19 грудня 1921

19 грудня 1921: В майбутніх конфліктах нашої держави з Москвою міцна українська церква може відіграти велике значіння

Уривки з листа Симона Петлюри до Івана Огієнка від 19 грудня 1921 року

Уривки з листа Симона Петлюри до Івана Огієнка від 19 грудня 1921 року

Надаючи справі організації української церкви велике значіння з погляду державного, я, оглядаючи пройдений нею шлях, приходжу до висновків, що ми не продумали до льоґічного кінця, поставленого перед українською державністю питання про націоналізацію нашої церкви.

Ми бачимо її в так званій автокефалії.

Це альґебраїчна формула, що її можна вирішувати ріжно з погляду церковної практики. Справа автокефалії церкви може розумітись всіляко, як з погляду теоретично-канонічного, так і з погляду церковної практики.

На мою думку, ця справа нашими церковними діячами не розкрита як слід, не конкретизована, а щодо свого ієрархичного змісту (дотеперішнього), то до кінця не доведена.

Ми гадаємо, що як будемо мати власних єпископів, то цим уже ставимо власну церкву на тверду основу, з якої ніякі політично-церковні конфлікти її не зсунуть.

Далі власного митрополита в столичному місті наші автокефальні мрії й змагання не йдуть, а поза „вищу церковну раду" при тому ж митрополитові не сягають.

Андріївська церква. Квітень 1918 року

Наскільки помилковими та облудними є такі мрії, показала нам практика за часів Скоропадського, що автокефальним змаганням української церкви зразу ж надала цілком протилежний зміст, проголосивши залежність нашої молодої церкви од московського патріарха, тим самим саму ідею автокефалії повернувши в нівець, а маєстат голови московської церкви піднявши до становища зверхника нашої церкви фактично.

Якими б успішними в майбутньому не були наші здобутки та осягнення в площині політичної боротьби, все ідею нашої державної незалежности "по руках і ногах" буде вязати оця залежність в площині церковній, вгашаючи й підтинаючи самостійницькі змагання нашого народу.

Нація, що стремить до власного державного життя, не може помиритись з такою залежністю.

На прикладі сербської церкви православної ми бачимо, що при першій змозі, в парі з затвердженням політично-державної самостійности, провадиться затверждення і церковної незалежности в формі організації власного патріярхату, тим самим ставлячи справді належну „точку" над справою автокефалії сербської церкви і підносячи маєстат її до вищого ступня.

Зупиняючись над справою автокефалії української церкви, я гадаю, що ми повинні цілком послідовно розкрити зміст цієї формули і зробити льоґічні висновки з нього.

Очевидна річ, що належними постановами тимчасових вищих органів української церкви (в формі соборів), подиктовані політичними мотивами київські ухвали 1918 р., що встановили залежність нашої церкви од Московського патріярха, будуть скасовані.

Софійський собор. Квітень 1918 року

Але я гадаю, що цим скасуванням справи цілковитої автокефалії нашої церкви ми на ґрунт непохитний ще не поставимо; необхідно піти далі і надати такі форми самостійництву нашої церкви, які б одповідали державним інтересам української нації і були б льоґічним завершенням самої ідеї про церковну автокефалію.

Коли ієрархичні моменти останньої втілені будуть тільки в формі власних єпископій, а на чолі інституту єпископів стоятиме митрополит Київський, — цього, на мою думку, не вистарчить для того, щоб церква українська стала нарівні, в усвідомленні і нашому, і інших народів, з другими церквами православними.

При цих умовинах церква Андрія Первозваного все буде "пасти задніх", все не буде мати того авторитету, тої пошани, які їй повинні належати як з мотивів державних, так і з мотивів церковної історичної традиції, як до церкви, первозваним І. Христа апостолом заснованої.

Я передбачаю більші комплікації для нашої справи, що випливають з такої незавершенної, мовляв би "половинчатої", ієрархічно-організаційної структури української церкви.

З мого погляду майбутня структура ієрархічна української церкви, оскільки про неї судити можна на підставі дотеперішньої практики і оскільки не зроблено буде відповідних корективів до неї, ховає в собі і внутрішню "червоточину" і не дасть ґарантій безупинного розвитку національної церкви.

Коли взяти зносини майбутні нашої церкви з созвучними собі, хоча б Грецькою, Царгородською чи Сербською, то тут матиме місце нерівність; на нашу церкву, на вищих представників її і на голову її митрополита, все "згори" заглядатимуть патріярхи інших церков, відповідним чином і трактуючи нашу церкву, що для її авторитету, маєстату було б небажаним, а з погляду державних інтересів навіть шкідливим.

Так само й для культивування авторитету церковної ієрархії серед кругів церковних, серед великої української державної парафії, фігура митролита, як голови — очолення нашої церкви, — була б мало імпонуючою.

Та й по суті справи, коли хочемо надати українській церкві, як церкві апостола Андрія Первозваного, відповідаюче їй значіння, то ми повинні моменти, звязані з цим завданням, до льогічного кінця продумати і в таку зовнішню форму втілити, яка б одповідала тому змісту, що в ній і в її історичнім атрибуті міститься.

Я думаю, що українська автокефальна церква головою своїм повинна мати власного патріарха, як цілком льоґічне завершення її ієрархічної архитектоніки і еволюції нашої національної думки, нашої національно-церковної ідеольогії.

Український патріархат — рівний патріархатові Московському — це річ, потреба якої вимагається інтересами української церкви та своєчасною оцінкою тих небезпек, що загрожувати будуть, — я це передбачаю, — в її натуральному розвитку.

В майбутніх конфліктах нашої держави з Москвою внутрішнє міцна, ієрархічно дисциплінована українська церква може відограти велике позитивне значіння у вислідах такої боротьби.

В зносинах, в поширенні свого морального й іншого впливу на православні церкви (грузинську, білоруську, польську, латишську, вірменсько-григоріянську) держав, повсталих на місці давньої Росії, така українська церква, як я хотів би в майбутньому недалекому її уявити, могла би так само допомогти зміцненню та впливові нашої державности, не кажучи вже про ті придбання, що цією дорогою і для своєї сили вона може осягнути.

Успенський собор Києво-Печерської Лаври. Квітень 1918 року

Висловлюючи оці мої міркування в такій важливій справі, я мало роблю собі клопоту з того, що вони приходять в голову серед таких несприятливих обставин.

Без огляду на останні, — мусимо мати зясованими і "pia desideria" нашого державного будівництва, інтеґральною частиною котрого є й плянове будівництво української церкви.

Такого — точно до деталій продуманого — проґраму ми не мали; і це, з мого погляду та досвіду, було одною з головних причин наших неудач.

Мусимо все зробити, щоб ця ідея перемогла, стала елєментарно-зрозумілою, знайшла своїх активних адептів і оборонців.

Я певний є, що ідея власного патріярхату, як найбільш доцільної ієрархічної форми в орґанізації української автокефальної церкви, носиться в свідомості, чи може напівсвідомості, наших церковних кругів, шукаючи лише стимулу, імпульсу для свого виявлення й кристалізації.

Лотоцький О. Симон Петлюра. – [Б. м.] : Накладом ком. для вшанування X річниці смерти Симона Петлюри, 1936. – С. 51-56.

Биківнянський меморіал: пам'ять про вбитих заради живих

30 квітня 1995 року громадський діяч, один із фундаторів Українського товариства "Меморіал", багаторічний дослідник Биківні Микола Лисенко занотував у своєму щоденнику: "30-го, в неділю, відбулося відкриття Меморіального комплексу на Биківнянських могилах. Це за поданням т-ва "Меморіал" та інституту історії України. Відкривав Київський мер Леонід Косаківський, але людей було небагато. Ми були там усією родиною з 9 до 13 год."

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

"Я аж ніяк не українофіл". Фрагмент із книжки "Розділена династія" Фабіана Бауманна

Несподіваний погляд на націоналізм: не як історичну неминучість, а як усвідомлений політичний вибір, — пропонує у книжці "Розділена династія" швейцарський історик Фабіан Бауманн. Він досліджує долю київської родини Шульгиних, яка менш ніж за пів століття розділилася на дві протилежні національні гілки: російську та українську. Революція 1917 року остаточно розмежувала Шульгиних: один із них загинув у бою під Крутами, захищаючи Українську Народну Республіку, а другий — воював проти неї.

Найбільша мрія у житті

– Володю, а яка у Вас найбільша мрія в житті? – Жанно, – кажу, – я хочу, щоб Україна була незалежною! Вона подивилася на мене, як на психічнохворого. Звісно, вона знала, що в університеті десь є якісь «божевільні націоналісти», але на філфаці, а не на мехматі.