Спецпроект

Вбити голодом, забрати золото

З перших сторінок читача атакують російсько-совєтські меми, серед яких згадки про Торгсин у творах українофоба Булґакова. «Російскую ґосударствєнную бібліотєку» історик «по старінкє» кличе «Лєнінкою». Виплати Совєтського Союзу за мирними договорами країнам Балтії називає «подаркамі». І навіть назви глав — «От Москви до окраін» — сигналять про неподолане імперське мислення

 

Єлєна Осокіна — найбільша дослідниця Торгсину, чиї праці вперше з’явилася в російській серії «Історія сталінізму» під час короткої відлиги 1990-их, коли імперія оговтувалася від «травми», щоб кинутися в обійми путінізму. Достоїнства дослідження беззаперечні — перед нами пишна та різнобарвна історія Торгсину. Вже самі передумови виникнення «золотовалютної установи» — це глибокий та різнобічний аналіз державних фінансів.

Осокіна прослідкувала за скороченням золотовалютних резервів Совєтського Союзу з 1.7 млрд золотих рублів успадкованого від Російської імперії до 90 млн в 1925-х роках, відстежила правовий статус цінностей від повної конфіскації 1918 року через «НЕПівську» легалізацію до повторної криміналізації наприкінці 1920-х, та доповнила картину сюжетом про знищення Совєтами власного золотовидобування та відродження галузі американцем за американськими лекалами Джоном Літтлпейджем.

Торгсин витончено пов’язано з совєтськими спецопераціями викрадення румунського золота та «майже легального» викрадення (в обмін на так ніколи й не підраховану зброю) золотого запасу республіканської Іспанії. Керівник останньої оборудки, Артур Сташєвскій, очолить Торгсин у найкритичніші для Совєтів 1932-33 роки.

Юрій Фельштинський напевне оцінив би, що Торгсин пов'язали з всюдисущими совєтськими спецслужбами, позаяк одним Сташєвскім не обійшлося.

Перший очільник Торгсину Мойсей Шкляр до призначення працював під прикриттям у Всесоюзному общєстві «Крєдітбюро», яке на початку 1930-х років шукало у населення іноземні поліси страхування та документи успадкування та відбирало з двадцятип’ятивідсотковим «відкатом» державі.

Біографії керівників Торгсину дещо лаконічні, позаяк Осокіну свого часу не пустили (і вже певне ніколи й не пустять) в архів ОГПУ-НКВД-КҐБ-ФСБ.

Російський історик знаходить беззаперечні докази спланованості Голодомору в п’ятирічному плані Торгсину, де крива валютних надходжень затухала після короткочасного злету у 1932-1933 рр., що планувальники пояснювали, відповідно, «ізвєстнимі затруднєніямі і пєрєбоямі в снабжєнії» та подальшим «улучшєнієм жизні в СССР».

Торгсин у Москві. 1931 рік
Торгсин у Москві. 1931 рік

Керівництво усвідомлювало й географію голоду, адже за планом 1933 року в Україні мали скупити цінностей на 28 мільйонів рублів — стільки, скільки й в «елітной Москвє (29 млн руб.) с єйо большім столічним потєнціалом», і «даже вторая по значімості послє Москви Лєнінґрадская контора получіла план почті в два раза мєньшє украінского (15 млн)».

Вирок однозначний — «Торгсин задумувався як кампанія експлуатації голоду». «Золото для індустріалізації», в порівнянні зі строгою та значно лаконічнішою працею Миколи Гороха, можна назвати книгою майже художньою — так доладно вона виписана, збагачена і скомпонована.

Золото - державі?

Проте заперечити глибину історичного дослідження неможливо так само, як і імперіалістичність праці. З перших сторінок читача атакують російсько-совєтські меми, серед яких згадки про Торгсин у творах українофоба Булґакова (на що грішив й Микола Горох).

«Російскую ґосударствєнную бібліотєку» історик «по старінкє» кличе «Лєнінкою». Виплати Совєтського Союзу за мирними договорами країнам Балтії називає «подаркамі». І навіть назви глав — «От Москви до окраін» — сигналять про неподолане імперське мислення.

Це лише вершина айсберга, адже московскість історикині дається взнаки щоразу, коли вона заступає за межі дослідження та малює глобальніший наратив, де на кону сама «честь» російсько-совєтської імперії.

Єлєна Осокіна знаходить та заселяє надзвичайно комфортну «гібридну» нішу в просторі між «тоталітарною» школою західною совєтології та подальшими «ревізіонізмами».

Тоталітарне бачення сталінізму «лише як деспотичної системи» для російського історика «не може пояснити ні стабільність режиму, ні ностальгію мноґіх людєй по ушєдшєму рєжіму, ні достіжєнія СССР, наіболєє внушітєльним з яких була побєда во Второй міровой войнє» (чому не в «Вєлікой Отєчєствєнной»?).

 

Росіянка відштовхується від тоталітарної школи та розвиває своє «концептуальне розуміння сталінізму як своєрідного симбіозу державного регулювання та ринку».

В контексті Торгсину це означає демонстрацію «участі суспільства у втіленні та модифікації планів держави, а також відносну самостійність їхніх планів та стремлінь», тож як влада Совєтів визначала роботу Торгсину, так і «люди пріспосаблівали його під себе».

«Приспособлєнієм» названо звернення людей у торгсинах приймати на додаток до золота дорогоцінне каміння та решту цінностей (була навіть (невдала) спроба продати Торгсину дві картини художників фламандської школи). Така поведінка означала елементарне бажання вижити, однак для Осокіної Торгсин — «історія винахідливості і влади, і самих людей».

«Полєзность Торгсіна для общєства» трактується так, що «якби руководство страни в пошуках валюти продовжувало експортувати за безцінь дедалі більше ресурсів, масштаби ґолодной траґєдії виявилися б значнішими». Викачування золота під загрозою голодної смерті перетворюється у російського історика на рятувальну спецоперацію благодійного характеру.

«Моралістичну» критику сталінізму відкинуто заздалегідь; особливо в такому праві відмовлено українцям, позаяк «українська історіографія зациклена на темі Голодомору», а українські праці про Торгсин хиблять на «емоционально-облічітєльний тон».

Емоції мають бути приємними: Осокіна відзначає «емоційну насиченість совєтської буденності» — «отстоял чєловєк в очєрєді шєсть часов, а ботінкі єво размєра закончілісь — траґєдія! провєл в ОВІРє вмєсто трьох днєй трі часа — побєда!» «Наркотік» обидєнності пріключєнія у совєтского чєловєка бил в крові», — пише піднесено Осокіна, і навіть заявляє про «героїзм та самопожертву» совєтського чєловєка, який наважувався на похід в Торгсин попри те, що це могло закінчитися арештом, в’язницею та тортурами каральних органів.

Совєтська буденність романтизується поряд з архівними знахідками про «конфіскацію» торгсинівських талонів у малолітніх дітей касирами, як «забували» оформити акти вилучення, себто, обкрадали дітей.

 

Єлєна Осокіна відкриває нові відтінки на чорно-білому полотні рашизму, де академічна доброчесність мирно співіснує з людською безсовісністю. Одна й та сама людина встановлює, що Торгсин недоплатив населенню астрономічну суму — від понад півмільйона до півтора мільярдів золотих рублів, та вихваляє сталінське керівництва за «створення совєтської економіки та накопичення засобів для існування та впливу СССР на десятиліття вперед».

Водночас джерело цього «накопичення» вказано поряд — це цинічна підприємливість совєтського керівництва, яке відпускало товари своїм громадянам за цінами, в середньому в 3.3 рази вищими за експортні, а для товарів «хлібної групи» в 1933 році — вп’ятеро вищими. Так уживаються різні іпостасі однієї особисті — науковець супроти імперця.

Дослідження завершального періоду Торгсину виявляє справжню сенсацію: 1935 року естонська рідня Єлєни Алєксєєвни Слободскої, вдови священника, викупила її з сім’єю через систему Торгсин — формально оплачувалася видача закордонних паспортів, кожен з яких совєтська влада оцінила у 500 рублів золотом.

Вартість паспортів залежала від соціального статусу потенційного емігранта і була «астрономічною»: 1932 року для «трудового елемента» закордонний паспорт коштував 500, а для «нетрудового» — 1000 золотих рублів. 1933 року вартість зросла до 550 і 1100 рублів відповідно.

Для порівняння: на початку НЕПа послуга коштувала 38 рублів. 1932 року послугу придбали 259, 1933 — 804 громадянина. Совєтська держава піклувалася про права знедолених: матеріяли 1933 року свідчать про існування пільгової ціни на еміграцію для людей літнього віку та дітей — лише 270 рублів золотом.

І якщо вже відкриття таких феодальних порядків — легалізованого державою кіднепінгу! — не похитнуло переконань росіянки, то навряд чи щось взагалі може. Імперець переміг, dixi.

Понятійний апарат наукового дослідження може маскувати реальність, надто — коли йдеться про Совєтський Союз, де шалена прірва між спущеними зверху директивами і написаним у газеті «Правда» та потворною реальністю «низів» зводила на манівці поважних західних совєтологів.

 

Однак представниця титульної нації Совєтів усвідомлює цей розрив якраз надто добре, тож їй залишався або недосяжний для росіянства болісний камінґ-аут, або використання усього арсеналу хитрощів науковості, нейтральності та безсторонності, щоб полегшити важку ношу імперської людини.

Принципи, які за інших умов служили б правді та справедливості, тут використовуються для завдання протилежного. Грамотне виконання такої місії потребує неабиякого інтелекту та зусиль: вертітися як вуж, жонглювати, балансувати та пом'якшувати акценти — віддаю належне Осокіній.

Це хірургічна робота, з якою росіянка чудово справляється — ні путіністкою, ні рашисткою, на перший погляд, її назвати не можна, хоча на цьому моменті варто було б погуглити. Висновок її праці — «совєтське керівництво було змушене використати накопичення громадян задля фінансування індустріалізації», — нагадує схиблену логіку рашистів «війни заради миру», а це — неабиякий дзвіночок.

Російський імперіалізм може й розвеселити, адже важко приховати поблажливу усмішку, коли до південних областей України відносять поряд з Одеською Київську та Вінницьку. Ця історична праця викликала купу емоцій, тож перепрошую у читачів за свій «емоционально-облічітєльний тон». Хотілося б читати це українською; на щастя, ми маємо й українське — без імперіалізму, сталінізму та романтизованої совєтськості.

«Диво на Віслі»: український вимір

Події серпня – вересня 1920 р. мали вирішальне значення в польсько-радянській війні. Перемога у Варшавській битві засвідчила здатність поляків відстояти своє право на незалежність. Втім без допомоги українських військ подолати Червону армію було би важче.

Чи там шукають витоки терору?

Останнім часом в нашому суспільстві йде обговорення витоків звірячої поведінки російських окупаційних військ в Україні в триваючій російсько-українській війні. Дехто з істориків та публіцистів вбачає ці витоки в більшовицьких та ширше комуністичних традиціях. Дійсно злочинів та репресій часів більшовицької диктатури можна навести чимало. Але чи були противники більшовизму в цьому плані краще?

Київ у більшовицькому вирі

Минуло 104 роки звідтоді, коли армія Української Народної Республіки дала бій у протистоянні з нестримною силою більшовиків, що наступала на українські землі з одним-єдиним гаслом: "Дайош Кієв! Смєрть Центральной Радє і єйо защітнікам", а командуючий російськими військами Михайло Муравйов, що пізніше влаштує терор в українській столиці напише: "Ету власть ми нєсьом на остріях своіх штиков"

Жах на селі

Перед вами — уривок зі спогадів Віктора Кравченка, українця, талановитого інженера, якому вдалося залишитися живим після розгортання репресій у СРСР за часів Сталіна. Він був членом комуністичної партії, який вірив, що СРСР може стати країною щасливого майбутнього, однак вчасно зрозумів, що таке тоталітарний режим, повсюдна брехня та системне винищення тих, хто чинив спротив злочинній системі. Віктору Кравченку вдалося втекти і за кілька років написати книжку
яка сколихнула весь західний світ.