…Я знав Сашка коли йому було 20 років – від того часу, як нас познайомив Ігор Марков на розкопках у Крилосі. І знав після цього наступні 20: тобто половину його життя. Але для мене він не мінявся. Я бачу у ньому підлітка, десь між 15 і 17 роком життя. Якщо говорити про нього, то перше що мені приходить до голови: я не пам’ятаю його злим. П’яним пам’ятаю. Злим – ніколи. Кожний спогад про нього у мене викликає усмішку.

Богдан Осадчук належав до тої нечисленної групи людей, які замолоду - тобто ще у міжвоєнну добу - зуміли встояти перед спокусою і націоналізму, і комунізму... Найкраще цей досвід підсумував Чеслав Мілош, один зі знайомих Осадчука: пограниччя вчить любити не абстрактне людство, а конкретних людей.

Якийсь добряга-чоловік не полінувався сісти в автобус, приїхати в моє рідне село, розвідати, де живе моя мама, і, спитавши на порозі хати, чи в неї міцне серце, вручив їй газету "Свободи": "Нате, читайте, що пишуть про вашого сина"...

Герой - це той, хто готовий пожертвувати своїм життям заради чогось більшого за себе. Немає сумніву, що Бандера не рахувався зі своїм життям. Тому він і герой. Тільки він не рахувався й із життями інших. Тому він не мій герой.

У нас не є можливим великий спільний міф перемоги. Від 1914 до 1945 тут насильницькою смертю загинули кожен другий чоловік і кожна четверта жінка. Українцям варто не "святкувати" перемогу. Достойніше і чесніше було б ушанувати пам'ять численних жертв.

Під таким заголовком київське видавництво "Грані-Т" випустило у світ кілька днів тому свою нову книжку. Не знаю, чи вона буде добрим подарунком під ялинку - але певен, що вона повинна знайти свій шлях до книжкової полички кожного інтелігентного читача чи читачки, незалежно від того, як він чи вона ставиться до Степана Бандери.

Написав про нову книжку Нормана Наймарка "Сталінські геноциди". А при нагоді прочитав ще кілька дискусій про український голод 1932-1933 р. Що дивує в окремих з них, то це якість аргументів: навіть на таку серйозну тему можна, виявляється, писати не цілком серйозні (м'яко кажучи) речі.

Ще кілька років тому говорити про голод як про геноцид вважалося ознакою поганого тону. Тепер так не є. Ті ж, хто критикує тезу про голод і геноцид, представлені істориками малознаними і з провінційних університетів