Спецпроект

Сальдо чи сальто великих грошей

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР проголосила Декларацію про державний суверенітет України, але усі банківські розрахунки і далі йшли через центр, через Москву. Тотальне москвофільство 90-х вражає: спеціалісти, закони, навіть куди рухатись економіці — все орієнтувалося на колишню столицю імперії. Закон України про банки прийняли 20 березня 1991 року, на кілька місяців пізніше за аналогічний московитський закон — всі колишні совєцькі республіки приймали закони під копірку «старшого брата».

 

Що читаємо? Ковтун Алла. Сальдо великих грошей: Історія фінансово-банківської системи України у спогадах причетних. К.-Чернівці: Букрек, 2020


Книга Алли Ковтун більше схожа на підбірку матеріалів по темі: куца оповідь про 90-і щедро здобрена уривками інтерв'ю з учасниками подій тих часів.

Ярослав Солтис, організатор першого в Україні комерційного банку «Укрінбанк», описує досвід кредитування в умовах ще совєцької економіки. Кредит, який видали заводу «Маяк» на вдосконалення головки бобінних магнітофонів, повернули за півроку — магнітофони були ходовим товаром. При ставці в 7% річних на одному кредиті заробили 140 000 рублів — більше, ніж уся зарплата колективу за рік.

Потім видали кредит «Криворіжсталі» — п'ять мільйонів рублів готівкою, гроші возили літаком, після чого кошти в банку скінчилися. Їх почали збирати в громадських організаціях та профспілках — позаяк гроші лежали в Держбанку під 0%, керівництво охоче віддавало на депозит під 2%.

Найцікавіше читати, як банк отримав гроші партії: спочатку міськком Компартії України віддав гроші на депозит під 2.5%, але коли дізналися, щоб обкому партії дають 5%, то запросили стільки само.

ЦК почав вимагати 5.5%, бо «вони ж ЦК», проте обком і міськком знову рознюхали і запросили таку саму ставку. Любо-дорого читати, як патріархи комунізму торгувалися за долі проценту наче на базарі!

В травні 1991 року з'ясувалося, що з усіх республік на той час найбільш кредитоспроможними та реальними платниками валюти і золота були Росія, Узбекистан і Вірменія, які мали відповідні поклади і ресурси.

 
Декларація про державний суверенітет України

Україна була найбільшим експортером залізної та марганцевої руди, вугілля та металу до країн соціалістичного табору, проте отримувала за це так звані перевідні рублі, які нікому не були потрібні. Росія активно просувала питання розподілу боргів Совєцького Союзу, які оцінили в $75 млрд, з яких частка Росії склала 61%, а України — 16.37%.

Наша країна єдина з колишніх республік СРСР не погодилася з «нульовим варіантом» та зажадала розподілу не лише боргів, але й активів. За офіційними даними 1985 року золотий запас СРСР складав 2400 тонн, а на початку 1991-го тодішній голова Держбанку Віктор Геращенко звітував про три каси, «набитих грошима»: ЦК КПРС, КҐБ і Сбєрбанку — лише в касі КҐБ було $25 мільйонів готівкою.

Щоправда, до цих даних варто ставитися обережно, адже книга насичена туманними натяками, «загадковими збігами обставин», конспірологією про «таємні операції спецслужб» та роздумами про «альтернативні версії» подій.

9 вересня 1991 року Президія Верховної Ради України запровадила купони багаторазового використання, а з 10 січня 1992-го українці мали отримати власну готівку — купонокарбованці.

Україна залишилася в рублевій зоні, а українські підприємства не бажали переводити валютні рахунки з «Внєшекономбанку» у Москві до України, позаяк «м. так удобнєє», та й загалом керівники підприємств цікавилися лише тим, щоб виробити та відвантажити, а не реалізувати, продукцію.

 
Купонокарбованці

У книзі відсутній наратив чи хоча б натяки на нього, тож читачу доведеться інтерпретувати розповідь самотужки. На щастя, деякі теми очевидні, наприклад, відносини Московії та України: 2 січня 1992 року Росія під керівництвом Єгора Гайдара скасувала «внутрішні ціні» на енергоносії та запровадила розрахунки за них в твердій валюті.

Поки українці сперечалися про вихід з рублевої зони і запровадження власної валюти, Росія вже на початку року підписала договір про співпрацю з МВФ. Однією з перших вимог Фонду стало обмеження емісії, тоді як в Україні емісія грошей за 9 місяців 1992 року склала 241 млрд крб, тобто, лише за рік збільшилася майже в 45 (!) разів.

Ставку рефінансування в Росії підвищили до 80%, в той час як Україна рефінансувала під 30%. Сотні українських підприємств поспішили розмістити гроші, позичені вдома, на депозитах у російських банках. Багато хто їх так і не повернув: 200 мільйонів рублів вінницького «Хімпрому», які осіли в російському Центробанку, пішли на оплату зовнішнього боргу України Росії; пізніше підприємство занепало.

Росія з 1 липня перейшла на передоплату незалежно від форм власності, а от українські підприємства продовжували відправляти продукцію в Росію без будь-яких попередніх оплат. Станом на червень в Україні обліковувалось 400 мільярдів не отриманих карбованців за продукцію, відправлену у країни СНД.

«Артемсіль» навідправляла в Росію солі на 50 мільйонів карбованців заборгованості, натомість просила в українських банків кредит на 20 мільйонів карбованців, щоб оплатити тару... для майбутніх поставок солі на Росію!

Чернівецький м'ясокомбінат тільки в 1992 році поставив без оплати в Санкт-Пєтєрбург м'ясопродукції на 120 мільйонів карбованців. Підприємства Миколаївської області відвантажили до Росії продукції на 1.3 мільярда карбованців, які так і не отримали, тож вимагали в уряду.

Натуральний дурдом: Миколаївська облрада проголосувала за рішення з вимогою до центрального офісу Агропромбанку дозволити обласним дирекціям банку проплачувати платежі, навіть якщо на консолідованому рахунку немає грошей (!)

 

1 липня 1992 року державний борг перед Росією становив $1.5 млрд, але винити треба лише себе: тоді як Московія встановила внутрішні та зовнішні ціни, Кременчук відправляв в Тюмень КрАЗи за внутрішньою ціною України.

Так формувався дисбаланс і борги: валютні резерви країни в 1992 році складали... 13 тисяч доларів! Коли цю суму оголосили на закритому засіданні Ради, якийсь депутат сказав «Тю! У мого кума і того більше».

МВФ почав працювати з Україною у вересні 1992 року, проте більшість наших урядів намагалися дурити Фонд. Історія з заступником голови НБУ Дмитром Зайченко демонструє ставлення чиновників до інституції, яка намагалася допомогти оздоровити економіку.

Олександр Шаров, який тоді консультував НБУ, якось зайшов до Зайченка і побачив у нього на столі візитівку Мішеля Камдессю — директора МВФ у 1987-2000 рр., проте Зайченко відмахнувся: «А, фонд якийсь заходив, зараз цих фондів... Голова не зміг з ними зустрітися, довелося мені...»

Поняття про міжнародні фінанси були настільки викривлені, що голова НБУ не вважав за потрібне зустрічатися з директором-розпорядником МВФ.

 
Мішель Камдессю

В усіх постсовєцьких країнах існувала проблема високих цін на енергоносії, тому уряди Естонії, Латвії та Литви пішли на непопулярні заходи і зрівняли зовнішні та внутрішні ціни.

Люди сиділи в напівхолодних приміщеннях, але стабілізували валюту, приборкали інфляцію та запустили національну економіку. Так вони виборювали реальну незалежність.

Україна пішла іншим шляхом: утримувала низькі ціни на енергоносії, комуналку, збільшувала від'ємний торговий баланс і знецінювала карбованець.

Гроші закачували безконтрольною емісією на все підряд — від зарплат та індексацій до видатків на численні «соціальні програми». Навіть в бюджеті 1997 року (!) існував рядок про фінансування піонерських організацій.

У 1993 році інфляція перетворилася на гіперінфляцію і сягнула 10 256%. Готівкова маса в обігу збільшилася в 29.7 раза. 9 серпня в.о. прем'єра Юхим Звягільський «зупинив» падіння карбованця до долара запровадженням фіксованого курсу. «Росте? Не дозволимо! Стоять!»

Валюти від цього на ринку більше не стало, і винен в тому числі сам Звягільський: у 1993 році указом Кабміну він «продав» з держрезерву грецькій фірмі «Уквар Петролеум» 200 тисяч тон авіаційного пального, гроші за яке так ніколи і не поступили — збитки склали $5 млн, що більше, ніж золотовалютні резерви країни на той час.

ВВП у 1992 році в порівнянні з попереднім знизився на 16.5%, у 1993 — на 14.2, в 1994 — аж на 23%. Україну накрила валютна криза, а ідей, як з неї виходити, ніхто не пропонував. 17 листопада 1993 в обіг введена купюра в 100 тисяч карбованців, на яку можна було купити три десятка яєць. Віднині кожен українець став мільйонером — варто боятися своїх бажань, адже сталося як зі списанням боргів по комуналці, які тепер списують автоматично.

 

Левову частку книги складають інтерв'ю з експертами, тож пару слів про них: Ярослав Солтис згадує цікаве, Олександр Деркач (Яготинське) пише кумедні мемуари (хоч вперто не може вивчити українську), Ігор Юшко засуджує люстрацію 2014 року і критикує ринок, але всіх перевершив Олександр Падалко, який розповідає про «грамотних партійних спеціалістів», цитує Лєніна і ставить поруч з Черчиллем та Арістотелем «радянських ідеологів».

Помилки безжально критикують і точно знають, як треба було зробити правильно; «героїв» минулого згадують шанобливо по імені та по-батькові, а «злодії» та «розбійники» залишаються безіменними.

Наталія Гребеник бідкається, що раніше всі були моральні та ідейні, а тепер в Нацбанк йдуть виключно «за грошовими потоками». Такий дуже український варіант «раньшє било лудшє».

Виділяється хіба Олександр Пасховер, який стверджує, що в України не було шансу побудувати кращу державу, бо ми пішли по найскладнішому шляху — демократичному. Але Ковтун різко заперечує йому, що шанс був (але пруфів не буде).

Проте якщо тверезо оцінити прочитане, то Пасховер таки має рацію, адже вихідні дані в України були жахливі: не існувало спеціалістів з банківської справи, а ті, хто щось знав, подалися в Москву чи комерційні банки.

Курс карбованця до долара встановлював Кабмін, а в парламенті постійно лунали пропозиції встановлювати курс голосуванням «з руки». Навіть після відкриття валютної біржі курс штучно регулювали в курилці, а якось голова НБУ Стельмах просто не підписував лист з пропусками для дилерів, бо вимагав, щоб курс був таким-то.

 
Олександр Пасховер

«Але це ж не ринок! — А мені байдуже, мені стабільність потрібна!» Це могла бути (і була) натуральна історія успіху, але є якась вселенська іронія в тому, що «Сальдо» потрапило до рук якраз в той час, коли НБУ як інституція активно розвалюється під керівництвом нового голови.

Цій книзі, чи, радше, підбірці матеріалів по темі, критично не вистачає «ущільнення», вичитки і структуризації. Подекуди мова спотворена канцеляритом; книга охопила лише п'ять років з 1989-го по 1994-ий; простенька структура з поділом на роки погано поєднуються з інтерв'ю, де кожен поринає у минуле без уваги до хронології.

Забагато речень закінчуються журбинними трьома крапками ностальгії за романтичною Україною — цим настроєм книга дуже нагадує мемуари Віктора Ющенка «Недержавні таємниці», що може й не дивно, адже третій президент має безпосереднє відношення до банківської справи.

Попри всі ці більш ніж суттєві проблеми книги є, однак, беззаперечний аргумент на її користь: коли українець пише українською про Україну, то навряд чи матиме конкурентів на своїй нерозораній ниві.

Спроба змалювати розвиток банківської системи в Україні 90-х виявилася невдалою, але тут все одно знаходиш багато цікавого. Терра новітньої нехудожньої літератури України надто інкогніта, щоб щось пропускати.

«Десять міліонів пятсот тищ. І крапка». Українцям нав’язують суперечливі дані про жертв Голодомору

Скільки українців загинуло від голоду у 1932–33 роках? Війна за цю відповідь триває вже кілька років. У вересні вона спалахнула з новою силою через оприлюднення нових даних: 10,5 мільйонів жертв, з них 9,1 млн в Україні.

Початок (не) братської колонізації

Сотня років знадобилась Росії, щоб нав’язати свою владу і запустити процес широкомасштабної колонізації України. Зусилля царату були спрямовані на цілковиту асиміляцію та інтеграцію у політичній, економічній, соціальній, культурній та духовній сферах суспільного життя.

Ніч розгону. Міленіали з Пласту, які не пішли з Майдану

Раннім ранком 30 листопада близько 2000 «беркутівців» атакували протестувальників, які залишались на Євромайдані. Ця ніч змінила історію України. Наступного дня – 1 грудня – сотні тисяч киян вийшли на масову акцію протесту. Ким були ті, хто залишився ночувати на Майдані Незалежності? Попри те, що основні лідери Євромайдану напередодні ввечері (29 листопада) фактично закликали розходитись. Прирікаючи тих, хто залишається, на маргіналізацію протесту. Як це вже було під час мовного Майдану.

Розстріляні під Базаром. Спогад учасника Другого зимового походу

"Я козак 6-ї стрілецької дівізії від себе і козаків, яких я знаю, кажу вам: ми знаємо, що нас чекає і ми не боїмось смерти, але до вас служити не підемо. Коли ж ви нас поб'єте, то знайте, що за нас вам помстить ввесь український нарід..."