"Справа Василя Стуса". Книга про перемогу духу над КГБ

Василь Стус не зміг побувати на презентації жодної зі своїх книг. Бо в Україні його не друкували і збірки віршів ходили по руках у самвидаві, а видавали їх у лише за кордоном. Участь у русі незгідних з антиукраїнською політикою двічі приводила поета на лаву підсудних. Обидва рази за статтею "антирадянська агітація і пропаганда". Матеріали, які донедавна були були прихованими у архіві КГБ тепер доступні. І видані окремою книгою.

19 листопада 1989 року Києвом пройшла незвична траурна процесія. Люди, а їх було дуже багато — тисячі і тисячі, несли на руках три домовини, вкриті "червоною китайкою", — так колись ховали козаків. А в руках у демонстрантів були синьо-жовті прапори — заборонені тоді "націоналістичні" стяги. Але КГБ того дня нікого за це не покарав. Спадкоємці "залізного Фелікса" мовчки спостерігали з вікон за цим дійством з вікон кабінетів сірої будівлі по вул. Володимирській, 33.

У не такі й далекі часи ця сама потворна будівля мала інше призначення й іншу поштову адресу. За первісним задумом за адресою вул. Короленка, 33 мав бути "Дом Союзов". Спершу там навіть була вивіска "Палац Праці". Утім, після перенесення столиці Радянської України з Харкова тут розмістився комуністичний ЦК, а потім і НКВД.

А потім, незважаючи на зміну абревіатур — НКВД-МГБ-КГБ — там працював орган російської окупації й панування Кремля над Україною.

Хай не вводить в оману слово Української РСР в його повній назві. Усі ключові рішення ухвалювались у Москві. Місцевим же залишалась опція — виконати план і перевиконати його. За це давали нагороди, звання, платили непогані гроші. Зрада свого народу завжди оплачувалась щедро.

У Вільнюсі на стінах КГБ написані імена людей, які отримали вироки або були розстріляні "заплечных дел мастерами". У Києві ніщо не нагадує про моторошне минуле будинку. Хоча саме тут отримали свої вироки тисячі найдостойніших. І один з них — Василь Стус.

Найбільша демонстрація часів перебудови в Києві - перепоховання трьох українців з Уралу в Києві
Найбільша демонстрація часів перебудови в Києві - перепоховання трьох українців з Уралу в Києві

Якраз у 1989-му я вперше почув це ім'я. Роком раніше закінчив школу і, ясна річ, на уроках української літератури годі було щось почути про поета, книжки якого виходили на Заході, за залізною завісою, шанс потрапити за яку видавався тоді майже нульовим.

Спершу була листівка, видана Українською Гельсінською спілкою — політичною організацією вчорашніх політзеків, частина з яких були товаришами і однодумцями Стуса. Потім були численні замітки у непідцензурній пресі про трьох українців — Василя Стуса, Юрія Литвина та Олексу Тихого, яких повернули з Уралу на рідну землю.

 
Запрошення від імені УГС на акцію прощання з загиблими в ув'язненні дисидентами

Історію перепоховання зафіксовано на кіноплівці. Варто подивитись документальну стрічку режисера Станіслава Чернілевського "Просвітлої дороги свічка чорна", вона є на youtube.

Усе, що було потім, — це вже наші часи. Численні видання поезії Василя Стуса, визнання феноменального доробку літературознавством, вулиці його імені і водночас карколомна політична кар'єра, аж до глави адміністрації президента і "кума Путіна", одного з тих, хто розпинав поета, — призначеного державою адвоката Медведчука.

Впорядкована головним редактором
Впорядкована головним редактором "Історичної правди" Вахтангом Кіпіані книга "Справа Василя Стуса"

Ця книжка містить документальні матеріали з архіву колишнього КГБ, які внаслідок ухвалення пакету зініційованих Українським інститутом національної пам'яті декомунізаційних законів доступні для всіх, хто хоче знати про минуле все. І тисячі українців та іноземців уже скористались можливістю краще зрозуміти історію власних родин і історію всієї країни.

Кримінальна справа Василя Семеновича Стуса — це хроніка боротьби злочинної комуністичної системи з людиною, повної болі та гідності. Ми бачимо громадянина, правозахисника, творчу особистість, який чудово розуміє наслідки своєї "негнучкості" перед каральною машиною. І тим не менше він іде до кінця.

Жодна газета у Радянській Україні тоді не писала про арешт, слідство і суд. І тому безцінними свідченнями з залу суду виступають аркуші зі справи, де Михайлина Коцюбинська та Світлана Кириченко — товаришки Василя Стуса — говорять про нього як про людину кришталевого сумління.

Потрапивши за ґрати у травні 1980 року, поет більше не побачив волі. Слідчий ізолятор київського КГБ, етап і зона особливого режиму в селі Кучино на Уралі — таким був його шлях на Голгофу.

Обставини його смерті дотепер не з'ясовані — чи це було вбивство, чи зупинка серця, чи навіть самогубство (є й така версія). Разом зі Стусом у таборі загинула і його остання рукописна поетична збірка "Птах душі" в звичайному учнівському зошиті у блакитній обкладинці. Їй також не вдалося вилетіти через в'язничні ґрати.

Ця книжка зробить нас сильнішими. Бо опір злу — це щоденна потреба людини.

Тарас Гривул: "Дивізійники". Перепоховання та почесний ескорт на Львівщині. Через що скандал?

Сьогодні вчергове піднялася тема навколо перепоховання бійців дивізії «Галичина» 28 липня цього року. Виявилося, що у багатьох, навіть притомних дописувачів, розуміння цієї ситуації – на рівні вуличного обговорення. Тому вирішив поділитися власними думками.

Вахтанг Кіпіані: "Справа Василя Стуса". Книга про перемогу духу над КГБ

Василь Стус не зміг побувати на презентації жодної зі своїх книг. Бо в Україні його не друкували і збірки віршів ходили по руках у самвидаві, а видавали їх у лише за кордоном. Участь у русі незгідних з антиукраїнською політикою двічі приводила поета на лаву підсудних. Обидва рази за статтею "антирадянська агітація і пропаганда". Матеріали, які донедавна були були прихованими у архіві КГБ тепер доступні. І видані окремою книгою.

Остап Українець: Матюки не роблять з тебе москаля. Чи роблять?

Слова "*бати", "пи*да" та "бл*дь" фіксуються як нормативні форми від берестяних грамот ХІІ століття до деяких серйозних літературних пам'яток , а всі вони разом із "х*єм" присутні щонайменше у наддніпрянському фольклорі та зафіксовані ще у середині ХІХ століття.

Олександр Зінченко: Як Хрущов убив Донця. І потім збрехав

«Заарештували його, керуючись тими мотивами, що, мовляв, німці знають про його політичні, антирадянські погляди і після захоплення Києва можуть його використати. Щоб не давати ворогу такої можливості, його і заарештували, і незабаром він… помер». Хрущов збрехав.