Спецпроект

Спецслужби Росії проти власного населення

Спецслужби Росії неодноразово трансформувалися від моменту народження — ВЧК-ОГПУ-ГПУ-НКВД-МГБ-КГБ-ФСБ, — змінювалися керівники і назви структури, але дещо залишалося незмінним: держбезпека завжди базувалася на Луб'янці і боролася за владу

 

Назва на обкладинці дещо вводить в оману: спецслужби Росії боролися не за світове панування — вони діяли всередині країни і проти власного населення. Боротьба з контрреволюцією, іноземними спецслужбами, «проіскамі враґов» і шкідників слугували радше прикриттям справжньої місії — боротьбу за владу на території «вєлікої і нєдєлімої».

Такий наратив вибудовує Юрій Фельштинський, точкою відліку для якого стає створення 7 грудня 1917 року Всеросійської надзвичайної комісії для боротьби з контрреволюцією і саботажем (ВЧК), а 2036 рік обрано як наразі крайню дату правління російського царя Путіна.

Розповідь розпочинається з імперативу брехливості усієї совєцької історіографії, «мільйонів томів якої не містять жодного слова правди». Першою «жертвою» розвінчання стає міт про «дєдушку» Лєніна як беззаперечного авторитета та лідора партії: Центральний комітет партії ігнорував директиви Лєніна напередодні жовтня, як і Другий Всеросійський З'їзд Рад — жодна з цих інституцій не бачила в «дєдушці» вождя і керівника.

Ніщо так не висвітлює самотність Леніна, як питання сепаратного Брестського миру: за підписання миру з кайзерівською Німеччиною з 400 членів більшовицької фракції Московської ради лише 13 підтримали пропозицію Леніна. Протоколи засідань чомусь не збереглися, і таке повторюватиметься неодноразово; лише іноді автору вдається відновити історичну точність — наприклад, коли документи дублювалися у пресі.

6 липня 1918 року співробітники ВЧК Блюмкін і Андрєєв увійшли в німецьке посольство і вбили посла Мірбаха. Бездарністю та нахабністю спецоперація нагадує недавню новічкову оборудку глядителів шпилів: мало того, що вижили двоє безпосередніх свідків вбивства, так чекісти ще й залишили в посольстві портфель зі «справою Мірбаха» та мандати на ім'я Блюмкіна й Андрєєва з підписом Дзержинського.

Вбивство німецького посла стало першою серйозною спецоперацією совєцьких чекістів: задумом Дзержинського було спровокувати Німеччину на розрив Брестського миру, що мало призвести до відставки Леніна з посади голови Раднаркому як автора проваленої політики.

Вбивство Мірзаха досить добре задокументовано, тоді як з замахом на Леніна 1918 року ситуація складніша. Офіційна версія виглядає сумнівно — я не кажу, що це брехня, але так написано в російській вікіпедії: затримана Фаїна Каплан при собі не мала зброї, не могла повідомити ніяких подробиць власного вчинку, сиділа «сіра та обмежена», однак її поспішно звинуватили та начебто розстріляли.

Фельштинський детально реконструює день замаху та пропонує відмінну від «офіційної» версію подій: теракт вчинили агенти ВЧК Лідія Конопльова та Ґріґорій Сємьонов, яких відрядили задля дискредитації есерів як найбільшої опозиції більшовикам.

 
Фаїна Каплан

Аналіз вміло підсвічує білі плями офіційної версії, проте версія автора хоч і має внутрішню логіку та заснована на фактах, звучить все-таки не надто переконливо, позаяк ґрунтується на показаннях агентів ВЧК, для яких брехня була правилом життя.

«Спецслужби у боротьбі за владу» — книга насамперед історіографічна: вона переповнена фактологічним матеріалом, що перетворюється у певну проблему, адже навіть частковий аналіз вимагає чималих зусиль. Зауваження щодо реконструкцій стосуються радше сполучення фактів у повноцінну історію, ніж про видумування альтернативної історії в найкращих традиціях російської науки.

Не менш ретельно досліджується протяжний хворобливий стан, який закінчився смертю «дєдушки» Леніна, хоча назвати чоловіка у віці 53 років «дєдушкою» могла лише схиблена совєцька пропаганда. Фельштинський знаходить публікації газети «Руль», свідчення професора Клемперера та заяви більшовиків, відтворює політичні розклади того часу, словом — засновує припущення про отруєння Леніна [Сталіним] на солідному масиві даних.

Русскіє історики заперечують навіть можливість такого злочину тим, що «Сталін тоді ще не трансформувався в того Сталіна, яким його знають» — аргумент настільки ж «залізний», як і версія, що «Путін не міг збити МН17, бо йому це не вигідно».

Тимчасом ціанистий калій згадується навіть у спогадах Сталіна — примітка скрупульозно вказує на сторінку 252 шістнадцятого тому. Справді дивує в цій детективній історії з купою невідомих поява діда Путіна: Спиридон Путін тоді працював кухарем на тій самій дачі Горки, де ув'язнили Леніна.

Фельштинський висновує, що «дуже великою ймовірністю Леніна труїв дід Путіна», але в кожному жарті є частка правди. Спадковість пояснювала б маніакальну звичку труїти політичних опонентів і неугодних.

Наратив міцніє з наближенням до сьогодення: навіть російська пропаганда не змогла б заперечити той факт, що 12 листопада 1982 року Совєцьку державу очолив голова КГБ Андропов, а в 1999 році вождем Російського царства став директор ФСБ Путін.

Спиридон Путін
Спиридон Путін

Прологом до захоплення влади було створення постановою Президії ЦК КПРС від 24 жовтня 1955 року №П165/XXI-оп інституту «офіцерів дієвого резерву» — витвору настільки масштабного, що в це важко повірити.

В цивільний сектор країни почали засилати на роботу співробітників КГБ так само, як раніше засилали за кордон шпигунів. Міністерства, підприємства і відомства мали утримувати нахлібників власним коштом, що збільшувало тиск на і так хирляву економіку Совєцької держави.

Спецслужби нарешті взяли реванш, а призначення Андропова завершило захоплення влади, так само як пізніше призначення ботоксного голови ФСБ поховало «офіційну владу» після короткого періоду пертурбацій розпаду імперії зла.

В новій Росії інститут «дієвого резерву» перетворився на «апарат прикомандированих співробітників [ФСБ]», і якщо про перших в мережі інформація досить куца, то про других її не приховують: стаття 15 федерального закону 1995 року «Про федеральну службу безпеки» дійсно описує можливість прикомандирування як в державні органи, так і в «установи, підприємства та організації незалежно від форм власності».

«Хороший русскій» давно перетворилося на український мем, тож варто відзначити й виняток. 16 вересня 2021 року Європарламент схвалив «жорстку» резолюцію про стан відносин з Росією, в якій «розрізняє російський народ та "застійну авторитарну клептократію на чолі з довічним президентом" Володимиром Путіним».

Україна привітала цю резолюцію, натомість Фельштинський підкреслює, що «в основі всієї піраміди [влади в Росії] лежить народ», а «85% росіян підтримали анексію Криму і нинішню політику президента».

«Залишається фактом, ... що більшість росіян (навіть ті, хто зовсім недавно покинув батьківщину) ... вже обміняли свободу на стабільність», — пише історик, чим ототожнює [більшість] росіян, навіть емігрантів, з путінською державою, а на таку заяву мало в кого вистачає тестикул.

Фельштинський висловлюється категорично: «... в сьогоднішній Росії бути демократом означає ... виступати проти російської держави та російського керівництва у всіх його починаннях» і «вболівати за Україну, оскільки його країна (Росія) — агресор, який почав проти України війну».

Рецепт боротьби проти цієї «фашистської» держави у історика відрізняється від сповідуваного колективним Заходом — «з фашизмом треба розмовляти лише з позиції сили».

 
Знесення пам'ятника засновнику радянських спецслужб Дзержинському. Москва, 21 серпня 1991 року

Цей текст народжувався чи не найважче за весь 2021 рік, і об'єм книги (600 сторінок) тут ні до чого — важко звести вкрай різнобічні враження від книги до єдиного знаменника. Тут захват і недовіра, історіографія поруч з вільною інтерпретацією, водночас читається як захопливий історичний роман, адже «на основі реальних подій».

Фельштинський зловживає «очевидно» та «ймовірно», проте найкращим доказом на користь книги слугує сама реальність, оскільки написання відгуку супроводжувало кілька разюче суголосних новин.

Колишній прем'єр Франції Франсуа Фійон увійшов до ради директорів найбільшої нафтогазохімічної компанії Росії «СИБУР», чим поповнив лаву підгодованих високопосадовців на службі Кремля (Фельштинський згадує про італійських популістів, чеського президента Земана та члена правління Газпрому Шрьодера ).

Дослідника сталінських репресій історика Юрія Дмитрієва засудили ще на 15 років строгого режиму і, зрештою, Верховний Суд РФ ліквідував організацію з розслідування репресій в СРСР «Міжнародний меморіал». Флеш рояль. Явка з повинною.

Дослідження дивує неодноразово, але деякі факти таки «підривають»: за даними Московського центру постіндустріального суспільства, 15% працюючих чоловіків у Росії зайняті в різних силових відомства. Частка силовиків та пов'язаних зі спецслужбами людей зросла з 3% у часи Горбачова до 43-50% після відходу Єльцина, і з роками сягнула 70-80%.

Масштаби проникнення держбезпеки вражають: фактично, від «нормального» суспільства не лишається жодних слідів — самим скелетом суспільства тепер є держбезпека та її міньйони. Потворне явище.

Книга змушує дещо по-новому поглянути на Росію, хоча куди вже гірше. Дякую видавництву Наш Формат та перекладачу Сергію Громенку і рекомендую.






Як не проголосили незалежність. Перший Універсал у деталях

Універсал писали у Малій Раді. Есери запропонували дуже короткий текст. Утім багатьом присутнім він здався надто радикальним. Тоді свій варіант запропонував Володимир Винниченко

Капітуляція Петра І, пенсія Кримському хану і боротьба за незалежність України

В 1700 році московити мали обрати нового патріарха. Замість цього Петро І відміняє патріархат і планує стати найвищим цивільним і релігійним лідером країни. Він оголошує себе рятівником християнського світу від ворогів Господа в Османській імперії. Вимагає передати йому ключі від Храму Гробу Господнього та інших святих місць в Єрусалимі. Коли йому це не вдається — він вирішує захопити Константинополь, щоб привласнити місто з витоками православ‘я, підкорити Візантійську імперію і отримати статус «Третього Риму». Мріє отримати титул імператора і бути похованим у Софійському соборі в Константинополі

Ватикан, витоки східної політики та війна в Україні

Католицька Церква свідомо визначила Східну політику, маючи дві можливості: або гостро протиставитися комунізму і «героїчно загинути» на тих землях, або «в динамічно змінній ситуації у світі шукати більш ефективних шляхів, які б привели до кінцевої перемоги»

Балканська скалка Гітлера

Готуючись до нападу на Радянський Союз, Гітлер розраховував убезпечити свої фланги в Південно-Східній Європі шляхом захоплення всього Балканського півострову. З погляду на те, що італійські союзники приносили Гітлеру більше проблем, ніж користі, Німеччина вимушена була допомагати «вступитися» за Муссоліні в Греції, оскільки зрив операції «Барбаросса» був цілком вірогідним. У березні 1941 року на основі договору про вступ Болгарії до «Пакту Трьох держав» на її територію вводяться гітлерівські частини, котрі розпочинають просування безпосередньо до грецького кордону