22 січня 1919

22 січня 1919: Святочне проголошення раніше доконаної Злуки

День 22 січня 1919 року стане памʼятним в історії України. Це така дата, що її вивчати будуть напамʼять українські діти наступних поколінь поруч із такими датами, як дата хрещення Руси, як битва над Калкою, як битва під Полтавою або зруйнування Січі.

День 22. січня 1919 року остане приснопамятним в історії України. Це така дата, що її виучувати будуть напамять українські діти грядучих поколінь побіч таких дат, як дата хрещення Руси, як битва над Калкою, як битва під Полтавою або зруйнування Січі. Це від часів Ярослава Мудрого перший раз усі українські землі, теоретично й бодай декляративно, знайшлися разом як одна державна цілість. День цей буде отже інспірацією українського народу на так довго, поки він не осягне повного обєднання у самостійній і соборній Україні. В тому вага цієї події.

На дворі стояла зимова погода та кріпкий, аж сивий, мороз. Снігом вкриту величезну Софійську Площу залили маси народу. По боках площі військо, а саме наші Січові Стрільці, що у франц. шоломах виглядали ще рослішими, утворили чотирокутник, призначений для духовенства і представників держави чи там обох, уже сфедерованих держав. Від цього чотирокутника йшов військовий шпалір аж до воріт Софійського Собору. В чотирьох рогах площі видніли високі трибуни для окличників. Українські прапори лопотіли у вітрі на високих щоглах.

Ось так виглядала Софійська Площа, коли в годині 12-ій вполудне ми, західньо-українська делеґація в силі 65 голов, а так само Директорія та цілий придніпрянський уряд і штаб, заїхали на неї військовими самоходами. Директорія, придніпрянський уряд та штаб станули лицем у сторону Великої Володимирської вулиці, а наша галицько-буковинська делеґація напроти неї.

Проти себе стояли, уосіблені тими двома групами, представники двох українських земель, що від соток літ розділені були лихою долею. Ориґінальний це був вид: по галицькому боці переважно селяни в своїх місцевих ношах, по боці Придніпрянців самі інтеліґенти. По галицькому боці старші люди, деякі сивоволосі; по боці Придніпрянців відносно молоді люди.

Між Галичанами я був один із наймолодших; між Придніпрянцями Чехівський, Винниченко, Петлюра та Мартос — хоч дещо молодші від мене — були найстаршими. З одного боку політично зрілі люди різних станів народу; з другого революційна, молода, політично зелена інтеліґенція... без народу.

Проголошення Акту Злуки українських земель на Софійській площі в Києві. 22 січня 1919 р.

Коли я ось так глядів на обі ці групи (а я знав їх майже всіх особисто!), оця різниця ярко стала мені ясною. А з тим і ясною ставала мені непевність "завтра" з такими контрагентами. Наші Старухи, Сандуляки, Шмиґельські, Бачинські, Стефаники, а хоч би й Вітик чи Безпалко, мали за собою зорганізовані, свідомі маси. А на кого — крім галицької ґвардії, Січових Стрільців — можуть певно спертися Винниченко, Петлюра, Мартос, Чехівський?. .

Я мав враження духового роздвоєння: Наче одно моє "я" стоїть серед проводу Галичан, напроти моїх давніх знайомих — Винниченка, Петлюри, Мартоса, і свідомо повторяє слова політичної заяви. А друге моє "я" наче глядить на це все з боку, як хтось із публики, та роздумує про те, що доконує перше "я" та рефлектує.

Перше моє "я" переймається вагою своєї ролі; одушевляється. А друге "я" наче жаліє над першим та мало не плаче. Можу впевнити читачів оцих рядків, що переживати ось таке роздвоєння в душі це крайнє болючий досвід.

Знаю, що крім мене в подібному настрої було чимало наших політиків. Цей їхній настрій був рефлексом (відбиткою) ситуації на нашій психіці. Але ми сповняли своє післанництво послідовно та непохитно, так як би того роздвоєння в нас не було. Нами кермувала воля і рішеність, зроджені з ідеї і зі зрозуміння історичности хвилини, а не критичні рефлексії. Оці рефлексії затроювали нам життя, відбираючи нам хвилеву велику радість із доконаних історичних актів.

Та ось залунала команда почесного курення: "Позір!" і прапор його схилився до половини. Десь на Печерську, у фортах, залунав у тій хвилині перший гарматній стріл. Видно, Софійська Площа получена була телефоном із батеріями на Печерську.

Ось так, ті гарматні стріли лунали через ввесь час церемонії, щоразу у певних відступах. Рівночасно з першим стрілом загули дзвони на Мазепинській Дзвіниці Софійського Собору.

З великої брами Собору вийшла церковна процесія: тяжкі, золототкані корогви, блискучі патериці, духовенство в святочних ризах: диякони, ієреї. Між ними архиєрей Агапіт, архиєпископ Катеринослава, високий, кремезний мужчина з буйною сивиною перетиканою бородою. На кілька кроків від нас і від Директорії та її почоту процесія задержалася. Всі ми — і соціялісти — зняли шапки.

Тепер д-р Лев Бачинський, як віцепрезидент Української Національної Ради і голова нашої делеґації зачав церемонію. Він звучав:

"Світла Директоріє і Високий Уряде Української Народньої Республики! На цій історичній площі столичного города Києва стаємо оце ми, законні і вольним голосом нашого народу вибрані представники Західньої України, а саме Галичини, Буковини та Закарпатської Руси, та доносимо Вам, і заявляємо прилюдно перед усім народом України, перед усім світом і перед лицем історії, що ми, український нарід західньо-українських земель, будучи однією кровю, одним серцем і однією думкою з усім народом Української Народньої Республики, власного нашою волею хочемо і бажаємо обновити національно-державну єдність нашого народу, що існувала за Володимира Великого та Ярослава Мудрого, а до якої стреміти наші великі гетьмани Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко та Іван Мазепа.

Від сьогодні Західня Україна лучиться на віки з Великою Україною в одно нероздільне тіло, соборну та суверенну українську державу. У виконанні цього, я прошу пана д-ра Лонгина Цегельського, Державного Секретаря закордонних справ Західньо-Української Республики, відчитати грамоту від Західньо-Української Республики до Директорії Української Народньої Республики".

Молебень на Софійській площі в Києві з нагоди проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР. Цивільні познімали головні убори. В центрі – Симон Петлюра та Володимир Винниченко. 22 січня 1919 року

Стоячі коло мене мої секретарі (Сілецький і Кульчицький) подали мені звій т. зв. пергаментового паперу, що містив офіційне повідомлення для Української Народньої Республики про ухвалу Української Національної Ради (про злуку) з 3. січня 1919 р. Це письмо редагував також я, а підписане воно було президентом Петрушевичем, премієром Сидором Голубовичем і мною, як Секретарем Закордонних Справ.

Памятаю, що містило воно резолюцію Української Національної Ради з 3. січня 1919, та звідомлення, що ми — галицька делеґація — вислані до Києва з уповажненням докінчити акт злуки. Тон письма був врочистий, а зміст короткий. Я відчитав цю грамоту та передав її з черги д-рові Левові Бачинському. Цей, виступивши два кроки перед нас, подав її Голові Директорії — Володимирові Винниченкові.

З черги обізвався, держучи розгорнену грамоту в руках, Голова Директорії, Володимир Винниченко. Він вітав Західньо-Українську Делегацію в столичному городі України та іменем Української Народньої Республики приймав заяву злуки "братньої, однокровної Галицької Волости з матірнім пнем України" в одно нероздільне тіло, в одну націю-державу.

На знак цього попросив члена Директорії, проф. Федора Шевця, відчитати універзал Директорії. Високий та сильно збудований проф. Швець, в гострих окулярах та з буйною, ясноволосою чуприною, відчитав цей акт справді стенторовим⁷) басом.

В тій хвилині з високих трибун на всіх чотирьох рогах площі окличники з громовими голосами відчитали цей акт для подальше стоячого народу. Одним із тих окличників був о. Корсуновський, тоді диякон у Софійському Соборі, опісля член Української Національної Капелі (проф. О. Кошиця), пізніше священик української автокефальної Церкви в Зєдинених Державах Америки.

Володимир Винниченко і д-р Лев Бачинський подали собі руки. З грудей тисячей, що стояли довкола, вирвалося оглушуюче "Слава! Слава Україні! Слава Галичанам!" (Під словом "Галичани" розумілося вже і Буковинців, і Руснаків із Закарпаття.) Оце "слава" покотилося дальше і дальше аж до краю площі. Був це як шум моря у бурю; щось могутнє і незабутнє.

Україна ликувала ...

Властива політична церемонія тим і вичерпалася. Та до кінця торжества було ще далеко.

З черги один із дияконів заінтонував прекрасним тенор-баритоном — здається "Благослови, Владико!" Хор відповів. А що за хор! Очевидно, той самий, що нас чарував опісля під батутою професора Кошиця. Я чув його вже раз раніше, ще за Гетьмана, коли цей хор співав "Ще не вмерла" при появі Гетьмана на святі відкриття першого українського університету в Києві.

Владика Агапит став відправляти Молебень за Україну, за українську державу, за її "боголюбиву Директорію і все православне воінство її".

Я глипнув на Директорію та на її окруженця: самі соціялісти, переважно атеїсти, а бодай аґностики, хоч формально всі християни, бо всі охрещені. Деякі тільки з них були релігійними людьми, ось як премєр Чехівський. Але всі слухали Богослуження з відкритими головами.

Може це мені тільки здавалося, а може так і справді було, але я мав враження, що Виниченко дещо крутився в часі Молебня та робив легкі гримаси нетерплячки устами і бровами. Пізніше він сам мені сказав (хоч я і не питав його про це), що оцей Молебень був для нього "зайвою несподіванкою". В це я вірю, бо при тодішніх потайних зносинах Винниченка з Леніном, Мануїльським і Раковським — владика Агапіт, корогви, свячена вода та Молебень мусіли йому бути дуже не до шмиги.

Та ще більшою, мабуть, "несподіванкою" було для Винниченка, коли по скінченні Молебня і по многолітствіях Україні, Директорії і воїнству, владика Агапіт приступив до Директорії з хрестом у руці. Чи Винниченко, Петлюра, Швець і інші поцілували знамя Христової віри, я за широченними коркошами та ризами владики Агапита не міг бачити.

Урочисте проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР на Софійській площі в Києві. 22 січня 1919 р.

Але бачив, як владика Агапит поцілувався з Винниченком, Петлюрою й іншими членами Директорії, обіймаючи їх поважно, звичаєм православних священиків. Можливо, що в цей спосіб владика з розмислом "рятував ситуацію".

Сам владика Агапіт був свого роду українським патріотом, хоч старшого типу. Розуміється, був і ревним християнином. Знаючи релігійні (чи пак анти-релігійні) погляди українських соціялістів-інтеліґентів, катеринославський владика повів, мабуть, діло так, що вони не мусіли цілувати хреста, але поцілувалися з ним.

Це тривало момент. Публика мала враження, що все в порядку та в гармонії. Коли з черги владика приступив з хрестом до нас, Галичан та Буковинців, ми один за одним (ті, що стояли в передній лаві) поцілували хрест з пошаною. Я бачив легку та привітну усмішку вдоволення в очах архиерея. Він був зворушений.

На тому церковна частина свята скінчилась і процесія з корогвами, дияконами та архиєреєм повернулась повагом до св. Софії. Військові кордони, що замикали чотирокутник, де ми стояли, нагло заворушилися. На команду вони стали звільна витискати публику з деяких частин Софійської площі.

Зразу я не зорієнтувався, про що їм іде. Але за хвилину стало все ясне: військові кордони утворили серед маси народу широку вулицю наперекісь Софійської площі, від сторони Михайлівського Собору до Великої Володимирської вулиці.

В одному місці, а саме на горбочку, де здвигнений памятник Богдана Хмельницького, очищено з натовпу чотирокутник, де тепер станули поруч себе Директорія, придніпрянський кабінет і штаб та галицька делеґація. За нашими плечима знімалася ґранітна скала, а на ній малощо не понад наші голови басував кінь із бронзи, на якому Великий Гетьман гордим жестом руки підніс булаву.

Військова музика, що грала цей марш, зявилася в тій широкій вулиці, яку через збиті товпи провели поперед нас військові кордони. А за музикою військові колони в ритмічному рухові. Лави за лавами. Музика дійшла перед нас. Її капельмайстер засалютував нам своєю батутою, і музика скрутила вбік з дороги та станула проти нас, лишаючи поміж собою і нами широку вулицю.

Цією вулицею йшли тепер дефілюючі колони, разом понад 10,000 мужа. Перша появилась кіннота — Придніпрянці. Коні чудові, козаки один в одного! Їхали свобідно, по-козацьки, вигукуючи "Слава!", махаючи шапками або й підкидаючи їх вгору та ловлячи їх знову. Нам, Галичанам, що привикли до австрійської військової штивности, було це трохи дивно.

Публика вітала їх одушевлено. За кіннотою полки піхоти. Лави за лавами йшли наче бистра струя, салютували шаблями. Лави за лавами йшли як бистра струя, як жива ріка. Аж ось публика, нагло загуділа, закричала: "Слава! Слава! Слава!" З-поза закруту показалася вмить причина цього одушевлення.

В залізних шоломах, рослі, стрункі, а молоденькі як рання весна, наближались Січові Стрільці. Їх постава була цілком інша від вигляду попередніх, придніпрянських. Крок гострий, аж іскри сипались від удару чобіт у брук вулиці. Голови підняті вгору, самосвідомий, гордий погляд очей. Груди випнуті, кріси кріпко при рамені, як прирослі. Наче могутня, однією волею, думкою керована машина, ішли їх лави — самопевні, карні, здисципліновані. Ось чоло їх колони.

— Струнко! Вправо глянь! — залунала команда. І сотки, а далі тисячі голов як блискавка звернулись до нас, а очі — безліч їх — впялились у наші лиця.

Ми не видержали, — "Слава! Слава Стрільцям!" — закричали й ми та замахали шапками. А вони йдуть поперед нас, галицькі сини, тут, на вулицях тисячолітнього Києва, а від їх ходу аж земля дрижить. Раз-два! Раз-два! Грим! грим, грим — аж відгомін йде від стін св. Софії. Як із криці, як з живого граніту — оці наші сердечні Стрільці. Де вони тепер?! Скільки їх вернулось у свої хати? Де лежать, де розсіяні кості тих, що не вернулися? . .

Ввесь час, як вони проходили живою рікою через площу, гриміло "слава! слава!", без уговку. Чужі серед публики, Москалі, чи хто, також оплескували та звертались до сусідів поруч, питаючи, видно, що це за такі полки. Публика, очевидно, подивляла їх вигляд, хід та поставу. Винниченко, що стояв саме коло мене, також кричав "слава!" і махав шапкою. Він уміє захоплюватись. Це одна з його симпатичних прикмет, а друга, хоч, нераз брусувата — це простолінійність.

Універсал Директорії УНР про Злуку УНР і ЗУНР на Софійській площі в Києві. 22 січня 1919 р.

— Це Ваші, Галичани — повторяв він також з якоюсь гордістю, — чи то задля того, що вони сторожили при Директорії і були її ґвардією, чи може тому, що він мав деяку симпатію до Галичан, серед яких він (коло 1905 року) прожив два-три роки, втікши за кордон перед арештуванням.

Та от за залізними полками Київських Січових Стрільців чути тяжкий гуркіт і брязк заліза. Це артилерія. Зразу польові гармати, батерія за батерією — а далі тяжкі-тяженні потвори: мортири, гавбиці. По чотири пари коней тягне їх. Земля дуднить. Залізо бряжчить якось грізно. На ляфетах, як муровані, сидять гармаші. На конях з боків, старшини.

Пізнаю декого з них: Січові Стрільці, Галичани! Їм доручено артилерію, бо їм довіряють. Публика якось дивно затихла. Кіннота викликає захоплення, піхота також. Але тяжка артилерія викликає почування жаху — наче привид смерти. Грізно котились тяжкі смертоносні машини серед грюкоту та брязкоту та серед мовчазної товпи.

А накінець кілька рівнож грізних та понурих панцирних авт. Оковані з усіх боків залізом, з вежами, з яких визирають малі гарматки, сунуть вони з дрижанням землі, як змиї. Ось одна-дві з них здалися б були нам у Львові в перших днях листопада ... Та вже пропало ... Не вернеться . . .

За панцирниками знову курінь живописної придніпрянської кіноти, а там і кінець дефіляди. Як сон, як мрія, пригадується це — ця Софійська Площа, безмежні товпи народу, їх шум, як гул моря, оці полки української армії, Директорія та наші Галичани під памятником Богдана. Сивий голуб — Сандуляк, втираючий сльозу Стефаник, кремезний, зі сивою бородою Старух, пушка духу, але що за дух! — Шміґельський, всі вони — свідки й актори цього великого дня. Чи не найбільшого в новітній історії України.

Як УНР вводила єврочас. У 1918-му годинники переводили на 68 хвилин

"Україна розриває рішуче старі примусові зв'язки з Московщиною, зв'язується тісніше з західною Європою, водночас приймаючи і спільний час, вагу і міру, тому що різниці дуже ускладнюють зносини, торгівлю та подорожі..."

Іванна Климпуш-Цинцадзе: «Нам слід якнайшвидше завершити процес формування української політичної нації»

Розмова з Іванною Климпуш-Цинцадзе – головою Комітету Верховної Ради з питань інтеграції України до Європейського Союзу, віцепрем'єркою з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України у 2016-2019 роках.

Андрій Андрушків: "Дереву пам'яті потрібен гумус з історій"

Публічне інтерв'ю із магістром богослов'я, військовослужбовцем ЗСУ Андрієм Андрушківим у рамках виставки ГОЛОСИ Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

Котлета по-київськи. За лаштунками найганебнішої промови президента Буша

Сьогодні багато хто справедливо обурюється ідіотським меню на честь початку російського головування в Радбезі ООН. Саме це головування означає остаточний колапс світової безпекової архітектури. Раду Безпеки ООН очолює агресор. Тому котлета по-київськи у тому меню асоціюється із промовою, яку виголосив президент США Джордж Буш 1 серпня 1991 року у Верховній Раді України.