Яка історія Росії нам потрібна і чому її досі нема?
Створити нову версію історії Росії, зрозумілу для українців, дуже складно. Це адові муки. На це, за природою, мало хто здатен. Це довго. Це дорого. Наше суспільство не хоче за це платити і чекати. А інші суспільства це не робитимуть, бо їм того не треба взагалі
Френд у соцмережі запитав, чому українські історики та блогери не можуть зробити серію дописів чи відео з історії Росії для української аудиторії. Оскільки історія Росії - це фах, з якого маю докторат, то вирішила написати про це окремо.
Зазначаю, що докторат я отримала у Сполучених Штатах і певний час жила в Німеччині, тому мої спостереження, більш менш, стосуються західного стану дисципліни і, меншою мірою, українського. Запрошую до дискусії всіх колег, а насамеперед тих, які ліпше обізнанані з українськими академічними реаліями.
Як видно з адресованого мені питання, в нашому, українському, суспільстві є певний запит на знання з історії Росії. Перш ніж запропоную відповідь, мушу ствердити тут дві аксіоми.
Перше: нам потрібна така історія Росії, яка відповідатиме на ті проблеми та питання, які цікавлять сучасних українців. Але, при тому, важливо друге: історія – це автономна сфера дослідження, в якій діють і мають діяти професійні стандарти.
Якщо історія лише обслуговує потреби політичного виховання, то це не історія, а пропаганда. Її наративів не визнає не тільки міжнародна спільнота, але й своєї суспільної функції в Україні вона не виконає.
Суспільство має право на доступ до верифікованої інформації про минуле та множинні інтерпретації цього минулого. Тільки тоді окремий громадянин чи громадянка зможуть зважити відомі факти та обрати ту чи ту інтерпретацію, яка їм здасться більш переконливою.
Що стається, коли цього нема? Дивимося запорєбрік.
Тепер, власне, відповідь на питання. Популярну історію Росії для широкого вжитку створити можна. Але на даний момент її нема, бо вона має грунтуватися на фундаменті історії академічної, написаної з української перспективи. А його нема. І створити його - це дорого і довго.
Три десятки років в українському суспільстві панувала нехіть до предмету, і на загал - неповага та недофінансування академічної історії як такої. Історики, які грунтують власні дослідження на українських ресурсах – архівах та бібліотеках, - якось викручувалися і чимало з них сворили праці, за які не соромно в будь-якому середовищі: у Штатах, Німеччині і так далі.
Ситуація з іноземною історією набагато гірша, з усім зрозумілих причин. Історикам потрібно їздити в архіви країни дослідження, мати добрий доступ до іноземних публікацій, спілкуватися з колегами за кордоном. Це все очевидно, тому розгортати цю думку не буду.
Скажу лише, що стосовно історії Росії, хибні ідеї про патріотизм породили трагікомічні інституційні колізії. Приміром, університетський курс з історії Росії не затверджується в навчальному плані і викладачі мусять увіпхати навчальний матеріал в абсолютно непридатну тематичну рамку історії Східної Європи або історії слов'ян.
І от виходить, що більшість українських дослідників не мають можливості робити оригінальні дослідження з історії Росії, більшість викладачів – читати про це курси, а більшість студентів – ці курси відвідувати.
Тут треба нагадати, що дослідження та написання історичних праць – це не справа самотнього генія. Для цього потрібна критична маса дослідників, які цікавляться схожими темами та питаннями, полемізують одне з одним, читають та критикують праці колег і в такий спосіб забезпечують ті самі професійні стандарти.
До всього, агресія, яку Російська Федерація розпочала проти України 2014 року, зробила для більшості українців безпосередні контакти з російськими академічними інституціями та архівами не тільки неможливими, але й неприйнятними з моральних причин.
Авторка цих рядків, приміром, востаннє була в Росії, з метою дослідження (чи хоч як) ще 2012 року, і так виглядає, що це насправді було востаннє.
Що ж робити? Можна – і треба - поглянути на Захід. Там теж пейзаж не тішить око, але спонукає до роздумів. У країнах Заходу, насамперед у США, академічна історія перебуває у глибокій кризі внаслідок комерціалізації вищої освіти.
Через те, більшість людей, які мають відповідну освіту, замість викладати історію у вишах, не можуть працювати за фахом і часто-густо мусять полишити професію, щойно отримавши докторат. Як наслідок, в американській русистиці чогось нового та цікавого не відбувається вже років двадцять із гаком.
Інституційна ситуація в Німеччині, де русистика була традиційно сильна, інакша, але результат той самий. У Великій Британії справи не ліпше. Інші країни, без образ, пасуть задніх.
Розпад СРСР був потужним поштовхом для розвитку досліджень з історії Росії та СРСР, але відтоді кардинальних (позитивних) змін не відбулося. За цей час з'явилися нові цікаві праці з окремих тем, але не постало нових парадигм, які дозволили би переосмислити історіографічний спадок, що постав у перше десятиліття по завершенні Холодної війни.
Я тут не говорю про дослідження з історії України – це окрема тема. Мені йдеться про історію Росії.
Про різні школи та напрямки в західній історіографії я можу говорити довго, але не буду. Скажу лише, що всі без винятку ці напрямки були і залишаються росієцентричними.
Навіть представники тих напрямків, які критично ставляться до імперського минулого Росії та її сучасної політики, зазвичай, не можуть уявити історії, що не обертається навколо матушкі.
Навіть "нова імперська історія" Росії, грунтована на порівняльному аналізі різних держав-імперій, хоч як повчальна, все одно не сприяла переорієнтації уваги дослідників на те, що традиційно вважалося імперською периферією.
Особистий досвід дослідників, на жаль, теж мало що змінив. Українська архівна політика після 1991 року (як і політика на загал) була і є більш ліберальною за російську.
Десятки, а мабуть, і сотні західних дослідників та докторантів наїздами відвідували Україну. Робили тут дослідження – але їх більшість потім було захищено чи опубліковано як праці з історії Росії чи СРСР.
Як приклад, можу навести свою приятельку, докторська дисертація якої досліджувала ботанічну науку в ранньомодерній Росії. Чимала частина її праці стосувалася Києва. Джерела, серед іншого, містилися у Харківській науковій бібліотеці.
Але помислити цю дисертацію як дослідження з історії України не могла ані моя приятелька, ані, що важливо, її науковий керівник чи потенційні працедавці.
Як підсумок, західну історіографію треба знати фахівцям, але такої історії Росії, якої потребує українське суспільство, там нема і навряд чи з'явиться.
Це все були і є об'єктивні фактори. Тепер про інше. В принципі, серед фахових істориків дуже небагато таких, які можуть узагальнювати та систематизувати матеріал великого обсягу та розмаїття.
Історія Російської Імперії - саме такий матеріал. Політика імперії щодо євреїв (мій власний фах) докорінно відрізнялася від політики щодо народів Сибіру, Середньої Азії, Кавказу - і так далі.
Недарма є термін differential rule (диференційоване правління), що його багато дослідників вважають однією з визначальних ознак імперії. Отож, щоби, скажімо, прочитати оглядову лекцію з історії євреїв у Російській імперії, мені знадобився би тиждень на підготовку.
На курс про історію імперії (при доступі до повної бібліотеки) - півроку. Навіть для людей, які мають професійну підготовку, створення синтетичної історії Росії (як і будь-якої країни) – це складна і тривала робота, яка вимагає непосполитих талантів і навичок. Інакше, перепрошую, це буде плагіат.
Ну, і останнє, найскладніше до пояснення для нефахівців. У нас немає якісної інтелектуальної парадигми, в якій можна осмислити історію Росії з української перспективи.
Від появи української професійної історіографії українські історики займалися лише тим, щоб винайти вжиткову парадигму для історії української. Це цілком зрозуміло.
Але як наслідок, коли ми говоримо чи думаємо про історію Росії, ми маємо або російську ж державницьку парадигму про "збирання земель", або привабливу, але інтелектуально неспроможну парадигму про "несправжню Русь". (Між тим, питання, в кого і як Росія вкрала назву, не є поважним для академічної історіографії).
Або ще гірше, маємо досить популярні расистські балачки про фіно-угрів. (Як наче є щось погане з народами, котрі говорять мовами фіно-угорської родини; росіяни, між тим, до них не належать).
Так от, створити нову парадигму для українців, які хочуть зрозуміти історію Росії, дуже складно. Це адові муки (повірте людині, яка намагається писати про історію Голокосту з української перспективи).
На це, за природою, мало хто здатен. Це довго. Це дорого. Наше суспільство не хоче за це платити і чекати. А інші суспільства це не робитимуть, бо їм того не треба взагалі.
Є ще психологічний момент, який зараз становить неабияке ускладнення. Щоб написати доброчесну, якісну та професійну історію Росії, треба щиро цікавитися, як функціонує та в минулому фунціонувало це (підставте бажаний епітет) суспільство.
Бо історія – це, не забуваймо, автономна сфера дослідження. Пропаганда всілякого кшталту, замість історії, в нас вже була.
