Січневе повстання 1863 року на Київщині, Волині й Поділлі
"Проблема польсько-українського історичного діалогу роками полягала в тому, що ми зосереджуємося на тому, що криваво нас розділяє. Історична політика між двома державами повинна полягати у пошуках того, що нас об'єднує", - Роберт Чижевський.
Нещодавно "Історична правда" передрукувала фейсбучний допис колишнього директора Польського Інституту в Києві пана Роберта Чижевського, в якому він оповідає про долю прапора повстанців 1863 р. з відділу Едмунда Ружицького, відреставровану копію якого президент Анджей Дуда подарував президентові Володимирові Зеленському під час останнього візиту до Києва, як символ спільної боротьби українців і поляків проти російського імперіалізму.
Цікавий історичний символ, тож слід подякувати панові Директору за його віднайдення і виготовлення кількох копій. Однак кілька пасажів автора згаданого допису, які кинулися мені у вічі, вимагають якщо не спростування, то принаймні уточнення. Йдеться, зокрема, про "факт, що українські селяни не підтримали повстання", який, як вважає пан Чижевський, "є болісним, але не визначальним (польські селяни у своїй масі теж не підтримали повстання – про що так промовисто пише Жеромський).
Питання, яке ми маємо собі ставити, звучить так: "Кого з тодішніх повстанців ми визнаємо українцем?", а не: "Який відсоток тодішніх українців брав участь у повстанні?" Слід завжди пам'ятати, що переважна більшість народу тоді не мала національної свідомості. Проблема польсько-українського історичного діалогу роками полягала в тому, що ми зосереджуємося на тому, що криваво нас розділяє. Історична політика між двома державами повинна полягати у пошуках того, що нас об'єднує".
На мою скромну думку, подібні маніпуляції з історичною дійсністю на догоду історичній політиці аж ніяк не сприятимуть зближенню наших народів, позаяк "тільки правда є цікавою" (Юзеф Мацкевич), а не байка загорнута в красиву обгортку. З неї не зрозумієш, чому справжніми українцями слід вважати тих, хто пішов боротися за відновлення Речі Посполитої в її історичних кордонах (соратник "прєдставітєля мислящєй Рассіі" Алєксандра Герцена Андрій Потебня), а решту – Володимир Антонович, Пантелеймон Куліш, Василь Білозерський, Павло Чубинський і ін. – ким вважати їх?
Тож пропонований читачам Істправди фрагмент моєї книжки під назвою "Українці й поляки на Наддніпрянщині, Волині й у Східній Галинині в ХІХ – першій половині ХХ ст." (Харків, 2018) покликаний роз'яснити шанувальникам історії, що православна людність Правобережної України – кількамільйонна маса селянства – не просто "не підтримала повстання", а жорстоко придушила його, а нечисленна інтелігенція фактично підтримала репресивні дії російського уряду. На жаль, вчорашні кріпаки з маєтків польських магнатів мали вагомі причини на те, щоб не повірити "Золотим грамотам", що їх розповсюджували "в добрій вірі" повстанці.
Щоб зрозуміти їхню поставу відсилаю до статті Івана Франка "На нашій – не своїй землі", з якої стає зрозуміло, чому ще до вибуху повстання селянство було готове придушити його "братовбивчим ножем", а в організаціях, які об'єднували революційну молодь Києва й околиць стався розкол за національною ознакою. Тож не дивно, що через п'ятдесят з "хвостиком" років (1917-1921 рр.) українсько-польська спільнота Правобережжя знову зійшлася в запеклій боротьбі "за територію й кордони" національних держав, а короткочасний епізод "важкого братерства" – союз Пілсудського з Петлюрою – закінчився не Міжморям, а ганебним Ризьким миром.
***
На початку 1860-х рр. після скасування кріпосного права в Російській імперії етносоціальний конфлікт між українськими селянами й польськими поміщиками на теренах Київщини, Волині й Поділля сягнув критичної межі. За даними Ю. Бардаха, в період із 1861 до 1863 р. тут було зафіксовано близько 1150 антипоміщицьких виступів.
Про надзвичайно високий рівень суспільного напруження на Правобережжі додатково свідчить той факт, що на цих теренах знаходилося 70 % усіх українських сіл, які бунтами і повстаннями відповіли на грабіжницький характер селянської реформи. Частка селян, котрі взяли участь у заворушеннях, становила 33 % від загалу мешканців (для порівняння: на Лівобережжі й у Причорномор'ї в аграрному русі взяло участь менш як 9 % сільського населення). У 412 випадках для відновлення порядку влада на прохання землевласників була змушена застосувати військову силу[1].
Наслідки цього були вельми некорисними для польської справи. С. Кєнєвіч зокрема зазначив, що за таких умов не могло бути й мови про те, щоб український селянин дозволив польським "червоним" повести себе на боротьбу з царизмом[2]. Цей факт виразно усвідомлювали окремі польські радикали. Так, влітку 1862 р. Е. Мошинський гнівно картав своїх співвітчизників із Київщини, Волині та Поділля, котрі приватні егоїстичні інтереси поставили вище від загальнонаціональних: "... Вважаю, що всіх тих, хто напустив військо на народ, належить рахувати нарівні зі зрадниками, бо, можливо, саме цим вони остаточно погасили симпатії селян до нашої справи"[3]. Дещо пізніше невідомий автор "1863 року в Україні" зі смутком підтвердив слушність слів Е. Мошинського. "... Селяни бачили, – писав він, – що викликалося військо і батогами змушувано їхніх братів до роботи. А чинили це поляки, котрі пропагували їм свободу. Тому в головах тих простих синів природи не могло вміститися стільки суперечностей... У повстанні було їх небагато"[4].
Усілякі прояви українсько-польських суперечностей російська адміністрація не лише фіксувала, але й уміло загострювала. Урядові заходи сприяли зміцненню монархістських настроїв у селянському середовищі, а водночас – посиленню антипольських[5]. Селяни чекали т. зв. "слушного часу", який, згідно з чутками, мав би настати через два роки після проголошення царського Маніфесту від 19 лютого 1861 р., і дати їм можливість заволодіти панською землею без викупу. "Селяни, –писав у 1862 р. в одному зі своїх листів Андрій Красовський, – переконані, що "... яких там уставних (статутних) грамот не роби, одержать землю без викупу весною 1863 року"[6].
Надії селянства Правобережжя на отримання землі без викупу не слід, однак, пов'язувати з підготовкою поляками антиросійського повстання. Амбітні наміри шляхетських революціонерів відродити Річ Посполиту в кордонах 1772 р. були для селян абсолютно чужими. В їхній свідомості Польща ототожнювалася з панами та кріпосницьким гнітом.
У цьому контексті цивільний губернатор Поділля Роман Брауншвейг 4 червня 1861 р. доносив П. Валуєву, що місцеве населення, яке складається з "племені, спорідненого з росіянами за походженням і вірою", до поляків налаштовано неприхильно, "навіть вороже"[7]. М. Драгоманов так само вважав, що селянство Київщини, Волині й Поділля, як це показав приклад Західної Галичини 1846 р., могло взяти активну участь хіба що в антифеодальному виступі[8]. Але з такою радикальною концепцією не наважилися виступити навіть найбільш "червоні" з керівників польського демократичного руху.
Додатковим негативним чинником, який значною мірою вплинув на долю майбутнього повстання було те, що необхідність подолання прірви, яка розділяла місцеве селянство та польських землевласників, усвідомлювали тільки окремі представники польської "українної" шляхти. Зокрема, Ю. І. Крашевський у праці "Sprawa Polska" (1862 р.) слушно нагадував одноплемінникам, що над польсько-руськими стосунками нависає тягар минулого, яке не без причини зробило селянина недовірливим і неприязним щодо шляхти.
На його думку, для поліпшення ситуації слід було негайно вирішити селянську проблему, що у вирішальний спосіб залежало від готовності поміщиків до самопожертви на користь їхніх колишніх кріпаків. У разі її браку, застерігав Крашевський, селяни будуть готові на перший же знак Москви "братовбивчим ножем" задушити польське повстання[9].
У такому ж дусі інформував керівників Січневого повстання студент Київського університету Болєслав Рудницький. Він уважав, що на Київщині, Волині та Поділлі існує виразна загроза того, що руське селянство сприйме антиросійський виступ місцевих поляків "не як політичний, а як соціальний рух, спрямований на повернення панщини..." з усіма відповідними негативними наслідками[10].
Ці та інші тривожні сигнали не залишилися поза увагою керівників польських таємних товариств на Правобережжі. Напередодні збройного виступу вони вкотре зробили спробу схилити селянство до участі в антиімперському повстанні. Проте використовували для цього переважно традиційні методи пропагандистського характеру[11]. Зокрема, від ранньої весни 1863 р. на території Південно-Західного краю поширювалися листівки, написані "руською" мовою, в яких Тимчасовий національний уряд обіцяв селянам швидкий прихід в Україну козацьких військ на чолі з Міхалом Чайковським (Садик-пашею), який мав проголосити звільнення селян із кріпосницької неволі.
Щоправда, взявши до уваги надзвичайну гостроту класових антагонізмів у краї, польський Провінційний комітет на Русі відредагував текст звернення повстанців до української людності краю (т. зв. Золотої грамоти) в такий спосіб, що вона у своїх обіцянках ішла дещо далі від маніфесту Тимчасового національного уряду від 22 січня 1863 р. Як свідчать тогочасні документи, варшавське керівництво повстанням "задля добра справи" беззастережно погодилося з "українською" версією акту звільнення кріпаків і наділення їх землею[12].
Однак ці запізнілі, і на загал – розрізнені, дії за короткий час не змогли в радикальний спосіб змінити антипольські настрої в середовищі українського селянства. Що більше, вкотре вже партикулярні інтереси "українних" землевласників узяли гору над загальнонаціональними. Образно кажучи, переважна більшість представників польської еліти на Правобережжі, закрита "в оточеному штахетами фільварку самозакоханості", так і не змогла поглянути на довколишній світ (і на себе) іншими очима[13].
Для прикладу, Маріян Соколовський, призначений "цивільно-політичним комісаром на руські землі", під тиском опінії "громадян"-поляків зігнорувавав вказівки одного з лідерів повстання Стефана Бобровського і самочинно постановив змінити склад повстанчого Провінційного комітету на Русі. В його новому складі 50 відсотків місць були зарезервовані для представників кіл великих землевласників.
Що більше, М. Соколовський також самочинно модифікував текст Золотої грамоти, обмеживши обіцянки, які Тимчасовий національний уряд дав українським селянам, і заборонив місцевій повстанській владі змушувати поміщиків до участі у збройному русі. Щоправда, ці дії комісара Тимчасовий національний уряд оцінив як "грішні, неморальні, цинічні"; як такі, що баламутять люд і ведуть до втрати довіри з його боку, позаяк виставляють уряд в образі "обманщика". М. Соколовського звільнили з посади і скасували всі його розпорядження. Проте реакція Варшави виявилася запізнілою, бо у відставку урядового комісара відправили вже після початку повстання на Волині та Київщині[14].
Як і передбачав Ю. І. Крашевський, російський уряд уміло використав досвід боротьби зі шляхетським повстанням, апробований австрійцями в Галичині 1846 р. Орієнтуючись в настроях селянства, він не чекав, поки повстання перекинеться на територію Правобережної України (повстанський рух розпочався тут 26 квітня 1863 р.), а вжив превентивних заходів безпеки. 24 квітня імператор Олександр ІІ підписує "Правила для образования в Западных губерниях сельских вооруженных караулов" (Правила для утворення в Західних губерніях сільських озброєних караулів) – своєрідний офіційний дозвіл на селянську "рабацію" галицького взірця, однак під більш жорстким контролем уряду[15].
Згадані "Правила" стали керівництвом до дії для київського генерал-губернатора князя Миколи Аннєнкова, який своєю чергою зобов'язав кожного начальника повітової поліції створювати сільські караули й особисто керувати їхньою діяльністю. Щоби залучити селян до караулів, уряд пообіцяв їм певні пільги. У разі якби селяни відмовлялися добровільно вступати до сільських караулів, розпорядження М. Аннєнкова передбачало їхній примусовий призов[16].
Усупереч певним побоюванням місцевої російської адміністрації, ситуація в Південно-Західному краї (на відміну від Литви та західної Білорусі[17]) складалася для неї якнайкраще. У переважній більшості повітів процес формування сільських караулів ішов швидко й успішно. Вдосталь ситі гіркими плодами багатовікового "братерського співжиття" з польськими поміщиками, українські селяни не повірли багатообіцяючій Золотій грамоті і не приєдналися до повстання. Натомість, охоче вступали в ряди сільських караулів, убачаючи в них, за словами генерала Федора Трєпова, повернення до традицій козаччини[18].
За короткий час сільські караули перетворилися на значну силу. В Подільській губернії вони налічували 1 596 сотників, 10 065 десятників і 101 720 стражників (загалом – 113 381 особа); в Київській губернії відповідно – 1 182, 9 590, 109 152 (119 924 особи); у Волинській губернії – 731, 7 006, 71 911 (79 650 осіб). Загалом у Південно-Західному краї число сотників, десятників і стражників становило 312 955 осіб. У деяких селах і містечках до караулів вписалася майже третина загалу населення чоловічої статі[19].
Згідно з інструкцією М. Аннєнкова сільські караули перебували під загальним керівництвом поліції. Вони проводили облави, доправляли в поліційні дільниці заарештованих, брали участь у боях із повстанськими загонами. Найактивніше селянські формування діяли в Таращанському, Канівському, Чигиринському та Черкаському повітах Київської губернії; Рівненському і Луцькому – Волинської та у більшості повітів Подільської губернії[20]. Підкреслюючи їхню важливу роль у боротьбі з Січневим повстанням, князь М. Аннєнков доповідав імператорові Олександру ІІ: "29 квітня 1863 р. Селяни відкидають "золоті грамоти" і завзято допомагають військам..; 1 травня. Селяни повсюдно діють завзято і безстрашно проти заколотників..; 3 травня. Селяни вирізняються відвагою та самопожертвою..."[21].
Польські джерела підтверджують інформацію М. Аннєнкова, зазначаючи, що в Київській і Волинській губерніях "... ставлення селян (до повстання)... виявилося якнайгіршим... В Київській губернії люд, підбурений московськими агентами, майже без допомоги війська придушив повстання,… наша справа зазнала страшної поразки, бо люд ані хвилини не вагався виступити проти нас... На Волині на початку було краще. Доки селяни бачили силу, яка могла їм імпонувати, то поводилися пасивно, але після розгрому загону Ціхонського (до чого спричинилися й селяни, зігнані козаками на облаву) реакція рішуче взяла гору. Ті ж самі громади, які з покірністю і вдячністю приймали золоті грамоти, кілька днів після цього знущалися з повстанців в найогидніший спосіб"[22].
Утім, найбільшого шоку повстанці зазнали не від факту, що "руські" селяни вдруге не підтримали антиросійського виступу поляків, а від того, як селяни ставилися до них самих. Пізніше учасники Січневого зриву згадували, що селяни були значно жорстокішими від російських солдатів. Вони знущалися, катували, а подекуди й убивали цілком беззахисних людей без видимих на те причин. Ненависть до поляків була така сильна, що час від часу російська влада була змушена посилати спеціальні військові підрозділи для порятунку від сільських караулів не тільки інсургентів, але і нейтральних щодо повстання поміщиків-поляків[23].
Проте навіть солдати не завжди могли захистити повстанців від селянської сваволі. Так, біля села Соловіївки*, що в Київській губернії, селяни оточили та обеззброїли загін повстанців; дванадцятьох із захоплених в полон вони закатували, а решту – покалічених і поранених – замкнули в холодному льоху до прибуття царських військ. Як занотував мемуарист, "... волосся стає дибки від однієї думки про те, які страхіття вони (селяни) дозволяли собі чинити, і хто би міг подумати, що сільські жінки виявляться дикішими за чоловіків? Вони допускали таке варварство над мертвими тілами, що в жодній мові немає слів, аби це описати"[24].
Драматичні деталі згаданого зіткнення польських повстанців із українськими селянами переказував також М. Драгоманов. "Старий польський діяч із України, – писав він, – розказував нам, що коли... селяни били повстанців, то один російський офіцер дорікнув їм: "Для чого ви їх б'єте?! Вони і так уже лежать!" Тоді один закривавлений поляк звівся і сказав: "Залиште, хай б'ють! Ми винні перед ними! Дуже винні!"[25]
За свідченнями очевидців, у багатьох селян, котрі брали участь у побоїщі під Соловіївкою, були зі собою антипольські брошури-відозви якогось К. Говорського "Беседа с русским народом, живущим в Юго-Западном и Западном крае России", в яких обіцялося передати селянам у користування всі землі польських землевласників, причетних до повстання. У цих відозвах, виданих у Києві редакцією русифікаторського "Вестника Юго-Западной и Западной России" тиражем 10 тисяч екземплярів і поширюваних православними священиками, селяни вбачали офіційну санкцію влади на розправу не тільки зі шляхтичами-повстанцями, але й із усіма панами-поляками[26].
Обставини трагедії під Соловіївкою не є, проте, до кінця зрозумілими навіть для професійних дослідників. Як видно зі змісту донесень російських урядовців, повстанці майже не чинили опору сільському караулу. З їхнього боку пролунав лише один випадковий постріл, яким був поранений селянин Хицюк. A propos дещо пізніше він був відзначений київським військовим генерал-губернатором медаллю за хоробрість. Що було причиною такої поведінки людей, котрі свідомо стали на шлях збройної боротьби та самопожертви? Напевно, не брак відваги.
Анонімний автор середини ХІХ століття тлумачить цей факт у такий спосіб: "Комусь може видатися дивним, що ми дозволили зв'язати себе, як баранів, маючи сяку-таку зброю. Для пояснення цього явища треба знати, що на Русі ми постановили не застосовувати зброї проти селян і краще загинути, ніж пролити кров наших заблукалих братів, аби хоч у майбутньому вивести їх із омани та показати, що не ми, а москалі є їхніми справжніми ворогами"[27].
Наведена цитата наштовхує на думку, що причини, на перший погляд, нелогічної поведінки польських повстанців щодо селян та їхньої наївної віри в можливість привернення цих останніх на свій бік слід шукати у психологічній сфері. Як вважають як українські, так і польські автори, значний вплив на тогочасну революційну молодь мав міф про "братній союз" українців і поляків, "згуртовану родину", об'єднану кровними зв'язками, спільним минулим і майбутнім. Цей міф, cтворений представниками польської романтичної літератури (М. Чайковським, Ю. Словацьким, Б. Залєським, С. Ґощинським, Л. Сємєнським), активно поширювався в період між Листопадовим і Січневим повстаннями.
Символом спільності доль народів-сусідів була легендарна постать "пана-дзяда з лірою" Мусія Вернигори. Згідно з легендою цей козацький пророк віщував неминуче воскресіння Речі Посполитої "трьох народів" – польського, литовського і українського. Очевидно, за допомогою відданих яґеллонській ідеї руських селян – потомків учорашніх козаків, колишніх союзників поляків у численних війнах проти мусульманського світу кінця ХVI – ХVІІІ століть. Образ Вернигори був настільки художньо привабливим, що причарував не лише нечисленних прихильників польсько-українського порозуміння на "східних кресах", але й значну частину "великої еміграції", зокрема А. Міцкевича, М. Мохнацького, Й. Лелевеля[28].
Проте реалії життя не залишили каменя на камені від романтичного міфу. 1863 р. виявилося, що проблеми, хто є ворогом, а хто – союзником, для селян не існувало. Інша річ, що паризька еміграція не хотіла (чи не могла?) в це повірити, а дещо пізніше дехто з мемуаристів, навіть менш-більш об'єктивних, намагався витлумачити виразно антипольські настрої селян впливами облудної урядової агітації[29].
Однак, як свідчать архівні документи й очевидці подій, справжніми причинами антипольської "рабації" на Правобережжі 1863 р. були "непоправна", за висловом С. Ґощинського, прірва між шляхтою і селянами та цілковита розбіжність їхніх інтересів. "Класовий, національний і релігійний чинники, – писав С. Кєнєвіч, – протиставляли українських селян польській шляхті... Гасло незалежності Польщі, навіть посилене декретами про звільнення селян, не знайшло підтримки людності України..."[30] Згідно з елементарною логікою, українське селянство вибрало менше зло з двох, давши фактично однозначну відповідь на запитання "з ким проти кого?" ще до початку повстання.
Цей факт спростовує твердження окремих польських істориків-консерваторів, зокрема Ф. Равіти-Ґавронського, що "все повстання на Русі... було боротьбою поляків із урядом за привернення на свій бік руського селянина"[31]. Насправді боротьби, як такої, не було. Росіяни знали настрої селян краще й уживали заходів впливу, які швидше сприймало "руське" населення краю. Тому надії провідників Січневого повстання на масовий антиросійський виступ селянських мас народів, які входили колись до Речі Посполитої, були надто наївними.
На жаль, ідеологи та керівники повстанського руху 1863 р. не зробили належних висновків ані з повчального досвіду французької "вандеї", ні з трагедії Листопадового повстання та змови Шимона Конарського, ні з галицької "рабації" 1846 р., яка, за висловом Платона Костецького, "...кинула поляків руським селянам на посміховисько"[32].
Отже, реалії життя виявилися значно суворішими від романтичного міфу. В ситуації, коли нехіть селян Правобережної України до своїх колишніх панів була значно сильнішою, ніж коли-небудь раніше, вони сприймали поширюваний повстанцями заклик до збройного виступу проти чинного ладу вельми спрощено – як заклик до розправи зі шляхтою.
Замість того, підсумовує Д. Бовуа, щоби слухатися польського пана і йти за ним проти російських військ, українські селяни "... в'язали йому руки й ноги і віддавали царській поліції або самі його вбивали, відплачуючи за довгі роки принижень і непомірної панщини"[33]. Трагічні події періоду Січневого повстання, зокрема на Київщині та Волині, змусили Тадеуша Бобровського ще за гарячими слідами визнати, що вчорашні піддані польської шляхти однозначно схилялися на бік росіян, мріючи здебільшого про грабунок панських маєтків[34].
Загалом повстання 1863 р. у Південно-Західному краї, зокрема порівняно із Царством Польським, мало дуже обмежений характер, позаяк на українське село польський рух опертися не міг. Місцеві землевласники не лише боялися селян, котрі зазіхали на їхні маєтки, але й не довіряли представникам табору "червоних". Ці останні були готові піти на радикальні поступки селянам, аби лише залучити їх до повстання[35]. Тому "українна" шляхта, писав з гіркотою очевидець подій, не підтримала масово повстанського руху. Що більше, на його думку, "браком суспільної жертовності" вона відштовхнула "від справи" і селян[36].
Чисельність селян, котрі зі зброєю в руках виступили проти царизму, була насправді мізерною. Вона не перевищувала однієї тисячі осіб. При цьому щонайменше 90 відсотків селян і однодвірців, залучених до повстанських загонів повстанцями-поміщиками, були поляками і лише близько 10 відсотків (тобто якихось 100-200 осіб) – православними, тобто "руськими"[37]. А описана вище антипольська акція українського селянства, згромадженого російськими властями в лавах т. зв. сільських караулів, визначила долю повстання практично ще на його початку, позаяк крім солдатів урядових військ на одного повстанця припадало ще близько 50 озброєних селян[38].
Через брак підтримки селянських мас окремі прояви Січневого повстання спостерігалися тільки в Київській та Волинській губерніях. У Подільській губернії вони були зафіксовані лише в Ольгопільському повіті. Загалом же майже все Поділля та більшість повітів Волині й Київщини залишилися пасивними спостерігачами розпачливої боротьби повстанських загонів. Для порівняння: якщо під час Листопадового повстання 1830 – 1831 рр. на Правобережжі діяло близько 10 тисяч повстанців, то в часі Січневого – менше 6 тисяч (згідно з урядовими даними – 5 606) осіб[39].
Польське повстання 1863 р. було вороже сприйняте не тільки українським селянством. Відверто неприхильно поставилися до нього "малоросійські" (українські) еліти. Несприйняття ними національних аспірацій поляків українські історики тлумачать принаймні двома причинами. Перша з них, на думку І. Лисяка-Рудницького, полягала в кардинальній різниці ментальності української та польської інтелігенції. На звички та свідомість інтелігента-поляка глибокий вплив зробила спадщина шляхетської традиції.
Натомість зростаюча українська інтелігенція була значною мірою селянського походження та просякнута народницькою ідеологією. Тому освічені поляки й українці різко відрізнялися за стилем життя і життєвими цінностями. А традиційна ненависть між польською шляхтою та українськими козаками або гайдамаками й далі впливала на відносини між обома народами та їх елітами. Тим більше, що це почуття посилювали емоційні спогади про козацько-шляхетські конфлікти в минулому, до яких зверталися талановиті письменники по обидва боки. Досить згадати, з одного боку, "Гайдамаків" Т. Шевченка, "Тараса Бульбу" М. Гоголя, а з іншого – "Ogniem i mieczem" (Вогнем і мечем) Г. Сєнкевіча[40].
Другим чинником, що перешкоджав досягненню українсько-польського порозуміння на рівні еліт була, як стверджує той же І. Лисяк-Рудницький, неспівмірність національно-політичних програм обох сторін у самій основі. Польські політичні концепції ґрунтувалися на засаді історичного легітимізму, з якого логічно випливало, що польські патріоти розуміли відродження Польської держави як restituto ad integrum, тобто відновлення ягеллонської Речі Посполитої в кордонах 1772 р.
Так, напередодні Січневого повстання польські політики різних відтінків – і "білі", й "червоні", – як і тридцять років тому, майже одностайно проголошували програму відновлення Польської держави в її історичних межах[41]. Крайні консерватори взагалі "радили" лідерам українського руху обмежити свої зусилля Лівобережною Україною, оскільки, стверджувалося в одному з еміграційних часописів кінця 1850-х рр., "... Україна по цей (правий) бік Дніпра завойована та захищена польською зброєю,.. є і, з дозволу Бога, ніколи не перестане бути польською провінцією"[42]. В іншому еміграційному виданні підкреслювалося, що "кордони майбутньої Польщі" визначить кров учасників повстання (від України до давніх Інфлянтів, тобто Латвії)[43].
На відміну від польської, тогочасна українська політична думка ґрунтувалася на т. зв. етнокультурній теорії нації, згідно з якою нацією визнавалася людська спільнота, що характеризується спільним походженням та мовною єдністю. Щоправда, українські політичні мислителі та публіцисти середини ХІХ століття не виходили за межі вимог національно-культурної автономії та обмеженого територіального самоврядуваня в межах Російської та Австро-Угорської монархій.
Проте, наголошував І. Лисяк-Рудницький, коли українська політична думка засвоїла ідею "самостійної України", вона передбачала, що майбутня національна держава охопить усі "етнічні" українські землі "від Сяну до Дону", або ж "від Карпатів аж по Кавказ"[44]. Як бачимо, українські та польські територіальні претензії були абсолютно протилежними, тож виключали примирення чи будь-який прагматичний компроміс[45].
Отже несприйняття чільними представниками українства "легітимістичної" концепції польського визвольного руху згубно позначилося на долі Січневого повстання. На це звернув увагу сучасників М. Драгоманов. Проаналізувавши маніфести й відозви варшавського Національного уряду 1863 р., він ствердив, що проблема самостійності народів колишньої Речі Посполитої, яких шляхетські революціонери прагнули залучити до антиімперського виступу, не була окреслена чітко та конкретно. Так, у маніфесті від 22 січня 1863 р. підкреслювалися тільки свобода та рівність "усіх синів Польщі без різниці віри і роду".
У спеціальній відозві "До братів Русинів" од 5 лютого 1863 р. увага зверталась радше на спільне минуле, а не на національну окремішність українців. В оголошеній безпосередньо перед вибухом повстання у Правобережній Україні Золотій грамоті від 12 квітня 1863 р. її автори, обіцяючи громадянські свободи, право збереження віри та вживання рідної мови у школах, судах і земствах, зверталися не до українського народу, а до сільської людності Поділля, Волині й України (тобто Київської губернії). І лише у відозві Національного уряду від 10 травня 1863 р. виразно сказано, що братнім народам Литви та Русі, поєднаним із Польщею, буде гарантовано вільний розвиток їхньої "національності й мови".
Єдність трьох складових частин відродженої Речі Посполитої мала символізувати нова печатка Національного уряду. Вона презентувала тепер три герби: Білого Орла, Погонь і Архангела Михаїла. Проте цей прогресивний крок, принаймні стосовно українського народу, був знову ж таки запізнілим, оскільки в той час повстання на Правобережжі вже пішло на спад[46].
Слушність висновків М. Драгоманова через багато років підтвердив один із провідних авторів паризької "Kultury" Юліуш Мєрошевський. На його думку, зацикленість польської політичної думки на концепції "історичного легітимізму" стала однією з голових причин поразки поляків у боротьбі з Росією за впливи на сході Європи.
На жаль, те, що поляки ідентифікували "з ягеллонською ідеєю, державними інтересами та великодержавною позицією, для литовців, українців і білорусів було чистим імперіалізмом"[47]. Тому прагнення польських шляхетських революціонерів відродити Річ Посполиту в кордонах 1772 р. не лише не знайшло розуміння та підтримки інших підневільних народів Російської імперії, але й викликало спротив у самому середовищі польської демократії. Його наслідком стало організаційне виокремлення вже згадуваної вище групи "хлопоманів" на чолі з В. Антоновичем, котрі оцінили "польську націоналістичну акцію на непольській землі як марну та безглузду.., порвавши зв'язок з польським громадянством"[48].
Як підкреслював пізніше В'ячеслав (Вацлав) Липинський, чиє походження та погляди багато в чому збігалися з Антоновичевими, "…проголошення словом і ділом повної національної незалежності України від Польщі", визволення української інтелігенції з-під польських впливів було, без сумніву, одним із найважливіших результатів різнобічної діяльності цього видатного вченого та громадського діяча[49].
Причини, які спонукали В. Антоновича до цього нелегкого для нього кроку є досить очевидними. "Я побачив, – писав він у своїй "Сповіді", – що поляки-шляхтичі, котрі живуть у Південно-Руському краї, мають перед судом власної совісті лише дві вихідні точки: або полюбити народ, серед якого вони живуть, перейнятися його інтересами, повернутися до народності, колись покинутої їхніми предками, та невпинною працею і любов'ю в міру можливостей компенсувати все зло, яке вони завдали народу, що вигодував багато поколінь вельможних колоністів і що йому ці останні за піт і кров платили презирством, лайкою, нетолерантністю до його релігії, звичаїв, моральності, особистості, – або ж, якщо для цього не вистачить моральних сил, переселитися на польську землю... Звичайно, я зважився на перше"[50].
Негативне ставлення В. Антоновича до польської шляхти не було винятком із правил, а радше правилом у середовищі української інтелігенції. Показово, що один із найвідоміших членів т. зв "Старої Громади" Павло Чубинський гостро критикував поляків за повстання 1863 р. та схвалював політику царизму щодо його учасників[51].
Про антипольське налаштування освічених кіл українства свідчать і дві цитати, які наводить Я. Дашкевич у передмові до праці Д. Бовуа "Шляхтич, кріпак і ревізор". Перша з них – це анонімний голос із Кам'янця-Подільського з 1863 р., якому, на думку Я. Дашкевича, незважаючи на одіозне місце публікації (проурядовий "Вестник Юго-Западной и Западной России"), немає підстав не вірити. "Наш простолюдин, – стверджує його автор, – коли тепер довідався про польські рухи, закипає гнівом від одного імені ляха і хоче, хоч би на певний час, стати козаком, щоб при цьому зручному випадку відплатити своєму недругові. Адже в нього на спині ще не погоїлися рубці, по-нелюдськи проведені панськими нагайками. Таку ж любов плекає до всіх поляків і подільських панів ціле наше міщанство"[52].
Друга цитата є нотаткою зі щоденника видатного українського юриста, професора Київського університету Олександра Кістяківського за 1877 р. "Отже, – пише той, – поляки, з одного боку, запобігаючи, браталися з селянами, обіцяли їм золоті гори, а з другого кінця, нацьковували на них можновладців у разі невдачі. Вражаєшся короткозорості поляків у Південно-Російському краї. Багато століть пригнічували народ і думали в цьому народі знайти підтримку своїм затіям. Підняли повстання серед ворожого їм народу. На кого і на що вони надіялися? Більшої короткозорості і більшого політичного засліплення важко в історії віднайти"[53].
Антипольську позицію провідні "старогромадівці" підтвердили не лише словом, але й ділом. Частина з них задля поборювання польських впливів у Російській імперії пішла на відкриту співпрацю з російською владою. Правдоподібно, "українофіли" щиро вірили, що такий союз міг мати корисні наслідки для України. Тому за попередньою домовленістю в 1864 р. на відповідальні посади в Царстві Польському були призначені Пантелеймон Куліш і Василь Білозерський, запрошували туди і М. Драгоманова та М. Костомарова.
Сам П. Куліш із властивою йому емоційністю заохочував колишнього товариша по Кирило-Мефодіївському братству (М. Костомарова) прийняти пропозицію уряду: "Приїжджайте, і восторжествуєм над панством, що з презирством відносилось до наших прав!" А в листі до відомого бандуриста Остапа Вересая він же з неприхованою зловтіхою писав: "Оцей самий Куліш... старшинує в Польщі над усім католицьким голеним попівством, і хиляться перед ним ксьондзи так, як хилились колись наші священики перед вельможними панами ляхами. Так чи не одрада ж козацькому серцю сю дивовижу справляти!"[54]
Цікаво, що ця, може, не зовсім послідовна, з погляду сучасного українського дослідника, поведінка В. Антоновича, П. Куліша й інших "українофілів" є, проте, добре зрозумілою французькому історикові. "Росіянам, – підкреслює Д. Бовуа, – не треба було багато робити для того, щоби завоювати симпатію українського народу – позиція польських землевласників просто штовхала його в російські обійми... Якщо... Україна загалом проросійська, а не пропольська, то причини дуже легко відшукати саме в цьому періоді (ХІХ ст.)"[55].
Уроки Січневого повстання, що його Маріан Каміль Дзєвановський досить безапеляційно назвав "навмисним шаленством"[56], закономірно ставлять перед дослідниками низку запитань. Головні з них: чи змінився характер відносин між двором і селом на Правобережжі після 1863 р.; чи польська політична еліта, врешті, усвідомила, чому український "хлоп" так і не повірив обіцянкам, що у відродженій Речі Посполитій "селянському люду Поділля, Волині й України" будуть забезпечені всілякі добродійства, а українська інтелігенція в переважній більшості розділила позицію селянства? Відповідь на них є, на жаль, однозначною: нічого не змінилось, і нічого не усвідомили, оскільки " ... поляки дуже рідко були здатні змінювати свої постійні звички"[57].
Щоправда, в цьому є й значна вина російського уряду, що продовжував політику поділяй і володій. Після 1863 року так і не було усунуто "залишків польської системи", передусім – сервітутів і т. зв. "шахівниць" у розташуванні поміщицьких угідь і селянських наділів, що стало джерелом нових конфліктів. Саме тому "... постійно палали скирти, горіли засіви, українські селяни вбивали панів"[58].
В цій ситуації представники польських еліт, котрі не лише століттями заселяли "українні" землі, але й у значній своїй частині мали в родоводах руське коріння – gente Ruthenus[59], – так і не змогли усвідомити закономірності перших проявів національної самосвідомості в суспільному русі в Україні другої половини ХІХ ст. За традицією, вони трактували їх виключно як "... антипольську інтригу", інспіровану Москвою або Віднем. Тому "... замість стати елітою нової відродженої нації, її репрезентанти залишалися (напрошується вставка: natione Polonus)... ізольованими (від автохтонів) і просто вороже ставилися до українських національних прагнень"[60].
Цього разу жодних висновків із обставин поразки Січневого повстання, зокрема в Україні, не зробила також польська політична еміграція, чим поставила під сумнів слушність відомого прислів'я: "Мądry Polak po szkodzie" (поляк розумний після заподіяного). Чи не єдиним серед політемігрантів, хто усвідомлював необхідність визнання окремішності українських земель, за що зазнав нападів консервативних ортодоксів, був репрезентант найрадикальнішого угруповання польських "червоних" Ярослав Домбровський – майбутній керівник Паризької Комуни.
"Останнє повстання, – писав він, – стало для нас дороговказом, як ми повинні чинити у майбутньому..., вказало на потребу поширити наші поняття поза межі егоїстичного, а отже, неправильно осмисленого патріотизму, а також на необхідність опертись у наших діях на пошанування прав людини та визнання прав інших народів"[61].
Однозначне несприйняття загáлом польського національного руху такого "нетрадиційного" підходу до української проблеми[62] призвело до того, що український рух, який почав набирати сили на давніх "східних кресах" розчленованої Речі Посполитої, значною мірою спрямував своє вістря проти поляків та історичної ягеллонської традиції[63].
Щоправда, протягом останніх десятиліть ХІХ століття не спостерігається менш-більш суттєвого зростання національної свідомості українства. Відтак важко помітити і конкретні прояви українсько-польського протистояння на національному чи бодай етнічному ґрунті. Визначальним на Правобережжі залишився конфлікт етносоціальний, який на зламі ХІХ-ХХ ст. уже вкотре розпалив пристрасті між польським поміщицьким двором і українським селом.
Таким чином, події на Правобережній Україні першої половини 60-х рр. ХІХ ст. ще раз підтвердили, що падіння Речі Посполитої не зняло з порядку денного українсько-польського етно-суспільного антагонізму. Розбіжності інтересів як у соціальній сфері, так і в питаннях суспільно-політичних вміло використовувала імперська Росія, нацьковуючи багатомільйонні маси "руських" селян на відносно малочисельну, проте домінантну майже в усіх сферах суспільного життя Київщини, Волині та Поділля верству великих польських землевласників.
Січневе 1863 – 1864 рр. польське національне повстання стало одним із визначальних сторінок в історії українсько-польських відносин ХІХ століття. Його перебіг і наслідки засвідчили, що наміри поляків відродити яґеллонську Річ Посполиту "від моря до моря" відверто вороже сприйняло не тільки селянство, яке небезпідставно побоювалося відновлення і зміцнення кріпосницьких відносин, що ототожнювались у його свідомості з Польщею, але і зрóсла чисельно місцева українська інтелігенція, що прагнула вирвати маси української людності Правобережжя з-під польських впливів.
Це прагнення закономірно штовхало "українофілів" на співпрацю з російською адміністрацією Південно-Західного краю, а також привело кількох чільних представників українського руху в лави імперських чиновників, котрі не словом, а ділом реалізували політику зросійщення т.зв. Привіслянського краю.
Не зайвим буде нагадати, що особою, котра ще в 1830-х рр. започаткувала цей процес, був теж українець за походженням – російський фельдмаршал Іван Хведорович Паскевич. Наступні десятиліття мали дати остаточну відповідь на запитання: яке майбутнє чекає поляків – наразі ще фактичних господарів Правобережної України, котрі, втім, перебували між "молотом" царської влади та "ковадлом" українського селянства з усіма наслідками, що випливають із цього малоприємного становища.
[1] Bardach J. Polacy na Prawobrzeżnej Ukrainie w XIX wieku w świetle badań Daniela Beauvois // Przegląd Wschodni. – 1994. – T. III. – Zesz. 2. – S. 328; Барабой А.З. Правобережная Украина в предреформенный период (Очерки социально-экономического развития, крестьянского и разночинского революционного движения). Автореферат диссертации на соискание ученой степени доктора исторических наук. – К., 1965. – С. 2.
[2] Див.: Kieniewicz S. Daniel Beauvois o kresach poludniowych // Przegląd Historyczny. – 1986. – T. LXXVII. – Zesz. 4. – S. 769-770.
[3] Цит. за: Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор. Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831–1863). – К., 1996. – С. 130.
[4] Див.: Rok 1863 na Ukrainie. Pamiętnik nieznanego autora. – Kraków, 1979. – S. 29-30.
[5] Антипольська пропаганда у масах селянства поширювалася не тільки стихійно. Вона була також плодом зусиль представників т. зв. "українофільського" табору, який активно формувався на зламі 1850 – 1860-х рр. під впливом загальної лібералізації суспільного життя в Російській імперії. Ось що писав професор педагогіки Київського університету С. Гогоцький, виразний симпатик Росії, отцеві В. Гречулевичу – авторові одного з багатьох українських букварів, які з'явились у той час: "У своєму букварі ви прекрасно зробили, що нагадали народові його ж поняттями про всі підлості Ляхів... Не забувайте, що вороги наші: Ляхи і Рим!" (див.: Миллер А.И. "Украинский вопрос" в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ в.). – Санкт-Петербург, 2000. – С. 73-74).
[6] Див.: Марахов Г. Андрій Красовський – борець проти кріпосництва і самодержавства. – К., 1961. – С. 35.
[7] Див.: Миллер А. И. "Украинский вопрос"... – С. 138. Під впливом подібної інформації в урядових колах Російської імперії домінувала думка, що селяни не співчувають повстанському руху польської шляхти, а якщо й підтримують його, то лише "під тиском террору". Проте П. Валуєв вважав, що якщо навіть селяни зберігають вірність російським властям, то, однак, з метою її зміцнення необхідно "полегшити і прискорити викуп селянських угідь". 27 грудня 1862 р. на засіданні т. зв. Західного комітету розглядалися його "Додаткові міркування до нарису ситуації в Західному краї", в яких П. Валуєв наголошував на необхідності підтримання "взаємної неприязні селян і поміщиків". Щоправда, уряд тоді ще не запровадив обов'язкового викупу селянами їхніх наділів, що підірвало б обов'язкові відносини між поміщиками та селянами (див.: Гетманский А.Э. Политика Росссии в польском вопросе (60-е годы ХІХ века) // Вопросы истории. – 2004. – № 5. – С. 40).
[8] Під час антиавстрійського "краківського повстання" 1846 р. представники віденського уряду на місцях облудною агітацією схилили польських селян Західної Галичини на свій бік. З косами та вилами в руках селяни виступили проти повстанців-шляхтичів. На чолі антишляхетського руху (рабації, від нім. rauben – грабувати, плюндрувати) став Якуб Шеля. Унаслідок селянських погромів лише в Тарновському повіті цілковитої руйнації зазнали близько 90 відсотків шляхетських дворів. За різними джерелами, було зруйновано та спалено від 450 до 500 маєтків, по звірячому вбито близько 1 000 власників помість і орендарів, арештовано 3 000 осіб. Характерно, що самі польські селяни аж до Другої світової війни полюбляли співати: "Pamiętasz ty, panie, rok czterdziesty szósty?" (Чи пам'ятаєш, пане, сорок шостий рік?) (див.: Skowronek J., Snoch B. Szkolny słownik histоrii Polski. – T. II – Warszawa 2001. – S. 97; Kukiel M. Dzieje Polski porozbiorowe. 1795–1921. Część I, II i III. – London, 1981 (Przedruk). – S. 326; Woldan A. Mit Austrii w literaturze polskiej. – Kraków, 2002. – S. 148-149; Wandycz P. Historia Polski od 1863 roku // Zeszyty Historyczne. – 1981. – Zesz. 56. – S. 77; Grodziski S. Grodziski S. W królestwie Galicji i Lodomerii. – Kraków, 2005. – S. 145).
[9] Див.: Czapiewski E. Józefa Ignacego Kraszewskiego myślenie o Rosji // Zagadnienie rosyjskie. Myślenie o Rosji: oglądy i obrazy spraw rosyjskich. Praca zbiorowa pod red. Michała Bohuna i Janusza Goćkowskiego. – Kraków, 2000. – S. 32.
[10] Див.: Багалій-Татарінова О., Соловей Д., Шіян К. Матеріяли до історії польського повстання 1863 р. на Правобережній Україні 1863 року // Архів Радянської України. – 1933. – № 7-8. – С. 140-141.
[11] Першою спробою привернення симпатій української людності на бік поляків стало, правдоподібно, малознане відзначення 448-ої річниці Городельської унії 1413 р., реконструйоване відомим польським ученим Францішком Зєйкою. Так, під час урочистостей біля містечка Городла 10 жовтня 1861 р., які відбувались у присутності російського війська, було зачитано Акт відновлення Городельської унії. У ньому зазначалося, що "... унію, яка єднає Польщу з Литвою, відновлюємо, а унію Польщі та Литви з Руссю укладаємо на засадах повної рівності всіх народів і визнань, об'єднуючись для спільної праці з метою підняття нашої Вітчизни з нинішнього занепаду аж до повної незалежності" (див.: Święch Z. Trzy tajne dokumenty. – Kraków, 2003. – S. 19-20). Не відомо, проте, чи цей захід отримав хоч би найменший відгук у середовищі українства. Судячи з подальшого перебігу подій, найправдоподібніше, що ні. Детальнішу інформацію про малоефективні спроби польських революціонерів-шляхтичів завоювати симпатії селян Правобережжя вже після вибуху повстання в Царстві Польському знаходимо в рапорті начальника житомирської поліції на ім'я губернатора від 25 січня (7 лютого) 1863 р.: "Поміщики... відставний штабс-капітан Мазевський,.. Карл Піотровський і... Стефан Цегловський, почали вживати зусилля, приваблювати до себе тимчасово зобов'язаних селян (тут і далі підкреслення автора документа. – Б.Г.), а саме: приходять до них підчас заручин або сватання, ходять і їздять на вечорниці, приймають навіть у найбідніших селян дітей з селянками, щоб покуматися, проводять з ними час цілими ночами і, випиваючи, толкують при цьому селянам, що тепер всі з собою рівні... Так... Мазевський четвіркою своїх коней їздив з селянами хрестити дитину до священика в Киріївку і після цього пиячив з селянами всю ніч і все запевняв, що вони нині всі рівні з собою і жити будуть всі пани з селянами, як брати, і ніби селянин з селянином, селяни ж хоч і приймають подібне з ними поводження, але їм ні в чому не вірять (збережено стилістичні особливості і правопис оригіналу. – Б. Г.) (див.: Багалій-Татарінова О., Соловей Д., Шіян К. Матеріяли до історії... – С. 141-142). Про те, що такі дії членів польських таємних товариств не були поодинокими, довідуємося з комунікату генерал-губернатора М. Аннєнкова від 23 березня того ж року (див.: Rawita-Gawroński F. Rok 1863 na Rusi. Tom II. Ukraina, Wołyń, Podole. – Lwów, 1903. – S. X).
[12] Див.: Суспільно-політичний рух на Україні в 1863–1864 рр. Збірник документів і матеріалів. – К., 1964. – С. 46. Опублікована "руською" мовою Золота грамота, яку відредагував повстанський Провінційний комітет на Русі, обіцяла українській сільській людності волю та рівність громадянських прав; виборче право "до судів, рад і урядів сільських, повітових, земських і найвищих публічних"; повну власність використовуваної землі за умови відшкодування поміщиків із державної скарбниці; "свободу прав і віри, якої хто дотримується, і вживання своєї мови в школах, судах та інших земських установах". Безземельних обіцяно наділити землею, а тим, хто візьме участь у повстанні, мали виділити додатково 6 моргів поля (в т. зв. Конгресовому Королівстві, тобто на етнічних польських землях, селянам-повстанцям обіцяли тільки 3 морги). Загалом текст Золотої грамоти містив більше обіцянок для українських селян, аніж маніфест Тимчасового національного уряду від 22 січня 1863 р. (див.: Kieniewicz S. Powstanie styczniowe. – Warszawa, 1972. – S. 497, 499).
[13] Див.: Кузик П. Націоналізм і шовінізм у міжнародних відносинах. – Львів, 2003. – С. 110.
[14] Через зволікання М. Соколовського та перешкоди, які чинили польські землевласники поширенню Золотої грамоти серед українського селянства, її текст повстанські осередки отримали вже після початку збройного виступу, тобто в перших числах травня 1863 р. (див.: Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор... – С. 127; Kieniewicz S. Powstanie styczniowe. – Warszawa, 1972. – S. 499).
[15] Див.: Czapiewski E. Józefa Ignacego Kraszewskiego myślenie o Rosji // Zagadnienie rosyjskie. Myślenie o Rosji: oglądy i obrazy spraw rosyjskich. Praca zbiorowa pod red. Michała Bohuna i Janusza Goćkowskiego. – Kraków, 2000. – S. 32. Водночас російський уряд тримав ситуацію під контролем, аби, за словами редактора "Московських відомостей" (Московських відомостей) Михайла Каткова, не допустити російської "жакерії", яка, на його думку, була не меншою загрозою, ніж саме повстання. Побоювання М. Каткова поділяв і міністр внутрішніх справ Росії П. Валуєв. Прагнучи запобігти переростанню дій на підтримку уряду з боку селян у його боротьбі проти повстання в масові безладдя, він не раз попереджав губернаторів про необхідність не допустити "громадянської війни". За його ініціативою сільським караулам намагалися не видавати вогнепальної зброї. Крім того, зокрема в Царстві Польському, військові комендатури мали наказ не допускати безневинних арештів землевласників. У таких випадках росіяни відпускали доправлених польськими селянами поміщиків, а заарештовували селянський ескорт. Тому антифеодальний рух селян згас там протягом тижня. На Русі після нетривалого періоду селянської сваволі як щодо повстанців-поляків, так і щодо землевласників-поляків узагалі (про це йтиме мова нижче) київський цивільний губернатор розіслав усім волосним і сільським управам письмове розпорядження, згідно з яким селянським караулам заборонялося тероризувати й арештовувати "мирних жителів, хоч і поляків" (див.: Гетманский А. Э. Политика России... – С. 40-41; Kieniewicz S., Zahorski A., Zajewski W. Trzy powstania narodowe. Kościuszkowskie, listopadowe, styczniowe. Pod redakcją Władysława Zajewskiego. – Warszawa, 1992. – S. 335; Суспільно-політичний рух на Україні в 1863 – 1864 рр. – С. 133).
[16] Див.: Суспільно-політичний рух на Україні в 1863 – 1864 рр. – С. 70-74; Марахов Г.Н. Польское восстание 1863 г. на Правобрежной Украине. – К., 1967. – С. 205-206.
[17] С. Кєнєвіч підкреслює, що в Литві та західній Білорусі селянство досить активно підтримало повстання. На його думку, вирішальну роль у цьому відіграли чинники як соціальний, так і етнічно-релігійний. Зокрема, в литовських губерніях головну силу руху становили місцеві селяни, переважно чиншовики (правдоподібно, вони походили з декласованої дрібної шляхти). Крім того, сама Литва була католицькою, а західна Білорусь іще зовсім нещодавно – уніатською. Натомість у східній Білорусі, де раніше панували кріпосницькі відносини, а селяни належали до православної церкви, повстанський рух не мав жодних шансів. Що більше, у Вітебській губернії дійшло до спрямованих проти польських поміщиків аграрних заворушень, які російська влада була змушена придушувати силою (див.: Kieniewicz S. Historia Polski. 1795-1918. – Warszawa, 1969. – S. 258).
[18] Див.: Багалій-Татарінова О., Соловей Д., Шіян К. Матеріяли до історії... – С. 129.
[19] Марахов Г. И. Польское восстание 1863 года... – С. 207; Spis powstańców 1863 roku więzionych w twierdzy kijowskiej. – Przemyśl, 1995. – S. 5.
[20] Див.: Суспільно-політичний рух на Україні в 1863 – 1864 рр. – С. ХХVІІ. Слід зазначити, що переважна більшість селян брала участь в антипоміщицьких акціях охоче, без примусу. У низці випадків вони навіть перевищували свої повноваження, тобто заарештовували, тероризували та доправляли до місць ув'язнення "своїх" чи "сусідських" поміщиків із власної ініціативи. Про це яскраво свідчать документи польського визвольного руху 1863 р.: "... Повстання в усій Київській губернії придушене остаточно... Повстанці або загинули, або були виловлені селянами... Роз'юшене селянство чинить ґвалти і поводиться в такий варварський спосіб, що сьогодні в тих околицях жоден поляк у власному домі не може бути спокійним ані за своє майно, ні за життя. Поліція та військо вже не в змозі стримати розбурхану стихію... У Житомирському повіті селянство... роззброїло всі дрібніші відділи (повстанців – Б. Г.), знущаючись із тих, хто чинив який-небудь опір, і, надаючи докази своєї відданості, кинулося на дороги, хапаючи тих, хто потрапив їм до рук, (селяни) почали вештатися від села до села, витягаючи мало що не з ліжка "ляхів" і примовляючи: "Ти ще не пішов, але підеш – то краще ми тебе тепер візьмемо" (див.: Starorypiński Z. Kronika Podolska. Dokumenty organizacji narodowej 1862 – 1863. Do druku przygotowali Stefan Kieniewicz i Franciszka Ramotowska. – Warszawa, 1997. – S. 73, 109-110).
[21] Цит. за: Пойда Д.П. Крестьянское движение на Правобрежной Украине в пореформенный период (1866–1900 гг.). – Днепропетровск, 1960. – С. 126. Про участь і завзяття селян у сутичках російських військ із польськими повстанцями див. також: Rok 1863 na Ukrainie. – S. 40-43, 45; Суспільно-політичний рух на Україні в 1863 – 1864 рр. – С. 83, 85, 86-87, 88-89, 92 й ін.
[22] Див.: Starorypiński Z. Kronika Podolska. – S. 63, 75.
[23] Див.: Hornowa E. Problemy polskie w tworczości Michała Drahomanowa. – Wrocław, 1978. – S. 92. У доповіді начальству штаб-офіцера корпусу жандармів у Києві Л. Грибовського вказується, що від селян повстанці не могли сховатися "навіть у лісових нетрях"; що у своїй ненависті до поляків селяни перейшли всілякі розумні межі, не лише переслідували повстанців, але й, цитуємо, "... стали нападати на мирних жителів, позв'язувавши в помістях економів-офіціалістів і поміщиків або ж кого захопили вдома, робили в будинках та інших місцях обшуки, розпоряджалися панським майном і кіньми згідно зі своєю сваволею, засипали рови, що відділяли поміщицьку землю від селянської, потравили сінокоси і посіви хліба, здійснювали великі вирубки і тепер ще продовжують вирубувати панські ліси, збираючись для цього озброєними партіями, не слухаючи нічиєї заборони. Зв'язаних же ними людей (ляхів) доставляли на мотузках до Києва і найближчих повітових міст". Польський поміщик-повстанець Фелікс Шостаковський, якому пощастило врятуватися від розправи селян, згадував, що ті вбивали "кожного впійманого повстанця". Російські солдати "не могли захистити нещасних від оскаженілого населення". Спосіб мислення селян був примітивний, але не позбавлений сенсу: не буде панів – не буде і панщини. Очевидно, саме тому, коли австрійська військова влада в 1846 р. обіцяла селянам із Бохенського обводу за кожного живого та цілого шляхтича-повстанця 5 золотих (сума на ті часи доволі значна), хлопи все одно воліли вбивати панів (див.: Бовуа Д. Битва за землю в Україні 1863–1914. Поляки в соціо-етнічних конфліктах. – К., 1998. – С. 84-85; Суспільно-політичний рух на Україні в 1863 – 1864 рр. – С. 133; Kukiel M. Dzieje Polski porozbiorowe. – S. 326-327; Grodziski S. W królestwie… – S. 144-145, 146-147).
*Серед убитих або заарештованих під Соловіївкою повстанців, окрім поляків, були два українці: Олексій Стрельченко й Іван Котко. Прізвище першого з них викарбуване на пам'ятнику героям Січневого повстання на Личаківському цвинтарі у Львові.
[24] Див.: Serczyk W. Historia Ukrainy. – Wrocław–Warszawa–Kraków, 2001. – S. 259; Rok 1863 na Ukrainie... – S. 52.
[25] Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократія. – Женева, 1881. – С. 225.
[26] Див.: Бовуа Д. Битва за землю в Україні... – С. 84-85; Суспільно-політичний рух на Україні в 1863 – 1864 рр. – С. ХХІХ. 31 квітня (12 травня) 1863 р. мировий посередник першої дільниці Васильківського повіту К. Куликовський повідомляв київського губернатора П. Ґессе, що селяни під приводом переслідування повстанців стали чіплятися до багатьох поміщиків і управителів шляхетських маєтків, що більше – "в'язати і доправляти їх у поліцію". Далі він пише, що озброєні косами, ножами та вилами селяни – тут варто зберегти мову оригіналу – "... решительно обратились к буйству и грабежу, производя дикие разрушения..." На його думку, селяни сподівалися, що в разі арешту своїх поміщиків або управителів зможуть скористатися з плодів землі та довести, що земля – "їхня власність" (див.: Марахов Г. И. Польское восстание 1863 года... – С. 213).
[27] Див.: Суспільно-політичний рух на Україні в 1863 – 1864 рр. – С. 89-90, 301-302; Rok 1863 na Ukrainie... – S. 50.
[28] Див.: Sosnowska D. Ambiwalencje i sprzeczności: o dziwnych kozakach w polskiej literaturze romantycznej // Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze. T 2. Pod redakcją Stefana Kozaka Warszawa 1994. – S. 167-168; Beauvois D. Moja przygoda z Kresami // Ruch Literacki. – 1989. – R. 30. – Zesz. 4-5. – S. 289; Його ж. Mit "kresów wschodnich", czyli jak mu położyć kres // Polska myśl polityczna XIX i XX wieku. Tom IX. Polskie mity polityczne XIX i XX wieku. – Wrocław, 1994. – S. 98-99; Kolbuszewski J. Kresy. – Wrocław, 1999. – S. 67, 70, 78-79; Wilson A. Ukraińcy. – Warszawa, 2002. – S. 104. Як пише сучасний польський дослідник Анджей Пахольський, "покоління Міцкевича було першим поколінням, що народилося після поділів, тому над ним тяжіла величезна відповідальність за проведення аналізу (причин) занепаду Речі Посполитої... На жаль, аналіз цей виявився загалом дуже обмеженим. І Міцкевич є тут найкращим прикладом. Його історіософія бід Польщі.., поєднана з відсутністю міри в облесній оцінці самих себе, зробила неможливою раціональну оцінку дійсності для кількох наступних поколінь поляків" (див.: Pacholski A. Kim jest Mickiewicz? // Kultura. – 1999. – №4. – S. 125). Через це переважна більшість молодих революціонерів-поляків – прихильників романтичного міфу про спільність доль польського, литовського, білоруського й українського народів, які складали давню Річ Посполиту, – не помічала або ж легковажила важливий нюанс, на який лише в 1981 р. звернув увагу співвітчизників Я. Ю. Ліпський: що народи, пов'язані в минулому спільною долею з поляками, хвалять цю спільність доль значно менше, ніж самі поляки. Звідси їхня байдужість або навіть нехіть до ідеї відродження багатонаціональної Речі Посполитої (див.: Lipski J.J. Dwie ojczyzny, dwa patriotyzmy (uwagi o megalomanii narodowej i ksenofobii Polaków) // Tunika Nessosa. Szkice o literaturze i o nacjonalizmie. – Warszawa, 1992. – S. 149-150).
[29] Див.: Rok 1863 na Ukrainie… – S. 28-29.
[30] Див.: Kieniewicz S. Historia Polski... – S. 259.
[31] Див.: Rawita-Gawroński F. Rok 1863... – S. 222.
[32] Див.: Handelsman M. Ukraińska polityka ks. Adama Czartoryskiego przed wojną Krymską. – Warszawa, 1937. – S. 72; Wapiński R. Kresy w polskiej myśli politycznej // Kresy – pojęcie i rzeczywistość. Zbiór studiów pod redakcją K. Handke. – Warszawa, 1997. – S. 90-91. На думку західного дослідника Віктора Г. Лейна, в середині ХІХ століття польські селяни були настільки відірваними від власної еліти, що нерідко об'єднувалися з "руським" селянством у боротьбі проти польської шляхти в Галичині. "Русинські селяни, – пише він, – демонстрували свою підтримку несільським русинам набагато активніше, ніж польські селяни несільським полякам" (див.: Lane V. H. Class Interest and the Shaping of a "Non-Historical" Nation: Reassessing the Galician Ruthenian Path to Ukrainian Identity // Cultures and Nations of Central and Eastern Europe: Essays in Honor of Roman Szporluk. – Cambridge, 2000. – P. 376).
[33] Див.: Бовуа Д. Міф "східних окраїн" або як йому покласти край // ПРОСФОНИМА. Історичні та філологічні розвідки, присвячені 60-річчю академіка Ярослава Ісаєвича. – Львів, 1998. – С. 131. Погляд Д. Бовуа поділяє і М. Кукель, підкреслюючи, що "... в Україні селяни виступили переважно проти повстання (1863 р. – Б. Г.) й дійшло до трагічних випадків (Соловіївка на Київщині), які нагадали 1846 р. в Галичині" (див.: Kukiel M. Dzieje Polski porozbiorowe. – S. 410). Одним словом, як співалось у тогочасній народній пісні, "Поки Рось зоветься Россю, Дніпро в море ллється – Поти серце українське З панським (ляcьким) не зживеться" (див.: Antonowycz W. Moja spowiedź // Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze. – Т. 6-7. Pod redakcją Stefana Kozaka. – Warszawa, 1998. – S. 409).
[34] Див.: Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор. – С. 128-129. Дехто з польських істориків, визнаючи цей факт, використовує, однак, формулювання дещо м'якші, ніж слова Т.Бобровського, як-от: "... участь селян (у повстанні 1863 р. – Б. Г.) була дуже малою" (див.: Owski M. Powstanie Styczniowe na Litwie i Rusi // Polska Odrodzona. – 1921. – № 3 (27). – S. 4).
[35] Про крайній радикалізм окремих представників табору "червоних" свідчить інформація одного з учасників повстання в Могилівській губернії Здіслава Міткевича, що Людвік Звеждовський – командир його загону – мав намір повісити кількох польських поміщиків, особливо ненависних селянам, аби цим заохотити останніх до участі в антиросійському русі (див.: Очерки революционных связей... – С. 172).
[36] Див.: Starorypiński Z. Kronika Podolska... – S. X.
[37] Для порівняння: в лавах повстанців білоруських селян було майже вдвічі більше – близько 18 відсотків (див.: Марахов Г. И. Польское восстание 1863 года... – С. 211; Spis powstańców 1863 roku... – S. 10-11; Serczyk W. Historia Ukrainy. – S. 201; Самбук С.М. Политика царизма в Белоруссии во второй половине ХІХ века. – Минск, 1980. – С. 123). У зв'язку з фактично реакційною поставою українського селянства під час Січневого повстання радянські історики опинились у дуже складній ситуації, позаяк потрібно було в якийсь спосіб витлумачити, чому так сталось. Аби знайти якийсь вихід, вони вдавалися до найрізноманітніших викрутасів. Так, М. Лещенко у брошурі "Яскраві сторінки спільної боротьби" спершу наводить приклади приязної зустрічі українськими селянами польських повстанських загонів у Васильківському та Заславському повітах Київської губернії, вступу селян до лав повсталих у Васильківському та Радомишльському повітах тієї ж губернії. Далі він стверджує, що в ряді волостей Володимирського повіту Волинської губернії селяни ухилялися від формування сільських караулів, до чого їх було змушено силою. І лише, так би мовити, "на маргінесі" під тиском невблаганних фактів М. Лещенко визнає, що це були поодинокі випадки, оскільки "більшість селян зайняла нейтральну позицію, а певна частина (!?) підтримала царський уряд у його боротьбі з польським визвольним рухом". Вершиною ідеологічної еквілібристики слід, однак, визнати фразу Г. Марахова, який писав: "Не становлячи значної військової сили в повстанні.., селяни-повстанці своєю участю в боротьбі показали, що багатомільйонні маси сільського населення могли би бути величезним і невичерпним резервом для революційної боротьби з царським урядом" (див.: Лещенко М. Н. Яскраві сторінки спільної боротьби (До сторіччя повстання 1863 р. на Правобережній Україні). – К., 1963. – С. 34; Історія України: Курс лекцій / Мельник Л. Г. та ін. – Кн. 1. – С. 476; Суспільно-політичний рух на Україні в 1863 – 1864 рр. – С. ХХVІІІ).
[38] Див.: Суспільно-політичний рух на Україні в 1863 – 1864 рр. – С. ХХVІІІ.
[39] Див: Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор. – С. 145; Марахов Г. И. Польское восстание 1863 года... – С. 210; Лещенко М. Н. Яскраві сторінки спільної боротьби. – С. 15, 32; Serczyk W. Historia Ukrainy. – S. 201. Згідно з доповідями поліції, на Чорнолинському цукровому заводі в Ольгопільському повіті група службовців польського походження організувала в заводській майстерні виробництво пістолетів і куль для повстанців. А на квартирі одного з них (якогось Корчинського) було виявлено склад пороху. Цими приготуваннями участь подолян у повстанському русі фактично і обмежилася (див.: Державний архів Хмельницької області. – Ф. 227. Подільське губернське правління. – Оп. 1. – Спр. 8990. – арк. 1, 5). Загалом за причетність до Січневого повстання на Правобережній Україні було репресовано 4 470 осіб. 19 із них засудили до страти; 2 928 – до ув'язнення у фортеці, каторжних робіт тощо; 28 – до висилки за кордон; 486 – під нагляд поліції; 1009 осіб залишалися під арештом і судом (див.: Лещенко М. Н. Яскраві сторінки спільної боротьби. – С. 37). Для порівняння: в литовсько-білоруських губерніях слідчі комісії та військово-польові суди розглянули справи близько 15 тисяч осіб, звинувачених в участі у повстанні, тобто у 3,5 рази більше. З них 123 особи було страчено, 12 355 осіб заслано до Сибіру на каторгу або ж віддано в арештантські роти, 2855 осіб передано під нагляд поліції за місцем проживання (див.: Самбук С. М. Политика царизма... – С. 25). Цікаві також порівняння В. Дьякова, зроблені на основі дослідження кількісних і якісних показників революційного руху в російській армії. Згідно з ними з півтори тисячі офіцерів, котрі співчували польським незалежницьким прагненням, найбільше – 44 відсотки – походили з північно-західних губерній, 25 відсотків – із т. зв. "внутрішніх" губерній Росії, 16 – із Царства Польського і лише 12 відсотків – із Київщини, Волині або Поділля (див.: Дьяков В. А. Деятели русского и польского освободительного движения в царской армии 1856 – 1865 годов (Биографический словарь). – М., 1967. – С. 15).
[40] Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. – К., 1994. – Т. 1. – С. 94.
[41] Див.: Демкович-Добрянський М. Українсько-польські стосунки у ХІХ сторіччі. – Мюнхен, 1969. – С. 53. Відразу після поразки Листопадового повстання у своїх листах до краю князь А.Чарторийський серед різних завдань майбутнього національного уряду на перше місце ставив "... братерське поєднання всіх провінцій (у т. ч. литовсько-руських – Б. Г.), які складали давню Польщу" (див.: Nowak A. Jak rozbić rosyjskie imperium? Idee polskiej polityki wschodniej (1733-1921). – Kraków 1999. – S. 85). Тоді ж, у 1835 р., Юзефат Островський на сторінках еміграційного видання "Nowa Polska" (Нова Польща) стверджував: "Відродження литовської чи русинської національності – абсурд, бо це є замахом на історичну і політичну єдність Польщі" (цит. за: Шпорлюк Р. Україна: від імперської периферії до суверенної держави // Сучасність. – 1996. – № 11. – С. 59).
[42] Цит. за: Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – Т. 1. – С. 95.
[43] Wandycz P. Pod zaborami. Ziemie Rzeczypospolitеj w latach 1795–1918. – Warszawa, 1994. – S. 252.
[44] Див.: Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – Т. 1. – С. 94; Міхновський М. Самостійна Україна // Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Документи і матеріяли. – Том І. – Сучасність, 1983. – С. 61-72. Українці не були єдиними у сповідуванні етнокультурної теорії нації. Так, іще 1813 р. німецький романтик Ернст-Моріц Арндт писав: "Де вітчизна німців? Там, де лунає німецька мова" (цит. за.: Berenis V. Problem dziedzictwa kulturowego Wielkiego Księstwa Litewskiego w ideologii litewskiego ruchu narodowego w XIX–na początku XX wieku // Europa nie prowincjonalna. Przemiany na ziemiach wschodnich dawnej Rzeczypospolitej (Białoruś, Litwa, Łotwa, Ukraina, wschodnie pogranicze III Rzeczypospolitej Polskiej) w latach 1772-1999. Praca zbiorowa pod redakcją Krzysztofa Jasiewicza, Warszawa – London 1999. – S. 468).
[45] Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – Т. 1. – С. 94.
[46] Див.: Див.: Hornowa E. Problemy polskie... – S. 89; Kieniewicz S., Zahorski A., Zajewski W. Trzy powstania narodowe. – S. 369. Навіть окремі пункти відозви від 10 травня 1863 р. виразно суперечать один одному. Так, пункт перший гарантує "цілковиту незалежність" Литви і Русі. Натомість у пункті п'ятому стверджується, що вони разом з "короною" становлять "одну державну цілісність Польщі". Що більше, вже 24 липня 1863 р. в програмному документі Польського національного комітету (ПНК) підкреслювалось, що визнання права Литви і України до самовизначення буде можливе (у разі успіху повстання) лише за двох умов: литовці і українці мусять взяти участь у повстанні під спільним керівництвом ПНК і передбачити на майбутнє конфедераційний зв'язок з Польщею (див.: Grünberg K., Sprengel B. Trudne sąsiedztwo. Stosunki polsko-ukraińskie w X-XX wieku. – Warszawa, 2005. – S. 135, 139).
[47] Mieroszewski J. Finał klasycznej Europy. – Lublin, 1997. – S. 31. В. Матляковський однозначно засуджував політику Речі Посполитої на "південно-східних кресах", називаючи її суцільним абсурдом. "Воювали, – пише він, – зі страшними ворогами... за край собі чужий і ворожий, елемент іншої релігії та мови... Брехуном є той, хто сміє торочити мені про цивілізаційні завдання Польщі. Це нісенітниця…" (див.: Matlakowski W. Wspomnienia z życia przeszłego i teraźniejszego (1850–1895). – Wrocław–Warszawa–Kraków, 1991. – S. 329-330).
[48] Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – Т. 1. – С. 180; Демкович-Добрянський М. Українсько-польські стосунки... – С. 41.
[49] Див.: Правобережець В. [Липинський В. К.] За що ми повинні дякувати Володимиру Антоновичу // Син України. Володимир Боніфатійович Антонович. У 3-х томах. – Т. 1. – К., 1997. – С. 104.
[50] Див.: Антонович В. Моя исповедь. Ответ пану Падалице // Син України: Володимир Боніфатійович Антонович. У 3-х томах. Т. 1. – К., 1997. – С. 207-208.
[51] Див.: Лісевич І.Т. У затінку двоглавого орла (польська національна меншина на Наддніпрянській Україні в другій половині ХІХ ст. – на початку ХХ ст.) – К., 1993. – С. 10. Антипольська позиція П.Чубинського проявилася також у його виступі з нагоди обрання на посаду виконавчого секретаря Київського відділу Російського імператорського географічного товариства 13 лютого 1873 р. Він, зокрема, зазначив, що після визволення селян і придушення польського повстання 1863 р. в Західному краї ожив "руський" елемент, і закликав присутніх працювати на благо краю, "звідки єси пішла руська земля" (див.: Миллер А. И. "Украинский вопрос"... – С. 157).
[52] Див.: Дашкевич Я. Даніель Бовуа та вивчення історії польсько-українських відносин (Передмова) // Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор. – К., 1996. – С. 32.
[53] Кістяківський О. Ф. Щоденник (1874 – 1885): У 2 т. – Т. 1. 1874 – 1879. – К., 1994. – С. 365. Цікаво, що ставлення "українофілів" до Січневого повстання практично повністю збігається з позицією одного з теоретиків марксизму Фрідріха Енґельса, який писав із цього приводу: "Щодо колишніх польських провінцій по той бік Двіни і Дніпра, то я про них і слухати не хочу, відколи дізнався, що всі селяни там українці, а поляками є тільки дворяни та почесні городяни, і що для тамтешнього селянина, як і в Українській Галичині у 1846 р., відродження Польщі означало б відновлення старої дворянської влади в усій її силі. В усіх цих місцевостях за межами власне Царства Польського живе щонайбільше 500 000 поляків!" (див.: Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т. 28. – С. 459).
[54] П.Куліш був призначений на посаду директора відділення духовних справ у Варшаві з широкими повноваженнями здійснювати безпосередній нагляд і контроль за римо-католицьким духовенством (детальніше про "використання" російським царизмом українофілів у боротьбі з "римським клерикалізмом і аристократією" див.: Федорук О. Українсько-польські відносини у перцепції Пантелеймона Куліша // Україна модерна. Ч. 8. – Київ-Львів, 2003. –– С. 87-89; Миллер А.И. "Украинский вопрос"... – С. 131-134).
[55] Див.: Beauvois D. Chłop i ziemnianin na Ukrainie Zachodniej (1831 – 1861) // Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego. – 1986. – T. 753. – Zesz. 78. – S. 107.
[56] Див.: Dziewanowski M. K. Jedno życie to za mało. Kartki z pamiętnika niepoprawnego optymisty. – Toruń, 1994. – S. 78.
[57] Beauvois D. Moja przygoda z Kresami... – S. 286.
[58] Його ж. Obrona polskości to nie moja sprawa. Rugi wschodnie // Polityka. – Warszawa. – 1993. – № 49 (4 grudnia). – S. 24.
[59] Див.: Pułaski K. Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy. – T. II. – Warszawa, 1991. – S. IV; Chynczewska-Hennel T. Gente Ruthenus – Natione Polonus // Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze. – Т.6-7. Pod red. S. Kozaka – Warszawa 1998. – S. 35-44; Подляський К. Білоруси – литовці – українці: наші вороги – чи брати? –Мюнхен, 1986. – С. 30; Widacki J. Kniaź Jarema. – Kraków, 1997. – S. 11-20, 287; Hornowa E. Problemy polskie... – S. 133. М. Гандельсман так характеризує суспільну групу "кресов'ян" польського походження: "Були то поляки особливо прив'язані до своєї малої регіональної батьківщини, закохані в її місцевий колорит, у її пісні, її звичаї та мову, але поляки, котрі, будучи готовими повторювати вслід за Міцкевичем: "Україно, вітчизно моя!" – знали, проте, насправді тільки одну вітчизну – Польщу" (див.: Handelsman M. Ukraińska polityka... – S. 3). А С.Кєнєвіч пише, що "кресов'яни мали свідомість двоїстості місцевої культури. Називали себе "литовцями" чи також "українцями", не перестаючи почуватися поляками (Kieniewicz S. Daniel Beauvois... – S. 774). Для прикладу, палац княгині Марії Щербатової, яка підтримувала доволі близькі стосунки з родиною діда – графа А. Потоцького, – був застрахований у Київському відділенні Варшавського страхового товариства, що мало свого агента й у Немирові (див.: Малаков Д.В. Минуле Немирова. – К., 1998. – С. 92).
[60] Eberhardt P. Przemiany narodowościowe na Ukrainie XX wieku. – Warszawa, 1994. – S. 35, 17.
[61] Цит. за: Павлишин А. Студії над генезою польсько-українських конфліктів у ХХ столітті // Незалежний культурологічний часопис "Ї". – Львів. – 1997. – № 10. – С. 114. Незмінність основних постулатів польської політичної думки щодо державної приналежності "східних кресів" уже після поразки Січневого повстання підтверджує польська авторка Целіна Бобінська, яка вказує, що у програмній відозві Ogniska Republikańskiego (Республіканського вогнища) "До братів поляків" од 12 вересня 1867 р. особливий наголос знову робиться на ідеях "братерства" та "слов'янської федерації", звичайно ж, за умови провідної ролі поляків (див.: Bobińska C. Program powstańczy Ogniska Rewolucyjnego L.Bulewskiego i M.Langiewicza (1865-1866) // Wiek XIX. Prace ofiarowane Stefanowi Kieniewiczowi w 60 rocznicę urodzin. – Warszawa, 1967. – S. 431).
[62] "Традиційний" підхід до українського питання добре ілюструє формула, виголошена графом Дуніним-Борковським на засіданні Галицького сейму в 1865 р.: "Niema Rusi! Jest tylko Polska i Moskwa!" (Немає Русі! Є тільки Польща та Москва) (див.: Шпорлюк Р. Україна: від імперської периферії... – С. 59).
[63] Див.: Wandycz P. Pod zaborami... – S. 271; Najder Z. Wypowiedzenie niepodległości // Karta. – 2003. – № 39. – S. 93.
