Пам'яті Віктора Карта

25 липня на 96-му році життя помер всесвітньо відомий шаховий тренер, засновник Львівської шахової школи Віктор Карт.

 

У теперішньому коловороті новин мені б не хотілося, аби одна пройшла геть повз увагу. В Німеччині на 96 році життя помер Віктор Еммануїлович Карт.

Шахами ми з братом Данилом Мокриком почали займатись, якщо не помиляюсь, в 1996 році. Нам пощастило одразу двічі – по-перше, батьки ніколи не прагнули з нас "ліпити чемпіонів". Шахи були серйозною, але розвагою, хорошим загальним розвитком. А по-друге – так склалось історично і географічно, що нашим тодішнім сусідом – дослівно в квартирі напроти - був Віктор Карт. У шаховому світі – вибачте за пафос, але так є – легенда. Один із найкращих шахових тренерів у цілому союзі, той, хто вибудував те, що називають "Львівською шаховою школою". Він тренував світову еліту ще в 1970-х і 1980-х, його вихованці грали в кандидатських турнірах на першість світу. І ось сам Віктор Еммануїлович Карт став і нашим тренером.

Справді, це було більше про розширення життєвих горизонтів. Наші шахи були передусім задоволенням, але я до сьогодні вважаю, що ця прекрасна гра дає людині, а тим більше дитині, дуже багато. Це про вміння аналізувати і мислити, про змагальність і характер. Крім того, це велетенський і страшенно цікавий пласт культури.

Ми активно займались із Віктором Еммануїловичем у час, коли фотографій було мало і вони були поганої якості, результати партій у супертурнірах ми дізнавалися на наступний день з газет – в яких були й самі тексти партій. Так ми їх і аналізували – за шахівницею з газетою в руках - чемпіонські партії Каспарова чи щось чергово прекрасне від молодого Іванчука.

Зрештою, в нас визначились щось на кшталт ролей – Данило був більш наполегливим і "аналітичним". І чого вже приховувати,  потенціал у нього був завдяки цьому значно більший. Про мене Віктор Еммануїлович жартував, що я більше вивчаю біографії шахістів і перипетії турнірів, ніж займаюся власне шахами. І це була, по своєму, правда - в той час, коли Данило студіював "Мою систему" Німцовича, я перечитував біографії Морфі і Ласкера і вивчав вздовж і впоперек "Нью-Йоркські турніри" Альохіна. Одним словом, історія мене цікавила, мабуть, завжди.

Ми досить багато грали у Львові й іноді за кордоном – без якихось грандіозних успіхів, але все ж солідно, декілька медалей і кубків таки позбирали. Віктор Еммануїлович зазвичай спостерігав за моїми партіями ось так, як на фото – злегка насвистуючи якусь мелодію в мене за плечима. Потім ми йшли аналізувати. Власне, це було не просто про аналіз самої партії, а про спілкування як таке – завжди доброзичливе і цікаве, з якимись шаховими байками та жартами, яких в Карта була напоготові безмежна кількість.

 

Зрештою, ми перестали активно займатись шахами десь коли мені було років 16. Звичайно, в такому віці людина починає шукати щось нове. Десь у той же час Віктор Еммануїлович виїхав до Німеччини.

Але ця шахова ниточка не обірвалась – я досі залюбки стежу за турнірами і вболіваю за наших. І сам залюбки повертаюсь час від часу за шахівницю. І залюбки долучаюсь до турнірів – так, як і колись у дитинстві. Це не стало для мене питанням успіху і перемог – але передусім радості і задоволення від гри. І я добре розумію, що цю радість і захоплення на все життя мені визначальною мірою подарував саме Віктор Карт. Дякую за це.

Олексій Мустафін: Шлях до Клондайку. Чому золота лихоманка на Алясці стала "останньою з великих"

Від ажіотажу навколо Аляски найбільше виграли не ті, хто був на авансцені. Ймовірно, так було й раніше. Але вперше з усією очевидністю це стало зрозуміло саме тут. Зрештою тому на Алясці й завершилася історія "великих золотих лихоманок".

: Львівський музей Грушевського: що далі? Відкритий лист науковців

Ліквідація львівського музею Михайла Грушевського виглядає небезпечною і нівелює, насамперед в очах ворогів України, феномен Михайла Грушевського, який уперше науково обґрунтував у "Історії України-Руси" концепцію окремішності українського народу та відстоював право українців на києво-руську спадщину і ще на початку ХХ століття кинув виклик російській історіографічній концепції: "общеруської історії й не може бути, як нема "общеруської" народності".

Марина Олійник, Олексій Дєдуш: Установа держави-агресора: чи потрібний такий коментар?

Поки Україна не повернула свій державний суверенітет на всіх своїх конституційних територіях, на законодавчому рівні необхідно внести регламентуючу норму для українських інформаційних та освітньо-наукових платформ по запобіганню прихованого російського впливу. При згадці (усному чи письмовому покликанні) російських інституцій освітнього, наукового та культурного характеру ЗМІ обов’язково мають додавати коментар на кшталт «інституція держави-агресора проти України».

Юрій Берестень: Волонтерський рух у Катеринославі під час російсько-турецької війни 1877-1878 років

Російський уряд, прикриваючись риторикою надання гуманітарної допомоги "братським народам" Балкан, намагався використати загострення військово-політичної ситуації в регіоні, де спалахнуло в 1875 році масштабне повстання проти турецького поневолення, для посилення своїх позицій у регіоні, марячи про захоплення Константинополя та реставрацію нової Візантійської імперії. Заздалегідь готуючись до війни з Османською імперією, він починає активно розгортати мережу доброчинних організацій та установ, які повинні були опікуватись гуманітарними проблемами догляду за пораненими та хворими військовими, інвалідами війни, сиротами.