Зелена груша для слуг народу

Перед тим як допомогати опонентам створювати чіткий і зрозумілий для всіх "образ ворога", варто іноді поміркувати про наслідки.

Я вже не кажу про перелистування історичної літератури. Всім і так зрозуміло, що читання і навчання у когось, окрім "конкурентожера" Мілованова, не є сильною стороною нинішніх слуг народу.

А іншим пропоную згадати про повчальну історію початку позаминулого сторіччя. Отже...

Одним з найвідоміших французьких журналістів і видавців початку XIX сторіччя був Шарль Філіпон.

Щоправда, перед тим як стати видавцем він уславився як художник і карикатурист. Ще за доби Реставрації Бурбонів Філіпон був серед тих, кто готував альбом "Силует".

Але, на відміну від колег, свої роботи передбачливо не підписував. Відтак, коли усю редколегію потягнули до суду, Шарль уникнув переслідувань.

Втім, вже невдовзі відбулася Липнева революція. Бурбонів скинули.

А новим королем проголосили їхнього далекого родича Луї-Філіппа. Той намагався демонструвати близькість до народу, щоранку виходив на балкон свого палацу, щоб поспілкуватися з публікою, прогулювався паризькими вулицями без охорони і навіть особисто відвідав перше засідання парламенту.

А ще, як справжній "король-громадянин", скасував запроваджені попередниками обмеження свободи преси і проголосив її вільною.

Видавці та редактори поквапилися скористатися щасливою нагодою і почали масово друкувати карикатури. Які у більшості своїй викривали зловживання... Поро… – пардон – Бурбонів.

Свого "визволителя" Луї-Філіппа преса майже не чіпала – вочевидь із вдячності.

Винятком був саме Філіпон.

Адже він вважав своїм обов'язком викривати будь-яку владу – і стару, і нову. І саме для цього заснував власний – щотижневий - часопис "Карікатюр", редактором якого став сам Оноре де Бальзак.

Редакторство Бальзака не означало, що в тижневику переважали тексти. Навпаки. Головними були саме карикатури. Які до того ж не просто ілюстрували замітки, як це було в інших виданнях, а співіснували з текстами на рівних.

Це було ноу-хау Філіпона. Яке забезпечило "Карікатюр" шалений успіх.

Згодом, англієць Вільям Теккерей зазначав, що часописи цього видавця "були впливовішими за обидві палати парламенту". Оскільки ж "Карікатюр" була не просто успішною, а й опозиційною, це зрештою почало дратувати й "короля-громадянина".

Видавцю почали натякати, що треба бути обережнішим.

Але він погодився лише прибрати із заголовку часопису згадку про політику. Не змінивши змісту видання.

І тоді часопис закрили, а самого Філіпона кинули за грати – звісно, за рішенням суду. Все ж таки Луї-Філіпп хотів бути конституційним монархом, а не якимось тираном.

Невдовзі в тій самій в'язниці, і навіть у тій самій камері опинився й головний карикатурист видання Оноре Дом'є.

Вочевидь, це була помилка влади. Адже вона своїми руками створила можливість для двох талановитих митців цілими днями обговорювати плани помсти кривдникам.

Нічим хорошим для влади це не могло завершитися за визначенням. І не завершилося. За легендою саме в ув'язненні Філіпон знайшов справді вбивчу зброю проти короля – він зрозумів, що той ззовні схожий... на грушу.

Винахід мав чудову властивість. Можна було навіть не згадувати ім'я Луї-Філіппа, але варто було зобразити грушу, і всі розуміли про що йдеться.

Ще перебуваючи у в'язниці Філіпон заснував новий часопис – на цей раз щоденний, під назвою "Шаріварі". І груша у карикатурах цього часопису одразу стала улюбленим персонажем. Впізнаваний образ одразу підхопили й інші художники і видання, не кажучи вже про опозиційних політиків.

Втім, найпопулярнішим часописом залишався саме "Шаріварі". І хоча коштував від дорого - дозволити собі передплачувати це видання у цілій Франції могли хіба що кілька тисяч людей, ним зачитувалися - в бібліотеках та кав'ярнях, власники яких одразу ж зрозуміли, чим можуть приваблювати публіку.

За словами Стендаля, "французи настільки призвичаїлися до цієї газети, як засобу підняття настрою зранку, що відмовитися від звички було майже не можливо, адже цей іронічний настрій супроводжував їх цілий день".

Вплив Філіпона зростав. Як зізнавався один з політиків, репутацію якого знищила саме "Шаріварі", "жарти – це як пошесть, досить, щоб вони тебе торкнулися, і усі уникатимуть спілкування з тобою".

Для карикатуристів не було жодних авторитетів.

Вони охоче збиткувалися над найвищими посадовіцями.

Уряд, який був представлений королем як "кабінет технократів", журналісти, скажімо, знущально іменували "кабінетом всіх талантів" - бо ключовими фігурами в ньому були аж ніяк не фахові економісти, а відставний маршал, професор теології та два викладачі історії.

Але навіть не вони були головним об'єктом кепкувань.

Можна, звісно не погоджуватися з твердженням Стендаля, що "Шаріварі", мовляв, "не допустила би другого Наполеона, навіть після десятої перемоги при Арколе", але Луї-Філіппу часопис точно не пробачав жодного промаху.

Король лютував - бо порівняння його із грушею, на його переконання переходило будь-які межі і справді було особистою образою.

Монарх вимагав покарати зухвальця. Філіпона знову потягнули до суду.

Але він перетворив процес над собою на багатосерійне знущання над своїми переслідувачами. На звинувачення в образі королівської величі він відповів, що нічого не вигадав і може довести – в якості підказки художникам-початківцям - що портрет монарха і справді легко перетворити на зображення груші.

Чотири малюнки, в яких Луї-Філіпп на очах публіки перетворюється на фрукт, розійшлися вмить, остаточно закріпивши за "королем-громадянином" образ перезрілого плоду.

Владу, втім, ця поразка нічому не навчила.

На її вимогу суд виніс вирок, за яким Філіпон мав сплатити величезний штраф у 5 тисяч франків.

А для того щоб ще більше принизити його – зобов'язав видавця надрукувати текст вироку на першій сторінці "Шаріварі".

Філіпон виконав припис. І надрукував текст так, що за контурами він нагадував... все ту ж грушу.

Це, схоже, стало останньою краплею. Дочекавшись слушної нагоди, Луї-Філіпп почав закручувати гайки по-дорослому. Для всіх одразу.

За цілковитої підтримки парламенту, якому вочевидь також набридли знущання надокучливих журналістів.

Генеральному прокурору надали додаткові повноваження, вироки за державну зраду дозволили виносити за рішенням більшості колегії присяжних (до того була потрібна згода усіх), а головне – була відновлена цензура, урочисто скасована за кілька років до того.

Королю і вірним йому депутатам, втім, це не допомогло. І вже невдовзі їх знесла хвиля нової революції.

До якої, між іншим, Філіпон і його "Шаріварі" не мали жодного стосунку. Принаймні формально.

Зрештою, не він же був винен, що Луї Філіпп і справді був схожий на грушу.