"Пропагандистські вітрини": політична історія чемпіонатів світу з футболу

Після Другої світової війни в Угорщині, як і в інших країнах Центрально-Східної Європи, до влади прийшли комуністичні режими. Як і фашисти в Італії та нацисти в Німеччині, комуністи в Центрально-Східній Європі розглядали спорт як потужну пропагандистську зброю. Інтереси угорської комуністичної влади співпали з бажаннями тренера Густава Шебеша. Результатом стала найсильніша команда 1950-их років – склад збірної Угорщини, який увійшов в історію під назвою "Золота команда". Ця команда була одним з яскравих зразків впливу тоталітарного режиму на спорт

Чемпіонат світу 2022 року в Катарі наближається до свого завершення – 18 грудня відбудеться фінальний матч турніру, в якому зіграють збірні Аргентини та Франції.

Багато в чому цей чемпіонат став особливим. Він вперше в історії відбувається наприкінці року посеред футбольного сезону в більшості країн (а не наприкінці сезону посеред року, як зазвичай), в крихітній країні, збірна якої до отримання права на проведення "мундіалю" навіть на рівні Азії не вирізнялася особливими успіхами та ніколи раніше не потрапляла на чемпіонат світу, а майже всю необхідну інфраструктуру їй довелося будувати "з нуля".

А ще це один з найбільш політизованих чемпіонатів (якщо не найбільш політизований). Адже Катар має вкрай неоднозначну репутацію та навіть звинувачувався в тому, що отримав право на проведення змагань завдяки "нечесній грі".

Втім, цей турнір далеко не перший, в який втручаються політичні чинники. Адже попри деклароване дистанціювання спорту (і, зокрема, футболу) від політики, політика впливала на спорт практично завжди.

А вислови на кшталт "Спорт поза політикою" чи "Футбол поза політикою" самі стали політичними гаслами та набули відверто гротескної форми – за їх допомогою виправдовують авторитарні та тоталітарні режими та їхні злочини.

Отже, ця стаття про те, як на найпрестижніше змагання у футболі та одне з тих змагань, яке мають, без перебільшення глобальне значення та давно вийшли за рамки суто спорту, впливали не футбольні чинники – політичні, економічні, навіть кліматичні.

Під "політичним втручанням" маються на увазі ті випадки, які виходять "за межі" простого висловлення підтримки збірним з боку очільників держав або нагородження гравців та тренерів збірних державними нагородами за успішні виступи на змаганнях.

Наприклад, таким випадком є спроба тодішнього президента Франції Ніколя Саркозі залагодити конфлікт між гравцями та тренерами національної збірної у 2010 році.

 

Уругвай, 1930

Перший в історії чемпіонат світу пройшов на тлі відмови від участі в ньому багатьох європейських команд – через Велику Депресію далеко не всі могли дозволити собі неблизьку подорож до Південної Америки. В результаті на турнір поїхали лише чотири європейські збірні: Бельгія, Франція, Югославія та Румунія.

В складі збірної Югославії до "мундіалю" добралися виключно сербські гравці: до представників трьох белградських клубів БАСК, БСК та "Югославії", а також футболіста "Воєводини" з Нові-Сада доєдналися троє гравців, які виступали у Франції – Любіша Стевановіч, Івіца (Іван) Бек та Браніслав Секуліч. Така ситуація виникла через те, що збірну бойкотували хорватські гравці через переїзд федерації футболу Югославії із Загреба до Белграда.

Останніми рішення про поїздку на турнір прийняли румуни. Кілька основних гравців цієї збірної працювали в компанії "British Petroleum", яка відмовлялася відпускати їх з роботи. Їхати без цих гравців румуни не хотіли. Однак керівництво "British Petroleum" змінило свою думку після прохання короля Румунії Кароля ІІ, який, врешті, ще й особисто контролював список делегації.

Італія, 1934

Фактично, другий в історії чемпіонат світу з футболу став для фашистської Італії Беніто Муссоліні тим, чим через два роки стала Олімпіада в Берліні для нацистської Німеччини Адольфа Гітлера – пропагандистською "вітриною", за допомогою якої можна було показати "переваги" свого ладу.

Італійці почали лобіювати проведення турніру в себе ледь не одразу після завершення уругвайського "мундіалю". Отриманням права на проведення змагань опікувався особисто Муссоліні, який поставив завдання "привезти чемпіонат в Італію та виграти його".

Змагання пройшли під знаком фашистської пропаганди, а його "програмними словами" став вислів тодішнього президента італійської федерації футболу генерала Джорджо Ваккарро, який сказав, що метою чемпіонату є "доказ величезного впливу фашистського спорту на формування людського ідеалу".

 
Збірна Італії на домашньому чемпіонаті світу застосовує традиційне італійське фашистське вітання, так званий "римський салют"

Також арбітрів матчів італійців починаючи з чвертьфіналу проти іспанців звинувачували в упередженому суддівстві на користь збірної Італії. Особливо арбітра півфінального та фінального матчів шведа Івана Еклінда, який отримав саркастичне прізвисько "Граф Римський".

Додатковий "ґрунт" для таких звинувачень надав вчинок Еклінда перед фінальним матчем Італія - Чехословаччина. Арбітр піднявся в ложу до Муссоліні та поговорив з ним, що згодом пояснив бажанням "засвідчити шану великій людині".

Пізніше гравець збірної Італії зразка 1934-го року Луїс Монті згадував, що перед фіналом, окрім обіцянок премії в разі перемоги, циркулювали чутки, що гравцям погрожували репресіями в разі програшу.

Однак, "політичний слід" на цьому чемпіонаті був не лише в італійців. Ще на стадії відбіркових матчів (до речі, перших в історії) між собою зіграли Чехословаччина та Польща. Матч у Польщі в жовтні 1933 року виграли чехословаки, а на матч-відповідь на початку 1934-го поляки не приїхали, пояснивши це "антипольською істерією" в Чехословаччині.

Той турнір можна назвати справжнім тріумфом пропаганди та мабуть найбільш політизованим та суперечливим аж доки не відбувся нинішній, 2022 року.

 

Франція, 1938

Великий вплив на проведення третього в історії чемпіонату світу мала неспокійна атмосфера передвоєнної Європи, в якій він відбувався. Спершу ФІФА вирішила не допускати до турніру Іспанію, в якій тривала громадянська війна.

А в березні 1938 відбувся аншлюс Австрії нацистською Німеччиною. На той момент збірна Австрії вже пройшла відбір та навіть отримала першого суперника у фінальному турнірі – збірну Швеції.

Втім, після аншлюсу футбольний союз Австрії увійшов до складу Німецького футбольного союзу. До другого раунду змагань збірна Швеції пройшла без гри, а деякі гравці збірної Австрії почали грати за збірну Німеччини.

Далі у проведенні чемпіонатів світу настала перерва довжиною у 12 років. Проведенню "мундіалю" у 1942 році завадила Друга світова війна, під час якої зупинилися і практично всі чемпіонати, а гравці виживали, як могли. А замість турніру 1946 року провели конгрес ФІФА.

Бразилія, 1950

У Чемпіонаті Світу 1950 року не брали участь Німеччина та Японія. Їх футбольні федерації були виключені з ФІФА за розв'язання Другої Світової війни. 

Одним із найбільш неочікуваних результатів того чемпіонату світу стала перемога збірної США над Англією з рахунком 1:0.

У 1964 році нападник збірної США Джо Гатьєнс, гаїтянин за походженням, який забив у тій грі єдиний гол, був убитий тонтон-макутами – гаїтянськими "ескадронами смерті" часів Франсуа Дювальє. Причиною було те, що родичі футболіста перебували в опозиції до встановленого Дювальє на Гаїті диктаторського режиму.

Швейцарія, 1954

 

Після Другої світової війни в Угорщині, як і в інших країнах Центрально-Східної Європи, до влади прийшли комуністичні режими. Як і фашисти в Італії та нацисти в Німеччині, комуністи в Центрально-Східній Європі (в тому числі, і в Угорщині), та й, зрештою, в СРСР розглядали спорт і, зокрема, футбол, як потужну пропагандистську зброю.

Інтереси угорської комуністичної влади співпали з бажаннями тренера Густава Шебеша, автора новаторських для тогочасного футболу ідей, а також з появою нового талановитого покоління гравців.

Результатом стала найсильніша команда початку та середини 50-их років минулого століття та одна з найсильніших збірних в історії – склад збірної Угорщини, який увійшов в історію під назвою "Золота команда" ("Aranycsapat", вимовляється "Араньчапат").

Ця команда була одним з яскравих зразків впливу тоталітарного режиму на спорт. Водночас цей вплив містив притаманні суто комуністичному режиму риси.

Як от "базовий" принцип формування збірної навколо одного-двох клубів (в цьому випадку це "Гонвед" та "Вереш Лобого" - нині "МТК" з Будапешта), в яких збирали майже всіх найкращих гравців країни, роботу інших клубів в інтересах збірної, мобілізацію всіх доступних ресурсів заради досягнення високих результатів.

Успіхи прийшли доволі швидко – "золото" Олімпіади 1952 року, перемога на Кубку Центральної Європи рік потому. Того ж року в Лондоні угорці обіграли збірну Англії з рахунком 6:3. Незадовго до Чемпіонату Світу англійці спробували реваншуватися в Будапешті, однак програли 1:7.

Найсильнішим угорським клубом від 1949 року, коли почалися "соціалістичні реформи" в спорті, і до 1955 року, коли було проведено останній повний сезон перед Угорським повстанням (через яке не дограли сезон 1955/56 років) був підпорядкований армії "Гонвед" з Будапешта. Саме за цей клуб виступали більшість гравців "Золотої команди", а безпроблемно існувати вона могла доти, доки клуб був серед "фаворитів" влади.

 
Угорська "Золота команда" у 1953 році перед матчем проти збірної Англії

Тож збірна Угорщини вважалася беззаперечним фаворитом чергового чемпіонату світу. Однак у фіналі вона несподівано програла з рахунком 2:3 збірній ФРН.

Німці повернулися у ФІФА у 1950 році, втім до фаворитів "мундіалю" перед його початком не належали. Переможний фінал у Німеччині називають Wunder von Bern – Бернське диво. І мова тут не лише про перемогу слабшого над сильнішим – в країні цей матч вважається одним із символів її післявоєнного відродження.

 
Капітан збірної ФРН Фріц Вальтер після перемоги у фіналі чемпіонату світу 1954 року

Швеція, 1958

Угорське повстання осені 1956 року поставило крапку в існуванні "Араньчапат". Після поразки революції найкращі гравці команди, такі як Ференц Пушкаш, Золтан Цибор, Шандор Кочіш, відмовилися повертатися на батьківщину.

За два роки, на черговому чемпіонаті світу у Швеції, в основному складі збірної Угорщини виходили лише троє гравців зі складу зразка 1954-го року. Ослаблена команда виступила невдало, не вийшовши з групи, а хоча б наблизитися до її досягнень збірна Угорщини не може досі.

Чилі, 1962

Чилі отримало право на проведення чемпіонату світу у 1956 році. А у 1960 році в плани організаторів втрутився "Великий чилійський землетрус" - найбільш руйнівний землетрус ХХ століття, епіцентр якого знаходився біля міста Вальдівія.

Попри пропозиції перенесення до іншої країни, Чилі вдалося зберегти турнір, хоча він був проведений з меншим розмахом – лише в чотирьох містах замість дев'яти та за рахунок коштів переважно місцевої влади та приватних спонсорів, а не державного бюджету.

Англія, 1966

У 1964 році з ФІФА було виключено Південно-африканську республіку за проведення політики апартеїду. У світовий футбол країна повернулася лише у 1991 році.

Взагалі, 50-ті – 60-ті роки минулого століття стали часом деколонізації Африки. На континенті з'являлися все більше нових незалежних держав, які, ставали членами міжнародних організацій, серед яких були і спортивні.

Африканське представництво у відборі на чемпіонат світу різко виросло – якщо у відборі на турнір 1962 року брали участь шість африканських команд, то у відборі на "мундіаль" 1966-го мали брати участь п'ятнадцять. При цьому окремої континентальної квоти на турнір Африка не мала.

Члени створеної у 1957 році Африканської конфедерації футболу почали вимагати надання Африці такої квоти. ФІФА їм відмовила, тож країни Африки оголосили бойкот Чемпіонату Світу. Квоту ж Африка отримала вже на наступний світовий форум.

Мексика, 1970

 

Події, що сталися в червні-липні 1969 року, є, по-перше, чи не найвідомішим прикладом взаємозв'язку політики та футболу, по-друге, одним з найвідоміших прикладів впливу політики на спорт взагалі, по-третє, яскравим прикладом того, що в ситуації "назрівання війни" приводом для її початку може бути практично будь-що.

У відбірковому турнірі до Чемпіонату Світу 1970 року між собою мали зіграти збірні Гондурасу та Сальвадору, які на той момент перебували у вкрай напружених відносинах.

Як наслідок, 8 червня 1969 року в Тегусігальпі та за тиждень в Сан-Сальвадорі сталися масові заворушення. Кожна з команд виграла матч на "своїй території" - Гондурас у Тегусігальпі, Сальвадор у Сан-Сальвадорі.

Сальвадорська преса подавала поразку в першій грі ледь не як національне приниження, а перед другою грою в столиці Гондурасу відбулися напади на іммігрантів із Сальвадору. Постраждали і двоє сальвадорських віце-консулів.

"Обмін" перемогами за регламентом передбачав третю гру на нейтральній території. Вона відбулася в Мехіко 26 червня. З рахунком 3:2 перемогли сальвадорці, які вийшли до фінального етапу відбору. Обігравши восени гаїтян, вони відібралися на Чемпіонат Світу, на якому програли всі три матчі в групі.

Однак, тоді, в кінці червня 1969-го все пішло шкереберть. Того ж дня, коли відбулася третя гра між Сальвадором та Гондурасом, країни розірвали дипломатичні відносини.

А 14 липня розпочалася війна – сальвадорські війська вторглися на територію Гондурасу. За шість днів бойових дій з обох сторін загинуло від двох до чотирьох тисяч людей. Через привід до її початку ця війна дістала назву "Футбольної".

ФРН, 1974

Після перемоги на чемпіонаті світу у 1954 році збірна ФРН здобула третє місце чотири роки по тому. У 1966 році вона програла у фіналі англійцям, у 1970 – знову стала третьою, за два роки виграла чемпіонат Європи. Врешті, саме збірна ФРН стане чемпіоном світу на домашньому турнірі у 1974 році.

Поряд з тим збірна НДР виразно "пасла задніх". Однак, у 1974 році вона пробилася на єдиний в своїй історії чемпіонат світу. За іронією долі, жереб звів дві німецькі збірні в одній групі першого етапу турніру і 22 червня 1974 року в Гамбурзі відбувся єдиний в історії матч збірних ФРН та НДР.

 
Капітани збірних ФРН та НДР Франц Бекенбауер та Бернд Бранш перед єдиним в історії матчем німецьких збірних одна проти одної

Фаворитами, звісно ж, вважалися "західні" німці, однак з рахунком 1:0 несподівану перемогу здобули "східні".

У 1990 році команди мали зіграти знову в рамках відбору до чемпіонату Європи 1992 року. Однак ще до початку відбіркових матчів було проголошене об'єднання Німеччини, збірна НДР знялася зі змагань та припинила існування, а найкращі її футболісти стали гравцями збірної вже об'єднаної Німеччини.

Одним із суперників двох німецьких збірних по групі була збірна Чилі, про потрапляння якої на цей чемпіонат світу варто згадати окремо.

За регламентом відбору на чемпіонат світу одна з путівок розігрувалася у міжконтинентальних матчах між представником Європи та Південної Америки. Останнім і стала збірна Чилі. А супротивником її виявилася збірна СРСР. Перша гра відбулася в Москві 26 вересня 1973 року.

Однак 11 вересня 1973 року в Чилі стався військовий переворот. Президент Сальвадор Альєнде загинув, до влади прийшов генерал Аугусто Піночет.

Ця подія не лише "перевернула" радянсько-чилійські відносини, але й вплинула на протистояння футбольних збірних. Гра в Москві закінчилися нічиєю 0:0, радянське телебачення її не транслювало, а преса замість розгорнутих звітів обмежилася скупими повідомленнями, згадавши про матч ніби "між іншим".

Однак головні події в цьому протистоянні відбулися навколо матчу-відповіді, який мав пройти в Сантьяго 21 листопада. Керівництво радянської федерації футболу вимагало перенести матч на нейтральне поле до третьої країни через перетворення Національного стадіону у в'язницю.

Для "прояснення ситуації" на стадіон відрядили комісію, яка не виявила порушень, тож радянське прохання про перенесення гри не задовольнили. У відповідь збірна СРСР не поїхала на матч, їй була зарахована поразка, а збірна Чилі отримала путівку на чемпіонат світу.

В день скасованого матчу її гравці вийшли на поле Національного стадіону проти невидимого суперника, прокотили м'яч від центра поля і закотили у порожні ворота. На цьому "матч" Чилі - СРСР завершився.

 
Капітан збірної Чилі Франсиско Вальдес забиває у порожні ворота - збірна СРСР до Сантьяго на матч проти чилійців не приїхала

Аргентина, 1978

На момент проведення чемпіонату світу Аргентиною країною вже два роки керувала військова диктатура, яку очолював генерал Хорхе Відела.

Репресії проти політичних опонентів (за сім років диктатури безвісти зникли від 9 до 30 тисяч людей) призвели до протестів проти проведення "мундіалю" в Аргентині. Пропонувалося перенести турнір до іншої країни, а в разі неможливості це зробити – бойкотувати його. Ні те, ні інше не спрацювало.

Натомість режим сприйняв чемпіонат так, як і подібні авторитарні та тоталітарні режими – як "пропагандистську виставку" своїх "досягнень". Попередній бюджет турніру (особливо після того, як його Оргкомітет очолив адмірал Карлос Лакосте) був різко збільшений – на організацію змагань Аргентина витратила десяту частину свого бюджету.

За бюджетні ж гроші були модернізовані два стадіони та побудовані ще три. Крім того, було модернізовано аеропорт у Буенос-Айресі та запроваджене кольорове телебачення.

Чи не найбільш обговорюваним матчем Чемпіонату став заключний матч другого етапу. Господарі, аргентинці, грали в ньому проти збірної Перу. Для того аби вийти у фінал турніру, збірній Аргентини треба було перемогти з різницею не менш, ніж у чотири голи.

Аргентинці перемогли з рахунком 6:0, що дало привід для звинувачень у підкупі перуанців. Навіть нині, через 44 роки, їх неможливо підтвердити або спростувати, однак це яскрава ілюстрація того, яку репутацію мав режим, що керував на той момент країною.

Цікаво, що крах диктатури у 1983 році мало вплинув на кар'єру Карлоса Лакосте. Звичайно, знову стати очільником держави (як це було 11-22 грудня 1981 року) він не міг.

Однак, Лакосте став футбольним функціонером, був представником Південної Америки у ФІФА та очолював аргентинську делегацію на чемпіонаті світу 1986 року. Хороший приклад того, як кар'єра спортивного функціонера стає можливістю "заховатися", якщо виникають "проблеми" у політичній кар'єрі.

 
Карлос Лакосте

Іспанія, 1982

Захист чемпіонського титулу аргентинцями відбувався "на фоні" Фолклендської війни. 13 червня аргентинці грали у матчі-відкритті чергового "мундіалю" проти збірної Бельгії, а наступного дня завершилися бойові дії. Капітан збірної Аргентини Даніель Пассарелла прямо говорив, що гравці думають про якомога скоріше повернення додому.

А двоюрідний брат іншого гравця команди Освальдо Арділеса на війні загинув. Незважаючи на обставини, збірній Аргентини вдалося вийти до другого етапу, однак подолати його та пройти до півфіналу вона вже не змогла.

Мексика, 1986

Черговий турнір спершу мала приймати не Мексика, а Колумбія. Однак, у 1979 році в Колумбії та сусідньому Еквадорі стався землетрус. На відміну від Чилі перед 1962 роком, впоратися з наслідками спровокованої стихійним лихом економічної кризи Колумбія не змогла і в листопаді 1982 року відмовилася від проведення змагань.

У травні 1983 року турнір було перенесено до Мексики. Цікаво, що менш, ніж за рік до початку Чемпіонату стався землетрус і в Мексиці. Однак спортивні об'єкти не постраждали і країна продовжила підготовку.

І на самому турнірі, у чвертьфіналі, через чотири роки, знову відлуння Фолклендської війни – матч Аргентини та Англії. Ця гра стала однією з найвідоміших в історії чемпіонатів світу через два голи, які забив лідер аргентинців та один з найкращих гравців в історії футболу Дієго Марадона.

Один з них, чи не найвідоміший, не за правилами – рукою. Через вислів Марадони після матчу про те, що "гол був забитий частково головою Марадони, а частково – рукою Бога" цей гол назвали "рукою Бога".

Аргентинці перемогли 2:1, а Марадона невдовзі неодноразово говорив про те, що перемога в матчі, як і "рука Бога" були "символічною помстою" аргентинців за поразку у Фолклендській війні.

 
"Рука Бога" Дієго Марадони" у ворота збірної Англії. Пізніше футболіст неодноразово говорив про цей гол, як про "символічну помсту" за поразку Аргентини у Фолклендській війні

Італія, 1990

Чемпіонат проходив на тлі змін у Центрально-Східній Європі та Радянському Союзі. Крах комуністичних режимів та "перебудова" в СРСР призвели до переїзду найкращих футболістів країн колишнього "соцтабору" на Захід, що вплинуло на комплектування збірних, особливо СРСР та Чехословаччини.

Якщо раніше у списку заявлених на Чемпіонати гравців за ці команди (як і за решту збірних країн ОВД) грали виключно представники місцевих чемпіонатів, то в 1990 році восьмеро гравців в складі збірної Чехословаччини та семеро в складі СРСР грали закордоном.

США, 1994

Жеребкування відбіркового турніру п'ятнадцятого за ліком чемпіонату світу пройшло 8 грудня 1991 року – в день укладення Біловезької угоди.

Після розпаду СРСР перед організаторами як чемпіонату Європи, що пройшов влітку 1992 року в Швеції, так і світової першості, постало питання: Що робити з місцем, яке займали федерація футболу та збірна СРСР?

На чемпіонаті Європи місце Радянського Союзу зайняла наспіх створена збірна СНД, яка припинила існування одразу після турніру, а місце у відборі на чемпіонат світу дісталося новоствореній збірній Росії, що оголосила себе правонаступником СРСР, в тому числі, і в спорті.

Власні, окремі місця та команди вже мали на той момент балтійські держави – Латвія, Литва та Естонія.

Та обставина, що росіяни, на відміну від збірних інших країн, які виникли на руїнах СРСР (за виняткових збірних країн Балтії), могли грати не лише товариські, але й офіційні матчі, призвела до того, що в складі збірної Росії опинилися чимало гравців родом з інших країн колишнього СРСР.

Деякі з них, перш ніж "стати росіянами" встигли зіграти за збірні своїх країн. Серед них були й українці. Більшість з них осіла в Росії, однак деякі пізніше повернулися на Батьківщину. Збірна Росії відібралася на Чемпіонат Світу, однак не змогла на ньому вийти з групи.

 
Збірна Росії на чемпіонаті світу 1994 року

Також варто відзначити відсторонення ФІФА від участі у відборі збірної Югославії. У травні 1992 року на країну, яка на той момент уже розпадалася, були накладені санкції ООН.

Вони передбачали і відсторонення югославських спортсменів від міжнародних спортивних змагань, серед яких був і чемпіонат світу з футболу.

А вже під час відбіркового турніру, який розпочався весною 1992 року, 1 січня 1993-го, відбулося "оксамитове розлучення" Чехословаччини. 1993 рік збірна Чехословаччини провела під назвою "збірна Чехії та Словаччини".

Потрапити на чемпіонат світу вона не змогла, тож після завершення відбіркового турніру була розформована. Збірні Чехії та Словаччини розпочали власні, окремі одна від одної, історії.

Франція, 1998

У відборі на заключний у ХХ столітті чемпіонат світу вперше зіграли збірні тих країн, які здобули незалежність на початку 90-их, однак взяти участь у відбірковому турнірі до попереднього "мундіалю" з тих чи інших причин не змогли. Серед них – і збірна України.

Як і у 2022, у 1998 році збірні Ірану та США потрапили до однієї групи на турнірі. Напружені відносини між країнами дали знати про себе і на футбольному полі.

21 червня 1998 року команди зіграли між собою у Ліоні. Перед грою гравці збірної Ірану мали підійти до своїх суперників та потиснути їм руки, однак керівництво країни заборонило цей крок. Врешті, замість рукостискання іранці вручили американцям квіти. Також команди зробили спільне фото. Сам же матч з рахунком 2:1 виграла збірна Ірану.

 
Принципове протистояння США та Ірану - не лише в політиці, але й на футбольному полі. Спільне фото команд перед матчем чемпіонату світу у 1998 році

Японія та Південна Корея, 2002

"Наша мета – 2002" - саме так звучало гасло відбіркової кампанії збірної України до чемпіонату світу 2002 року. Таку назву мала програма підтримки збірної, яку патронувало тодішнє керівництво федерації футболу країни, афілійоване із партією СДПУ(о).

Програма передбачила розвиток масового футболу в нашій країні, а головне – отримання збірною путівки на чемпіонат світу та її успішний виступ.

В життя цей слоган, зрештою, не втілився – на чемпіонат світу збірна не потрапила. А ще до завершення відбіркового турніру через те, що результати команди не відповідали очікуванням фахівців, журналістів та вболівальників, його почали висміювати, а зараз згадують про нього хіба що з глумливою іронією.

 
Логотип програми "Наша мета - 2002" патронованої тодішнім керівництвом федерації футболу України, афілійованим з "партією влади"

Німеччина, 2006

Звичайно, цей турнір є пам'ятним для українських вболівальників перш за все, тим, що це єдиний на сьогодні "мундіаль" в якому брала участь збірна України.

Однак, в контексті цієї статті варто розповісти не про неї, а про іншого учасника того турніру – збірну Сербії та Чорногорії.

Адже на момент проведення чемпіонату світу Державного Союзу Сербії та Чорногорії вже не існувало – 21 травня 2006 року Чорногорія провела референдум про незалежність, який завершився перемогою прихильників відокремлення від Сербії.

3 червня парламент Чорногорії опублікував Декларацію про незалежність, а за два дні припинення існування єдиної держави остаточно закріпив такою ж декларацією парламент Сербії. А чемпіонат світу розпочався 9 червня.

Втім, оскільки місце у фінальному турнірі здобула саме збірна Сербії та Чорногорії, то й участь в ньому взяла вона, провівши перший матч на турнірі 11 червня.

Після завершення чемпіонату світу, на якому вона не змогла вийти з групи, збірна Сербії та Чорногорії припинила існування. Її "правонаступником" стала збірна Сербії, а у 2007 році окрему історію розпочала збірна Чорногорії.

 
Збірна Сербії та Чорногорії на чемпіонаті світу 2006 року

Південно-Африканська Республіка, 2010

Ще на етапі прийняття заявок на проведення чемпіонату світу (які приймалися виключно від африканських країн через бажання ФІФА вперше в історії провести турнір на цьому континенті) була відхилена спільна заявка Лівії та Тунісу, оскільки тодішня влада Лівії відмовилася надати гарантії безпеки збірній Ізраїлю, в разі її виходу у фінальну стадію змагань.

Невдалий виступ збірної Нігерії, яка не змогла вийти зі своєї групи, призвів до спроби тодішнього Президента країни Гудлака Джонатана "накласти вето" на участь збірної у міжнародних турнірах на наступні два роки. Однак, погрози ФІФА виключити збірну, клуби та суддів з Нігерії з усіх турнірів під її егідою змусили Джонатана скасувати своє рішення.

Після поразки від збірної Мексики з рахунком 0:2 між гравцями та тренерами збірної Франції виник конфлікт. Він набув такої сили, що його спробував вирішити тодішній президент Франції Ніколя Саркозі, відправивши до ПАР міністра спорту.

Провал збірної, яка не змогла вийти з групи, будучи при цьому одним з фаворитів змагань, навіть викликав спеціальне засідання французького уряду.

Бразилія, 2014

За рік до ювілейного, двадцятого в історії, Чемпіонату Світу, в Бразилії спалахнули масові протести. Однією з причин незадоволення протестувальників були величезні витрати з бюджету на організацію спортивних змагань – чемпіонату світу з футболу у 2014 році та Олімпійських ігор в Ріо-де-Жанейро у 2016-му. Протести частково "зачепили" і сам головний футбольний форум планети.

Росія, 2018

 

Право на проведення чемпіонату світу РФ отримала ще у 2010 році. Однак, з 2014 року, після розв'язання Росією війни в Україні і викличної поведінки РФ на міжнародній арені, час від часу порушувалося питання перенесення "мундіалю" до іншої країни або його бойкоту.

"Останньою краплею" стало отруєння Сергія та Юлії Скрипалів у Солсбері в березні 2018 року. В результаті, про дипломатичний бойкот змагань в зв'язку з ним оголосили Велика Британія, Ісландія та Австралія. До них також додалася Польща. Збірні країн (Велику Британію "представляла" Англія) на турнір поїхали, однак їхні керівники – ні.

На груповому етапі турніру зустрілися збірні Сербії та Швейцарії. В складі останньої на тому Чемпіонаті Світу значну роль відігравали етнічні албанці, які переїхали до Швейцарії в ранньому дитинстві.

Їхні батьки рятувалися в країні від політичних переслідувань за участь в русі за незалежність Косова або шукали роботу. Двоє гравців албанського походження, Граніт Джака та Джердан Шакірі, забили у ворота збірної Сербії.

Святкуючи голи, вони схрестили на грудях руки у вигляді орла. Це поширений жест в Албанії, а орел – один із символів країни. Сербських вболівальників жест обурив, а ФІФА наклала штраф на футболістів.

Гроші на його оплату, за пропозицією прем'єр-міністра Албанії Еді Рами, збирали і албанці. Чотири роки потому, на нинішньому "мундіалі", команди зіграли знову і цей матч теж був "складним" через конфлікт сербів та албанців.

 
Гравець збірної Швейцарії Граніт Джака святкує гол у ворота збірної Сербії, схрестивши руки у вигляді орла. Це поширений жест в Албанії. Батьки футболіста - косовські албанці, які втекли до Швейцарії, рятуючись від політичних переслідувань

Ну і, звичайно варто згадати про те, що після перемоги збірної Хорватії над Росією в чвертьфіналі турніру футболіст збірної Хорватії Домагой Віда, який до 2017 року грав за київське "Динамо" та член тренерського штабу хорватів та ще один колишній гравець "Динамо" Огнен Вукоєвич подякували за підтримку українцям.

Перший вигукнув "Слава Україні!", другий додав, що "Це перемога для "Динамо" та для України". Винесення ФІФА попередження Віді обурило українців, які влаштували флешмоб на сторінці організації у "Фейсбуці", занизивши їй оцінку до мінімально можливої.

Катар, 2022

Ще після отримання Катаром права на проведення чемпіонату світу (одночасно з отриманням Росією права проводити попередній "мундіаль") країну почали звинувачувати в тому, що можливість провести його вона отримала за рахунок підкупу делегатів Виконкому ФІФА.

Звинувачення такого характеру призвели до найбільшого в історії ФІФА корупційного скандалу, кульмінацією якого стали відставки зі своїх посад та пізніше відсторонення від футболу президента ФІФА Йозефа Блаттера та президента УЄФА Мішеля Платіні. Останнього у 2019 році затримали в рамках розслідування обставин отримання Катаром права на проведення Чемпіонату Світу.

Звинувачення в корупції були не єдиними – під час будівництва стадіонів через жахливі умови праці загинули сотні або й тисячі будівельників, переважно мігрантів.

Ці обставини, як і у випадку з Аргентиною у 1978 році та Росією у 2018, породили заклики до перенесення або бойкоту турніру. Однак, як і в двох попередніх випадках, успіхом заклики ані до перенесення, ані до бойкоту, не увінчалися.

Втім, збірна Данії, на знак протесту проти проведення турніру в Катарі, грала у формі, на якій логотипи Федерації футболу та виробника форми зливалися з кольором футболки. Виробник пояснив це "небажанням бути "на виду" на турнірі, який коштував життя тисячам людей". З цією ж метою резервну форму данців виготовили в чорному – кольорі скорботи.

 
 
Форма збірної Данії. Логотип виробника форми та федерації футболу зливаються з кольором футболки, а резервна форма - чорна. Так данці протестували проти проведення чемпіонату світу в Катарі. Чорний - колір жалоби за загиблими під час будівництва спортивних об'єктів

На тлі справжнього повстання в країні брала участь в "мундіалі" збірна Ірану. Її лідери публічно підтримували протестувальників, а федерація тиснула на тренера, аби він не включав до списку заявлених на турнір "небажаних" гравців.

Великий вплив на турнір мало і законодавство та клімат Катару. Після отримання права на проведення Чемпіонат Світу влада країни пообіцяла встановити на стадіонах спеціальні охолоджувальні системи, аби вберегти футболістів, тренерів та вболівальників від літньої спеки, яка в умовах пустелі досягає 50 градусів.

Та навіть попри цю обіцянку ФІФА розцінило проведення Чемпіонату Світу в "традиційні" строки (травень, червень, липень), як небезпечне для життя та здоров'я, тож у березні 2015 року було ухвалене рішення про проведення турніру в листопаді-грудні.

Той факт, що турнір відбувається посеред футбольного сезону в більшості країн, призвів до ущільнення графіків інших змагань. Наслідками стали перевтома та, зрештою, травми гравців.

Незадовго до Чемпіонату Світу збірна Нідерландів запустила кампанію OneLove метою якої була підтримка інклюзивності та захист прав ЛГБТ-спільноти.

Пов'язку в райдужних кольорах та у формі серця з цифрою 1 посередині з учасників, окрім нідерландців, використовували капітани збірних Англії, Бельгії, Данії, Німеччини та Швейцарії, а також збірні Норвегії та Швеції, які на турнір не відібралися.

Ті ж, хто відібрався на Чемпіонат Світу, планували продовжити акцію і в Катарі, однак ФІФА наклала на пов'язки заборону та пригрозила санкціями у вигляді штрафів та жовтих карток футболістам за її порушення. Зрештою, збірні відмовилися від ідеї.

Сама ж заборона є щонайменше "виявом порозуміння" із законодавством Катару, в якому одностатеві стосунки криміналізовані. Протест проти заборони висловили гравці збірної Німеччини – на фото перед грою з Японією вони закрили роти руками.

 
 
Вгорі - пов'язка з логотипом кампанії OneLove на підтримку ЛГБТ-спільноти, яку планували застосувати в Катарі представники п'ятьох європейських збірних. Внизу - протест однієї з них, Німеччини проти заборони пов'язки ФІФА

Повномасштабне російське вторгнення в Україну спричинило спершу заборону збірній Росії грати у плей-офф відбору під своїм прапором та назвою "Росія". Однак спершу суперник росіян у півфіналі плей-офф відбору збірна Польщі, а згодом і можливі суперники у фіналі, чехи та шведи, відмовилися грати зі збірною Росії, як би вона не називалася.

В результаті, ФІФА дискваліфікувала росіян і поляки пройшли до фіналу плей-офф без гри. Війна призвела також до перенесення матчів плей-офф збірної України з березня на червень 2022 року. Незадовго до початку чемпіонату світу президент ФІФА Джанні Інфантіно виступив з контраверсійною пропозицією укладення перемир'я між Україною та Росією на час проведення "мундіалю".

Замість висновків

Теза "футбол поза політикою" не тільки хибна, але й маніпулятивна. Натомість, справедливою є протилежна їй – "де великий футбол – там велика політика". Це підтверджується всією історією найбільшого футбольного турніру і, особливо, двома останніми чемпіонатами.

Перший з них відбувся в країні, яка на момент проведення змагань була відповідальною за розв'язання війни в Україні та провела вторгнення до Сирії, під маскою "боротьби з тероризмом" вирішуючи власні завдання. А крім того, чинила замахи на власних громадян закордоном.

Другу підозрювали в отриманні права на проведення чемпіонату шляхом підкупу делегатів виконкому ФІФА, а під час будівництва спортивних об'єктів в ній через жахливі умови праці загинули сотні або й тисячі людей.

При цьому президент ФІФА говорив, що чемпіонат світу "змінив думку, яку світ мав про Росію", а на питання про права людини в Катарі відповів пропозицією "зосередитися на футболі".

Тобто, з висновку про "гротескність" фрази "спорт поза політикою" можна зробити ще один, дещо парадоксальний: "Той, хто говорить, що спорт/футбол поза політикою – найбільше "просуває" політику в спорт/футбол".

Саме через використання цієї фрази, як виправдання для проведення подібного рівня турнірів у країнах з авторитарними та тоталітарними режимами, які готові на будь-які витрати, бо розуміють важливість такого "пропагандистського майданчика" для "відбілювання" своєї репутації. Що і є саме політичною метою.

І ось тут виникає питання – а чи є життєздатним це гасло та намагання побудувати спорт та, зокрема, футбол "без політики" в сучасному світі? Є багато підстав думати, що ні.

Це, своєю чергою, породжує інше питання: а чи не варто розпочати велику дискусію про нові принципи та підходи, які адаптували б ідеї П'єра де Кубертена до реалій ХХІ століття?

Є потреба досягти результату, щоб міжнародні спортивні організації в майбутньому при виборі місця проведення Олімпіад, футбольних чемпіонатів світу та подібних турнірів були здатні максимально нейтралізувати політичну інструменталізацію спортивних змагань.

І при виборі господарів задля цього враховували не лише матеріальні обставини (наприклад, наявність відповідної інфраструктури або обіцянки її побудувати), але й ціннісні - зокрема, дотримання країнами-претендентами прав і свобод, хоча б для майбутніх вболівальників. Інакше дорогих "пропагандистських вистав" для "відбілювання" репутації буде все більше.

Зрештою, чому б Україні не стати одним з "флагманів" такої дискусії? Тим паче, маємо право, і не лише, як "жертва агресії" - разом з Іспанією та Португалією Україна офіційно подала заявку на проведення чемпіонату світу у 2030 році.






Пам’яті Ольги Стокотельної: "Нехай назавжди твоє добре ім’я буде між людьми"

В історії українського Руху опору 70-80 років ХХ століття особливе місце належить Ользі та Павлові Стокотельним – особам, які були відданими ідеалам вільної та незалежної України й поєднали своє життя з відомими дисидентами, правозахисниками Надією Світличною та Миколою Горбалем. У квітні цього року Ользі та Павлові мало б виповнитися 162… Саме так двійнята Стокотельні рахували свої роки. Та не судилась. 20 грудня 2023 року Ольга покинула цей світ. Цьогоріч Павло вперше за 81 рік буде свій день народження зустрічати сам.

Як співробітники КГБ намагалися зробити з Івана Багряного «червоного»

У 1950–1960-х роках органи МГБ/КГБ СССР намагалися схилити до співпраці, відмови від антирадянської діяльності й повернення до Радянського Союзу діячів культури, науки і літератури, які опинилися в еміграції. А в разі невдачі розробляли заходи з їх компрометації і навіть ліквідації. Одним із об'єктів такої оперативної розробки був відомий політичний діяч і письменник Іван Багряний.

"Звичайний фашизм": розбір тез про "священную войну" Росії проти України та Заходу

Один із важливих етапів у формуванні російської квазірелігійної доктрини "русского мира", яка за задумом має стати офіційною державною та релігійною ідеологією путінської Росії, відбувся 27 березня 2024 року. У цей день сталася знакова подія – у Залі церковних соборів Храму Христа Спасителя у Москві під головуванням Московського патріарха Кирила було офіційно затверджено "Наказ XXV Всесвітнього російського народного собору", який отримав назву "Настоящее и будущее Русского мира".

Німецька весна на Слобожанщині: війська кайзера та українські гайдамаки в спогадах місцевих

Весна 1918 року. Імперська армія Німеччини та Збройні сили Австро-Угорщини разом з Армією УНР звільняють Українську Народну Республіку від більшовиків. Українсько-німецький наступ пролягав через Слобожанщину і зупинився в районі села Лиски. Публікуємо спогади місцевих мешканців, які були свідками визволення Харківщини.