Волинь до "Волині": протистояння почалося задовго до липня 43-го

В офіційній сучасній польській історіографії 11 липня 1943 року, день, коли УПА нібито розпочала велику акцію проти польського населення на теренах більше сотні сіл Волині, однозначно трактується як точка відліку, яка дала моральне право полякам запустити механізм "відплатних акцій".

Основою цієї концепції є твердження, що до цієї дати на Волині не було масових кривавих зіткнень на міжетнічному ґрунті, і саме керівництво УПА, бажаючи повністю знищити польське населення краю, розпочало систематичні етнічні чистки, які мали всі ознаки геноциду.

Відповідно, акції польських збройних підрозділів проти українського населення були діями у відповідь і мали тільки оборонний характер; уся відповідальність за пролиту кров покладається на ОУН і УПА, які сповідували "фашистську ідеологію".

Для закріплення у суспільній свідомості цих тез використовується широкий набір засобів та інструментів – від фальсифікації історичних документів (як, наприклад, фото чотирьох повішених на дереві маленьких дітей, яке видають за безчинства українських націоналістів – це зображення навіть було використано на меморіалі пам'яті польським жертвам УПА на військовому цвинтарі у Перемишлі, відкритому у 2003 році.

Насправді ж це фото із польських кримінальних архівів фіксує злочин, який стався у грудні 1923 року на околиці села Антонювка біля Радома: циганка з табору Маріана Долинська, залишившись після арешту чоловіка без засобів існування, збожеволіла і повісила на дереві чотирьох своїх дітей) до відвертих пропагандистських мистецьких творів, яким є скандальний фільм "Волинь".

Та й в загальнопольському дискурсі польська сторона виставляється виключно жертвою, а українська – катом. Звідси і типові кліше та акценти, які розставляються польськими істориками в оцінці тих подій, коли про злочини українців говориться як про геноцид, тоді як злочини поляків – це відплатні акції, в українців – злочинна фашистська організація ОУН і УПА, у поляків – патріотичні загони підпілля, що борються за власну землю і т.д.

Водночас, детальний аналіз історичних джерел, зокрема й українських (йдеться передусім про внутрішню документацію ОУН-УПА), дає підстави стверджувати, що українсько-польське протистояння, зокрема на території Волинського воєводства, почалося задовго до липня 1943 року. І поляки в цьому процесі були не тільки жертвами та пасивними спостерігачами, але й активною та агресивною стороною.

Перші жертви

Перша антиукраїнська акція з боку поляків, на згадку про яку ми натрапили у фондах державних архівів України, відбулася у проміжку 8–10 березня 1943 р. у селі Переброди (пол. "Przebrarze"; гміна Тростянець Луцького повіту). Цей населений пункт відомий як значний осередок польської самооборони, яку не могли б створити й озброїти без санкції німецької адміністрації. Вона успішно відбила всі атаки загонів УПА і була ліквідована лише з приходом Червоної армії.

Інформація про цю подію подається одразу у трьох документах українського підпілля: у суспільно-політичному огляді подій в північно-західних українських землях (ПЗУЗ), у суспільно-політичному звіті з Луччини за квітень 1943 р. та в огляді суспільно-політичних подій з Луччини. У них розповідається, що поляки "зловили 8 українців у постолах, 6 розстріляли на місці, а 2 повезли в район, їх розстріляв заступник інспектора – поляк".

Із контексту можна припустити, що польські нападники були пов’язаними з німецькою владою, можливо служили в допоміжній поліції. Однак про будь-яку німецьку участь чи керівництво у цих документах не йдеться – все було зроблено руками місцевих поляків та з їхньої ініціативи.

Ще одна антиукраїнська акція відбулася 27 березня 1943 р. у селі Мидовиці. Того дня 50 німців і польська допоміжна поліція зробили тут облаву. "Зробили облаву, всіх людей зібрали на збірний пункт, забрали 20 хлопців і 13 дівчат на роботу до Німеччини. Це все діялося на донос ляхів, що це село найбільше причинилось до партизанки. Як виявилось пізніше, що німці мають судити ляхів за фальшивий донос, бо під час ревізії нічого не знайшли", - йдеться в документі.

На жаль, село Мидовиці поки що не вдалося ідентифікувати за довідниками ані доби Російської імперії, ані Другої Речі Посполитої. Немає села з такою чи подібною назвою й зараз. Якби згадка про цю подію дійшла до нас лише в одному документі, можна було б піддати її сумніву, однак інформацію містять відразу три джерела українського підпілля за квітень 1943 р.: два огляди суспільно-політичних подій на ПЗУЗ та суспільно-політичний звіт з Луччини. Загалом же в березні 1943 р. за участю поляків відбулося дві акції в Луцькому повіті, в яких загинули восьмеро українців.

Уже у квітні події набули значно ширшого розмаху. Напади на українські села відбувалися на території п’яти з одинадцяти повітів Волинського воєводства: в Дубенському, Костопільському, Ковельському, Луцькому та Сарненському. У першому 30 квітня 1943 р. поляки напали на мешканців сіл Боремець, Торговиця й Підгайці (ґміна Ярославичі). У результаті атаки на Боремець було спалено три хати, трьох людей застрелено.

Цікаво, що жертви не були випадковими: убито кущового, станичного та зв’язкового. Видається, що метою польської акції в Боремці було саме знищення керівників місцевого осередку УПА. Такі точкові удари поляків по керівництву українського підпілля непоодинокі. Від рук польсько-радянських партизанів 14 квітня загинув член районної екзекутиви "Данило" (точне місце не вказано, але в документі зазначається, що "його в страшний спосіб замордували").

Ліквідація низового керівництва ОУН і УПА не тільки не усувала українську загрозу для місцевого польського населення, але й породжувала хвилю акцій у відповідь із боку упівців. Біля села Торговиці було вбито ще шістьох осіб, які не мали відношення до українських націоналістів.

"Забили 2 людей і вертаючись до дубенської соші зустріли голову, агронома і дорожника, які їхали з району – не помогли документи, що вони службовці, всіх постріляли. По дорозі між Ярославичами і М. Городницею та Начицями зловили 1 чоловіка. Ця сама банда зловила кілька хлопців у Підгайцях, коло Торговиці. Один з них втік, каже, що впізнав місцевих поляків", - йдеться у документі.

Як не самі, то з німцями чи червоними партизанами

Загалом у своїх антиукраїнських акціях поляки до липня 1943 року діяли не лише самостійно. Поширені випадки, коли вони залучалися підтримкою німців, рідше – загонів червоних партизанів, які діяли на Волині і для яких УПА становило небезпеку. Так, у квітні – на початку липня 1943 року на території Волинського воєводства відбулося 38 власне польських акцій, а крім цього – ще 66 спільних акцій німців і поляків та 3 напади за участю поляків та червоних партизанів.

Варто зазначити, що активність польських поліцаїв проти українського населення насторожувала навіть німців. Так, у донесенні червоних партизанів розповідається, що до 2 червня 1943 р. в районі Деражне Костопільського повіту польська поліція "перебила багато українського населення" (конкретна інформація про кількість жертв відсутня). Тут слід додати, що німецька адміністрація таки роззброїла цю польську поліцію через самочинні напади на українців.

Крім особистої участі в акціях поляки також часто "грішили" тим, що скидали німцям інформацію про українських активістів (або просто про тих, кого вважали "неблагонадійним"). І це часто мало катастрофічні наслідки. Так, 10 червня у Горохівському повіті німецькі карателі провели особливо криваву акцію, яка охопила територію 6 сіл (Княже, Квасів, Охлопів, решта не ідентифіковані).

Жертвами цієї акції стали 425 українців, частину з яких було вбито, частину – спалено живцем. "Почали мордувати цілі родини, грабувати і палити. Виявилось, що листи жертв виготовили для німців місцеві зорганізовані поляки", – свідчать документи.

Методи, якими послуговувалися поляки, так само не відрізнялися від тих звірств, у яких вони звинувачують українців. Зокрема, одним із ключових емоційних моментів згаданого уже фільму "Волинь" є алюзія на трагедію в селі Кисилин, коли 11 липня 1943 року загони УПА розстріляли поляків, які ховалися у місцевому костелі.

Однак, як свідчать документи, подібні акції, можливо, не з такими наслідками, але відбувалися і з польського боку, і раніше цієї дати. Одна з таких акцій, організованих поляками, сталася 4 червня в селі Несвіч Луцького повіту. "Зробили напад на церкву в часі богослужіння, били кого попало, а хто казав, що він поляк або католик – того не били", – стверджують очевидці.

Внаслідок подібних акцій не лише страждали люди, але й розграбовувалися та знищувалися господарства, нерідко – цілі села. Так, на 90% німцями й поляками були спалені села Вікторія, Забороль, Великий і Малий Омеляник гміни Княгининек Луцького повіту. А в Сенкевичівському районі (Луцький повіт) у проміжку 2 квітня – 28 червня 1943 р. було вбито 396 осіб і спалено 446 господарств.

До цього ж додається і майже цілком спалене село Міхлин, хоча точні дані про кількість жертв та спалених господарств відсутні. "Загалом можна числити – спалено до 600 господарств і до 550 осіб убито", – йдеться у документі. І це – лише частина загальної картини, яка склалася на Волині напередодні 11 липня.

Пробачити і попросити вибачення

Таким чином, спираючись на зазначені вище документальні джерела, можна констатувати, що антиукраїнські акції на Волині розпочалися задовго до липня 1943 р. Починаючи з квітня, напади на українські села охоплювали дедалі більшу територію й відбувалися в 5 з 11 повітів Волинського воєводства. Пік протистояння припав на червень і було очевидно, що ситуація нагнітатиметься і надалі.

При чому найбільше протистояння розгорнулося не десь на задвірках, які важко контролювати, а в самому центрі краю, на теренах Луцького повіту. Загалом за період від 8 березня до 11 липня 1943 р. у Волинському воєводстві відбулося 107 нападів на українські села за участю поляків, було вбито як мінімум 722 українця (за іншими даними – 1041 особу).

І лише на території Володимирського, Любомльського та Рівненського повітів на початок липня 1943 р. антиукраїнських акцій зафіксовано не було, хоча подальші дослідження можуть внести свої корективи.

Ці факти жодним чином не виправдовують нападів на польські села з боку УПА. І все ж, вони ставлять під сумнів концепцію польських "відплатних акцій" як таку, що не відповідає реальному стану речей, а лише служить моральним виправданням масового вбивства українців на Волині.

На жаль, як зазначалося на початку, у Польщі питання Волинської трагедії вийшло за межі чисто історичних досліджень і перейшло в політичну площину, ставши частиною міфу про втрачені "східні креси". А це дуже ускладнює діалог.

Єдиний вихід із замкненого кола – детальне вивчення усіх історичних документів, які є в обох сторін, і врахування їх в остаточному висновку. А висновок цей, як на мене, очевидний: у Волинській трагедії немає бути чорно-білого підходу.

Це була трагедія обох народів і обидві сторони несуть за неї відповідальність, хоча й різною мірою. І єдиний шлях до примирення, як пропонував відомий польський інтелектуал Єжи Гедройць – пробачити і попросити вибачення. Інакше, в черговому протистоянні Польщі й України знову виграватиме Росія.

Ярослав Борщик, кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Наталка Позняк-Хоменко, співробітник Українського інституту національної пам’яті