"Велика війна професорів". Уривок із книги Мацея Ґурного

Що читаємо? Мацей Ґурний "Велика війна професорів. Науки про людину (1912—1923)", видавництво "Локальна історія", 2026 рік

Напрочуд цікавим прикладом схожої рефлексії є роботи Пенкового українського учня Степана Рудницького. Ще до війни він видав кілька робіт, присвячених географії України, які в подальшому були опубліковані німецькою, а наприкінці війни кількома іншими мовами. Експерт українського парламентського представництва у Відні був, зокрема, автором настінних карт, затверджених для використання в українських галицьких школах незадовго до краху Габсбурзької монархії. Провідною думкою для нього була географічна єдність постульованої Української держави (на значно більшій території, ніж нинішня Україна). На його настінній політичній карті було показано політичний поділ Центрально-Східної Європи з нанесенням на неї теренів розселення українців. У своїх географічних працях Рудницький вправно послуговувався концепціями західноєвропейських географів: "У Східній Європі природні регіони й антропологічні єдності розділяють не моря чи гори, а морфологічні нюанси, гідрографічні та кліматичні межі, педологічні відносини й географія рослин". Окремішність України від її сусідів визначала навіть тектоніка. На думку Рудницького, країна лежала на окремій плиті й мала цілком іншу геологічну історію. З погляду гідрографії вона також була цілісною й добре відокремленою територією. У довшій часовій перспективі про українську самостійність свідчив той факт, що країну не зачепило останнє зледеніння.

Українському географові доводилося зважати на спротив фахівців з інших країн. Мабуть, особливо болісною для нього була позиція видатного німецького науковця Альфреда Геттнера, який у своїй монографії, присвяченій Росії, схвально відгукувався про Александера Брюкнера, а праці самого Рудницького називав надміру заполітизованими. Ще важливішим, імовірно, було те, що Геттнер сумнівався, чи існують якісь об'єктивні дані, що дають змогу розумно виокремити національності Російської імперії. Особливо він критикував "спробу політично обґрунтувати незалежність України за допомогою тези про єдність її внутрішньої будови". Схоже, у цій дискусії певну роль також відіграли особисті симпатії.

Важливіше тут те, що теорії Рудницького суперечили позиції його львівського колеги Еуґеніуша Ромера. Уже незадовго до війни Ромер вступив у полеміку з Вацлавом Налковським, який вважав польські землі перехідним простором без чітко виражених кордонів. Цій концепції Ромер протиставив тезу про польські землі як "територію з печаттю політичної доцільности". Ця позиція цілком суперечила візіям Сходу, які собі уявляли німецькі географи під час Великої війни. Фріц Браун протиставляв Німеччину, що мала природні кордони ("від гір і до моря"), Польщі, позбавленій таких кордонів. Ба більше, річки в Польщі, на відміну від Заходу, нібито не мали ані економічного значення, ані культуротворного. Клімат також свідчить про перехідний характер країни, цього "мосту поміж германським Заходом і слов'янсько-фінсько-татарським Сходом". Тим часом Ромер з точки зору клімату польські землі відносив до Західної Європи. У них він бачив об'єднану численними водними шляхами систему "міжмор'я", виразно відокремлену від цілком іншої російської системи: "Немає жоднісінького штучного шляху, що яку-небудь з російських річок поєднував би з якою-небудь із річок давньої Польщі, бо немає у природі місця, через яке такий шлях можна було би прокласти, аби він слугував на користь... Це не випадковість!"

Степан Рудницький

На думку Ромера, саме давня Річ Посполита найкраще відповідала географічним реаліям. Ця позиція була пов'язана з відкиданням меридіанового поділу й відмовою від використання популярної під час війни концепції Центральної Європи. "Тим часом у Європі, — зазначав професор Львівського університету, — внутрішня будова кори, рельєф поверхні, водна мережа і, зрештою, навіть клімат зумовлюють поділ на смуги широти. У Європі протиставляють не схід заходу, а північ півдню". Із цієї перспективи між польськими й українськими землями не було місця на жодні геоморфологічні поділи. Навіть переконання, яке висловлював не лише Рудницький, а й, зокрема, Еммануель де Мартонн, що Україна відрізняється від польських земель кліматично, на думку Ромера, не мало ані найменшого обґрунтування. Україна, — писав він, — "це перехідна кліматична країна, фізично сплетена з Польщею стількома вузлами, що властивості її перехідного клімату не спроможні цих вузлів послабити. […] Територія і природні зв'язки — це така потуга, що, навіть попри окремішність (чи значну?) народів, […] мають знайтися способи для гармонійного співіснування народів!"

Вагомим аргументом на користь позиції Ромера став "Географічно-статистичний атлас Польщі", який він видав у 1916 році. Описи в ньому подано і польською, і німецькою та французькою, а Ромер подбав, зокрема, про популяризацію своєї роботи на Заході. Якість карт і фаховість географа високо оцінювали навіть неприхильні до нього німецькі рецензенти. У передмові Ромер чітко висловив свій погляд на характер польських земель: "Взаємозв'язок усіх земель Польщі відбувається за посередництвом великого вузла вод і природних шляхів у басейні середньої Вісли. У цьому вузлі є не лише ключ до розуміння територіальної історії Польщі, а й майже всі явища з історії культури польських земель можна звести до цього привіслянського вузла, який і відчував на собі впливи, і здійснював їх". Атлас мав величезне політичне значення, що одразу ж помітили і прихильники, і противники польського національного руху. Те, що Ромер відштовхувався від кордонів Речі Посполитої 1772 року як від природної точки відліку географічних досліджень, дало Максові Фрідеріхсону (авторові, який позитивно відгукувався про згадану вище працю Рудницького) поштовх до критикування політичної нереалістичности й утопічного імперіалізму польської територіальної програми. Схожу позицію зайняв Рудницький. Без сумніву, датовані кінцем грудня 1915 року "Загальні зауваги" польського географа не залишали ілюзій щодо політичних амбіцій атласу: "Ця ілюстрація мови цифр про Польщу й поляків хай навчає своїх та породжує розмисли і прихильність тих, у чиїх руках доля польської справи. Адже цифри вказують, як правити світом!"

Те, що викликало сумніви німецьких спостерігачів, Станіслав Павловський, який рецензував атлас у часописі Kosmos, прийняв із завзяттям. Його текст — чудовий приклад мови, якою послуговувалася географія в міжвоєнній Центрально-Східній Європі. Павловський зосередився на картах, на яких були представлені співвідношення національностей, пишучи про польські "острови" й "півострови" на чужих етнографічних землях, про національний "майновий стан" не лише порівняно із сусідніми національностями, а й із євреями, зрештою, похвалив рішення долучити до польських земель Нижню Силезію й Опольську Силезію, оскільки "ми на Силезію історично маємо право так само, як і на Литву й Русь, окрім історії, етнографія дає нам на це серйозні повноваження". Поодинокі польські голоси, що висловлювали сумніви щодо обґрунтованости такого широкого розуміння польських земель, Павловський рішуче засуджував: "Ми не бачимо жодних проблем у пересуненні кордонів Польщі та не маємо щодо цього сумнівів. Їх можуть мати тільки ті, хто не достатньо добре знає, що таке Польща!"

У полеміках щодо атласу Ромера були озвучені ще одні мотиви, притаманні "війні духу", яку провадили географи. Перший із них був логічно пов'язаний із тезами Пенка про ботанічні підстави визначення кордонів. Якщо політичну належність конкретної території могли визначати флора й рельєф, то мав існувати зв'язок між цими явищами і психікою людей, які на цій території живуть. Багато де прижилися ідеї, запозичені з німецького наукового дискурсу. Ще під час війни Národopisný věstník českoslovanský опублікував роботу Віктора Дворського, у якому той розписав зв'язок чеського народу із землею, на якій він живе. Чеська улоговина, на думку етнографа, — це закритий простір, на якому проживає один народ. Усі — німецькі й угорські — острівці розселення, що перетинають лінію гір, — це лише історичні інциденти. Своєрідний геоморфологічний дуалізм можна побачити лише в Моравії, частина якої належить до гірського масиву Карпат. Характерний горбистий ландшафт залишив слід на психіці людей, які живуть у Чехії. Віктор Дворський бачив імовірність психологічної схожости між чехами та жителями Карпат і Альп. На жаль, обидві ці групи зазнали культурного впливу своїх побратимів із рівнин: "Прийнявши світогляд північних німців як власний, німці, які жили західніше й північніше від чеських земель, відхилилися від характеру землі, на якій жили; через це мовні відмінності переросли в нездоланну полярність суспільних точок зору". На зорі незалежности Чехословаччини чеський соціолог Емануель Халупний вдався до такого самого способу теоретизування, доводячи, що характерологічна подібність чехів і словаків, а водночас їхня відмінність від угорців зумовлені саме зв'язком із гористим тереном.

Попри переконання Степана Рудницького й Еуґеніуша Ромера, що сама геологічна й географічна структура їхніх батьківщин визначає найбільш природні політичні кордони, у польсько-українській дискусії суттєву роль відіграли карти і статистики співвідношення національностей, передовсім на значних теренах Холмщини. Конфлікт, що датують ще довоєнним періодом, стосувався цифр. Обидві сторони з недовірою ставилися до офіційної російської статистики, погоджуючись із тим, що це політично умотивована фальсифікація. Думки розходилися там, де треба було з цього спостереження зробити висновки. У працях Рудницького й авторів, які його цитували, прийнято погляд, що всі жителі спірних територій, записані як росіяни, це насправді українці. Цей прийом не був позбавлений сенсу, адже в російській урядовій статистиці під час перепису категорії "українець" узагалі не було (а українську мову толерували тільки як "малоросійський діалект"). Обґрунтована недовіра до цієї статистики спонукала українських дослідників додатково збільшити чисельність своїх побратимів. Унаслідок цього на етнографічній карті Степана Рудницького ареал компактного проживання українців був не тільки на Холмщині й теренах нинішньої України, а й на великій території білоруських земель, східніше від Азовського майже до самого Каспійського моря, а на заході — ледь не до далеких передмість Варшави, охоплюючи зокрема і Седльце.

Оглядова карта українських земель, 1915 рік

Цей метод поводження з російською статистикою не був чужим і для польських дослідників. Вони самі його успішно використовували, ставлячи під сумнів несправедливі щодо поляків висновки про національний склад Вільнюського та Гродненського країв. Ба більше, їхні розрахунки були підтверджені під час перепису населення 1916 року, яке організувала німецька окупаційна влада. Проте українські нагадування про свої права викликали бурхливу критику. Невдовзі після того як Центральні держави захопили Холмщину, Станіслав Недзєльський полемізував зі Степаном Рудницьким і Лонгином Цегельським, засуджуючи саме їхній метод коригування російської статистики. Він логічно зазначав, що царська влада на цьому терені тяжіла до завищування чисельности "росіян" за рахунок поляків, тому немає жодних підстав додавати до неї ще щось. Коментуючи одну з етнографічних карт, зображених у Ukrainische Nachrichten, він уїдливо аналізував долучення до української етнічної території переважно єврейських містечок, таких як Грубешів чи Влодава, у яких російський перепис населення був спроможний знайти не більше ніж 8 % великороcів.

Конкуренція за населення польсько-українського пограниччя відігравала дуже важливу роль в образі батьківщини, який Рудницький і Ромер презентували своїм землякам. Ішлося про питання, яке Ромер лапідарно висловив у назві однієї зі своїх брошур: "Скільки нас?". За підрахунками польського географа, польське населення, яке 1910 року становило трохи більше 26 мільйонів людей, 1914-го зросло до понад 28 мільйонів. Водночас Рудницький нарахував понад 34 мільйони своїх земляків, що означало, що вони були другим за чисельністю слов'янським народом. Ромер стверджував: "Тож у родині європейських народів ми не малий, а великий народ, а якщо нашим впливом і роллю в історії світу нині, в часи великих змагань, ми менші від найменших народів Європи, якщо нам кепсько й душно, то в цьому винна відсутність цілковитої незалежности, у якій народи можуть розвинути повноту своїх творчих сил для свого й загального добра".

У польсько-українській "війні духу" сталося кілька фундаментальних поворотних політичних подій, які, однак, не були пов'язані з появою нових мотивів у географічних виданнях. Обидві сторони використовували схожі аргументи, і тоді, коли українці відчули себе зрадженими через створення Польського Королівства, і тоді, коли галицькі поляки розлючено реагували на перспективу передавання спірних територій Україні після укладання Берестейського миру. У географічних публікаціях, що виходили під час цієї суперечки, можна помітити аналогію до ситуації, яка сформувалася паралельно на Балканах. Як болгари у випадку Македонії і Добруджі, українські автори спрямовували свої зусилля на те, щоб унаочнити українську національну належність абсолютної більшости жителів спірних територій. Аргументація польської сторони була трохи різноманітнішою, а також вправнішою. Ромер, який у своєму широко обговорюваному атласі за взірець брав кордони Речі Посполитої 1772 року, запевняв, що це не дорівнює польським вимогам. Навпаки, як і Роман Дмовський, він приймав "поступки" на користь інших народів Центрально-Східної Європи, чітко наголошуючи на відкритості поляків до дискусій і поміркованости.

Зворотнім боком цієї ретельної і професійної, принаймні на перший погляд, позиції був протекціонізм щодо цих народів. У випадку майбутніх східних земель Речі Посполитої він висловлювався з переконанням у цивілізаційній місії, що мають поляки. У зверненні, яке в жовтні 1918 року Дмовський надіслав президентові Вілсону, він стверджував: "Поляки […] — це культурний елемент і основна економічна сила усіх земель Східної провінції". На користь їхньої належности до Польщі свідчив не так відсоток польського населення, як політична доцільність: "Утворення незалежної Литовської і Української держав означало б або анархію, або правління іноземців, німців. Повернення цих земель Росії призвело б до не меншої анархії і стагнації у розумовому й економічному сенсі". Поразка спроби утворити незалежну Україну додає аргументів такій позиції і полегшує формування понадпартійного консенсусу. Навіть далекий від націоналістичних поглядів Дмовського Леон Василевський зазначав, що "спроба створити на руїнах Австрії "Західноукраїнську республіку" на Східній Галичині, з одного боку, показала цілковиту неготовність нечисленної руської інтелігенції до ролі господаря цієї країни, а з другого — величезну силу польського середовища, яке зі зброєю в руках не допустило до утримання країни русинами".

Це "польське середовище" на Східній Галичині, здавалося, набирало сил у міру зміцнення польської державности. До війни Еуґеніуш Ромер наголошував радше на тому, що народи, які межують із Росією, мають спільну долю та схожі інтереси. Сама природа підштовхувала поляків і українців до співпраці. Року 1916 Ромер бачив необхідність зв'язку "Руси" із польськими землями, зумовленого геологічними та фізіографічними умовами: "Тому всі осередки культури Руси лежать або на вододілах, або неподалік на таких місць, де вони лише за посередництвом доріг, що пролягають височинами в басейні Вісли, а звідти розходяться на периферії, стикаються з усіма духовними й матеріальними здобутками культури". Атлас Ромера містив додаткові дані, що стосувалися східних земель, які рецензент часопису Kosmos сприйняв із непідробним ентузіазмом. На Східній Галичині були острівці польського населення, але його вплив на тих теренах не закінчувався:

"Іще далі на схід напрочуд цікавим і корисним для польськости явищем є володіння поляками від 5 до 40 % землі, а також факт існування 10–50 % польських виборців у деяких повітах Литви й Руси. А отже, 180 000 км² землі та приблизно 40 % прямих і непрямих виборців до земств — це неабиякий привід для безупинного нагадування про наші права на ці землі".

У працях, які підготувала польська делегація для Версалю, Еуґеніуш Ромер, Вінцентій Лютославський і Ян Чекановський наголошували, що взаємозв'язки національностей на Східній Галичині такі складні, що там неможлива жодна делімітація, однак, немає сумніву, що польських жителів регіону характеризує superior social energy (вища соціальна енергія). Чекановський писав, що тільки на східних рубежах Литви й Руси кожна національно-релігійна група становить дві третини населення. Року 1919 у серії географічних праць за редакцією Ромера вийшла монографія Станіслава Павловського про релігійні й національні відносини на Східній Галичині. Це була одна з робіт серії публікацій, присвячених пограничним територіям Польщі. Автор розкритикував тези Степана Рудницького, які "не завжди відповідали правді", протиставляючи їм фаховість польського атласу. Далі він подавав аналіз зв'язків між віровизнанням і національністю, що спонукав до висновку, що все католицьке населення Східної Галичини, як і частину греко-католиків, варто вважати поляками. "Адже історія відкриває дедалі більше доказів того, що на території, що відповідає східній частині Галичини, у IX столітті жили лехітські племена, які пізніше поглинула Русь. […] Лехітські племена були б […] первісним субстратом, на якому лише згодом виріс завойовницький руський покров". Однак польський характер регіону в ранньому Середньовіччі не зник. Із польських земель і пізніше сюди доходили нові хвилі поселенців, але "відтоді як Польща захопила Червону Русь, на схід безупинно линув широкий потік польських поселенців, що охоплював усі соціальні верстви". Зрештою, єдиними землями, на яких Павловський був схильний бачити домінування українців, були Карпати. Низини вже мали змішаний характер з точки зору національностей, до того ж на польському підґрунті. У міжвоєнний період ця позиція утвердилася серед польських географів.

Тож участь географів у воєнних стараннях, чи то суто практична, чи пропагандистська й ідеологічна, тривала довше, ніж сам конфлікт. Багато течій цієї наукової (і паранаукової) рефлексії розвивались упродовж усього міжвоєнного періоду.

Найінтенсивніший розвиток цієї рефлексії, а водночас момент, коли географія зайняла центральне місце у великій політиці й публічному дискурсі, припав на період мирних переговорів, що відбувалися у передмістях Парижа в 1918–1919 роках. Географія раптом стала депозитарієм знання, на підставі якого вирішували, який вигляд матиме світ. Через багато років один з учасників перемовин пригадував таку майже символічну картинку:

"Одна з наймальовничіших сцен під час конференції відбулась у салоні Вілсона в Парижі. Президент, ставши навколішки, схилився над великою картою, розкладеною на підлозі, інші державні мужі — у схожих позах. Орландо повзав, як ведмідь, щоби краще бачити під час короткої і докладної лекції про економіку та фізіографію Клаґенфуртської котловини. Карти були всюди […], на карту неодмінно покликалися під час будь-якої дискусії".

У Версалі, Сен-Жермен-ан-Ле, Неї-сюр-Сен, Тріаноні та Севрі не бракувало й географів, які були представниками держав-переможниць, а також новоутворених країн. Винятком стала Велика Британія, делегація якої не посприяла участі своїх спеціалістів у цій дисципліні. Натомість до складу французької увійшли найвидатніші географи, переважно учні Відаля де ла Блаша: Еммануель де Мартонн, Еммануель де Маржері, Альбер Деманжон, Люсьєн Ґалуа і Жан Брюн. У США вже 1917 року була створена комісія з підготовки до майбутніх мирних переговорів під керівництвом Едварда Манделла Гауза. Величезна картографічна документальна база, яку зібрали американські географи, припливла до Європи разом із Вудро Вілсоном на борту USS George Washington. В інших делегаціях вирізнялися постаті двох видатних науковців: Йована Цвіїча й Еуґеніуша Ромера. Експерти відігравали головну роль у роботі підготовчих територіальних комісій. Польський і югославський делегати майже одразу здобули міжнародне визнання. А от деякі експерти великих держав так ефективно підтримували державні інтереси країн Центрально-Східної Європи, що наступними роками це їм приписували найбільші заслуги у встановленні остаточного, вигідного розташування кордонів. Виявом такої оцінки було, наприклад, присвоєння "батькові Великої Румунії" Еммануелеві де Мартонну почесного ступеня доктора honoris causa Клузького університету, а також звання почесного громадянина ще нещодавно угорського міста Клуж. До "привілейованих" також належали чехословацькі делегати, а на відсутність прихильности наддержав скаржилися надто пов'язані з Німеччиною фіни.

За резолюціями Мирної конференції стояли величезні зусилля багатьох делегацій, які створювали карти, збирали статистичні дані і друкували численні брошури, які мали відповідно вплинути на тих, хто був уповноважений ухвалювати рішення. У цьому змаганні перед вели поляки, втягнені в територіальні суперечки майже уздовж кожного потенційного кордону, а всередині країни змушені розбиратися з єврейським питанням. Проте аргументи, на які вони спиралися, не відрізнялися від позиції інших делегатів. Це була суміш етнографічних даних, що свідчили на користь Польщі, наприклад, у Тешинській Силезії чи на території Східної Пруссії, де відбувся референдум, із статистикою щодо віровизнання, тезами про польську автохтонність на теренах Східної Галичини чи Ґданська, культурною та історичною, геополітичною і кліматичною аргументацією, а також етнопсихологічними мотивами. Ця еклектика не була ознакою непрофесіоналізму чи тільки доказом політичного цинізму. Як зазначає Ґленда Слуґа, вона добре передавала спосіб мислення західноєвропейських експертів. Встановлення кордонів перестало бути відносно легким завданням, що полягало у проведенні ліній уздовж річок чи гірських хребтів. Статегічні інтереси вже не були достатнім аргументом. Натомість важливими стали етнографічні, соціологічні і психологічні питання, а рішення про межі окремих держав були пов'язані з рефлексією про особливості й характер народів, які їх заселяють.

До того ж не варто недооцінювати інформаційну роль, яку польські, чехословацькі, румунські чи югославські спеціалісти відігравали під час перемовин. Масштаб їхньої мобілізації був величезним. Як пише Любінка Трґовчевич, до сербської комісії, яка працювала в паризькій делегації, належало приблизно 200 осіб, тобто приблизно 80 % сербських інтелектуалів. У своїх паризьких спогадах Ромер дуже скептично відгукувався, наприклад, про дані французьких експертів щодо Литви. Однак проблема була глибшою. Скажімо, Ернест Дені представляв думку, що українська окремішність від Росії, а також болгарський характер Македонії — це лише штучно підігріті серед деяких жителів цих регіонів настирливою воєнною пропагандою відчуття. Інший французький експерт із російських питань Робер де Кейкс цілком поділяв погляди таких публіцистів, як Александера Брюкнера чи Станіслава Ґломбінського, вважавши, що українська ідентичність — це сутність, позбавлена сенсу, проєкт, який група цинічних інтелігентів намагається нав'язати аморфній селянській масі. На такі переконання не міг не вплинути той факт, що ще зовсім нещодавно провідні західноєвропейські інтелектуали уявляли собі розв'язання польського чи — якщо взагалі визнавали його існування — українського питання лише в межах Російської імперії. Було важко подолати спокусу представити свої територіальні постулати досить слабко обізнаним представникам наддержав у якомога кориснішому для себе світлі. Вітаутас Петроніс влучно зауважив, що цього явища не варто ототожнювати із фальсифікацією. Литовські етнографічні карти, які він аналізував, просто відображали не тодішню ситуацію, а первісний стан відповідно до теорій місцевих дослідників, тобто до того, як частина "литвинів" була полонізована чи збілорущена. Проте оскільки спокусі такого формування радше нормативних, ніж дескриптивних карт піддавались усі, розходження в поглядах і навіть компрометації ставали неминучими. У Ромеровому щоденнику описано один із таких прикрих моментів. У квітні 1919 року Роберт Говард Лорд, американський експерт, який брав участь в ухваленні рішення щодо кордонів Польської держави, зустрівся з Еммануелем де Мартонном. Вони обидва мали карти Східної Галичини, які їм надали польські й українські делегати. При порівнянні обох документів виявилось, що посварені сторони позначили на них як свої території навіть ті землі, де населення їхньої національности сягало понад 25 %. Польська червінь накладалася на українську блакить, справляючи на зовнішніх спостерігачів найгірше враження.

Попри такі інциденти у "грі кольорів", представники нових держав Центрально-Східної Європи проявили себе несподівано добре. Виправлене видання Ромерового атласу, яке вийшло 1918 року у США, містило етнографічну карту з нанесеним на неї постульованим кордоном країни. Усі території всередині були позначені червоним кольором, попри те, що, згідно з описом на карті, у деяких із цих регіонів проживало менше ніж 20 % польського населення. Югославським, чехословацьким чи польським делегатам точно полегшувала завдання та обставина, що до Парижа не запросили представників переможених держав. Однак навіть із цим застереженням їхня майстерність залишається незаперечною. Зрештою, якщо про особисту участь німців, болгар і угорців не могло бути й мови, то карти, які вони створили, використовували під час конференції. Парадоксом здається те, що найслабше звучав голос держави, яка досі задавала тон професійному розвиткові географічних досліджень.