Огляд книжки Джонатана Фенбі "Альянс. Розповідь про те, як Рузвельт, Сталін і Черчилль виграли одну війну і почали іншу"

Що читаємо? Джонатан Фенбі "Альянс. Розповідь про те, як Рузвельт, Сталін і Черчилль виграли одну війну і почали іншу", 2010 рік, видавництво "Темпора"

Думаю, що із назви і так зрозуміло про що книга. Вона розповідає про події Другої світової війни, зокрема історію Альянсу, або «Великої Трійки»: Великобританії, СРСР та США.

Кілька слів про автора. Він письменник, історик, аналітик. Певний час, 4 роки керував Ройтерс. І ось усі ці його спеціальності допомогли створити чудову, на мою думку, книгу. Це такий собі товстунець на 500 сторінок, але читається дуже легко.

Тут маса фактів із життя головних героїв та того як відбувалися ключові події. Ви справді переноситесь у той час, бо знаєте, що на Рузвельту була накидка і капелюх, а Черчилль був у пом’ятому мундирі. Ви дізнаєтесь скільки горілки і шампанського було випито, скільки ікри чи осетрини з’їджено, хто які тости кому говорив, яка грала музика і які пісні наспівував Черчилль. Одним словом, деталізація найвищого рівня.

Події тут описані від першої зустрічі ФДР (так буду надалі називати Рузвельта) з Черчиллем біля Ньюфаундленду і аж до Потсдамської конференції.

В принципі можна було б написати кілька абзаців і на цьому завершувати цей відгук, але я хочу поділитись своїми враженнями про одного персонажа. Одразу зізнаюсь, що Черчиллю я дуже симпатизую, Сталін – урод, а от ким був під час ДСВ – ФДР?

В уявленні багатьох – це американський герой, котрий вивів країну із Великої депресії, фактично переміг у війні і т.д. Симпатичний дідусь, котрий курив сигарети, любив робити коктейлі на основі вермуту, а також був філателістом (мав понад 80 тис. марок). Але мені він цікавий як політик, і що він зробив не лише для США, а й для світу, зокрема Центральної і Східної Європи.

Отже почнімо, бо деякі моменти дадуть змогу нам українцям більше зрозуміти сучасну поведінку американських політиків.

1940 рік, на Європейському континенті фактично єдині хто воюють із нацистами – це британці. На війну, як ми знаємо, потрібні гроші і не малі. Що роблять добрі американці – в обмін на негайний кредит в 1 млрд. доларів і ленд-ліз вони хочуть привласнити британські активи загальною сумою 13 млрд. доларів. (Угода про корисні копалини кажете?). Британці тоді казали, що «США прагнуть не тільки здерти шкуру з Британії, а й обрізати з неї м’ясо до кісток».

1941 рік, Ньюфаундленд. На цій зустрічі була підписана т.зв. «Атлантична хартія». Цей документ був сприйнятий як «за все хороше і проти всього поганого», але там були й такі пункти:

«Вони поважають право всіх народів обирати собі форму правління, при якій вони хочуть жити; вони прагнуть до відновлення суверенних прав і самоврядування тих народів, які були позбавлені цього насильницьким шляхом.

Дотримуючи належним чином свої існуючі зобов'язання, вони прагнутимуть забезпечити таке положення, при якому всі країни, — великі або малі, переможці або переможені — мали б доступ на рівних підставах до торгівлі і до світових сировинних джерел, необхідних для економічного процвітання цих країн.»

І ФДР тут же ж починає «чухати» Черчилля за британський колоніалізм. «Мир не може бути сумісним із дальшим існуванням деспотизму. Структура миру вимагає рівності народів і забезпечить її. Рівність народів зумовлює найбільшу свободу конкурентної торгівлі».

Я звісно не є прихильником колоніалізму, але у випадку із Британією дотримуюсь думки шотландського історика Ніла Фергюсона, котрий говорить, що Британська імперія несла цивілізацію у свої колонії. Чого звісно не скажеш про імперію СРСР, котра несла смерть і голод.

І ось тут мене дивує ФДР. Він і надалі буде «довбати» Черчилля за колонії, але просто не помічатиме, що інший його союзник Сталін керує «тюрмою народів». Це для нього було ніби ок…

У 1943-му ФДР заявляв своїй кузині Маргарет Саклі, що «на його думку, Сталін краще, ніж Черчилль зрозуміє його глобальний план поліційної сили, якою керуватиме «велика четвірка» (мова йде про США, СРСР, Великобританію та Китай), а також потребу самовизначення для колоній». Тобто, на думку Рузвельта британські колонії – страшне зло, поневолені народи СРСР – цілком нормальна справа.

Трошки зупинимось із совєтофільством ФДР і перейдемо до іншого епізоду. Як відомо, коли Третій Райх окупував Францію, то Гітлер дозволив існування колаборантського утворення на півдні держави відомого як режим Віші. Паралельно існували французькі патріоти об’єднані Шарлем де Голлем у рух «Вільна Франція». Кого ж ви думаєте підтримував ФДР? Правильно – уряд Віші.

Доходило до повних абсурдів. У грудні 1941 року «Вільна Франція» відвоювала у Віші два острови Сен-П'єр і Мікелон, що неподалік узбережжя Канади. Після цього Держдеп висловив думку, що потрібно попросити канадійців відвоювати острови та повернути їх Віші. Еклектика? Та ні - історія.

Це вже не говорячи про те, що як тільки Америка вступила у Другу світову війну, «Вільну Францію» не допускали на воєнні конференції союзників, незважаючи на воєнні зусилля, яких докладали французи.

ФДР, а також його найближчі помічники заявляли, що «доба імперіалізму скінчилася і що війну провадять за визволення і суверенну рівність народів усього світу». І ось таке мислення, якимось дивним чином вело Рузвельта до готовності вважати СРСР за кращого від Англії партнера у побудові нового світу. Чи знайшли ви тут логіку, бо я так і не спромігся…

У 1942-му у ФДР викристалізувалось бачення, що у повоєнному світі мають бути 4 держави-поліцейські (вже згадувана «велика четвірка»): США, СРСР, Великобританія та Китай. Водночас Німеччина, Японія, Франція, Іспанія, Бельгія, Нідерланди, Скандинавія, Туреччина і Східна Європа мають бути роззброєні, хоча Франції можна було б дозволити відновити статус великої держави через десять, або двадцять років.

У 1943-му він заявляв, що великі держави мають визначити форму Польщі; він «не має наміру йти на мирну конференцію і вести переговори з Польщею та іншими дрібними державами». А в іншому випадку, висловив ще одну ідею, що Бельгію і Люксембург потрібно об’єднати з Північно-Східною Францією в нову країну під назвою Валлонія.

Такі от думки були у лідера демократичного світу, котрий підписував «Атлантичну хартію».

Окремо слід згадати і про антисемітизм ФДР, хоча сам він заявляв, що таким не є. У березні 1943 року на черговій англо-американській зустрічі постало питання, що у Болгарії знаходиться близько 60 тис. євреїв. Гітлер готовий був їх відпустити, а британці готові були евакуювати їх в Палестину, Рузвельта ж просили забезпечити кораблі для транспортування. ФДР послухав ці доповіді, а наступного дня, як ні в чому не бувало, змінив тему на совєтські кордони після війни.

До 1944 року ФДР утримувався від згадок про переслідування євреїв, коли викривав нацистське гноблення.

Після Ялти-45 ФДР мав відлетіти на зустріч із королем Саудівської Аравії. Коли Сталін запитав Рузвельта, якого подарунка він запропонував би саудівському монархові під час зустрічі, той, посміхнувшись, відповів, що міг би дати шість мільйонів євреїв, котрі живуть в США.

Ну геть «не антисеміт»…

Окрема тема – це Тегеранська конференція. ФДР оселився у будинку Сталіна, щоб мати більше можливостей для приватних розмов без Черчилля. Рузвельт сам заявляв, що: «його головна мета полягала в тому, щоб увести СРСР у глобальну спільноту країн та уникнути відкинутої, ображеної і загнаної всередину Росії, яка готуватиметься до неминучої війни між континентами».

У Тегерані, де фактично повністю відкинули Середземноморську стратегію Черчилля, а погодили операцію «Оверлорд» (висадка в Нормандії), Сталін ще й зі згоди ФДР отримав усе, що хотів. Це й тепловодний балтійський порт Кенігсберг та країни Балтії. А як же ж «війну провадять за визволення і суверенну рівність народів усього світу»? Мабуть забув ФДР, що сам говорив рік назад.

А от за що переживав ФДР так це за президентські вибори, котрі мали бути у Штатах у 1944 році. Тому заявив Сталіну: «американці хотіли б побачити певний вияв волі народу, можливо, не одразу після повторної окупації совєтськими військами, а трохи згодом. Я певен, що ці держави проголосують за приєднання до Совєтського Союзу».

Таким чином Сталін, котрий ще два роки тому був союзником Гітлера у Тегерані отримав запевнення у своїх кордонах якраз відповідно до пакту Молотова-Ріббентропа і Кенігсбер на додачу.

Усі ці історії в Тегерані гарно охарактеризував американський адмірал Лігі, котрий зауважив Гопкінзу (один із найближчих помічників ФДР): «Що ж, Гаррі, я можу тобі сказати одне: гарні ж тепер у нас друзі».

Інший політик, прем’єр польського екзильного уряду Станіслав Миколайчик говорив про ФДР такі слова: «Ось досконалий ідеаліст. Проте його віра у Сталіна – трагічне непорозуміння».

Західні союзники проковтували усі вибрики Сталіна. Черчилль у меншій мірі і неодноразово різко реагував, а ФДР закривав очі на все. Так, коли розкрилися жахи Катинського злочину, лондонський еміграційний уряд звернувся до Червоного хреста, щоб провести розслідування. Німці сказали, що нададуть для цього усі дозволи. Сталін натомість звинуватив лондонських поляків у гітлерофільстві. А що ж ФДР і Черчилль. Та просто «зам’яли» усю цю історію, хоча точно знали, що це совєтський злочин.

Схожа історія була й з Варшавським повстанням. Червона армія, котра зупинилась за кілька кілометрів від міста нібито для відпочинку, просто спостерігала за кривавою масакрою.

У той час тривала операція «Френтік», коли американські бомбардувальники вилітали із заходу, відпрацьовували по об’єктах в Райху і зупинялися на українських аеродромах для заправки і повторного вильоту для бомбардування. Союзники запропонували, щоб ці літаки бодай скидували допомогу варшавським повстанцям.

Та Вишинський, заступник комісара закордонних справ СРСР, а під час Великого терору - прокурор, котрий відправляв на розстріл сотні тисяч невинних людей, заявив: «повстання суто авантюрний захід, до якого совєтський уряд не може докласти своїх рук».

А що ж на це Вашингтон? Столиця телеграфувала своєму послові Гарріману – не наполягати, щоб не поставити під загрозу воєнну співпрацю із Москвою.

Бажання ФДР не дратувати Кремль було таким сильним, що коли у руки агентів Управління стратегічних служб (попередника ЦРУ) потрапила книжка кодів совєтської розвідки, він наказав повернути її, не звертаючи уваги на її зміст, але начальник УСС Вільям «Дикий Білл» Доновен однаково скопіював її.

На Ялтинській конференції ФДР був вже достатньо хворим і мало реагував на другорядні питання. Його цікавило лише створення ООН та поділ Німеччини на окупаційні зони. Питання коаліційного польського уряду напротивагу маріонетковому сталінському Люблінському комітету його мало цікавило. Ще в Тегерані він сказав був помічникові: «мені начхати на Польщу, розбудіть мене коли почнемо говорити про Німеччину».

Лише наприкінці життя ФДР почав розуміти свої помилки. «Ми не можемо вести справи зі Сталіним, сказав президент гостеві за обідом. – Він порушив геть усі обіцянки, які дав у Ялті». Але за словами не послідувало якихось дій.

Тут для порівняння можна продемонструвати діалог між Гаррі Труменом і В’ячеславом Молотовим:

Трумен: «Ми досягли угоди про Польщу (мова йде про коаліційний уряд), і маршалові Сталіну лишається тільки виконати її відповідно до свого слова.»

Молотов: «Зі мною ще ніколи в житті так не розмовляли.»

Трумен: «Виконуйте вашу угоду і з вами не розмовлятимуть отак.»

Погодьтеся, що з росіянами потрібно розмовляти тільки так, інакше вони не розуміють.

На цьому мабуть й завершу відгук про книжку, і повірте мені, що я розповів лише якусь соту частину. Що ж стосується постаті ФДР в історії, то вона очевидно є колосальною для американців. Він вивів країну із Великої депресії, його 4 рази обирали президентом, він фактично збагатив і зробив Америку супердержавою після Другої світової війни.

Але водночас ті фрагменти котрі я виклав вище призвели до становлення й СРСР – супердержавою, розпочали «Холодну війну» і прирекли мільйони населення Центральної і Східної Європи на життя у жахах тоталітаризму. Створення ООН про яке так мріяв ФДР відбулося, але роки роботи показали, що ця організація фактично безкорисна. Рузвельт хотів сильнішу організацію, ніж Ліга націй, але в перспективі вийшло одне й те ж.

Історику не можна вживати слова «якби». Але якщо один раз згрішити і уявити, що ФДР слухав б більше Черчилля, ніж Сталіна, прийняв Середземноморську стратегію замість операції «Оверлорд», можливо все б пішло зовсім не так… Але нам історикам, повторюся, не можна використовувати слова «якби». То ж сталось так як сталось. А книжку, дуже рекомендую.

Фраза: Усі ці історії в Тегерані гарно охарактеризував американський адмірал Лігі, котрий зауважив Гопкінзу (один із найближчих помічників ФДР): «Що ж, Гаррі, я можу тобі сказати одне: гарні ж тепер у нас друзі».