Радомир Мокрик
Історик. Інститут східноєвропейських студій, Карлів університет (Прага, Чеська Республіка)

Президент Едвард Бенеш: драма в трьох діях

13 березня 1948 року президент Едвард Бенеш повільно спускався сходами Чернінського палацу, де відбувалось останнє прощання з Яном Масариком. Протягом похорону президент не вимовив ані слова. Едвард Бенеш справляв гнітюче враження, котре цілком відповідало загальній атмосфері на похороні Масарика-молодшого. Після декількох інсультів фізичний стан президента був вкрай поганим. Політичні перипетії останніх місяців психологічно виснажили президента. Закінчувалась не лише політична кар’єра Едварда Бенеша – перегорталась сторінка в історії країни.Закінчувалась епоха, котру власноруч творив Едвард Бенеш – один з творців незалежності, «спадкоємець» Т.Ґ. Масарика, символ демократії, політик великих вчинків і доленосних помилок.

Чеський Нобель: Ярослав Сейферт

Телеведучий державного телебачення Чехословаччини, сидячи на невиразному блакитному тлі в студії, так само невиразно вичавив з себе повідомлення: «Сьогодні в Стокгольмі вручили Нобелівську премію з літератури також народному митцеві Ярославові Сейферту». Надворі був 1984 рік, і реверанс Нобелівського комітету в бік письменника соціалістичної Чехословаччини був для пізньо-тоталітарного режиму радше проблемою, ніж визнанням

«Нормалізація» Ґустава Гусака

«Страх. Зі, страху, що його звільнять з роботи, вчитель навчає в школі речей, котрим не вірить. Зі страху за своє майбутнє, учень їх повторює. Зі страху, що не зможе продовжувати навчання, він вступає в Союз молоді і робить те, що йому наказують. … Зі страху через наслідки, люди беруть участь у виборах, обирають запропонованих кандидатів і роблять вигляд, що вважають це справжніми виборами…». Вацлав Гавел дописав текст, котрий отримав назву «Лист Ґуставу Гусакові». Надворі була весна 1975 року, в Чехословаччині панувала «нормалізація», а її незмінним символом був Ґустав Гусак – президент країни та генеральний секретар ЦК КПЧ. Людина карколомної і неоднозначної долі.

Хартія 77: на початку був рок’н’ролл

Зал національного театру в Празі був вщерть заповнений. Сотні провідних діячів чехословацької культури напружено вдивлялися в глибину сцени, де сиділа президія. За спинами сивочолих культурних функціонерів на оксамитовому фоні височів напис «За нові творчі здобутки в ім’я соціалізму та миру». За кафедрою біля президії стояла заслужена діячка культури Іржіна Шворцова і металевим голосом чеканила резолюцію від імені зборів: «… ми зневажаємо тих, хто будь-де в світі (але й в нас знайшлася групка таких відступників та зрадників!) через нестримну погорду, зверхню марнославність, егоїстичний інтерес чи просто за мерзенні гроші відриваються та ізолюються від життя свого народу, його інтересів і стають інструментом антигуманістичних сил імперіалізму…».

Мілан Кундера

Мілан сидів за фортепіано в просторій кімнаті світлого приватного будинку. Малому Міланові ще не було й десяти років, проте музикою він займався з раннього дитинства. Хлопець імпровізував на двох акордах. Раптом до кімнати зайшов роздратований батько, відомий музикант Лудвік Кундера. Він взяв сина на руки й відніс до сусідньої кімнати, де залишив малого під столом, не приховуючи свого роздратування. Лудвік не терпів дилетантства, а імпровізація на двох акордах була саме дилетантством. Його син, Мілан Кундера, засвоїв цей урок на все життя.

Чехословаччина – народження демократії на уламках імперії

У купе потягу, котрий покидав Австро-Угорщину і прямував до Італії, сидів поважний чоловік з доглянутими сивими вусами та капелюхом на голові. Професор філософії, депутат парламенту імперії Габсбургів Томаш Ґаріґ Масарик. Разом з ним в потязі їхала його дочка Ольга. Масарик багато років маневрував між різними політичними течіями, проте в 1914 році, з початком Великої війни, професор прийняв рішення – він зробить все від нього залежне, щоб виникла нова держава – незалежна Чехословаччина. Зараз він прямував в Італію з метою організувати рух опору за кордоном. В разі провалу його задуму, йому і його родині, загрожувала в’язниця. Масарик розумів – або він здобуде державу для свого народу, або вже не зможе повернутися в Прагу.

Шістдесятники: Чехословаччина як вікно у світ

Алена Моравкова, молода чехословацька перекладачка, сиділа в кафе в центрі Києва на Хрещатику і їла морозиво. На дворі був початок шістдесятих років, в СРСР цвіла хрущовська “відлига”, суспільна атмосфера була просякнута оптимізмом, незабаром Гагарін полетів в космос а перший секретар КПРС все повторював з різноманітних трибун тези про настання справжнього комунізму. Моравкова була учасником чехословацької делегації, котра приїхала в Київ на міжнародний ярмарок. Там вона познайомилась із місцевими молодими письменниками. Зараз ці молоді люди сиділи з нею за одним столом: Микола Вінграновський, Іван Драч, Віталій Коротич. Незабаром цих поетів почнуть називати шістдесятниками

Мюнхенський договір 1938: зрада напередодні війни

Годинник на празькому головному вокзалі, пойменованого на честь Вудро Вілсона, показував третю годину дня. З щойно прибулого потягу на перон вийшов високий акуратно вдягнений чоловік поважного віку – колишній міністр торгівлі Великобританії, а нині просто лорд Уолтер Ранcімен. Надворі було третє серпня 1938 року. Лорд Ранcімен прибув в Прагу із непростим завданням – переконати президента Чехословаччини Едварда Бенеша віддати прикордонні області своєї країни німецькому Райху.

Александер Дубчек: усміхнена людина зі Словаччини

Александер Дубчек важко зітхнув. Генеральний секретар ЦК КПЧ протягом 25-хвилинного звернення тремтячим голосом закликав свій народ до спокою та співпраці. Намагався переконати людей, що ситуація під контролем. Але його зітхання в кінці промови було промовистішим за будь-які слова. На дворі було 27 серпня 1968 року. Дубчек щойно повернувся з Москви, де, будучи заручником СРСР, підписав «Московський протокол». На вулицях Праги стояли радянські танки. Празька весна завершилася.

Вбивство за рішенням суду: справа Мілади Горакової

«Птахи вже пробуджуються, починатиметься світанок. Я йду з піднятою головою. Людина повинна вміти програвати. Це не ганьба. Навіть ворог тебе поважатиме, якщо це справжній і чесний ворог. В боротьбі іноді падаєш, а життя – це саме боротьба. Будьте здорові! Ваша і тільки Ваша – Мілада». Докторка Мілада Горакова дописала лист і поставила дату: «2:30 ночі, 27 червня 1950 року». Через три години наглядачі тюрми Панкрац вивели її з камери на задній двір в’язниці. Під першими променями літнього сонця кати затягнули зашморг на шиї Горакової. Після страти її особисті речі були спалені разом з тілом.

Операція Anthropoid

На світанку 18 червня 1942 року в центрі Праги почався незвичний рух. Неподалік Карлової площі, навколо церкви святого Карла Боромейського по вулиці Рессловій збиралися загони CC та гестапо. Понад сім сотень німців під командуванням 17 офіцерів взяли церкву в подвійне кільце. Під першими сонячними променями о пів на п’яту ранку мав розпочатися бій з наперед відомим переможцем

Американська мрія Мілоша Формана

«Передай цю записку мамі, добре?» - Рудольф Форман простягнув клаптик паперу своєму восьмирічному синові Мілошеві. Дитина була щаслива, адже це означало, що сьогодні його звільнять з уроків. Хлопчина побіг зі школи додому, не надавши особливого значення дивній розмові з батьком у шкільному коридорі. Незважаючи на те, що біля батька стояли двоє чоловіків в шкіряних плащах, він запевнив сина, що все в порядку. На дворі була весна 1940-го року, Чехословаччина була окупована німцями. Більше свого батька Мілош Форман ніколи не бачив.

Таємниця смерті Яна Масарика

На світанку десятого березня 1948 кочегари Ян Мерксбауер та Ян Помезний, котрі працювали в Чернінському палаці в Празі, йшли знімати державний прапор з будівлі МЗС Чехословаччини. Повертаючись через подвір’я палацу, Мерксбауер побачив, що під вікнами на подвір’ї лежить нерухоме тіло. Кочегар впізнав міністра закордонних справ, сина Президента-визволителя – Яна Масарика. Мерксбауер побіг до чергового вахтера: «Там лежить Масарик, він мертвий!». Так почалася історія, яка до сьогодні є предметом розслідувань і досліджень. Справа Яна Масарика оточена таємницями та рядом загадкових смертей. На питання «Як помер Ян Масарик?» офіційне слідство досі не може дати однозначної відповіді.

Лютнева драма президента Бенеша

За столом в кабінеті президента Чехословаччини на Празькому Граді сидів сивий хворий чоловік. Президенту Едвардові Бенешу було лише 63 роки, проте постійні хвороби і тиск з боку політичних опонентів цілковито виснажили його. Президент щойно підписав призначення нового комуністичного уряду. Його держава, яку він власноруч засновував, будував і за яку бився десятиліттями, провалювалася в морок комуністичної диктатури. І під вироком Чехословаччині стояв його, Едварда Бенеша, підпис. Одного з найбільших демократів в історії центральної Європи ХХ століття.

Ян Палах: Смолоскип №1

Лібуше Палахова, продавчиня магазину в невеличкому містечку Вшетати, після робочого дня прийшла додому й увімкнула радіоприймач. Був звичайний будній день, 16 січня 1969 року. По радіо передали дивну звістку: у Празі «студент філософського факультету Я. П. вчинив самоспалення». «Який жах…» подумала пані Лібуше але не надала цьому повідомленню надмірної уваги. Ранковим потягом вона мала їхати до Праги на зустріч з сином – Яном Палахом, щоб піти по магазинах і вибрати йому капелюха.

Диво в Чігошті: право на віру за межами соціалізму

«Я нічого не зробив! Я ж навіть нічого не бачив!» - кричав отець Йозеф Тоуфар. Священник другу ніч сидів в карцері – темному вологому приміщенні в підвалі тюрми. Він два дні не їв, шлунок палав від пересоленого супу, який давали «неслухняним» арештантам після декількох днів без їжі. Все тіло боліло – сьогодні знову навідувався інспектор Ладіслав Маха і проводив «екзекуції» - вибивав зізнання. Все тіло було в синяках, ноги опухли. Священник навіть не знав, що знаходиться у спецвідділі тюрми для католицьких священнослужителів у місті Валдіце. І жити йому залишилося декілька днів.

Оксамитова (Р)еволюція у Чехословаччині

17 листопада 1989 року силовики брутально били студентів: кількість поранених людей сягала декількох сотень. Ще того ж вечора Прагою розійшлася новина, що поліціанти забили до смерті одного студента, ця ж інформація миттєво поширилась і в західних ЗМІ.

Радомир Мокрик: Зіткнення історій або «Конєв їде додому?»

Кремль досі живе в світі, в котрому не було пакту Молотова-Рібентропа, в котрому в Будапешті в 1956 році було не громадянське протикомуністичне повстання а «громадянська війна спровокована Заходом», в котрому 1968 року була не окупація Чехословаччини, а «братня допомога».

Радомир Мокрик: «Шлюбний контракт» двох людожерів

На зустрічі Сталін проголосив тост «за фюрера, якого так любить німецький народ», Рібентроп згодом згадував, що тоді в Москві «немов знаходився серед свої партійних колег». Всі були задоволені, можна було починати війну і рвати на шматки сусідні держави. Новоспечені союзники так і зробили.

Радомир Мокрик: Україна за дужками

Другий тур президентських виборів все ближче, а програма та погляди лідера перегонів залишаються досить туманними. Водночас, з тих невеликих уривків, які час від часу лунають зі штабу Володимира Зеленського, можна скласти певне уявлення про світогляд політика-шоумена. "Віру, мову, територію та історичних лідерів", згідно з думкою речника Зеленського Дмитра Разумкова, треба винести за дужки.

«Сила безсилих» Вацлава Гавела

Вацлав Гавел – дисидент, політик, лідер Оксамитової Революції і президент країни, який пропагував «аполітичну політику». Але передусім Вацлав Гавел – письменник і драматург. В певному сенсі Гавел залишився письменником і режисером навіть власної життєвої історії.