Не будьмо манкуртами! Шукаймо справжню історію

Весь час повертаюся думками до відновленої поблизу карпатського села Рунгури бандерівської криївки, яку відвідав на початку січня. Це справжній схрон, в якому 9 лютого 1951 року (через 6 років після закінчення Другої світової!) смертю героїв загинули п’ятеро бійців УПА. Їх видав зрадник, НКВД-исти виставили перед собою 15-річних підлітків з сусіднього села, примусили їх відкрити ляду й закидали бункер гранатами.

За кількасот метрів знаходилася ще одна криївка з шістьома партизанами. Усі вони покінчили з собою, аби не потрапити в полон.

11 героїв, які роками вели, здавалося б, безнадійну боротьбу, які, не вагаючись, віддали свої життя за незалежну Україну і які все-таки перемогли, бо через 40 років після їхньої загибелі незалежна Україна постала.

Я відчув доторк до нашої справжньої історії й усвідомив, що їхній минулий і наш нинішній часи сьогодні фактично зімкнулися: адже ми ведемо війну з тим самим загарбником, проти якого воювали й вони.

Герої підплля, загиблі у двох криївках на Прикарпатті

І ще відчув гостре почуття провини за те, що мільйони моїх співвітчизників декілька поколінь жили, а дехто й продовжує жити в сфальсифікованій нашими ж поневолювачами історії, в якій воїнам УПА була відведена роль ворогів.

Великий киргизький письменник Чингіз Айтматов недаремно колись розповів усім підрадянським народам легенду про манкуртів, людей зі стертою історичною пам’яттю, яких ворог використовує для боротьби проти їхнього ж власного племені. На мою думку, підмінена історія це теж різновид манкуртизму, і ще невідомо, який з них гірший.

У радянському сурогаті української історії власне української історії майже не лишилося. Прямим спадкоємцем Київської Русі виходила Москва, а українці виглядали якимось побічним продуктом, який до того ж з’явився тільки в ХІV столітті. Козаки-запорожці існували лиш для того, щоб на Переяславській раді присягнути на вічну вірність московському цареві. Мазепа, Петлюра й Бандера стали ворогами України, а її друзями були Петро І, Ленін, Сталін і Муравйов.

Натомість пам'ять про мільйони жертв Голодомору й репресій була заборонена й великою мірою стерта. Така інтерпретація минулого мала й свою проекцію в майбутнє: на історично зайву українську націю чекало злиття зі старшим російським братом.

За чверть століття незалежності дещо для відновлення нашої справжньої історії все-таки було зроблено. Скажімо, наші школярі знають про героїв Крут і не чули про 26 бакинських комісарів та 28 панфіловців. Але й зараз у багатьох наших співвітчизників у голові залишається історична "каша" з радянських стереотипів. Це особливо стосується старшого покоління, а також населення Криму та Сходу України, де російська пропаганда була повним господарем і після 1991 року.

Наскільки небезпечною є ця "каша" показала російська окупація Криму й частини Донбасу. Росіянам там вдалося багатьох місцевих жителів залякати абсолютно абсурдною вигадкою про навалу бандерівців, хоч ніхто з наляканих жодного бандерівця, як правило, в житті не бачив.

"Кто такие бандеровцы и за что они борются"

Висновок один: нам життєво необхідна справжня, несфальсифікована історія України, історія, яка б не роз’єднувала, а об’єднувала всю націю – Схід і Захід, Північ і Південь нашої землі.

Я говорю не тільки про раціональний, власне науковий бік справи. Історію власного народу належить переживати й емоційно, вона повинна формувати дух кожного українця і всього народу.

Перебуваючи в криївці в Рунгурах, я не міг не згадати древню фортецю Масада, яку відвідав під час одного з візитів до Ізраїлю.

У 73 році Масада залишилася останнім оплотом єврейських повстанців, які боролися проти римського панування. Коли стало ясно, що фортецю втримати не вдасться, усі її захисники вирішили не здаватися в рабство, а прийняти смерть вільними людьми. Спочатку воїни вбили своїх дружин і дітей. Потім жереб визначив десять чоловік, які вбили всіх мужчин, після цього один з них заколов мечем дев’ятьох і нарешті покінчив з собою, взявши на себе гріх самогубства.

Сьогодні Масада не просто музей, це легенда, могутній героїчний символ єврейської нації. Сюди приїздять сім’ї, шкільні класи, групи молоді, армійські підрозділи, мабуть, немає такого ізраїльтянина, який би хоч раз не відвідав цю святиню.

Нам, українцям, сьогодні також необхідні такі символи, такі легенди. Криївка в Рунгурах може і має стати одним із них.

Звісно ж, героїчних епізодів, достойних увійти в легенду, в нашій історії більше ніж досить, ось тільки в ХХІ столітті замало чекати, поки народ складе думи про своїх героїв. Потрібна цілеспрямована робота держави й усієї інтелігенції над формуванням цілісної й адекватної історичної свідомості нації. Час покінчити з рудиментами манкуртщини.