Долати минуле таки потрібно

Я закликаю подолати нашу залежність від минулого. Цим минулим є режим т.зв. «обмеженого доступу», ендемічними хворобами якого є бідність та авторитаризм. У всьому світі він склався історично і довгий час був нормою. Тільки що в останні двісті років все більше і більше країн виходять з нього. І майже всюди рецепт виходу один і той самий: прихід до влади політичної еліти, яка має політичну волю міняти країну.

 

Від редакції: минулого тижня ми публікували колонку Володимира В'ятровича – Нотатки на берегах книги Ярослава Грицака "Подолати минуле: глобальна історія України". Сьогодні ж до Вашої уваги відповідь Ярослава Грицака на цей матеріал.


Володимир В'ятрович розмістив у Фейсбуці "нотатки на берегах" моєї книжки. Я не користаюся соціальними мережами, і про ці нотатки дізнався від своїх знайомих. Оскільки правила доброго тону зобов`язують відповідати на тій самій платформі, на якій була критика, то я вирішив розмістити мою відповідь на цій сторінці. Із зазначеної вище причини я не відповідатиму на коментарі до цього допису.

Перш за все, хочу подякувати Володимирові В'ятровичу за увагу до моєї книжки. Я вітаю кожну критику, особливо ту, котра змушує переосмислювати певні положення і тези. Боюся, однак, що ці нотатки не зіграли такої ролі.

Поясню пункт за пунктом. Прошу читачів вибачити, що пояснення вийшло довгим. Тим, у кого нема часу або терпіння прочитати усі мої пояснення, досить прочитати пункт 3. Хто ж має і час і терпіння, прошу дочитати до кінця.


1. Володимир В'ятрович пише: "Місцями він (Грицак – Я.Г.) справді вміло вписує українське минуле у світовий контекст (особливо, коли йдеться про події, знайомі автору як фахівцю з історії 19-20 століть), але часом "глобалізація" обертається в невдалі спроби "натягнути" історію України на світову.

Від цього втрачається глибина аналізу, головний наратив історії України стає плитким і поверховим. Окремі тези (на кшталт впливу відкриття Америки на створення українського козацтва) звучать оригінально, але непереконливо".


Моя відповідь
: Згадана теза з моєї книжки звучить інакше: відкриття Америки мало вплив не на СТВОРЕННЯ українського козацтва – але на його РІСТ. Власне, ця теза не є оригінальною.

Поява південноамериканського срібла на європейському ринку внаслідок цього відкриття привела до революції, що у свою чергу стало однією (хоча не єдиною!) причиною другого закріпачення селян на Сході Європі. На зв'язок між другим закріпаченням і козацьким повстанням під проводом Богдана Хмельницького вперше вказав Ерік Гобсбаум ще у 1958 році (див.: "Seventeenth Century Revolutions," Past and Present, 13, 1 (April 1958), p.63).

 
Битва під Берестечком. Картина А.Орльонова

Як мені розповідали мої старші колеги, цю тезу повторив на початку 1970-х Омелян Пріцак у своїх лекціях у Гарвардському університеті – він теж говорив про результати відкриття Америки для українських земель.

Його лекції залишаються неопублікованими, але недавно вони стали доступними в інтернеті. Питання, чи я описав цю тезу переконливо чи не переконливо, залишаю без коментарів – про це вирішувати не мені, а читачам.


2. Володимир В'ятрович пише: "Загалом в тексті книги багато оригінальних гострих тез, здатних радше викликати інформаційний ажіотаж, ніж наблизити до розуміння минулого… Наприклад, часто повторювана ним і суперечлива теза: "історична пам'ять має таке саме відношення до справжньої історії, як наркотик до ліків — вона дає відчуття швидкого задоволення, але не ліквідує хворобу". Висловивши (точніше вчергове повторивши її,) автор жодним чином не намагається пояснити чи обґрунтувати, просто веде розповідь далі".


Моя відповідь
: Історична пам'ять не дорівнює знанню про минуле. Навпаки: історична пам'ять за означенням і з неминучістю є викривленням справжньої історії.

Як писав Ернест Ренан у своїй відомій сорбонській лекції "Що таке нація" (1882), "Забута історія, або краще сказати, історична помилка є одним з головних чинників творення нації" (ориґінал: L'oubli, et je dirai même l'erreur historique, sont un facteur essentiel de la création d'une nation).

Я зустрічав більш радикальний переклад цієї фрази, що звучить так: "Неправильне розуміння історії є підставою існування нації". Але який переклад ми б не брали до уваги, зміст залишається незмінним: нація не може існувати без історичної пам'яті, а національна пам'ять має бути не правильною, а зручною.

Зокрема, одною з умов цієї неправильної, але зручної уяви про минуле є згода на забування деяких "незручних" моментів. Ренан наводить приклад, як французи стараються не згадувати про Варфоломіївську ніч.

 
Ернест Ренан

Звідси його висновок: "розвиток історичних досліджень часто буває небезпечним для національності". Іншими словами, кожна молода людина, яка закінчує історичний факультет, має робити вибір: або будувати історичну пам'ять, або займатися історичними дослідженнями. Робити одне і друге тяжко, хоча й можливо (Ренан є французьким націоналістом – але як історик він не вагається нагадувати французам правду про їхнє минуле).

Я залишив цю фразу у книжці без розшифрування, бо як я пишу у вступі, короткі фрази вимагають довгих пояснень. Натомість я вибрав іншу тактику: сама книжка є поясненням цієї тези. Хто уважно прочитає, той зрозуміє, про що мені йшлося.


3. Володимир В'ятрович пише: "Саме надмірне використання цього інструмента і завдало найбільше шкоди тексту. Іноді захоплення метафорами заводить автора надто далеко від опису минулого, аж у світ фантазій. Наведу приклад красивої метафори в тексті, який демонструє надто вільне поводження з історією. Приклад, який безпосередньо стосується теми, якою я багато років займаюся як історик: польсько-український конфлікт в роки Другої світової війни.

"У ніч на неділю 11 липня 1943 року загони УПА напали одночасно на кілька десятків польських сіл. Серед тих, хто дав наказ провести каральну акцію, був повстанський командир Клим Савур (Дмитро Клячківський). Стоячи на високій могилі у ніч акції, він спостерігав із задоволенням — як писав у своїх спогадах один з націоналістів — за загравою пожеж, у яких горіли навколишні польські села".

Гіпотеза про кілька десятків (в деяких роботах — понад сотню) знищених 11 липня 1943 польських сіл не знаходить жодного підтвердження в джерелах. За польськими, українськими та совєтським джерелами тоді справді мала місце антипольська акція, яка охопила кільканадцять (тобто до 20) населених пунктів (сіл та хуторів).

Натомість перебільшена польськими істориками кількість нападів на польські села стала хибним засновком, з якого зроблено висновок про масштабну антипольську операцію, "генеральний антипольський наступ", який нібито мав відбутися одночасно мало не по всій території Волині. А звідти, знову-таки, зроблено висновок про існування наказу, що приписував цілковите знищення поляків, надавав антипольським виступам чітко продуманого характеру масштабної етнічної чистки.

Але це ще не вся "метафоричність" опису події.

Яскравий образ Клима Савура, який "спостерігає з високої могили за палаючими селами" — вигаданий.

 
Дмитро Клячківський

По-перше тому, що немає жодних спогадів "одного з націоналістів", де б мало про це йтися. По-друге, навряд чи є на Волині якась висока могила, з якої видно кілька десятків сіл."


Моя відповідь
: Такі спогади таки є. Це "Записки повстанця Миколи Андрощука", видані у серії "Літопис УПА" (книга 13). Ось цитата зі с. 37:

"Якраз в той час на півдні (Волині – Я.Г.) перебував к[оманди]р УПА Клим Савур, з наказу якого в ніч з 29 на 30 червня, якраз в другу річницю проголошення Самостійності у Львові — була переведена загальна акція УПА на рештки польських колоній.

В акції брали участь крім відділів УПА, всі боївки в терені. В ту ніч к[оманди]р Савур і к[оманди]р Еней були на Бущанських хуторах, звідки з високої могили обсервували, як довкола палали заграви пожарів, як вияв протесту всім зайдам-чужинцям, що посягають по українську волю і землю".

Це джерело лежить "на поверхні" – книжка видана у серії "Літопис УПА".


4. Володимир В'ятрович продовжує:

"Чимало інших яскравих тез, гіпербол та метафор в книзі, теж не допомагають зрозуміти минуле, а радше заплутують вдумливого читача.

Ще кілька прикладів.

"Якби нації мали паспорти, то в українському під датою народження писало би "1914". Гарно, яскраво, але заперечує усе сказане в попередніх розділах про шлях становлення модерної української нації (паралельний до шляху інших націй), який тривав принаймні з ХІХ століття.

"Це не означає, що української нації не було, — намагається пом'якшити сказне Грицак, — вона існувала, але лише в уяві кількох десятків, у кращому разі — сотні тисяч мешканців української території, які вважали себе українцями. Решта з майже тридцяти мільйонів потенційних українців були переважно селянами".

А звідки такі підрахунки? А чи можна не вважати українцями селян, в яких портрет Шевченка висів під рушниками поруч з іконами? А тисячі селян, які ставали активістами українських організацій (спортивних, просвітницьких, господарських) до 1914-го?

 
Українські січові стрільці

А ті, які в 1914-му зголосилися в лави Українських січових стрільців, — стали українцями якраз напередодні? А український національний рух до 1914 року, з якими змушені були рахуватися в Російській та Австро-Угорській імперіях, з яким гостро конкурував польський національний рух, міг існувати швидше, ніж "народилася нація в 1914-му"? А численні громадські організації, політичні партії, серед яких вже бути ті, що чітко вимагали незалежності України, теж діяли в період "до народження нації"?"


Моя відповідь
: я би волів бачити докази того, що українські селяни перед 1914 р. масово виявляли національну свідомість. Без доказів таке твердження є тільки голослівною спробою видати бажане за дійсне.

Ось мої докази. Ми не маємо аж так багато спроб соціологічних опитувань перед 1914 р. Але ті поодинокі, які існують, дають нам досить сумну картину. На початку ХХ століття провели опитування серед 420 робітників цукрових заводів у Центральній Україні – котрі, переважно, були місцевими селянами: 319 назвалися "руськими", 16 – "малоросами" і 44 – "білорусами".

Це не означає, що вони належали до трьох різних народів. Найімовірніше – що до одного й того самого народу, але називали себе по-різному. "Білорусами" вважали себе ті, хто думав, що розмовляє мовою "білого" (тобто російського) царя. Яка це була мова, самі вони не могли сказати. Частина казала, що їх мова "православна", частина взагалі не могла відповісти.

Такий хаос зберігався щонайменше до перших десятиліть ХХ століття. Всього лише яких сто років тому, у 1918 році, анонімний британський аґент в Україні доносив військовому міністерству про настрої серед місцевого селянства:

"Коли спитати простого селянина в Україні про його національність, він відповість, що він православний; коли ж заставити його сказати, є він великоросом, поляком чи українцем, він відповість, що він селянин; якщо ж наполягати на тому, якою мовою він розмовляє, то він скаже, що розмовляє "тутейшою мовою".

Можна, звичайно, дістати від нього відповідь, що він "руський", але ця заява навряд чи визначає питання про його відношення до українства; він попросту не думає про свою національність у тих поняттях, що інтеліґенція".

 
Чернігівщина, початок ХХ сторіччя

Інша ситуація була у підавстрійській Галичині, де перед 1914 р. існував сильний національний рух. Його сила базувалася, зокрема, на мережі національних організацій, що діяли по селах. Але чи була галицька ситуація радикально іншою?

Ось спогади національно свідомого сільського священика о. Филимона Тарнавського. У селі, де він був парохом, місцевий аґітатор переконував селян, що вони повинні називати себе українцями.

"Коли зайшов до хати старого ґазди Михайла Калужки сказав йому, що він українець. Михайло Калужка пішов до коршми і спитав арендаря Шаю Венґляра, що то є українець? Шая Внеґляр сказає йому:

- Українець то такий бідака, що вже десь там скраю за селом мешкає, а ви, прецінь, господар в середині села, та де ж Ви українець! Я б його до суду подав за таку велику образу."

Тарнавський завершив свою розповідь словами: "Це свідчить, що назва українець в тих часах (рік 1897-й) ще многим навіть не була знана".

Я не знаю конкретних досліджень, котрі говорили би про зміни у рівні національної свідомості серед галицьких українських селян між 1897 і 1914 р. – тому не можу тут нічого сказати. Можу припустити лише, що зміни були. Але чи були вони масовими? Сумніваюся. Я народився і виріс у селі на Стрийщині, у серці – якщо можна так сказати – бандерівського руху. Священик сусіднього села вів щоденник. Ось цитата з цього священика, що стосується 1918-1919 р.:

"Ідея соборної України в народі слаба. Війська, замучені у всесвітній війні, ставилися до своєї справи слабо. Скрізь дезертирство. Тому пригожий момент не використаний. Тому програлисьмо".

Моя гіпотеза полягає в тому, що український національний рух у Галичині перед 1914 р. мав острівковий характер: він був сильним там, де на селі був національно свідомий священик чи вчитель, який до того ж вів активну громадську роботу.

Прикладом є діяльність о. Михайла Зубрицького у с. Мшанець: завдяки його активній роботі це село видало ціле гроно національних діячів, селянських синів, і їхні потомки є знаними зараз у Львові та Галичині інтеліґентами.

 
о. Михайло Зубрицький

Перехід від острівкової до масової націоналізації галицького села стався головним чином у міжвоєнну добу. Тут знову не можу опертися на конкретні дослідження – українські історики воліють досліджувати історію інтелігенції, натомість дослідження селянства сильно занедбані, зокрема тому, що вони вимагають більше вправності і більше часу. Тому обмежуся тут до цитати зі спогадів відомого львівського художника Карла Звіринського, який народився у 1923 у с. Лаврові на Старосамбірщині:

"ще коли мені було 6-7 років майже всі в селі звали себе "русинами". Слово "українець" лише почало, з великими опорами набирати права громадянства і витіснювати слово "русин"… В Лаврові, населення якого становили виключно українці (якщо не рахувати "Posterunku policji pаństwowej"), [національне] усвідомлення йшло милевими кроками.

В 20-ті рр. – ніяково було називати себе українцем. У 30-ті - стидно звати "русином". Як гриби по дощі в селах почали появлятися читальні "Просвіта", кооперативи підпорядковані РСУКу, релігійні товариства, а перед самою війною тов. "Луг", яке стало дуже популярним серед молоді, і до якого я належав з братами".

У своїй книжці я намагаюся показати, що саме перша світова війна була тим переломним моментом, яка запустила масову націоналізацію селян, і то не лише у колишній підавстрійській, але й підросійській частині. Завдяки війні та революції українська нація, яка перед 1914 р. була лише потенційною можливістю, після 1914 р. стала твердою реальністю. І власне у цьому сенсі я говорю про 1914 як про рік народження української нації.

Припускаю, що Володимир В'ятрович переносить те, що він знає про Галичину у міжвоєнну добу, на період перед 1914 роком. До слова: припускаю, що саме у міжвоєнну добу у селянських хатах з'являється звичай вішати на стіну поряд з іконами портрети Шевченка, а часто й Франка.

На користь цього припущення говорить масова акція "Просвіти" щодо випуску і поширення цих портретів. Також про це мені розповідали мої батьки. Я не знаю про такі приклади з-перед 1914 року, хоча не виключаю, що вони могли існувати.

Говорячи про Шевченка й українське село перед 1914 р.: на початку ХХ ст. Борис Грінченко попросив сільських вчителів провести опитування про те, наскільки селяни знають чи розуміють Шевченка. Через брак місця опускаю деталі і перейду зразу до висновку, який зробив Грінченко на підставі цього опитування: "Ми справді маємо великого поета, але в мужичій хаті його ще не знають або мало розуміють".

 
Село Трипілля, Київщина, 1914 р.

Отак то виглядає реальне історичне минуле – і воно сильно відрізняється від того, що ми про нього думаємо чи пам'ятаємо.


5. Володимир В'ятрович пише:
"Погроми визначають характер української національної революції", — пише Ярослав Грицак про події 1917-1921. Звісно, погроми мали місце на українських теренах (які входили в так звану "межу осілості" єврейського населення), але говорити, що вони визначали характер української революції — це твердити, що вони були однією з цілей цієї революції".


Моя відповідь:
По-перше, наведена цитата неповна. Ось як мала би звучати у повному вигляді "Погроми визначають характер української національної революції. Вони стали візиткою, за якою її часто впізнають у світі". Надіюся, вдумливий читач зрозуміє, про що мені йшлося: не про те, що українська революція була погромною – а про те, що так про неї часто пишуть і думають.

По-друге: те, що визначає, не є ціллю. Це ще одна підміна понять – так само як підміна історії історичною пам'яттю. Ціллю української революції було створення української національної держави. І в цьому полягала одна з засадничих різниць між українською і російською революціями. Бо у російському випадку мова йшла про завоювання влади у державі, яка існувала задовго перед 1914 р.

Погроми не планувалися і не проводилися лідерами української революції. Навпаки, їхнє ставлення до національних меншин було дуже ліберальним – що, до слова, закидали їм міжвоєнні українські націоналісти. Однак через складне переплетіння обставин у 1919 р. – у ситуації війни "всіх проти всіх" та ескалації воєнного насильства – українська революція, попри наміри своїх лідерів, трансформувалася у погроми. Я пишу про цю трансформацію як трагедію – і характер цього опису свідомо чи несвідомо іґнорують згадані "нотатки".

 
"Всім, всім ‒ смерть погромщикам [...] наказую провокаторів негайно розстрілювати, повідомивши про це населення. Надалі в таких випадках вимагаю твердости і рішучої розправи з такими провокаторами по закону військового часу. Головний Отаман Петлюра" 
Фото: ЦДАВО України


6. Володимир В'ятрович пише:: "[Грицак пише]: "Українське село ніколи не жило так добре, як в 1920-ті". Це про штучний голод 1921-1923, про придушення чекістами повстанських рухів на селі, яке тривало до середини 1920-тих, чи про початок колективізації з 1928 року?"


Моя відповідь: По-перше, масова колективізація українського села почалася не у 1928, а у 1929 р. До того часу вона була в'ялою і маломасштабною. По-друге, ані штучний голод 1921-1923 р., ані придушення чекістами повстанських рухів не були центральними подіями в історії українського села 1920-х років. Статус і поведінку селян визначає те, скільки і якої землі вони мають.

Тому центральною подією в історії українського села 1920-х було те, що практично зник земельний голод – найбільшої соціально-економічної хвороби, від якої страждали селяни перед війною. Внаслідок розгрому поміщицьких господарств у 1917–1919 роках площа селянської землі в Україні зросла на 67.3%.

Після скасування розверстки і впровадження непу здійснилася стара селянська утопія – жити з праці власних рук. Відновилися проґресивні тенденції в землеробстві, екстенсивні системи почали витіснятися інтенсивними. Селяни стали краще і ситніше їсти, зокрема більше споживати м'яса. Внаслідок покращення добробуту виразно впала смертність.

Село помолодшало, було повне сил та енергії. Падало також число неписьменних. Майже у кожнім селі були селяни, що за роки війни й революції побували в різних державах, багато чули і бачили, і могли будь-якого комуніста-пропаґандиста "посадити у калошу".

Зрозуміло, це селянське щастя у багатьох відношеннях було надщербленим і не могло тривати довго. Але заперечувати його чи вдавати, начебто його не існувало, щонайменше нерозумно.

У кожному разі, коли у 1930 р. українське село масово повстало проти колективізації сила і масштаб його опору значною мірою визначалося досвідом 1920-х: розпробувавши у 1920-і роки смак свободи і добробуту, воно мало що захищати.


7. Володимир В'ятрович заперечує мою тезу: "Молодими націоналістам залежало на тому, щоб загнати все українське життя у підпілля, а там у підпіллі вони автоматично стануть головною українською політичною силою".

І пише: "Та ні, це не молоді націоналісти заганяли українське життя у підпілля. У них не було таких цілей (вони готувалися до революції, а не підпілля), ані ресурсів. Це робила окупаційна польська влада, яка скорочувала можливості для легального українського життя, з метою його поступової ліквідації."

 
Степан Бандера в горах (по центру, на передньому плані) 
Джерело: Архів ЦДВР


Моя відповідь: Польські репресії не виключали спроб молодих українських націоналістів загнати українське життя у підпілля: вони діяли рука в руку, хоча й із цілком протилежних мотивів. Це переконливо показав Роман Висоцький у своїй передмові до збірки "Пацифікація Галичини 1930 року. Документи. Том І" (2019).

І ця спроба загнати українське життя йшла всупереч цілям старшого покоління націоналістів, яке творили ОУН у 1929 р. На відміну від молодих краєвих націоналістів, вони дійсно бачили леґальний і нелеґальний сектори як два крила українського руху. Не беруся судити, хто з них був правий чи неправий.

Єдине, що можу сказати: розвиток міжвоєнної політики залишав все менше місця для леґальної парламентської діяльності – і то не лише у міжвоєнній Галичині та Польщі, але й у більшості країн на європейському континенті. Перенесення фокусу розповіді на зовнішні обставини не звільняє від обов'язку говорити про внутрішній розкол у міжвоєнному українському націоналістичному русі, котрий потім вилився у боротьбу між "мельниківцями" та "бандерівцями".

Цей розкол мав характер конфлікту поколінь – між старшими націоналістами, котрі виросли в ліберальній Австрійській імперії і мали досвід леґальної роботи, і молодими, яким за обставинами авторитарної міжвоєнної Польщі цей досвід був цілком невідомим.

Ба більше, останні вважали ліберальну політику причиною поразки національно-визвольних змагань і робили ставку на національну революцію. Про цей поколіннєвий конфлікт багато написано, але найкращим текстом, на мою думку, залишається стаття Зенона Пеленського "Між двома конечностями" у збірнику "Євген Коновалець та його доба" (Мюнхен, 1974).

 
Євген Коновалець, Микола Сціборський і ін. Париж, 1929 р.


8. Володимир В'ятрович пише, цитуючи мене: "Боротьба між Заходом та Сходом нагадує боротьбу між шекспірівськими Монтеккі та Капулетті. Вона триватиме доти, поки україномовний Ромео не покохає російськомовну Джульєту".

І далі: "Красиво, романтично, але надто далеко від того, що відбувається в країні, де далеко не конфлікт між російськомовним Сходом (він справді виключно російськомовний?) і україномовним Заходом є визначальним. Загалом явно перебільшена теза про внутрішнє протистояння Сходу і Заходу, швидше нагадує публіцистику початку 2000, ніж спробу зваженого аналізу".


Моя відповідь: Критикуючи, варто було би бути точним. Ніде у книжці я не пишу ані про те, що КОНФЛІКТ між Заходом і Сходом є ВИЗНАЧАЛЬНИМ, ані про те, що Схід є ВИКЛЮЧНО РОСІЙСЬКОМОВНИМ. Той, хто знає і читає мої статті, може підтвердити: я постійно виступаю проти цих перебільшень (можу покликатися на мою дискусію з Миколою Рябчуком про дві чи двадцять дві України). Публіцистичне перебільшення тут якраз зі сторони критики.


9. Володимир В'ятрович пише:
"На противагу двом "крайнім" Українам, Грицак шукає середину, яка має стати основою для формування країни: "Третя Україна "золотої середини", ані Заходу, ані Сходу, але Центру, як географічного, так і політичного".

І знаходить її втілення у … відверто проросійському публіцисті Михайлі Дубинянському. Не полінуйтеся ознайомтеся з його творчістю на сайті "Української правди"".


Моя відповідь: Михайло Дубинянський є російськомовним, а не проросійським публіцистом. Я не знаю жодного його тексту, де би він виступив проти української незалежності, заперечував євроатлантичну інтеграцію чи пропаґував "русский мир". Якраз навпаки.

І тезу "золотої України" він сформулював ще у 2010 р. Тому, боюся, порада ознайомитися з його теперішньою творчістю на сайті "Української правди", не дасть уяви про його погляди на ЦЕ питання.

 
Михайло Дубинянський


10. Володимир В'ятрович пише: "Актуалізація зусиль зі зміцнення української мови на думку Ярослава Грицака в кращому випадку марна, а то й шкідлива.

"Україна ніколи не була одномовною і, напевно, навряд чи коли-небудь такою стане… Загальна історична тенденція показує, що практика мовних заборон та репресій найнеуспішніша".

Але чому йдеться лише про обмеження російської? Чому не про підтримку української мови з боку української держави? Чому не наведено успішних прикладів саме такої політики, наприклад, відродження чеської мови чи івриту? Врешті, а зміни в мовній ситуації в нашій країні за останні роки?

Їх легко можна помітити, проаналізувавши соціологічні опитування 2014-2021 років. Натомість, Грицак використовує соціологію до 2015 року і констатує: "Нам треба навчитися жити з мовним питанням. Воно як хронічна хвороба, котра докучає, але від неї не вмирають".

Не зрозуміло, що саме автор вважає хворобою. Не двомовність, бо її він описує як норму. Тоді спроби зміцнення української мови?"


Моя відповідь: Ніде у своїй книжці я не пишу про двомовність як норму, а спробу зміцнення української мови – як хворобу. Це все "фантазії на вільну тему", і мені вони не належать.

Хворобою я вважаю не зміцнення української мови, а мовне питання взагалі. Бо якби воно не було хворобою, тоді ми б про нього в Україні не дискутували і не приймали відповідне законодавство: для чого лікувати те, що є здоровим?

Я не чув про мовне питання у теперішній Польщі, хоча у міжвоєнній Польщі воно існувало. Мовне питання не виникає само по собі, воно є "подарунком минулого". Україна має історію складнішу за польську – Польща навіть у складі Російської імперії цивілізаційно не належала до "русского мира", за комунізму вона була "найвеселішим бараком у комуністичному таборі", і польська культура ніколи не була так зачищена і спровінціоналізована, як українська. Тому наш "подарунок минулого" є складнішим і тяжчим.

 
Світлина ілюстративна

Оскільки мовне питання має в Україні глибші історичні коріння, нам із ним доведеться ще жити довго. Вистачить, припускаю, не лише на наших дітей, але й на внуків. Моя теза полягає не в тому, що це питання треба іґнорувати.

Моя теза полягає в тому, що я хочу, щоб дискусії про мову ми, наші діти і наші внуки вели не на голодний, а повний шлунок. А щоб це сталося, важливішими за мову та історичну пам'ять є інституційні реформи – у першу чергу створення незалежних судів. Інакше, боюся, за пару десятків років в Україні буде дуже мало притомних людей, які зможуть взагалі про щось дискутувати.

Україна щороку втрачає 250 тис. переважно молодих людей і належить до 10 країн світу з наймасовішою еміґрацією. До слова: на цьому списку вона є єдиною європейською країною, решта дев'ять є країнами Азії та Африки. Саме такий стан речей, на відміну від мовної проблеми, я вважаю набагато серйознішою проблемою.

Науковою мовою ці проблеми називають проблемами економічно відсталих країн, і вважають, що ці проблеми мають історичні коріння. Тому стратегія успішних країн значною мірою полягає у подоланні минулого.

Дуже добре про це написав покійний уже Дмитро Фурман – один із найкращих істориків сучасності і, до речі, великий друг України й українців.

"Минуле живе з нами, наше життя, наші почуття і думки немалою мірою визначені подіями не лише недавніми, але й тисячолітньої давнини. І тут діє одне "правило". Чим менше ми знаємо про цей вплив минулого, чим менше визнаємо його вплив, тим більше ми від нього залежимо, тим більше наосліп ми рухаємося накатаною дорогою. І навпаки, чим більше ми розуміємо свою залежність від минулого, тим краще бачимо, яка дорога – накатана, тим більше ми – господарі власної долі, які впевнено дивляться в майбутнє".

Ця цитата полегшує мені перехід до останньої порції "критики-відповіді".


11. Володимир В'ятрович пише:
: "Закінчу тим, з чого, напевно, слід було почати відгук — з назви.

Зв'язок між двома її частинами геть неочевидний і не стає таким навіть після прочитання книги. Незрозуміло, яким чином подолання минулого може розширити погляд на українське минуле чи, навпаки, глобалізація української історії допоможе подолати минуле.

Загалом, чому минуле треба долати? Адже долають перешкоду, хворобу, щось, що заважає. Звісно в українському (як будь-якому іншому) у минулому є речі, від яких варто відмовитися заради руху в майбутнє. Але точно не варто долати усе минуле, адже воно є джерелом досвіду, корисного для руху вперед.

 

Теза про потребу "подолання минулого" схожа на раніше озвучувану Грицаком пропозицію історичної амнезії як способу вирішення проблем сьогодення в Україні. При цьому Ярослав Грицак покликався на "успішний" досвід іспанського примирення, аж поки не став очевидним крах цієї політики навіть там.

"Якщо Україні вдасться колись подолати свою історію, то люди на зразок Омеляна Ковча займуть у пантеоні українських героїв найвище місце", — пише автор.

Якщо б українці подолали свою історію, відкинули б її, то Омелян Ковч не просто не зайняв би жодного місця в жодному пантеоні, а зник би у цілковитому забутті. Бо подолання минулого не передбачає не лише жодних пантеонів, але й жодних героїв, яких залишають позаду як баласт."


Моя відповідь: Історичне минуле не дорівнює пам'яті про історичне минуле.

Я не закликаю подолати історичну пам'ять взагалі. Це непотрібно і неможливо. Про те, що я розумію під подоланням минулого, я написав у вступі (с.12).

Я закликаю подолати нашу залежність від минулого. Цим минулим є режим т.зв. "обмеженого доступу", ендемічними хворобами якого є бідність та авторитаризм. У всьому світі він склався історично і довгий час був нормою. Тільки що в останні двісті років все більше і більше країн виходять з нього. І майже всюди рецепт виходу один і той самий: прихід до влади політичної еліти, яка має політичну волю міняти країну.

Іспанія вийшла з цього режиму після смерті Франко, у відносно пристойному економічному стані без більших політичних потрясінь – значною мірою завдяки політиці історичної амнезії. Так само вдалося вийти з цього режиму Польщі після революції "Солідарності" у 1989 р.

На відміну від Іспанії, Польщі не треба було тоді займатися політикою пам'яті. Проблеми з історичною пам'яттю її все одно наздогнали, як і теперішню Іспанію. Але подолання минулого не означає, що зникають проблеми з історичною пам'яттю. Й Іспанія, і Польща дискутують зараз про своє минуле. Але вони роблять це не на голодний шлунок, і в ЄС та під парасолькою НАТО.

 
Перепоховання Франсіско Франко

Те, що вдалося Іспанії та Польщі, не вдалося Росії, Білорусі та іншим країнам "русского мира". Україна теж була в ньому. Його коріння старші за Російську імперію і навіть за Московське царство – вони сягають ще давньої Русі. Оскільки коріння "русского мира" довгі, втекти з нього особливо тяжко.

Україна значною мірою далі в ньому залишається, хоча за тридцять років своєї незалежності відбігла від нього дуже далеко. Як далеко і чи невідворотно, боюся, будемо бачити у найближчі місяці. Цей "русский мир" зараз стоїть біля наших кордонів, загрожуючи нашій незалежності – а всередині країни він проявляється у спробі судової розправи не над порушниками закону ВЗАГАЛІ, а КОНКРЕТНО над опонентами влади.

Не буду питати, чи таке минуле треба подолати. Це буде дешевий публіцистичний трюк, бо відповідь є надто очевидною. Але щоб минуле подолати, треба почати інакше дивитися на нього. І це те, що я пропоную у своїй книжці. Не більше – але й не менше.

А накінець про о. Омеляна Ковча. Мушу тут повторити історію, яку уже розповідав раніше, і у тих читачів, які уже її чули, прошу вибачення за це повторення. Декілька років тому я спитав свого шведського колегу, хто є сучасними історичними героями Швеції.

Питання застало його зненацька, він про це не думав, і після декількох секунд мовчанки сказав: "Можливо, Абба". І це при тому, що у минулому Швеція була одною з найбільш мілітаризованих держав і її минуле багате вождями і королями!

Різні обставини потребують різних героїв. Подолання минулого не скасовує історичні пантеони, як вважає Володимир В'ятрович. Воно просто творить новий набір імен і нову ієрархією. Це не конче означає, що усі старі герої кануть у забуття – мені тяжко уявити, щоб з українського Пантеону коли-небудь зник Шевченко!

Однак коли і якщо Україна подолає минуле, то я би дуже хотів, щоб герої на зразок о. Омеляна Ковча займали у ньому найвище місце. Але разом ще з однією новою категорією героїв: тими політичними лідерами, які зреформували країну та стали символами українського успіху.

Петро Балог: Совковий Коростень

Пам'ятник комсомольцям Коростеня переназвали на честь "молоді Коростеня ХХ століття", то ще монумент червоному комдиву Миколі Щорсу став називатися пам'ятником "Учасникам Української революції початку ХХ століття". Погруддя коростенському більшовику Лук'яну Табукашвілі, який служив начальником бронеколони 1-ї Української радянської армії та бронепотяга "Комуніст Коростенського району" в 1919 роках перейменували на пам'ятник "залізничникам-коростенцям"

Віталій Гайдукевич: Безсистемність. Нагороди

Велика війна – багато героїзму і підстав для нагородження. Нагородна справа (як і будь-яка) потребує системного підходу. Одразу зафіксую – Україна вже давно потребує реформи нагородної системи. Система - це коли існує чітка ієрархія нагород і відзнак: державні ордени, хрести, медалі, відомчі хрести, відомчі медалі, решта відзнак

Сергій Стуканов: Не сумніваймося: вони знищать все

Усвідоммо кришталево ясно: вони знищать ВСЕ, до чого дотягнуться їхні руки. Не сумніваймося: знищать. Якщо не знищать, то викрадуть і привласнять. Це їхня мета: знищити нас як окрему націю і культуру. А "довести" світові, що нас немає і не було, звісно, простіше, коли нема доказів (артефактів) нашого існування.

Сергій Стуканов: Сім аргументів на користь 8 травня

Продовжувати й надалі відзначати День перемоги 9 травня - значить лишатися в рамках совєтської парадигми про "звільнення пів Європи". Натомість відзначення Дня перемоги над нацизмом 8 травня означає для нас усвідомлення, що нацизм тоді, в 1945 році, було подолано, але московська загроза лишилася непереможеною