Сусід із сьомої квартири. Справа киянина Венедикта Баранова: як бідність, страх і буденний антисемітизм робили катів зі "звичайних радянських людей"
На початку жовтня 1941-го до будинку №30 на Межигірській вулиці під'їхала підвода. Поліцай із нагайкою запитав, "де тут живуть жиди". Баранов, який стояв біля воріт, одразу повів його на п'ятий поверх, до квартири номер 17. Там залишалася хвора паралізована жінка-єврейка Рахіль Самойовська. Баранов зніс стару з п'ятого поверху і кинув на підводу. У цей час його дружина Анна стягнула з її ніг фетрові боти. Підвода рушила в бік Верхнього і Нижнього Валів.
"Сто жидів закопаю – і буде мені сто пальт". Ці слова немолодий чоловік промовив, змиваючи під краном кров із рук. Він щойно повернувся зі скверу між Верхнім і Нижнім Валом, за кілька хвилин ходьби від власного будинку. Там, у щілині-бомбосховищі, викопаній улітку 1941 року для захисту від авіанальотів, він щойно закопав живих людей, своїх сусідів.
Його чули щонайменше четверо мешканців будинку № 30 на Межигірській – люди, які знали Венедикта Баранова десять, а то й п'ятнадцять років. Дехто вже тоді назвав його в очі бандитом. Через два з половиною роки їхні свідчення опиняться в матеріалах кримінальної справи, а самого Баранова за вироком військово-польового суду повісять.
Ця історія – не про Голокост "згори", не про накази, айнзацгрупи й статистику масових розстрілів. Вона про те, як убивство відбувалося внизу, на рівні одного двору, однієї сходової клітки, кількох сусідніх будинків. І про людину, яку мешканці цих будинків багато років зустрічали на вулиці й у під'їзді.
Кінець вересня 1941-го: ті, хто не міг дійти
Німецькі війська ввійшли до Києва 19 вересня 1941 року. За десять днів місто стало місцем одного з найбільших масових убивств часів Другої світової війни: 29–30 вересня в Бабиному Яру розстріляли майже тридцять чотири тисячі київських євреїв. Напередодні по місту розклеїли наказ: усім євреям зібратися вранці 29 вересня з документами, грошима, цінними речами й теплим одягом. Багато хто сприйняв це як підготовку до переселення. Ті, хто прийшов на призначене місце, додому вже не повернулися.
Матеріали справи Баранова дають змогу побачити інший, значно менш відомий бік цієї трагедії. Виконати наказ могли не всі. У квартирах по всьому місту залишалися старі, хворі, паралізовані, лежачі – люди, які фізично не могли самостійно дістатися до місця збору.
Саме тут починалася інша частина вбивства, не така масштабна й помітна, але від того не менш страшна. Вона відбувалася вже не в Бабиному Яру, а просто серед житлових кварталів. Поліцаї об'їжджали двори, заходили до квартир, забирали тих, хто залишився, і вивозили або відводили до найближчих ям.
Такими ямами ставали протитанкові рови та щілини-бомбосховища, які самі кияни викопали кількома місяцями раніше, готуючись до німецьких авіанальотів. Місця, призначені рятувати людей від смерті, тепер ставали могилами для мешканців сусідніх будинків.
Для цього були потрібні й місцеві помічники. Люди, які знали двір, знали мешканців і могли показати, за якими дверима залишилася стара жінка, що не здатна ходити. Одним із них став чоловік із сьомої квартири будинку № 30 на Межигірській.
"Проста людина" Венедикт Баранов
Якщо уявляти учасника Голокосту неодмінно як ідейного фанатика в чорному мундирі, переконаного антисеміта, знайомого з расовою теорією, Венедикт Баранов у цей образ не вписується. Саме цим його справа й цікава.
З документів вимальовується доволі буденна біографія. Народився 1900 року в селі на півночі сучасної Хмельниччини. Малограмотний. Робітник. Безпартійний. Раніше не судимий. Людина із розмитою національною свідомістю, адже у різних документах він називав себе то українцем, то росіянином. До війни, як згадували сусіди, він "ніде не працював, ловив вудкою рибу й продавав її на базарі, що було джерелом його існування". Постійної роботи, очевидно, не мав і жив випадковими заробітками. Одружений, дітей не було. Пив.
Проте є в його довоєнній біографії одна промовиста деталь. На початку війни Баранова мобілізували до Червоної армії. Але під час відступу, за словами одного із сусідів, він "у формі червоноармійця з гвинтівкою в руках забіг додому й залишився до приходу німців". Зброю кудись сховав і перечекав зміну влади.
Навряд чи за цим вчинком стояв якийсь політичний вибір. Принаймні матеріали справи не дають підстав його побачити. Баранов не постає в них переконаним противником радянської влади, який залишив армію, щоб перейти на бік ворога. Значно простіше пояснення лежить на поверхні: він не хотів воювати й ризикувати життям. Коли Червона армія відступила з Києва, Баранов просто залишився вдома.
На суді прокурор назве його та двох інших підсудних "антирадянськи налаштованими особами, антисемітами". Перша частина цієї характеристики, однак, радше відображає мову радянського слідства і суду, ніж реальні політичні переконання Баранова. У матеріалах справи важко знайти ознаки якоїсь сформованої ідеології: немає ні політичної програми, ні націоналістичних гасел, ні нацистської расової риторики, ні навіть послідовно висловлюваної ненависті до радянської влади.
Перед нами людина з самого низу міського життя: малограмотна, бідна, без сталої професії та виразних переконань. Людина, яка звикла передусім виживати. Влітку 1941 року вона тікає від війни й ховається у власному домі, а вже за кілька тижнів окупація дає їй те, чого раніше вона майже напевно не мала, – нехай невелику й короткочасну, але цілком реальну владу над іншими та можливість нажитися на їхній смерті.
Можливо, саме тут і слід шукати ключ до історії Венедикта Баранова. Не в одній великій причині й не в якійсь доктрині, яка раптом перетворила звичайну людину на вбивцю. Радше в поєднанні давно засвоєних упереджень, страху за себе, жадібності, відчуття безкарності й можливості скористатися чужим безправ'ям. Ще вчора він ловив рибу й продавав її на базарі. Тепер він міг увійти до квартири сусіда, забрати його речі, а самого сусіда відвести до ями. І, повернувшись додому, мити під краном закривавлені руки.
"Шкода, що ніж тупий, а то б я тебе зарізав"
Дії Баранова можна реконструювати досить докладно. Про них розповідали різні люди, які роками жили з ним по сусідству. Свідчення записували окремо, але в головному вони збігаються, аж до деталей і окремих фраз, які Баранов кидав після повернення додому.
На початку жовтня 1941 року до будинку № 30 на Межигірській вулиці під'їхала підвода. На ній уже сиділи люди, зв'язані мотузкою. Поліцай із нагайкою запитав, "де тут живуть жиди". Баранов, який стояв біля воріт, одразу повів його нагору, на п'ятий поверх, до квартири номер сімнадцять. Там залишалася хвора паралізована жінка-єврейка Рахіль Самойовська (у протоколах її прізвище записували по-різному – "Осмоловська", "Смойловська", "Смиловська"). Її чоловіка Наума забрали кількома днями раніше.
Жінка самостійно ходити не могла. Баранов узяв її і поніс униз. Сусід Тит Козленко запам'ятав, як саме: "тримаючи її за одну руку й за одну ногу". Так він зніс стару з п'ятого поверху і кинув на підводу. У цей час його дружина Анна стягнула з її ніг фетрові боти. Підвода рушила в бік Верхнього і Нижнього Валів. За нею пішли поліцай із нагайкою, Баранов і діти з навколишніх будинків.
Приблизно за годину Баранов повернувся. У дворі він став мити під краном руки й тоді, за словами сусідів, промовив: "Сто жидів закопаю – і буде мені сто пальт". Коли йому почали дорікати, відповів: "А ви чого сумуєте, жидів жалієте? Тепер треба радіти. А мені не шкода – я і вас віднесу туди й закопаю".
Наступного дня сталося щось подібне. Цього разу, якщо вірити свідченням, поліції поруч уже не було. У сусідньому будинку № 32 на першому поверсі залишалася ще одна стара єврейка (її ім'я невідоме). Баранов зайшов до квартири, обшукав її, забрав відріз сукна, який передав дружині, та чоловіче пальто. Потім викинув стару жінку з вікна на тротуар. Далі кілька свідків описують майже ту саму сцену. Жінка кричала й кликала на допомогу. Баранов дістав складаний ніж і почав різати їй шию ззаду. Ніж виявився тупим, рана була неглибокою, але сиве волосся жінки залило кров'ю. "Шкода, що ніж тупий, а то б я тебе зарізав", – нібито сказав він. Після цього Баранов потягнув її за ноги вулицею. Голова старої билася об бруківку. Тягнув у той самий сквер між Валами, до ями, де напередодні вже закопували людей.
Що сталося там, свідки описували по-різному. За однією версією, жінку застрелив німець, за іншою – Баранов закопав її ще живою. Встановити з матеріалів справи, яка з цих версій точна, навряд чи можливо. Але щодо того, що саме Баранов витягнув жінку з квартири, поранив ножем і потягнув до ями, свідчення збігаються.
Про те, що відбувалося біля самої ями, розповіла Ганна Герасимова, яка випадково проходила неподалік. Її свідчення особливо важко читати саме через конкретність деталей.
У ямі перебували ще живі люди, за її оцінкою, шестеро чи семеро, переважно старі жінки. Вони "зі сльозами бігали по могилі, прощалися одне з одним, плакали". Поруч стояли діти. Ті, хто закопував людей, кричали їм, щоб вони кидали в яму каміння, "щоб не закопувати живими, а вбити". Один із чоловіків ударив лопатою по голові вже напівзасипаного землею чоловіка, який усе ще намагався вибратися.
У цій сцені майже немає того, що зазвичай асоціюється з організованим масовим убивством часів Голокосту. Немає спеціально підготовленого місця страти, автоматної черги, вантажівок чи людей у німецькій формі. Є звичайний київський сквер, викопана кілька місяців тому щілина, лопати і місцеві мешканці. І діти, які стоять поруч і дивляться.
"Що, хіба я не заслужив це пальто?!"
Шукати одну причину, яка пояснила б поведінку Баранова, було б надто просто. Хоча один мотив у матеріалах справи повторюється постійно. Це – речі та гроші, які весь час з'являються у свідченнях, як до вбивства, так й під час нього і відразу після.
З ніг першої жертви дружина Баранова стягнула фетрові боти. У другої жінки Баранов забрав пальто. Повернувшись у двір, він уже був у ньому і, за свідченнями сусідів, запитував: "Що, хіба я не заслужив це пальто за те, що відніс і закопав її в ямі?". З тієї ж квартири забрали відріз сукна. В іншому епізоді фігурують гроші та ще одне пальто. На суді сам Баранов визнав, що виніс із квартири першої жінки чоловічу сорочку, а його дружина забрала ручну швейну машинку. Сусіди стверджували, що це були непоодинокі випадки. Баранов ходив по єврейських квартирах і помешканнях людей, яких окупаційна влада виселила з міста, та забирав залишені речі. Тому фраза про "сто пальт" навряд чи була випадковою бравадою. Вона досить точно передає поведінку Баранова. Між людиною та її майном для нього встановився прямий зв'язок: людина зникала – речі залишалися. Той, хто брав участь у її знищенні, міг вважати ці речі своєю винагородою. Особливо виразно це видно у фразі про "заслужене" пальто. Баранов не просто забрав його. Він пояснював сусідам, за що його отримав: за те, що відніс жінку до ями й закопав. У цьому є своя страшна побутова логіка. Убивство перетворювалося на роботу, а чуже пальто – на плату за неї.
Баранов до війни жив небагато. Постійного заробітку, судячи зі свідчень, не мав, ловив рибу й продавав її на базарі. Але було б надто прямолінійно пояснювати його злочини самою бідністю. Бідних у Києві були десятки тисяч, і вони не пішли закопувати своїх сусідів. Злидні могли зробити чуже пальто цінним, але вони не змушували тягнути стару жінку головою по бруківці.
Важливішим було інше. Окупація раптом усунула звичні заборони. Єврейського сусіда можна було пограбувати, принизити, відвести на смерть і не боятися покарання, ба більше навіть розраховувати щось із цього отримати.
Баранов був такий не один. Його дружина не просто спостерігала за тим, що відбувалося. Вона стягнула боти з жінки, яку чоловік ніс на підводу, прийняла принесений ним відріз сукна, забрала швейну машинку. Ще одну мешканку будинку свідки згадували як таку, що "теж грабувала речі з квартир разом із Барановим".
Так коло причетних розширювалося. Не кожен із них убивав, не кожен тягнув людей до ями чи брав до рук лопату. Комусь достатньо було зайти після цього до спорожнілої квартири й просто винести звідти потрібну річ. Межа між спостерігачем, мародером і безпосереднім учасником убивства виявилася небезпечно тонкою.
"А ви чого сумуєте, жидів жалієте? Тепер треба радіти"
Другий мотив, який виразно проступає у справі, – антисемітизм. Не той, що потребує політичної програми, расової теорії чи портрета фюрера на стіні. Значно простіший, побутовий, щоденний, засвоєний настільки давно, що його вже не треба пояснювати.
Найкраще він помітний у мові. У протоколах, записаних, як тоді було заведено, російською мовою, Баранов говорить про євреїв зневажливо – "жиди", "іуди". Але важливіші навіть не самі слова, а ситуації, в яких вони звучать. Баранов не намагається пояснити сусідам, чому цих людей треба вбивати. Для нього це, здається, взагалі не потребує пояснення.
Коли Тит Козленко, старий шкіпер, побачивши те, що відбувається, крикнув: "Що ти робиш, бандите?!", Баранов не став виправдовуватися. Він відповів погрозою: "А тобі яке діло, жидівський захиснику? Завтра я і тебе витягну туди, куди їх". Так само він реагував і на обурення інших сусідів. "А ви чого сумуєте, жидів жалієте? Тепер треба радіти", – переказували його слова свідки. Ця фраза, мабуть, говорить про нього найбільше. У ній є переконання, що співчуття до приречених людей саме по собі дивне й підозріле. Якщо ти їх жалієш, ти вже "жидівський захисник".
Звідки саме походив цей антисемітизм, матеріали справи сказати не дозволяють. Було б надто просто пояснити його лише німецькою пропагандою кількох перших тижнів окупації. Побутова юдофобія існувала в Києві задовго до приходу німців і пережила як дореволюційну добу, так і десятиліття офіційного радянського інтернаціоналізму. Наскільки Баранов поділяв такі погляди до війни, ми не знаємо, але восени 1941 року вони вже звучали в його словах і супроводжували його дії.
Проте окупація створила для них нові умови. Євреїв позбавили будь-якого правового захисту, а насильство проти них стало не злочином в очах нової влади, а частиною її політики. Те, що раніше могло залишатися образою, неприязню чи сусідською ворожістю, тепер можна було безкарно перетворити на грабунок і фізичне насильство. Німецька окупація створила простір, у якому ненависть, жадібність і готовність до насильства проти певної групи людей більше не стримувалися законом й навіть отримувало санкцію влади.
Двір як дзеркало суспільства
Водночас матеріали справи не дозволяють зробити інший, не менш спокусливий висновок – ніби за окупації "всі робили так" і вибору не залишалося. Достатньо подивитися на мешканців того самого двору.
Бухгалтерка Олександра Сачкова, коли поліцай вимагав у старої єврейки золото, заперечила: "Яке в них золото? Ці люди заробляють собі на шматочок хліба". Можливо, ця репліка нічого не змінила в долі приреченої жінки. Але Сачкова її сказала поліцайові у перші дні окупації, коли ніхто ще до кінця не знав, чим може закінчитися навіть таке заперечення. Тит Козленко назвав Баранова бандитом просто в очі. У відповідь почув погрозу, що наступного дня сам опиниться в ямі. Тетяна Лук'яненко розповідала, що німець змушував її засипати яму землею. За її словами, навіть під погрозою вона так і не взяла лопати.
Інші мовчали, дивилися з вікон, стояли у дворі, бачили, як забирали сусідів. Ми не знаємо, чому вони не втручалися: через страх, безпорадність чи переконання, що нічого не можуть змінити. Але саме завдяки їхнім свідченням через два з половиною роки вдалося відновити те, що відбувалося на Межигірській і Валах.
Один двір, кілька десятків людей і дуже різні способи поведінки. Це важливо, бо руйнує зручне пояснення про всевладдя обставин. Обставини були однаковими, німці були ті самі, поліція була та сама, небезпека теж була реальною для всіх. Проте одні користувалися безкарністю, грабували й допомагали вбивати, інші заперечували, треті намагалися не брати участі, четверті мовчали. Тому поведінку Баранова не можна пояснити самою окупацією. Вона дала йому можливість, а скористатися нею чи ні – було вже іншим питанням.
Як читати радянські документи
Є ще одна річ, про яку необхідно сказати. Усе, що ми знаємо про ці події, походить радянської слідчої справи, що завершилась вироком військово-польового суду. Таке джерело не можна читати буквально.
Насамперед воно говорить мовою радянського слідства. Євреї постають у документах переважно як "радянські громадяни єврейської національності", а їх убивство вписується в загальну картину "звірств німецько-фашистських загарбників та їхніх пособників". Специфіка Голокосту (те, що цих людей переслідували й убивали саме як євреїв) у такій мові відходить на другий план. Це характерна риса радянського опису нацистських злочинів, особливо в пізнішій офіційній репрезентації війни.
Є й інша проблема. Це допити воєнного часу, проведені органами державної безпеки, а справа від самого початку мала виразний обвинувальний характер. Якби ми мали лише зізнання Баранова, ставитися до нього слід було б украй обережно. Однак справа Баранова цікава саме тим, що тримається не на його зізнанні. Навпаки, він намагався применшити власну участь. До кінця заперечував, що закопував живих людей, і наполягав, що жінку, яку він приніс до ями, перед тим застрелив німець.
Основу реконструкції становлять свідчення сусідів і мешканців навколишніх будинків, які бачили події з різних місць і запам'ятали різні деталі. Їхні розповіді не тотожні, подекуди суперечать одна одній, і саме це природно для свідчень очевидців. Проте в ключових епізодах вони перетинаються (стара жінка з п'ятого поверху, підвода, зняті боти, інша жінка з будинку № 32, ніж, пальто, яма між Валами, слова про "сто пальт"). Ці збіги дають можливість відділити те, що підтверджують кілька джерел, від деталей, які залишаються непевними.
21 січня 1944 року Військово-польовий суд 8-го гвардійського танкового корпусу засудив Венедикта Баранова та ще двох киян до смертної кари через повішення з конфіскацією майна. Вирок оскарженню не підлягав. В останньому слові Баранов сказав: "Я скоїв тяжкий злочин і в цьому визнав себе винним. Прошу суд винести мені вирок по заслузі".
На цьому кримінальну справу можна було закрити, але для історика саме тут починається найважливіше питання. Було б зручно побачити в Баранові чудовисько, людину настільки відмінну від решти, що її поведінка нічого не говорить про інших. Матеріали справи такого заспокоєння не дають.
У його біографії до вересня 1941 року немає нічого такого, що заздалегідь указувало б на майбутнього вбивцю. Не варто шукати тут одного пояснення, адже бідність сама по собі не робить людину вбивцею, антисемітизм не пояснює всього, а страх за власне життя також не змушував грабувати квартири. Німецька окупація створила умови для злочину, однак тисячі людей, які жили за тих самих умов, злочинцями не стали.
У випадку Баранова різні фактори зійшлися разом: побутова зневага до євреїв, бажання нажитися, готовність до насильства і, головне, раптове відчуття безкарності. Людей, які ще вчора були його сусідами, нова влада оголосила поза законом, тож їх можна було принижувати, грабувати, забирати з квартир. За їхнє зникнення ніхто не питав, їхнє майно залишалося поруч. Баранов скористався цією можливістю.
Можливо, саме це й робить його справу такою незручною. Голокост здійснювали не лише люди, які роками готувалися до масового вбивства, не лише переконані нацисти. На місцевому рівні до переслідування і знищення євреїв долучалися "прості люди", чия біографія до війни нічим особливим не вирізнялась. Саме таким у матеріалах своєї справи постає Венедикт Баранов – не злим демоном, а звичайним сусідом із сьомої квартири.
