Про проект

Спеціальний проект "Українська революція 1917-1921" оповідатиме про те, як закладалися фундаменти новітньої української державності.

Україна була першою країною після Фінляндії, з тих що оголосили свою незалежність від старих імперій.

Литва, Естонія, Чехословаччина, Польща, Латвія і Югославія – весь цей "ефект доміно"  розпочався вже після українського Четвертого Універсалу.

Тімоті Снайдер, спостерігаючи історичну долю молодих націй Центральної та Східної Європи, іронізує про їх державну самостійність після Першої світової війни: "це коли ти нічого не робиш для державності – і все одно маєш її".

Для України спроба збудувати свою державність означала ріки поту і крові.

В умовах зовнішньої агресії Україні треба було творити не тільки свою армію, але і практично весь необхідний набір інституцій: парламент, уряд, власну банківську систему.

Але найголовніше – батькам-засновникам треба було створити народ. Придумати націю.

Для сьогоднішніх українців сторіччя нашої революції – це неймовірна нагода для глибокої рефлексії над досвідом перетворення імперських околиць на модерну націю.

Коротке існування Української республіки було дивом. Вона могла впасти через зовнішню агресію вже через кілька днів після проголошення. Проте вистояла.

Україна потребувала для нормального функціонування бюрократичних та культурних інституцій 200-400 тисяч інтелігенції, а мала 30-40 тисяч. Проте започаткувала державні, культурні і наукові інституції, яких не мала ніколи раніше і які почасти існують до нині.

В тридцятимільйонній Україні працювала лише одна україномовна щоденна газета накладом у три тисячі примірників, а столиця-Київ був імперським анклавом. Проте цей досвід народив ідею, за яку боролися три покоління і яка перемогла через три покоління боротьби.

Сторіччя революції – це чудовий час, щоб критично переосмислити цей досвід.

Це чудовий час щоб задати собі самим доречні питання.

Чи в наших поразках винні тільки керманичі? Чи в наших поразках винний також повсюдний брак довіри до інституцій та співгромадян? Чи усвідомили ми звідки росте коріння недовіри і розбрату? Чи усвідомили ми небезпеки захоплення популізмом? Чи усвідомили ми небезпеки від низького рівня освіти як тих, хто голосує, так і тих, за кого голосуємо? Чи не час подумати про відповідальне лідерство замість популізму та громадянську відповідальність замість патерналістичних очікувань?

Ціною недовіри до самих себе у 1917-1921 роках була втрата державності. Чи ми зробили усі висновки з цієї історії?

Ціною втрати незалежності були мільйони життів протягом цілого ХХ століття: втративши державність українці втратили імунітет, що захищав нас від злих намірів ближчих і дальших сусідів.

Протягом наступних років ми маємо сподівання сконцентрувати під парасолькою спецпроекту  "Українська революція 1917-1921" найважливіші та найцікавіші тексти про цей час.

Ми створюємо цей проект у дружній співпраці та за сприяння наших партнерів:

ІСТОРИКО-МЕМОРІАЛЬНИЙ МУЗЕЙ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО

"Дзеркало тижня"

"ЛІКБЕЗ. Історичний фронт"

Перелік доповнюватиметься.  

"Історична правда" існує завдяки увазі і пожертвам наших читачів та ентузіазму авторів. Дякуємо!   

 

У секторі «проблем ідеологічної боротьби»: історики та «перебудова»

Нині це Інститут історії України, а тоді слова "Україна" в назві інституту не було. Навіть у цьому в СРСР вбачали небезпеку. Всі спілкувалися російською, лише в одному відділі, де вивчали козаччину, українською. А аспірант Діма Табачник (який потім двічі у Януковича був міністром), ідучи до курилки повз цей відділ, казав: "Цвірінькають там цією українською"

Бабин Яр: гібридні контексти Сергія Лозниці

Мабуть, головною зіркою антиукраїнського шабашу, влаштованого цього року Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр» на багатостраждальних кістках його жертв, став кінорежисер Сергій Лозниця зі своїм фільмом «Бабин Яр. Контекст».

Валєр Бондар. Харківський літмузей. Середовище дев'яностих

Валєр Бондарь – «гуру і навчитель» Сергія Жадана, митець, який об'єднував творчу еліту не тільки в Харкові. Саме у майстерні Бондаря в ЛітМузеї виникло українське середовище неформалів ранніх 1990-х. Його рукою з кінця вісімдесятих – початку дев’яностих карбувалась в харківському просторі графіка перших кроків боротьби за самостійну, стильну і самодостатню Україну. І у дев’яності довкола Бондаря в Харківському ЛітМузеї сформувалося вільне від радянських кліше і провінційних комплексів мистецьке середовище

«…з крісом у руках, з пером чи живим словом» спадщина Євгена Побігущого

За життя Є. Побігущого-Рена його дописи в еміграційній пресі, передмови до окремих військознавчих студій, відгуки й рецензії на видання українською й чужими мовами, спогади, завуальовані псевдом «Євген Беркут», а виступи і вибрані доповіді – й поготів, ніколи не були зібрані під однією обкладинкою. З огляду на це у рік 120-ліття Є. Побігущого-Рена настав найвищий час подати сучасному українському читачеві його вибрані публікації, рукописи, виступи і листування.