Шлях до суспільного багатства: як подолати історію

Людська природа лінива, і якби ми могли, ми би ніколи нічого не робили. Усвідомлення потреби радикальних змін приходить після радикальних катастроф: програшу у війні, революції, економічної чи політичної кризи.

Я розумію, що більшість є люди дуже зайнятими, і навряд чи мають аж так багато вільного часу, щоб читати нові книжки. Особливо зараз, в умовах неоголошеної російсько-української війни, коли ми читаємо у першу чергу повідомлення про воєнні дії на Сході України. Я хочу Вам зекономити час на читання моєї книжки, переоповівши тут її головні тези. А Ви уже після того рішайте самі, чи Ви би мали час й охоту її прочитати.

Почну зі старого філософського анекдота часів Геґеля. Коли англійця, француза і німця спитати, який на вигляд верблюд, то кожен із них вчинить так:

англієць, як справжній емпірик, спорядить експедицію в Сахару, вполює там верблюда, зробить із нього опудало, поставить його у Британському музеї  і скаже: "Якщо хочете знати, який на вигляд верблюд, то підіть у Британський музей – там є опудало верблюда, якого я вполював";

француз, як справжній моралізатор, вибереться на прогулянку в сусідній Булонський ліс і, не побачивши там ніякого верблюда, оголосить його злісною аморальною вигадкою англійців;

німець, як справжній теоретик, сховається в тиші свого кабінету і буде придумувати властивості верблюда, виходячи з логіки розвитку Абсолютного  Духу (натяк на Геґеля).

Мені українські дискусії про стратегію розвитку України іноді нагадують німецький випадок із цього анекдоту. Українські політики й інтелектуали часто пропонують нам схеми,  нічим не підтверджені, окрім власної фантазії автора. Моя позиція ближча до англійської: як історик, вважаю за свій обов’язок  триматися логіки емпіричних фактів, максимально уникаючи при цьому моралізаторства та надмірного теоретизування.

Марк Блок колись писав, що єдиною справжньою історією є світова історія. Такий світовий (глобальний) масштаб найкраще відповідає, коли говоримо про стратегію розвитку. Покійний британський економіст історик Агнус Маддісон декілька років зробив феномальну річ: опираючись на доступні бази даних, він порахував головні соціально-економічні показники на дві тисячі назад, від народження Христа до наших часів (його книжка є у відкритому доступі в інтернеті). Ці підрахунки показали дві головні речі:

– по-перше: до недавніх часів бідність була природним станом усіх суспільств повсюди. Яку б країну у який час в цьому проміжку ми не б взяли, життя абсолютної  більшості місцевого населення було напівголодним існуванням, нараженим на екзистенціальні небезпеки через неврожаї, епідемії і війни.  Нічого це так виразно не показує, як середня тривалість життя: повсюди вона була одинаково низькою і рідко перевищувала 30 років. Звісно, різниці між різними країнами чи континентами були. Скажімо, історики дискутують, кому за середньовіччя жилося краще – європейцям чи китайцям. Але ці різниці були відхиленнями у межі повної норми бідності. Більшість жила у бідності, а багатими були лише ті, які завдяки своєї влади і привілеїв могли збирати і розподіляти між собою податки і прибутки (здебільшого мізерні) від бідної більшості – тобто "стригти вовну з баранів";

– по-друге: зміна прийшла десь бл. 1820 р. Від того часу і дотепер всі країни рухаються від бідності до багатства,  але на трьох різних швидкостях. На найнижчій швидкості розвиваються більшість країн Азії й Африки. На найвищій – країни Старої (Західної) Європи та їхні породженння (Австралія, Канада, Нова Зеландія, США).  Вони становлять бл. 15% країн всього світу і у них проживає бл. 25% усього світового населення. Більшість країн не є ані бідними, ані багатими -- але кожна з них старається перейти на першу швидкість. Однак "клуб 25%" є досить закритим, й за останні 50-70 років туди вдалося попасти лише 5 країнам: Гонконгу, Південній Кореї, Сінгапуру, Тайваню, Японії. В останні десятиліття до цієї групи наближаються окремі країни колишньої комуністичної Центральної Європи: Естонія, Польща, Словенія, Словаччина, Словенія. До перспективної групи належать країни БРІКС-у: Бразилія, Росія, Індія, Китай, Південна Африка. Але їхнє багатство пов'язане з дешевими природними чи людськими ресурсами, а не з механізмом сталого розвитку. Тому чи ввійдуть вони коли-небудь у "клуб 25" залишається великим питанням.

Розрахунки Маддісона емпірично підтверджують те, що писали чи пишуть економісти, історики, соціологи  на тему "чому одні нації багаті, а інші бідні". Тут назву лише трьох, праці яких, на мою скромну думку, треба знати і читати: Олександра Гершенкрона, Роналда Інгельгарта і Норта Дугласа. Книжку, яку написав останній у парі зі своїми колегами "Соціальний порядок і насильство", зараз особливо активно читають у Росії й Україні (вона доступна в інтернеті як в англомовному оригіналі, так і в російськомовному перекладі).  Серед найближчих наших сусідів хочу звернути увагу на московського економіста Олександра Аузана, колишнього радника Медвєдєва, коли той говорив про потребу модернізацію Росії (з приходом до влади до Путіна про модернізацію більше ніхто не говорить). Теза про три швидкості належать, до речі, йому, а не Маддісону – але він зробив її на підставі розрахунків Маддісона.

Спробую дуже коротко, " у сухому залишку", переоповісти висновки цих авторів – у першу чергу ті, що мають безпосереднє відношення до української ситуації.

Перший висновок: у багатство не можна "влізти" – воно досягається лише з допомогою перестрибування з одної швидкості на іншу. Досі стратегія розвитку України була стратегія слимака: "повільно, але впевненно". Як могли переконатися українці, ця стратегія насправді не є стратегією розвитку, а стратегією стагнації. Символом для країн, які хочуть стати багатими, має бути не слимак, а жаба. Звісно, не в тому сенсі, в якому його розуміють українці – як символ жадібності і ревності до успіху сусіда, а як символ стрибка. Гершекрон власне вживає образ "стрибка жаби" (frog leap), коли описує успішну стратегію модернізації відсталих країн.  Без такого стрибка їм ніколи не переключитися на третю швидкість і не попасти у "клуб 25%".

Другий висновок: потреба стрибка ніколи не приходить від доброго життя. Людська природа лінива, і якби  ми могли, ми би ніколи нічого не робили. Усвідомлення потреби радикальних змін приходить після радикальних катастроф: програшу у війні, революції, економічної чи політичної кризи, у т.ч. після смерті або повалення авторитарного лідера, який ввігнав країну у стагнацію. В основі цього освідомлення лежить визнання простого факту, що гірше бути уже не може.

Третій висновок: передумовою стрибка є прихід до влади еліти, яка має політичну волю робити зміни. "Політична воля" тут є ключовою: мало говорити про реформи, треба мати мужність їх здійснити. Бо потрібні реформи будуть болючими, і ті, хто наважуються на "стрибок", неминуче програють в рейтингах. Їх, однак, з вдячністю будуть згадувати за 10-20 років, коли країна заживе нормальним життям.

До останнього висновку важливо зробити три додаткові роз'яснення. Перше: еліта, яка зважиться на реформи, не конче має бути новою, "революційного розливу". Часто вона вилонюється зі старого політичного класу, який розуміє: якщо він зараз не змінить свій курс, його зметуть з політичної арени. Як правило, політична еліта не робить реформи з власної волі – вона робить їх з політичної необхідності. Друге: реформи конче мають мати й економічну, і політичну складову. Політична складова означає переведення країни у режим т.зв. "відкритого доступу".  В основі стратегії цих змін має бути просте правило, яке легко сформулювати, але важко додержати:  економіка може ефективно функціонувати лише тоді, коли вони відповідає суспільним потребам, а не винятково інтересам верхівки. Це звучить як популістський лозунг, і майже кожен політик, коли він чи вона в опозиції, буде це казати, аж поки не прийде до влади. Але насправді "відкритий доступ" не є просто лозунгом. Його легко виміряти, якщо порівняти, скільки часу треба у тій чи інший країні, щоб відкрити свій власний бізнес. І скільки чиновників (від податківців до пожежників) пасеться на прибутках підприємців. Чим коротший час і менше число  чиновників, тим відкритіший доступ.  У багатьох країнах навіть найпростіші речі – як от одержати водійські права – функціонують лише у режимі "закритого доступу". Якщо це так, то це вирок: така країна не може бути багатою. У кожному разі, якщо реформатори жертвують політичною складовою заради економічної, то їм не лише не вдасться зреформувати країну – вони разом з ладом, які вони витворили, будуть зметені новою революцією.  А сама країна не виходитиме з полоси воєн і революцій, приклад чому – арабські країни та Східна Європа.

Третє: "відкритий доступ" не конче означає демократію. Насправді, деякі країни "перескакували" за авторитарних режимів. Демократія не має бути конче первісною умовою стрибка. Вона є радше не його передумовою, а його далекойдучим наслідком.

А тепер переходимо до останнього, але мабуть найважливішого висновку: окрім політичного, стрибок мусить мати гуманітарний вимір. Якщо говорити дуже коротко, зміни економічні не можуть статися, якщо не змінилася ціннісна основа самого суспільства – те, що у простонародді називають "ментальністю". Перехід від  "природного стану" до  "відкритого доступу" залежить від наявності чи відсутності певних культурних передумов. Невипадково, переважна більшість багатих країн світу – за винятком тих, багатство яких має нафтовий характер – є країнами західної цивілізації. Роками Нортон Дуґлас був радником міжнародного Світового банку й водночас свідком краху його проектів щодо трансформування відсталих і бідних країн у суспільства достатку. Причина цього краху — недооцінка ролі культури. Тому перш ніж прийняти чергове запрошення Світового банку бути радником, Дуґлас бере піврічну відпустку, щоб начитатися літератури про історію і культуру тієї країни, якій банк збирається допомогти. Без цього, вважає він, годі оцінити складність завдання чи можливість розв'язання його взагалі.

Щоб пояснити, про що йдеться, повернуся до того, з чого почав. Нормою життя більшості суспільств ще у недавньому минулому була бідність, а не багатство. Суспільне багатство було певним відхиленням, аберацією – якщо хочете, вірусом, поширення якого мало характер пандемії: спочатку ніхто його не мав, потім ним заразилися деякі, а за які сто-двісті років усі діють так, якби вони його мають або хочуть мати. Багатство як вірус сталося там, де вперше стався перехід до режиму "відкритого доступу" – чи, як кажуть інакше, до модерності.  Історики сперечаються, де і коли вперше появився цей вірус. Значна, якщо не більша частина, сходяться на тому, що історичною батьківщиною "відкритого доступу" була Великобританія. Словами класика: усі народи, щоб стати модерними, мусіли творити насильство над своїм національним характером – одні лише англійці могли залишатися тими, ким вони є. Через Британську імперію цей вірус поширився на її більш чи менш послушні діти – де британці становили більшість: Австралію, Канаду, Нову Зеландію, США. Європейські імперії перейняли цей вірус, переважно  не з власної волі, а для того щоб вижити в умовах дуже жорсткої конкуренції. Але більшості з них не було того, що було у британців: суміші вільного ринку та столітньої традиції демократії. За цих умов поширення вірусу модерності було схоже на спроби розведення пінгвінів у Сахарі чи вирощування бананів у Сибірі: йшлося про перенесення формули, яка появилася за одних  і дуже конкретних історично-культурних обставин, у країни і цивілізації, яким цих умов бракувало. Теоретично, можна розводити пінгвінів у Сахарі чи банани у Сибірі – практично, ці спроби приречені на поразку, якщо не вибудувати там нове середовище, умовно кажучи, зоопарки для пінгвінів й оранжереї для бананів. Цю функцію будівничого виконує держава, оскільки вона єдина має такі великі ресурси для таких великих проектів – і чим далі на Схід, тим сильнішою має бути роль держави. Але знову ж таки, державні спроби матимуть тоді успіх, якщо буде змінена культурна атмосфера у суспільства. Інакше гроші на зоопарки будуть з'їджені корупцію, а оранжереї будуть розграбовані бідним і голодним населенням у своїй святій вірі, що оранжереї є злісним винаходом чужої нам культури.

Щоб цього не сталося, треба міняти ціннісну основу суспільства. У принципі, ціннісні зміни стаються так чи інакше, навіть при невдалих спробах модернізації: врешті-решт, усі чи майже всі хочуть жити довго і багато, аніж коротко і бідно! Але ті, хто приходить до влади заради реформ, можуть прискорити цей процес, щоб підготувати суспільство до стрибка. Вони досягають цього, маючи доступ до таких важливих інструментів впливу й виховання, як державна освіта, наука і масмедіа. Напрямки потрібних змін неможливо описати з аптечною точністю. Але очевидною є їхня загальна тенденція: ці зміни мають вести до подолання комплексу неповноцінності і меншевартості, переборення зневіри у власні сили, вміння думати глобально, а діяти локально, тощо.

Головна теза, яку я намагався довести у своїй книжці:  в Україні визріли умови для такого стрибка головно за рахунок появи двох суспільних груп – нового середнього класу і молоді, покоління "української незалежності". Ці дві групи є носіями нових цінностей, а їх поява  у кожній країні є передумовою для початку серйозних змін. Я сформулював цю тезу ще перед Євромайданом. Але Євромайдан, як на мене, є найкращим підтвердженням ціннісного зсуву, який стався за останні 10-15 років  в Україні. І який, до речі, не стався у Росії, окрім Москви і Петербургу. Росія застряла у цінностях закритого суспільства, і це ціною її "газового" багатства. У кожному разі, на ціннісній карті світу Україна й Росія розходяться у різні сторони, як у морі кораблі.

Підсумовуючи: в Україні склалися умови для цивілізаційного стрибка, і було би гріхом, а навіть  злочином не скористатися з цієї нагоди. Зрозуміло, що зараз ця нагода зменшується у зв’язку з російською агресією: тяжко стрибати суспільству, в якому головною цінністю стає безпека, своя особиста й безпека всієї країни, в якій живеш. У тому сенсі, Путін не просто веде війну проти сучасної України – він ще намагається у нас вкрасти шанс на майбутнє. Тому у наших інтересах цю війну якнайшвидше закінчити або ж максимально її злокалізувати. Але як би там не було, і як би не закінчилася ця війна, Україна не має іншого вибору, як "стрибати". Досить подивитися на стан нашої армії, щоб переконатися:  суспільна бідність є стратегічною проблемою, і їй ми мусимо оголосити безпощадну війну.

Зрозуміло, що цивілізаційний стрибок не бути ліком на всі хвороби. Можна звільнити людину від влади природи – неможливо, однак, звільнити людину від власної людської природи. Нам ще довго доведеться жити з корупцією – хоча, треба думати, вона буде набагато меншою; наша політика ще довго нагадуватиме клоунаду, існуватиме розрив між багатими та бідними, не припиняться українські суперечки про мову і пам'ять і т.д.

Водночас появляється нові проблеми – такі, скажімо, як права гомосексуальних меншин. Градус політичного життя якщо й понизиться, то не настільки, щоб дозволити нам впасти у політичну сплячку. Щоб переконатися у цьому, досить подивитися на приклад сучасних Іспанії та Польщі, де політичні пристрасті вирують так само, як і до стрибка.

Важливим є, однак, що інше: це проблеми існуватимуть і дойматимуть нас на іншому суспільному фоні – на фоні нормального життя, а не виживання. І чим менше ми будем зайняті виживанням, тим більше ми будемо думати про сенс життя. На добре чи на зле, історія як наука при цьому втратить значення. Але завжди залишатимуться інші науки – філософія, богослов'я, теоретична фізика, психологія  та ін. – а також близькі нам люди, котрі будуть помагати нам думати і шукати відповіді на питання вищі а вічні.

(перероблений і доповнений текст виступу на презентації книжки "26-й %, або як подолати історію", що відбулася у Львівській бізнес школі УКУ,  22 травня 2014 р.)

Оксамитова (Р)еволюція у Чехословаччині

17 листопада 1989 року силовики брутально били студентів: кількість поранених людей сягала декількох сотень. Ще того ж вечора Прагою розійшлася новина, що поліціанти забили до смерті одного студента, ця ж інформація миттєво поширилась і в західних ЗМІ.

Година папуги. Поїзд не в той бік

У свідомості генерала Лянґнер не було місця для думки, що один офіцер може зганьбитися обманом іншого. Лянґнер летів назад заспокоєний. Під крилом того літака, далеко внизу паровози тягли вагони. У вагонах сиділи польські військові. Їх везли не у той бік, про який домовлявся Лянґнер із Тимошенком і Шапошніковим.

Перше міністерство здоров’я України

На початку травня 1918 року Гетьман Павло Скоропадський розпорядився створити Міністерство народного здоров’я та опіки. В УНР часів Центральної Ради такого міністерства не було. Медико-санітарна справа раніше перебувала у відомстві Міністерства внутрішніх справ, а потім окремого департаменту при уряді

Подвійне життя КҐБіста Заваригіна: чи міг чекіст співпрацювати з ОУН?

Павло Заваригін бореться з українськими повстанцями на Тернопільщині та робить непогану кар'єру. Але в якийсь момент все починає йти не так, і врешті решт чекіст стріляє собі в голову. Збереглися спогади, згідно яких Заваригін насправді став агентом ОУН. Чи не цим пояснюється самогубство?