Китаїв: за 10 кілометрів від Хрещатика дивом збереглося місто часів Русі
На півдні Києва збереглося місто часів князя Володимира: майже 400 курганів, пів кілометра валів, головний в'їзд, давні дороги і велике поселення, де тисячу років тому вирувало життя. Це - Китаїв, пам’ятка археології національного значення. У центрі Києва оборонні вали давньоруського міста майже повністю поглинула забудова. А всього за десять кілометрів від Хрещатика їх досі можна побачити. Це місце пережило князів, монгольську навалу, імперії, революції та радянську владу. Але чи переживе Китаїв сучасний Київ?
Місто, яке дійшло до нас
У 1896 році місцевим селянином Єфремом Терновим було знайдено скарб: 11 срібних гривень чернігівського типу та розкішний поясний набір із 21 срібної деталі - накладок, пряжок, скоб, кілець і наконечників. На накладках зображені люди з німбами та присутні арабські написи зі словами "благополуччя", "влада", "успіх". Увагу привертають зображення лева, сфінксів, птахів та елементи рослинного орнаменту. Цей скарб датують кінцем XI-початком XII століття. Його деталі виготовлені в далекому Ірані або Середній Азії.
Як такі речі, що створені за тисячі кілометрів від Києва, опинилися серед пагорбів Китаєва?
Ця тиха південна околиця столиці відразу не видає нам ознаки присутності чогось грандіозного. Бачимо лише рельєф високого правого берега Дніпра - над Столичним шосе вляглась Китай-гора, за нею безкрайній масив Голосіївського лісу та намисто зі ставків. І раптом виявляється, що це все були ідеальні умови для облаштування саме тут - в Китаєві, могутньої фортеці.
Марія Воротило, історик та блогер, засновниця "Історичного Двіжу", зазначає: "...ти розумієш, наскільки багато ми насправді ще не знаємо. Тут відбувались якісь події. У людей була своя логіка. Але це не написано у жодному підручнику і немає ніде ніякої інструкції. Ти детектив, який стоїть на місці якоїсь події, але вона сталась дуже-дуже давно. І треба потихеньку, обережно, шар за шаром знімати оцей пил і зрозуміти, що там могло відбутись."
Ця місцевість приваблювала людей із найдавніших часів. Тут залишилися сліди життя доби пізнього Трипілля та скіфського часу, а згодом постало ціле давньоруське місто. Провідні дослідники, зокрема історик М. Максимович, археолог І. Мовчан, пов'язували його із літописним містом Пересічень. Існують і альтернативні версії, однак дана локалізація спирається на сукупність не лише літописних, а й топографічних та археологічних даних.
За князя Володимира, у період становлення та зміцнення Русі, навколо Києва розбудовувалась масштабна система оборони столиці. Фортеці, річки та Змієві вали працювали як єдиний стратегічний комплекс, що прикривав підступи до Києва. Цей простір - так званий Київський трикутник між річками Дніпром, Ірпенем, Вітою та Стугною у різні історичні періоди знову і знову ставав рубежем, на якому зупинявся наступ на столицю, а відтак мав стратегічне значення.
Поруч із Вишгородом, Білгородом (Білогородкою) та Василівом (Васильковом) Китаївський пункт став важливою ланкою цієї системи на південних підступах до столиці. Більшість згаданих передмість із часом були поглинуті забудовою. А Китаїв зберіг цілісний історичний ландшафт та усі складові давнього міста.
Київ лише входив у добу свого найбільшого піднесення. Софія Київська та Києво-Печерський монастир з'являться пізніше, тоді як життя в Китаєві вже вируватиме щонайменше від другої половини Х століття. Уявіть, понад тисячу років тому тут жили, торгували, працювали й захищали своє місто.
Городище
Піднявшись сьогодні на Китай-гору, ми опиняємось на висоті понад 170 м над рівнем моря, перед нами розкривається панорама з видом на Дніпро та оточуючі території. Це - городище, адміністративний і військовий центр давнього міста.
Дерев'яно-земляні укріплення були шедевром середньовічної оборонної інженерії, яка перетворила ландшафт - природну крутизну схилів, водні перешкоди, панівне положення - на захисний рубіж.
Військово-топографічний опис Китаївського городища підготували у 1914 році історик Леонід Добровольський і капітан Микола Наркевич, оцінивши його влаштування як справжнє військове мистецтво. Городище мало складну та багаторівневу систему оборони з трьох ліній концентричних валів, а також ровів та п'яти укріплених майданчиків.
Науковці припускають, що на дитинці - верхній частині городища - могла стояти головна вежа, аналог донжона, а укріплення могла завершувати подвійна дерев'яна стіна з критою галереєю та бійницями зі спеціальними отворами, через які на нападників лили окріп або смолу.
Для будь-якої фортеці питання забезпечення водою було життєво важливим, особливо, при тривалій облозі. У Китаївській фортеці його вирішили за допомогою влаштування ще одного спеціального укріплення: "Досить цікава прибудова з північного боку … додаткове укріплення, воно спускалось з гори до заплави Китаївського струмка. Це було зроблено для того, щоб забезпечити городище водою", - зазначає Віталій Козюба, археолог, науковий співробітник Інституту археології НАНУ.
До наших днів добре зберігся головний в'їзд городища та декілька доріг. А ще тут розташовані загадкові печерні лабіринти.
Літописні згадки свідчать, що місто було спроможним прийняти княже військо та стати пунктом збору для воїнів. У 1154 році згадується, що київський князь Ростислав Мстиславич, готуючись до спільного походу проти половців, концентрував у Пересічні свої дружини. Ще одна літописна згадка 1161 року розповідає, що у Пересіченському погребі київський князь ув'язнив новгородців у відповідь на полон свого сина Мстислава (тоді за одну ніч загинули 14 в'язнів).
Сьогодні територія городища вкрита дубовим та грабовим лісом. Проте вали, рови та дороги "читаються" на місцевості, особливо навесні та восени, навіть неозброєним оком. Повсякденне життя міста вирувало поза фортечними валами.
Посад (поселення)
Кияни звикли бачити тут ліс, пагорби та монастир. Але 80 років тому археологи почали відкривати зовсім інший Китаїв. Під час експедиції "Великий Київ" Надія Геппенер-Лінка, завідувачка відділу "Київська Русь" Центрального історичного музею України (зараз Національний історичний музей України), вперше виявила тут давньоруське житло.
Найцікавіше те, що ця знахідка виявилася лише першим фрагментом значно більшої історії.
Згодом дослідники виявили тут цілий комплекс слідів давнього поселення - різноманітні споруди масової забудови, господарські та виробничі об'єкти, свідчення повсякденного життя. На поселенні знайшли і залишки рову - укріплення, потреба в якому відпала з ХІ століття після розбудови фортеці на Китай-горі. Щоб зрозуміти масштаб цих відкриттів, варто уявити, яким був Китаїв тисячу років тому.
Ніби огорнуте та захищене самою Китай-горою, на лівому березі струмка розкинулося велике цивільне поселення. Воно займало майже 40 гектарів - це не кілька хатин біля фортеці, а величезний простір. Подібно до київського Подолу, китаївський посад був місцем, де жили ремісники, торговці й прості мешканці.
У середньовічному місті люди займалися ремеслом і торгівлею - на відміну від села, яке жило землеробством, полюванням і рибальством.
Тож як у Києві існували квартали гончарів, на Подолі ювелірів, а у Вишгороді розвивалися металургія та металообробка, так і в Китаєві діяли свої виробничі осередки. Тут займалися чорною та кольоровою металургією. Під час наукових розкопок археологи виявили горни та сліди ливарного виробництва.
Зв'язок із князівською та церковною владою підтверджують знахідки свинцевих печаток. Срібні поясні прикраси з Ірану або Середньої Азії, візантійський фоліс Діогена IV Романа та імпортні амфори свідчать про надзвичайно широкі торговельні та культурні зв'язки.
А хрест-енколпіон, зелені скляні браслети, бойові сокири та спорядження вершника дають нам уявлення про людей різного статусу та занять.
Увагу привертає легенька річ, яка майже нічого не важить, але яка може розповісти нам про життя простих людей. Це астрагал - маленька кісточка. Колись нею грали, або, можливо, кидали її під час жеребкування чи навіть ворожили. На китаївських астрагалах нанесено зображення зірочки та паралельних ліній:
Жили мешканці переважно в напівземлянках або двоповерхових будинках, де внизу зберігали запаси, а на горі мешкали біля печі та готували їжу.
Але серед знахідок є й плінфа - тонка давньоруська цегла, яку використовували передусім у монументальному будівництві. На одному з уламків плінфи зберігся відбиток пальця майстра, який випадково зачепив сиру глину при виробництві.
Присутність плінфи у Китаєві ставить дуже важливе питання - чи була тут мурована споруда княжої доби? Лише дослідження науковців зможуть розказати більше.
Сьогодні ж посад - це місце, з якого відкривається велична панорама комплексу. Тут вільно дихається після тривожних ночей - природа та тиша.
Це місце змінилося майже до невпізнання - і водночас майже не змінилося. Тут, як і тисячу років тому, люди йдуть пішки цими ж стежками, дивляться на ті самі зелені пагорби й опиняються всередині того ж самого ландшафту, який бачили люди Русі.
Курганні могильники
На території сучасного Києва зберігся один із найбільших відомих курганних могильників доби Русі. Уявіть - майже 400 могил. Тут є
У Китаєві виявлено поховання після тілоспалення, традиційні тілопокладання і насипи без небіжчика - кенотафи. Біля однієї з могил науковці розкопали круглий обпалений майданчик діаметром 70 см, який і інтерпретували як слід від священного вогню, де влаштовували жертвоприношення та тризну.
У деяких курганах археологи виявили складні поховальні споруди - дерев'яні камерні конструкції із брусів.
Вони ніби відтворювали образ житла померлого: мали стіни, перекриття і навіть дах - як будинок для перебування в іншому світі. Відразу на думку спадає слово "домовина". Така традиція поховання зустрічається на території Русі та деяких скандинавських країн. Поховання цікаве ще й тим, що відображає процес переходу від язичницької традиції (курган та зруб) до християнської (поховання у домовині з орієнтацією головою на захід).
За звітами археологів про кургани ховаються до болю знайомі людські історії. Наприклад, тут була похована невисока 60-річна жінка. Вона десятиліттями недочувала на ліве вухо і мучилася від хронічного гаймориту, а під кінець життя втратила майже всі зуби. Її ноги були покручені варикозом, а запалення суглобів і остеопороз мабуть робили кожен її крок випробуванням.
Або - уявіть молодого кремезного хлопця, невисокого, з широкими плечима. Через регулярні виснажливі поїздки верхи в нього розвинувся специфічний м'язовий корсет. Ймовірно під час невдалого стрибка з коня він травмував стопу, вона тріснула від навантаження. А ось ще - жінка 20-30 років, яка загинула у часи правління князя Володимира, коли на поселення нагрянула навала ворогів з півдня.
Зараз територію пам'ятки патрулюють кінні екіпажі поліції та проходять спільні рейди з працівниками національного природного парку "Голосіївський". Адже головна проблема - це грабіжництво могил. Знищено вже близько 80 насипів. Потрібно розуміти, що при втраті даних про те, де, поруч із чим лежав артефакт відбувається руйнація археологічного контексту та зникає назавжди частина нашої історії.
Городище, посад і курганні могильники разом утворюють цілісний міський простір, збереженість якого дає можливість побачити структуру давньоруського міста та відтворити реальну історію України.
Люди, які не дали Китаєву зникнути
Першими цінність Китаєва побачили видатні дослідники ХІХ століття. Археолог Дмитро Самоквасов першим провів наукові археологічні розкопки у 1874 році. Історик Володимир Антонович включив Китаїв до археологічної карти Київської губернії.
Першовідкривач трипільської культури Вікентій Хвойка зробив саме Китаїв окремим місцем наукової екскурсії для учасників XI Археологічного з'їзду 1899 року.
Китаїв досліджував один з фундаторів вітчизняної музейної справи Микола Біляшівський - людина, яка створила музей, з якого згодом виріс сучасний Національний музей історії України.
Знахідки з Китаєва стали частиною перших його археологічних колекцій поряд зі знахідками зі Старокиївської гори, Трипілля та Білгородки.
Проводила розкопки в Китаєві також видатна історикиня Наталія Полонська-Василенко. Збереглися її фотографії в Китаєві, зроблені приблизно в той самий період, коли вона брала участь в археологічних розкопках під керівництвом Вікентія Хвойки та публікувала свої перші науково-популярні статті, присвячені історії Русі.
Після Другої світової війни дослідження Китаєва продовжили кілька поколінь археологів. Серед тих, хто зробив великий внесок у вивчення пам'ятки, були Надія Лінка, Іван Мовчан, Олег Сєров, Віталій Козюба, Гліб Івакін, Тимур Бобровський, Всеволод Івакін, В'ячеслав Баранов, Дмитро Бібіков, Іван Зоценко та інші відомі українські археологи. Завдяки їхній роботі поступово стало зрозуміло, що перед нами не окреме городище, а великий археологічний комплекс із кількома взаємопов'язаними частинами.
Визначальними стали експедиції Івана Мовчана 1970-1980-х років, адже вони лягли в основу фундаментальних досліджень давньокиївської околиці і Китаївського поселення, зокрема.
"Китаїв є першокласним джерелом інформації для вивчення не лише стародавнього Києва, а й усієї Русі", - підкреслював Іван Мовчан.
Тож на пам'ятку в Китаєві було оформлено паспорт 1986 року з усіма його складовими: городище, поселення, курганні могильники та печери. Особлива роль у долі Китаївського комплексу належала небайдужій громадськості.
У 1969 році Віталій Коваленко йшов на роботу, коли побачив у Китаєві зрізані дерева. Він не зміг пройти повз. Тоді він вперше втрутився у захист території пам'ятки і на довгих 35 років пов'язав життя з захистом Китаєва.
Наприкінці 1980-х років на Китаїв розпочався подвійний наступ - з боку житлової забудови та через знищення його природи. На самому краю поселення почали будувати багатоповерхівку, а городище почали підрізали заради влаштування бетонних лещат для ставків, частину струмка закрили у колектор.
Радянська влада протягом прикривалась знайомим і сучасним киянам приводом "будівництво нового будинку упорядкує територію", намагаючись впритул наблизити нове багатоповерхове будівництво аж до городища.
Віталій Коваленко оббивав пороги редакцій, залучав керівництво місцевої школи №122 та підіймав громаду. Тоді ж у 1985 році навіть довелось відбиватись від ідеї прокладання спортивної лижної траси зі стадіоном ДСТ "Локомотив" на курганній групі могильників! У приватному архіві синів Віталія збереглось понад 5 томів переписок з владою та навіть є схема Китаївського комплексу 1988 року, де вказано поселення:
Колегою Віталія Коваленка по боротьбі з порятунку культурної та природної спадщини був відомий дисидент та один з ініціаторів створення Національного природного парку "Голосіївський" - Михайло Михалко. "Китаїв зазвучав гучно завдяки Коваленку. У нас тоді ще була серйозна природоохоронна боротьба - проти заглиблення ставків Китаєва. Коваленко багато водив нас по території, показував дохристиянські могильники. Кожну обідню перерву він досліджував його територію", - згадує Михалко.
Століття мінімального втручання людини зберегли тут рідкісні червонокнижні рослини та тварини. Серед дерев є справжні довгожителі - дуби віком понад 600 років, унікальні софори японські та метасеквої. Ледь чутно солов'їний спів або гукання сов. А якщо придивитися до очерету, на затоплених корчах можна побачити цінних та рідкісних болотних черепах - вони тут вигріваються на сонечку.
Для археологічної пам'ятки знищення природного середовища може бути таким самим незворотним, як руйнування культурного шару. Тому важливу роль у збереженні Китаєва відіграли також природоохоронці. Таким чином, рішення для порятунку усього комплексу пам'яток вже тоді було на поверхні – зберегти Китаїв у сукупності з його культурою та природою спадщиною.
Одночасно Коваленко майже щодня звертався до керівництва товариства охорони пам'яток і зрештою достукався до його голови, академіка Петра Тронька. Тронько сів разом із ним у чорну "Волгу" і сказав: "Ану, поїхали, подивимось, що там нищать". Вони приїхали до Китаєва, коли будинок уже зводився за кілька десятків метрів від городища. Після цього візиту та рішучого втручання Тронька будівництво тут зупинили.
У лютому 1990 року Коваленко на сході мешканців району зібрав понад 350 підписів за збереження Китаєва. Спадщина стає частиною життя громади - коли люди відчувають, що це їхнє місце і вони відповідають за його майбутнє. Результатом всієї цієї тривалої боротьби стало те, що у 1994 році Київрада погодила створення природного парку "Голосіївський". До його майбутніх територій мали включити землі Інститута садівництва - урочища "Китаєве" (21,7 га) та "Буряківщина" (3,8 га), де розташовувалася частина давнього поселення.
Енциклопедичне видання "Звід пам'яток історії та культури України", яке є науковим підґрунтям для створеного Державного реєстру нерухомих пам'яток України, побачило світ у 1999 році. Книга містить статтю №216 про Китаївський археологічний комплекс та про його складові: городище, курганний могильник, поселення площею 40 га. До того ж, у 2001 році історико-архітектурний опорний план Генплану міста Києва також чітко зафіксував Китаївське цивільне поселення площею близько 40 га. Ба навіть розглядалася можливість підготовки Китаєва до включення до Попереднього списку ЮНЕСКО у 2003 році.
Таким чином Китаїв завдяки безперервному ланцюгу людей - науковців, екологів і просто небайдужих киян вистояв. Перемога виглядала тоді вже близькою і здавалося, що для пам'ятки нарешті настане спокій. Але це була лише пауза.
Найбільша загроза
У 2004 році Київрада передала дві земельні ділянки на Китаївському поселенні комерційній компанії для сільськогосподарського використання. Це рішення стало початком конфлікту, який триває досі.
У 2007 році, коли створювали Національний природний парк "Голосіївський", до його першої черги увійшла лише частина Китаївського археологічного комплексу. Поселення залишилося за межами парку - з перспективою включення до другої черги. Водночас землі поселення опинилися в оренді, але вже під забудову. Зміна їхнього цільового призначення стала предметом журналістських розслідувань та судових спорів.
Парадокс ситуації в тому, що ще паспорт пам'ятки 1986 року визначав поселення невіддільною частиною Китаївського археологічного комплексу. Документ зафіксував не окремий об'єкт, а цілісний археологічний простір - городище, поселення та курганні могильники.
"Я 35 років розробляв Генеральний план Києва, детально займався Києвом. Так от, усі ці території (ред. Китаїв, Болгарське, Самбурки) входять у проєктні межі створення Національного природного парку "Голосіївський", 100 відсотків. Ніякої житлової забудови, ніяких шкіл та дитячих садків, нічого там бути не може в принципі", – підкреслив провідний архітектор, співавтор чинного Генплану міста Києва Сергій Дюжев. Разом із ним під загрозою опинилася не лише археологія. Україна може втратити матеріальне свідчення нашої історії, а Київ - цілий простір для науки, освіти, культурного туризму та локальних ініціатив.
За Китаїв доводилося боротися не один раз. Виникала чергова загроза забудови, мешканці та дослідники знову поверталися до тієї самої боротьби - писали звернення, збирали підписи, виходили на акції, зверталися до журналістів і суду. Китаїв вдавалося відстояти, але так і не вдалося остаточно захистити. Сьогоднішній конфлікт - черговий виток цієї багаторічної боротьби.
У 2023 році Офіс Генерального прокурора подав позови про повернення земель Китаєва державі. Закон прямо визначає, що пам'ятки археології можуть перебувати виключно у державній власності. До суду підтримати державницьку позицію пішли не лише місцеві мешканці, фахівці, а й молодь.
У матеріалах справи прокуратура наводить томи документів на обґрунтування належності спірних земель до території пам'ятки археології. Але після клопотання відповідача суд призначив експертизи. Справа вже понад два роки розглядається в апеляційному суді, а призначені земельна та археологічна експертизи ще й досі не проведені.
Поки питання про землі Китаєва роками тягнуться в суді, вирішення проблем потребує і сама пам'ятка. Хоч Кабінет Міністрів прямо називає недостатню увагу до археологічної спадщини системною проблемою і визначає її захист та збереження стратегічною ціллю держави у Стратегії розвитку культури в Україні на період до 2030 року, у випадку Китаєва між проголошеними державою цілями та їх реалізацією залишається величезний розрив.
Китаєву бракує професійної команди та установи, для якої його охорона, замовлення меж і режимів, наукові дослідження, популяризація і розвиток були б щоденною роботою, а не реакцією на чергову загрозу.
Олена Кухарська, яка багато років керує гуртком юних археологів Київського Палацу дітей та юнацтва, зазначає: "Як археолог і громадянка України, я згодна з позицією про Центр з дослідження, навчання та популяризації Китаєва. Але це можливо за умови створення історико-археологічного заповідника з чітко окресленою територією, статутом, штатом, фінансуванням та повноваженнями державного рівня."
Оптимальним варіантом для Китаєва могло б стати створення навіть окремої філії у структурі вже існуючого заповідника національного значення. Це дозволило б передати пам'ятку під професійне управління установи, яка вже має відповідних фахівців, досвід і налагоджені механізми охорони спадщини.
Водночас Іван Вербицький, перший заступник міністра культури, серед аргументів проти такого рішення назвав додаткові бюджетні витрати: "З огляду на тривалу збройну агресію Російської Федерації значна частка бюджетного фінансування, що раніше виділялась Мінкульту для реалізації заходів з охорони культурної спадщини наразі не може бути покрита із загальних фондів державного бюджету у зв'язку із необхідністю виділення таких коштів для фінансування Сил оборони України та інших заходів, пов'язаних із відсіччю збройній агресії та ліквідації її наслідків"
Це аргумент, який не можна ігнорувати. Але питання не лише в тому, скільки державі коштуватиме така установа. Варто рахувати й ціну її відсутності. Роки без системного моніторингу, наукових досліджень, визначення меж і режимів території та її музеєфікації означають втрачені можливості для науки, освіти та туризму. І головне - пам'ятка залишається без установи, для якої її охорона та розвиток були б постійною професійною роботою.
Міністерство культури пропонує інший шлях - створення заповідника місцевого значення через КМДА та Київраду. Але тут виникає ще один парадокс. Для однієї із земельних ділянок досі чинні містобудівні умови та обмеження, видані Департаментом містобудування КМДА для проєктування забудови. Київрада так і не прийняла рішення про відмову передачі земель Китаєва в оренду під забудову торговими центрами та житловими комплексами. Та й мер Києва Віталій Кличко, який одночасно очолює КМДА, не підтримав одну з найбільш рейтингових петицій №12969 про захист Китаєва від забудови. А сама Київрада виступила відповідачем у справі щодо повернення державі земель Китаєва.
І після всього цього Міністерство культури називає створення заповідника місцевого значення через КМДА та Київраду - "реалістичним і вивіреним кроком". Але суперечка про те, хто і як має управляти Китаєвом, виходить далеко за межі питання про одну пам'ятку. Говорячи ширше про значення збереження історичної спадщини під час війни, історик Ярослав Грицак зазначає: "Значною мірою війна між Росією й Україною є війна за історію. Головні аргументи, яким Путін пробував обгрунтувати російську агресію проти України, носять історичний характер. Але справа не обмежується словесними аргументами - Путін і його армія реально знищують пам'ятки нашої національної історії. За цих умов прикро і сумно - м'яко кажучи - коли власна влада долучається до подібного знищення. Приходять до голови слова Шевченка: "Не так тії вороги, як добрії люди"".
І тут особливо показово, як про значення культури та спадщини говорить саме керівництво Міністерства культури. "...Культура – це те, що змушує нас розуміти, чому ми живемо на цій землі, хто такі українці і що ми захищаємо", - каже Тетяна Бережна, міністерка культури. Іван Вербицький додає: "Культурна спадщина є частиною національної безпеки України."
Для розуміння масштабу - у 2026 році на програму "Тисячовесна" передбачено до 4 млрд грн на підтримку створення сучасного українського культурного продукту. Водночас річний бюджет історико-культурного заповідника "Більськ" на 2026 рік становить 5,2 млн грн. - це 0,13% цієї суми.
Питання, отже, не тільки в наявності грошей. Питання в тому, яке місце археологічна спадщина посідає серед культурних пріоритетів держави. Якщо забудова частини історичного ландшафту буде можлива зараз, у тилу країни, яка воює за право самій розповідати свою історію, це більше, ніж окрема управлінська помилка. Це акт культурного самороззброєння.
Але що, якщо подивитися на ці 75 гектарів інакше - не як на проблему, а як на культурний ресурс, яким варто професійно управляти Китаїв можна не лише зберегти. Йому можна дати майбутнє.
Де місто пояснює саме себе
У Європі є чимало прикладів, коли спадщину не ізолюють від сучасного життя, а вбудовують у нього. Подібні пам'ятки зберігають як цілісні простори - місця, де культурна спадщина працює на сучасне суспільство: формує ідентичність, дає знання, стає місцем для освіти, туризму, досліджень і відновлення. У Литві збережено Кернаве - середньовічну столицю, внесену до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. У Німеччині - Хедебю, один із найважливіших торговельних центрів доби вікінгів.Китаїв має потенціал такого ж простору - одночасно археологічного, дослідницького, освітнього і туристичного.
Норвезький археолог Девід Хілл в інтерв'ю Руху "Чесно" підкреслює: "Китаїв - це винятковий об'єкт національного та ландшафтного значення. Для прийдешніх поколінь набагато важливіше зберегти його в такому вигляді, як він є зараз. У Норвегії аналогічні пам'ятки суворо охороняються, а все, що старше за 1537 рік, за замовчуванням має автоматичний захист держави".
Марія Воротило пояснює чому важливо мати можливість прийти безпосередньо на місце подій: "Коли дитина єдине, що має з вивчення історії, це підручник… То минуле для неї і буде виглядати як один суцільний текст у книжці, яку треба читати "для галочки". Всього-то якийсь набір дат, який треба вивчити для умовної "12" у школі.
Але коли приходиш до археологічної пам'ятки - бачиш слід реальних людей. Ти стоїш на тому самому місці, що і вони, торкаєшся їхніх речей, які останній раз відчували людський дотик століття тому. Можна побачити розміри поселення, торкнутися каменю, зрозуміти, як був організований простір, що вони залишили після себе… археологічні пам'ятки важливо зберігати не лише як територію, яку треба обгородити й законсервувати, а як живий освітній простір. Місце, куди можуть приходити школярі, студенти, дослідники, де можна проводити екскурсії, практичні заняття, експериментальну археологію".
Що особливо важливо для Києва - Китаїв розташований поруч із Пироговим.
Китаївський комплекс знаходиться лише за кілометр від Музею архітектури та побуту в Пирогові. І тут є унікальна можливість - їх об'єднання дало б змогу пройти одним маршрутом від міста часів Русі до традиційного українського села та продемонструвати тисячолітню тяглість нашої історії. Так Китаїв міг би стати не просто тихою околицею Києва, а одним із місць, де місто пояснює саме себе.
Місто, яке ще можна побачити
Загрозу Китаєву не раз зупиняли на півдорозі, але щоразу через роки доводиться повертатися до боротьби - в гірших умовах і за вищу ціну. Те, що сьогодні ми ще можемо побачити місто часів князя Володимира, - це історична вдача та заслуга конкретних людей, які десятиліттями не проходили повз. Тепер час не пройти повз нього - державі.
Що могло б реально змінити ситуацію? По-перше - зберегти цілісність території пам'ятки - рішення, яке 35 років тому відстоювали фахівці та громада. Указ Президента про розширення Національного природного парку "Голосіївський" із включенням території посаду як другої черги створення парку міг би стати тим самим довгоочікуваним та важливим кроком. Документи "на столі" у влади з 2024 року.
По-друге - визначити державну установу або її філію, відповідальну за Китаїв, для якої його збереження, дослідження, музеєфікація, популяризація та розвиток стануть постійною професійною роботою.
За 10 кілометрів від центру столиці досі можна пройти давньою дорогою, піднятися на городище, побачити залишки валів і стояти над місцем, де понад тисячу років тому жили люди. Коли ми знаємо, що тут збереглося давньоруське місто, ми вже не просто гуляємо Китаєвом - ми проходимо територією власної історії.
Китаїв - це місто, яке досі тут. І його наступна сторінка залежить від того, чи зуміємо ми цього разу не просто відстояти його від чергової загрози, а нарешті створити систему, яка не дозволить цим загрозам повертатися.
Авторка висловлює вдячність за допомогу у підготовці матеріалу учасникам за експертні коментарі, співробітникам Інституту археології НАНУ (особисто Івану Зоценко), автору фільму Дмитру Горбатюку, а також фотографам Мілі Гарбар, Кирилу Болдиреву, Івану Наконечному.



