АНОНС: У Музеї історії Києва хочуть обнулити образ Щорса

Музей історії міста Києва в рамках Kyiv art week представляє проект «Чорний командир» про радянського комдива Миколу Щорса. Він має на меті обнулити те, що створила пропаганда та сформувати новий реальний образ людини, яка пройшла жорстокі випробування часом та історією.

Після хвилі декомунізації в Києві залишився об’єкт, чия подальша доля викликає багато запитань — пам’ятник Миколі Щорсу. Ця скульптура — єдиний кінний монумент, що потрапляє під закон про декомунізацію, але захищений від демонтажу як об’єкт культурної спадщини.

Він включений до Державного реєстру нерухомих пам’яток України за категорією національного значення як пам’ятник монументального мистецтва.

Якщо зробити екскурс в історію, стане зрозуміло, що боротьба навколо пам’ятника — це боротьба з міфом про «легендарного переможця», що був штучно створений радянською пропагандою.

 

Проект «Чорний командир» має на меті обнулити те, що створила пропаганда та сформувати новий реальний образ людини, яка пройшла жорстокі випробування часом та історією.

В експозиції будуть представлені документальні відео про особистість Щорса, архівні матеріали, що підтверджують вигаданість міфу навколо командира, перший скульптурний ескіз пам’ятника та роботи сучасних художників, які здатні сприймати мистецтво з гумором, без зайвого пафосу й агресії. Це і є найкраща тактика для аналізу мистецтва радянської доби.

Живопис, графіка та скульптура таких митців як Вова Воротньов, Данило Манжос, М. Лисенко і Po Ka — не просто сформована критична думка, а частина процесу деміфологізації пам’ятника.

Також на виставці можна буде переглянути кадри з кінострічки Олександра Довженка «Щорс». Цей фільм і став початком грандіозного міфу, що сконструював певну реальність на багато десятиліть вперед. Після виходу стрічки Щорс став твором мистецтва. Точніше, сотнями мистецьких творів, які звеличували загиблого революціонера. Але режим, який продукував ці твори, був утіленням усього, із чим Щорс воював.

Нове деміфологізоване скульптурне рішення твору має повернути його в суспільне середовище, де кожен може його бачити й перебувати поруч з ним. Місту потрібні шрами й подразники, щоб історія не забувалася, а національна пам’ять не підчищалася під впливом політичних змін.

Виставка діятиме з 20 травня по 2 червня.

20 травня, понеділок, 19.00

Місце: МВЦ «Музей історії міста Києва» (Київ, вул. Б. Хмельницького, 7).

Організатор: МВЦ «Музей історії міста Києва».

Вхід вільний.


Читайте також:

Боженко, Щорс та інші. Трагедія "червоних отаманів"

Ярослав Гайвас. Провідний діяч ОУН, розвідник, журналіст

Ярослав Гайвас належав до особливої категорії об’єктів оперативної розробки органів нквс / кдб – ідейних, переконаних, грамотних, добре підготовлених для підпільної роботи, які здобули хорошу освіту й пройшли велику школу боротьби, конспірації, перебування в тюрмах і таборах. Таких, на думку чекістів, не можна було ані завербувати, ані схилити до відмови від антирадянської діяльності. Тож їх мали тримати в полі зору і вигадувати способи, як мінімізувати активність.

Полковник Альфред Бізанц. Нотатки з внутрішньої тюрми мдб урср

Доля Альфреда Бізанца схожа з історією австрійського ерцгерцога Вільгельма Франца фон Габсбурга-Лотрінґена, відомого як Василь Вишиваний, який став полковником Легіону УСС і зіграв помітну роль в українському національно-визвольному русі. Той так само починав успішну кар'єру в австро-угорській армії, потім командував різними формуваннями у складі Української галицької армії та Армії УНР, після завершення Другої світової був схоплений працівниками СМЕРШ у Відні, доправлений для провадження слідства до Києва та обвинувачений у співпраці з низкою іноземних розвідок.

Країна Газарія. Коли Чорне море було італійським

Найдавнішою європейською картою, дату виготовлення якої ми знаємо достеменно, вважають портолан П'єтро Весконті 1311 року. І на ньому, разом з рідною для картографа Італією, зображена й Україна – точніше північне узбережжя Чорного моря із Кримом.

"Бруд війни. Солдати на полі бою у Другій світовій". Уривок із книжки Мері Луїзи Робертс

Американська історикиня Мері Луїза Робертс пропонує інший погляд на Другу світову, зосереджуючись не на описі стратегій і битв, а на "соматичній історії" фронту — історії людського тіла. На основі мемуарів та свідчень учасників боїв у Нормандії, Апеннінах та Арденнах вона простежила, як тіло солдата водночас ставало і головним інструментом війни, і її найвразливішою жертвою.