Спецпроект

Совєтизація українізацією

На початку 1920-х у складі КП(б)У було лише 24% українців, тож про справжню українізацію, вочевидь, не йшлося з самого початку. Вважають, що основоположником коренізації (відповідник українізації щодо інших неросійських народів імперії) є Владімір Лєнін, котрий зокрема про Україну писав, що «українська культура (мова, школа тощо) протягом віків придушувалися царатом, експлуататорськими класами Росії»...

Прапор Червоного флоту УРСР
uk.wikipedia.org

«Їхня українізація - це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було...» - написав Микола Куліш у п'єсі «Мина Мазайло», доручаючи ці слова нібито негативному й смішному водночас персонажеві дядьку Тарасу. Історія відповіла ствердно не тільки на цю гіпотезу, а й на Кулішеве заперечення цієї думки: «Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів самих лише селян-українців, хто?» - через кілька років Голодомор перетворив це припущення на реальність.

Откуда єсть пошла українізація

Вважають, що основоположником коренізації (відповідник українізації щодо інших неросійських народів імперії) є Владімір Лєнін, котрий зокрема про Україну писав, що «українська культура (мова, школа тощо) протягом віків придушувалися царатом, експлуататорськими класами Росії», а тому «ЦК РКП(б) ставить за обов'язок усім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури».

Це написано в 1919 р., коли Україна ще потопала в селянських антикомуністичних повстаннях. А в 1917 р., після проголошення І Універсалу Центральної Ради, Лєнін указував на те, що «проклятий царат перетворював великоросів на катів українського народу».

Як показала історія, ці слова, на жаль, були хіба тактичним ходом - крок назад - два вперед. Ведучи кількарічну війну на території України, комуністи переконалися в дієвості українського чинника й вимушені були йти на поступки, - звідси ідея щодо так званої українізації.

Найагресивніше до більшовиків було налаштоване українське селянство, переважно українськомовне. Задобривши селян, можна було б залучити його до процесів державного будівництва. Однак, як радив член Політбюро Ґріґорій Зінов'єв, треба «зробити так, щоб ніхто не міг запідозрити, що ми хочемо перешкодити українському селянинові говорити українською мовою». «Через українізацію пролетаріат зможе керувати цілим процесом української культури», - цими словами наркома освіти Миколи Скрипника партія давала зрозуміти, що або українського руху не буде взагалі, або ж він буде комуністичним.

Ще далі пішов керівник КП(б)У в 1925 р. й за сумісництвом «головний українізатор» Лазар Каганович, висловившись про інтелігенцію як про ідеологічного конкурента партії в царині культури: «По сей день частина української інтелігенції на чолі з Грушевським намагається монополізувати керівництво української культури». Каганович дивився на українізацію як на спосіб монополізації культури партією, однак про це волів не говорити.

Пасербиця комуністів

Найбільш непопулярні кроки власне українізаторів, відомі широкому загалові, проголошувалися від імені УСРР. Самі українізатори не грали першої скрипки в українізаційних процесах, а залежали від «керівної ролі» партії більшовиків, неукраїнської як за своїм складом, так і за суттю. На початку 1920-х у складі КП(б)У було лише 24% українців, тож про справжню українізацію, вочевидь, не йшлося з самого початку.

В Херсоні з'являється з цього приводу фейлетон російською мовою під псевдо "В. Чернявый". Комуністам у ньому відведена не остання роль: «Вспомнила украинизация тех, кто ее посылал: «Иди, живи среди тех, кто своей кровью, своей жизнью добывал тебе свободу», а ВКП [Всеросійська Компартія (більшовиків)] говорила: «Обратись к моим сынам-партийцам, они тебя с радостью примут». Вспоминая все это, украинизация горько усмехнулась...».

Одним із напрямків українізації було українське село. Ситуація в ті часи там була вкрай важкою. Люди страждали від так званих ножиць цін, про що заявляли на повен голос навіть у владних органах районного рівня. Українізацію здійснювали в умовах тотального наступу на духовність селянства. Видавалося за дійсне нібито прагнення парафіян закривати церкви (так звані революційність і антирелігійність «75% населення»), людей налаштовували проти священиків, що призводило до наруги над ними.

Водночас селян споювали, тим самим викачуючи з них останні гроші. Почали говорити, що навіть сільські вчителі продалися радвладі за 30 крб та відвернулися від селян, частково це була правда: деякі з них у 1933 р. у ролі активістів обливали людей узимку холодною водою, вимагаючи хліб.

Що українізація могла запропонувати селянам такого, аби вони «полюбили» радянську владу? Українізація прийшла на село у вигляді популістських лозунгів та оголошень українською мовою подібного штибу: «Шановні товариші громодяни!.. [так у документі]» - і далі про необхідність здати чергову кількість натурподатків на користь підшефної частини Червоної армії.

Українізація явилася селянам разом із перекладеними українською мовою «Інтернаціоналом» та «Марсельєзою», що їх треба було співати під час чергової кампанії з заготівлі хліба, а на червоних прапорах, котрі сільрада примушувала купувати в обов'язковому порядку, з'явилися українські літери.

Окрім виразних гасел-за кликів до робітників стосовно перспектив вивчення ними української мови, більшовики не надто піклувалися про справжню українізацію. Не дивно, коли в 1926 р. на селянських конференціях (ще досить демократичних) українські селяни заявляли, що розвитку культури вони не помічають.

Розділити й оволодіти

Середина 1920-х рр. ознаменувалася розколом у таборі української інтелігенції. Пов'язано це було як із закручуванням гайок радвладою, так і з появою нового типу інтелігенції, вихованої в радянському дусі. В першому випадку люди або пристосовувалися до нових умов (як це зробила більшість), або ж замикалися в собі й починали вести відлюдькуватий спосіб життя (як приклад - постать письменника Миколи Чернявського, який із 1926 р. кинув учителювання й жив на пенсію та гонорари ізольовано від су­спільства).

Нова інтелігенція називала стару зневажливо «добродіями» й вірила в щирість українізаційних потуг партії. Показове зізнання молодого студента-україніста, переконаного більшовика, який «зневажає капіталістів та їх прихвоснів [стару інтелігенцію], але має при цьому «якесь вічно хворобливе реагування на питання українізації, відчуття якогось зажиму».

Українізаційні процеси відбувалися в складних умовах процвітання теорії боротьби двох культур (вищість міської «російської» культури над сільською «українською») і безпосередньо залежали від розвит­ку подій у межах цієї теорії. Особливо підігрівало суперечки партійне керівництво УСРР. Так, ідеолог українізації Микола Скрипник стверджував, що «є дві національні культури в кожній національній культурі».

Ігнорування напрацьованого десятиріччями досвіду національного будівництва призвело до девальвації понять «творчість», «творча інтелігенція». Від нової радянської інтелігенції вимагали неухильно дотримуватися класових принципів і відмовитися від загальнолюдських цінностей, гнучкого мислення, треба було беззастережно йти за ідеологічними догмами, без роздумів виконувати будь-який наказ вищих керівників.

Альтернативний комуністичному просвітянський рух, який більшовики зневажливо називали «куркульським», на той час посідав сильніші позиції, просочившись у результаті до органів українізації й проковтнувши їх.

Цей процес Микола Хвильовий назвав «селозуванням», коли «рідненька «Просвіта» у вишиваній сорочці і з задрипаним світоглядом [...], намацавши несподівані для себе можливості (прискорена українізація), робиться «червоною» і «хмарою суне на гóрод».

Опинившись свого часу на своєму місці й уважаючи, що їхня діяльність охороняється такою собі державною священною коровою, як «ленінська національна політика», провідники радянської українізації намагалися охопити якнайбільше галузей культури й освіти, здобути якнайширші права та пов­новаження - заради «прогресу української справи».

Як приклад безмежної та наївної довірливості українізаторів до партії можна навести діяльність Херсонської окружної комісії з українізації. При ній діяли курси українознавства, на яких до вивчення пропонували твори державницького спрямування. Як представника народної поезії радили Івана Мазепу, з літератури ХІХ століття - Панька Куліша («Кумейка», «Чорна рада»), Івана Франка («Мойсей»), із ХХ - «Золотий гомін» Павла Тичини, Олександра Олеся, Миколу Хвильового.

В списку підручників - Микола Зеров («До джерел»), із поміткою «фашистська розвідка» - Дмитро Донцов («Поетка Українського рисорджименту»). Але досить швидко ці твори стали забороненими. До слова, сам Донцов не особливо переймався вірою в українізацію, йому ввижалися глибші процеси: «Те, що тепер укрите на тамтім березі [в УСРР], сто разів цікавіш від усяких українізацій. Маємо діло з духовним здвигом серед українства, глибоким і вагітним необчисленними наслідками».

Початок кінця

За роки наближення народу до партії за допомогою щиросердих українізаторів більшовики спромоглися розбудувати мережу партосередків як у містах, так і на селі. Тож досить було виявити національно-політичну шану до українців, щоб багато хто з них повірив владі.

Насправді ж навіть у розпал українізації Раднарком України на засіданні від 23 вересня 1926 р. підкреслював, що «від співробітника, який працює в установах УСРР, треба вимагати не знання української культури взагалі, а елементарної письменності (писати, читати і розмовляти)». Влада здійснювала контроль над активністю в українізаторських процесах також через обмеження у фінансуванні (скажімо, Державних курсів українознавства).

Коли сам Сталін погоджувався з тим, що більшість партійних і радянських працівників «усе ще пройняті духом іронії і скептицизму в питанні про українську культуру та українську громадськість», то де гарантія, що він сам був далекий від цієї іронії. Фальшиве звучання вимог українізування згори передалося представникам партійно-радянських низів. Як відзначав працівник Наркомату (міністерства) освіти, оцінивши становище в Херсоні, «нема ніякого керівництва справою українізації. На засіданнях, хоч і мовиться мова про українізацію, навіть вносяться обов'язкові постанови з приводу того чи іншого моменту, але все далі записаного не йде».

Фінал

Коли в першій половині 1920-х років влада прагнула певною мірою протистояти як «великодержавному шовінізму» [російському], так і «буржуазному націоналізму» [українському], то з другої половини акцент став невмолимо змінюватися не на користь націоналізму і його «носіїв».

Показовою для цього процесу є думка засудженого у справі Херсонської філії Спілки визволення України (СВУ) викладача Володимира Скрипниченка, який ще в 1929 р. стояв на позиціях шкоди «як шовінізму українського, так і великодержавноросійського», котрі виклав у своєму «покаянному» листі, що, звичайно, не характеризувало його як людину, яка «йде в ногу з часом».

Понад те, одна з владних інституцій, а саме Центральна комісія національних меншин України, на початку 1927 р. вводить своєю резолюцією нове тлумачення завдань українізації: «Успішне проведення українізації та здійснення засобів [ймовірно, заходів], передбачених радянською владою у галузі національної політики висуває завдання якнайкращого обслуговування російського населення на Україні». В цьому ж документі українцям закидають виявлення ними нібито «майоризування [зневаги] прав інших національностей», а також прояви... «українського великодержавного шовінізму»!

У «великодержавність» могли погратися лише великі харківські столичні бонзи, не погоджуючись усім РНК УСРР із рішенням РНК СРСР про вживання російської мови на підприємствах союзного значення, які провадять кореспонденцію в межах однієї республіки (лютий 1926 р.).

Також будучи не будь-ким, а Григорієм Петровським, учинити розгін у невеликому окружному містечку за один лише стіл із українських освітніх справ у відділі освіти. Звинувачення в націоналізмі натомість посипалися в середині 1930-х рр. на українізаторів нижчої та середньої ланки, й уже потім вони, намагаючись виправдатися, звинувачували органи Наркомату освіти - його керівництво, Центральну комісію з українізації, куди, цитуючи, «наперлися бандити».

Радянська українізація була насамперед засобом здійснення комуністичних цілей та ідей, і коли на місцях ця політика спричинила значно більший відгомін, аніж очікувалося, влада не могла не застосувати застережних заходів і поступово, в міру виконання українізацією своєї «совєтизуючої» місії, згортати її й карати винуватців її поступу.

«Прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной». Тьотя Мотя з "Мини Мазайла" Куліша (грає Наталка Ужвій)

Запобіжним заходом можна також вважати нав'язування українцям усвідомлення своєї руськості/російськості (як приклад: «невже ти не руська людина?» - тьотя Мотя з п'єси «Мина Мазайло»). Українізація, ініційована комуністами, поглибила традиційну прірву між народом та державою разом із загостренням міжнаціональних відносин.

У той період очевидними були неповноцінність українізації, її постійне негласне обмеження владними важелями - недостатнє фінансування, наявність територій, де українізація не проводилася - національні округи, райони та сільради. При цьому активістам інкримінували «досягнення насильницької українізації, дискредитацію національної політики ВКП(б) та Радянського Уряду».

Так радвлада відмежувалася від «насильників-українізаторів», які ні бито самі собі провадили українізацію, не зважали на «справжні» директиви. Робити з українців державницьку націю ніхто не збирався.

Джерело: "Український Тиждень"

Причини масового полисіння дітей у Чернівцях влітку 1988 року

Взятися за написання цієї статті спонукали мене публікації, у яких протягом 30 років після трагедії, що зачепила багатьох чернівчан, продовжують поширювати брехню про причини масового полисіння у Чернівцях. І найголовніше, що змусило це зробити - передчасний відхід у вічність мого колеги по роботі та товариша - Анатолія Галіна, який у часи тоталітарного режиму не побоявся піти проти системи, завдяки зусиллям якого стали відомі справжні причини полисіння у Чернівцях влітку 1988 року.

"Редактор" Василь Мудрий і його "Діло"

У списку тих, кого дуже хотіли завербувати в 1930-ті роки працівники НКВД СССР, був тодішній голова Українського національно-демократичного об'єднання – найпотужнішої західноукраїнської парламентської партії і головний редактор найстарішої української галицької газети "Діло" Василь Мудрий.

Як Роман Шухевич-"Щука" тричі березневу Тису перепливав

Роман Шухевич був чудовим плавцем, чемпіоном українських національних змагань з плавання. У нього була цивільна мрія – до 40-річчя переплести протоку Ла-Манш. Готувався, тренувався, багато плавав. Але на практиці – довелось боротись з окупантами й тричі долати Тису. Не для того, щоб втекти від відповідальності. А для того, щоб виконати свій обов'язок вояка, борця за незалежну й соборну Україну.

Яким був радянський лад? Судження історика

Деякі експерти пов'язують оптимістичні для нас перспективи в російсько-українській війні з відходом Владіміра Путіна від влади. Однак він є надто пересічною фігурою, яка не заслуговує сполученого з нею терміну "путінізм". Ми повинні усвідомити самі і переконати союзників у тому, що Російська Федерація являє собою екзистенційну загрозу для всіх народів, які потрапили в орбіту Кремля. Конкретна фігура очільника російських панівних кіл – справа другорядна. Ця країна готова порушувати встановлений світопорядок за будь-яких умов.