначальників подають тільки окремі документи. Битва закінчилася нищівною поразкою сил Бели IV. Можемо припустити, що це стосувалося і руських підрозділів. Нічого не відомо про втрати, яких зазнали учасники цієї баталії. Але, враховуючи те, що Данило згодом приєднався до прибічників угорського молодшого короля Стефана, котрий палав бажанням помститися чехам, можна припустити, що втрати русинів під Кресенбрунном були значними.

Тут варто розглянути ще одну справу, яку в листі до папи заторкнув король Пшемисл Оттокар ІІ. Утім про неї було згадано не тільки в цьому документі. Йдеться про участь татар у битві під Кресенбрунном. Це питання є досить дивним, бо в цьому ж посланні правитель Чехії пояснював Апостольському отцеві, що головним мотивом закінчити боротьбу проти Бели IV стало побоювання про надмірне ослаблення Угорщини, яке відкриє татарам шлях до Чеського королівства. Можливо, що згадку про цей мотив зроблено риторично. Долучення кочівників, які лякали Європу, до переліку переможених королевих противників мало наголосити на важливості Пшемиславової перемоги. Звісно ж, у такому сенсі згадка про татар частково є риторичним прийомом. Але це зовсім не дає підстав ставити під сумнів участь "татар" у битві. На нашу думку, згадка про них могла з'явитися унаслідок хибної інтерпретації зовнішнього вигляду загонів Романовичів, які мали озброєння монгольського типу. Прийняття Галицько-Волинською Руссю такого озброєння підтверджено історичним джерелом.

Участь в угорсько-чеській боротьбі 1260 року для короля Руси закінчилася неабиякою невдачею. Його розчарування з цього приводу мало бути настільки значним, що він не взяв участи в укладенні миру у Відні 31 березня 1261 року, а також не відвідав весіллі Пшемисла Оттокара ІІ і Кунеґунди, доньки Ростислава Михайловича (а отже, онуки Бели IV), яке відбулося 25 жовтня 1261 року у Братиславі.

Тимчасом погані новини надходили з півночі. Тоді, коли Данило разом із синами воював проти чехів, відносини Ордену та балтів змінилися і така ситуація стала не на користь держави Романовичів. Об'єднані підрозділи пруссів та лівонської частини Ордену 13 липня 1260 року зазнали поразки в битві проти жмудинів біля озера Дурбе, що невдовзі призвело до великого повстання пруссів. Ослаблена складними внутрішніми конфліктами Орденська держава на деякий час припинила експансійну політику, обмежившись обороною тих територій, які перебували в її руках до цього повстання. Це дало можливість Литві, яка нещодавно перейшла в табір противників Руси, перехопити ініціативу, розгорнувши на різних напрямках військову активність. Зокрема такі дії литовці розпочали проти Волині та Мазовії.

Можна собі уявити пригніченість, яку відчував немолодий, вже майже 60-літній Данила, стежачи за тим, як звідусіль на його державу сипалися проблеми. Політична система, яку він розбудовував із другої половини 40-х років ХІІІ століття і яка ефективно діяла багато років, почала пробуксовувати. Список невдач, які останніми роками спіткали Галицько-Волинську державу, був чималим. Несподівана смерть сина, втрата контролю над так званою Чорною Руссю, а також, імовірно, і над нещодавно підпорядкованою частиною ятвязьких земель, значне послаблення найважливіших союзників (Угорщини через поразку від Чехії, а Малопольщі — через напад Бурундая). І це була тільки частина з тих проблем, які звалилися на державу Романовичів. Певно, чималих втрат руські війська зазнали в битві під Кресенбрунном, не кажучи вже про те, як Бурундай продемонстрував безсилля Галицько-Волинської Руси перед Ордою.

Все це віщувало сумні перспективи. Однак, на цьому проблеми не скінчилися.

З погляду зовнішньої політики Данила, 1260 рік виявився фатальним. Союзну державі Романовичів Малопольщу жахливо спустошили монголи. Що гірше, сталося це за участи руських військ. Ще однієї поразки в боротьбі проти Чехії зазнав найсильніший серед Данилових союзників — угорський король Бела IV. Скориставшись розгромом хрестоносців, ще одних союзників Галицько-Волинської держави, на півночі апогею своєї могутности досяг король Литви Міндовг.