Українська правда
Історична правда

Генерал Олекса Алмазов. Символ українського Херсона

14.12.2018 _ Павло Подобєд
Версія для друку

Більшовикам вдалось втілити у життя один з найжахливіших експериментів над людством. Соціальний інжиніринг від лівих мав багато складових, проте одна з його ідей стала фундаментом червоної ідеології. Йдеться про знецінення людського життя. Кривавий Жовтневий переворот не лише розставив громадян за новим ранжиром, червоний молох спробував осягнути вічність: комусь дарувати життя, а когось викреслити з народної пам'яті.

Чому вітчизняна історія ХХ століття викликає серед українців такий інтерес? Напевно тому, що цей період близький до нас і рубці минулого століття чітко проглядаються на кожній українській родині. Однак, є ще одна причина.

Дійові особи ХХ століття, які активно протистояли більшовикам, опинились у своєрідному чистилищі історії України. Насамперед йдеться про вояків Армії Української Народної Республіки. На відміну від гетьманів та полководців козацької України, їм не судилося стати об’єктами народних епосів та легенд.

Про них майже не встигли скласти пісень, зобразити на іконах та увічнити у родинних переказах. Якщо образ Богдана Хмельницького активно використовувався комуністами у власних цілях – імена українських діячів 1917-1921 рр. були заборонені до промовляння вголос.

Напевно саме тому такий живий інтерес викликають ті, хто дивиться на нас з чорно-білих світлин. Численні документи та історичні артефакти промовисто говорять, що ці люди були, жили і творили для України… а ми про них нічого не знали.

Син провінційного чиновника

На Святвечір 1886 року в родині херсонського чиновника Дмитра Андрійовича Алмазова було подвійне свято – його дружина Оксана Алмазова (у дівоцтві Назаренко) народила йому сина.

Хлопця назвали не за святцями, а на згадку про діда Олексу (батька Оксани). Малим хлопчиськом Олекса зростав у тихому Херсоні, котрий хоч і мав губерніальний статус, однак більше скидався на провінційне повітове містечко.

За чисельністю населення тодішній Херсон міг рівнятися з сусіднім Миколаєвом (приблизно 50 тис. осіб) і значно поступався просто величезній Одесі (понад 110 тис осіб).

Оточений українським морем губерніальний центр жив російським культурним життям, яке щедро фінансувалося як з міської казни, так і з коштів міщан-благодійників. Нечисленні прояви українського громадського та культурного життя цікавили невелику групу української інтелігенції.

ДмитроАлмазов, батько Олексія, практично не перетинався з українським середовищем Херсона. Він намагався триматися осторонь від політики і прагнув доробитися до своєї чиновницької мрії – тихої і спокійної старості у місті над Чорним морем.

 Херсонська міська дума. Початок ХХ ст.

Водночас Дмитро Андрійович, як добрий батько, прагнув для своїх дітей більшого ніж зміг досягнути сам. Російська імперія кінця ХІХ століття мала лише один соціальний ліфт, що незмінно підіймав вгору – Російську імператорську армію. Цим ліфтом скористалась і родина Алмазових.

По закінченню Тифліського реального училища Олекса з власної ініціативи вступає до Олексіївського піхотного юнкерського училища у Москві.

Портупей-юнак Алмазов став одним з найкращих вихованців на своєму курсі: дисциплінований, здібний до військових наук і дуже скромний. Лише 59 з-поміж 200 юнаків училища одержали право носити погони, що краєм обшиті вузьким золотим галуном (погони портупей-юнака) – серед них був і тихий хлопчина з Херсона.

У 1907 році Олекса блискуче завершує училище та випускається у чині підпоручика зі старшинством від 24 березня 1906 року. Він складає іспит на переведення до артилерії у Михайлівському артилерійському училищі (01.12.1907), яке закінчує екстерном.

Підпоручиком Олекса відправляється на службу до тодішньої Курляндської губернії (тепер Латвійська Республіка). Щоб одержати звання поручника Алмазову довелось майже 4 роки прожити уЛібавській фортеці (тепер місто Лієпая), де він ніс службу у фортечній артилерії.

У 1911 році його перевели до Ковенської фортеці, а звідти – відправили на курси електротехніки на Санкт-Петербурзькому гарматному заводі, котрі молодий офіцер успішно скінчив у липні 1914 року – за дев’ять днів до початку Першої світової війни.

Олекса встиг вступити до Технологічного Інституту Імператора Миколи I у Санкт-Петербурзі, однак, на студентській лаві херсонцю довго всидіти не судилося. Вже після першого семестру він вирушає на фронт, де у грудні того ж року стає штабс-капітаном.

 Витяг з наказу про присвоєння портупей-юнаку Алмазову звання підпоручика

Герой битви під Кревом

Влітку 1915-го штабс-капітан Лібавської фортечної артилерії Олексій Алмазов, за героїзм виявлений у бою, одержує свій перший орден – Святого Станіслава 3-го ступеня з мечами і биндою (бинда – стрічка, бантП.П.).

У листопаді 1915-го Алмазова, якому ще не виповнилось 30-ти років, призначають командиром 2-ї батареї 1-го дивізіону 11-ї важкої артилерійської бригади Російської імператорської армії. На цій посаді він проявляє себе як блискучий і хоробрий командир – влітку 1916-го за бойові заслуги його відзначають орденом Святої Анни 3-го ступеня з мечами і биндою, а невдовзі – орденами Святого Станіслава і Святої Анни 2-х ступенів з мечами і биндою.

У грудні того ж рокуОлексу переводять до 53-го окремого важкого артилерійського дивізіону, де призначають командиром 42-ї важкої батареї, а за півроку ставлять на командира дивізіону у якому раніше він командував батареєю.

За планами ставки, що були розроблені ще до Лютневої революції, головний удар по німцях росіяни мали завдати силами армії Південно-Західного фронту, що діяла на території Західної України.

Удар військ Західного фронту в Білорусі мав носити лише допоміжний характер, аби зв’язати німців затяжними боями і позбавити можливості перекинути війська на інші ділянки фронту. Росіяни прагнули звільнити Вільнюс і взяти в оточення всі німецькі війська, що знаходились у Прибалтиці.

Західний фронт мав атакувати 22 червня 1917 року силами "ударної" 10-ї армії, до складу якої входив 53-й окремий важкий артилерійський дивізіон, яким і командував Алмазов. Загальний напрямок атаки російських військ – на містечко Крево (сьогодні населений пункт на межі Білорусі і Литви – П.П.).

Позиції супротивників знаходились дуже близько – їх розділяла річка Кревлянка та ряди дротяної загорожі. Співвідношення сил становило 85 000 бійців проти 10 300 на користь росіян. Командування Західного фронту планувало провести наступальну операцію у три етапи: артпідготовка, атака і закріплення нових позицій.

Перший етап тривав три дні і увійшов до історії як одна з найпотужніших артилерійських атак російської армії за всю історію Першої світової війни. З гармат було випущено 1,5 млн снарядів. Після пекельної артилерійської зливи російська армія перейшла в атаку і змогла захопити Крево.

Однак через низьку дисципліну у війську, що вже було розкладено революційними настроями, втрати росіян виявились катастрофічними. Щонайменше 6 000 солдат та офіцерів загинули, понад 30 000 одержали поранення. Серед ранених до 7 тис. виявились самострілами.

 Німецькі солдати позують біля російського артилерійського снаряду, що так і не розірвався, м. Крево, 1917 р.

Світлина з фотоальбому "BILDER AUS DEM KAMPFEN UM KREWO-SMORGON". Архів В. Богданова

У цьому безладі, коли цілі підрозділи починали мітингувати прямо на бойових позиціях, штабс-капітан Алмазов знову проявив себе як хоробрий командир і здібний організатор, який продовжував командувати дивізіоном навіть після контузії і застосування німцями отруйних газів.

За цей бойовий чин Олекса Дмитрович одержав звання полковника (15.08.1917). Загалом, за Першу світову війну херсонець був нагороджений усіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, орденом Святого Георгія IV ступеня (за бій під Кревом).

Тобто Перша світова війна дала можливість хлопцеві з провінційного міста швидко піднятись кар’єрною драбиною вгору і не лише очолити артилерійський дивізіон, але й за допомогою своїх вольових і організаційних талантів здобути визнання в армійському середовищі.

Україна як вибір

Вже у 1917 році полковник Алмазов долучається до українського військового руху, що стрімко набирав обертів серед солдатів та офіцер з України. Якщо одні сприймали українізацію в російській армії як можливість швиденько забратися з фронту додому – Алмазов робить протилежний вибір – вирішує пов’язати свою долю з українським військом, що лиш починає формуватися.

1 січня 1918 року він очолює окрему кінно-гірську батарею Гайдамацького Коша Слобідської України військ Центральної Ради. Очевидно, що це рішення було світоглядним.

З погляду кар’єриста Олекса Дмитрович вчиняв нерозсудливо – йшов на службу до війська з незрозумілим статусом і неясними перспективами. Якщо говорити про військову кар’єру – Алмазов переходив на нижчу посаду. Зрештою, своїм подальшим життям чоловік неодноразово довів, що посадами і статусами зовсім не переймався.

 Генерал-хорунжий Олекса Алмазов. 07.07.1925 р.

Світлина з книги: Р. Коваль, В. Моренець. "Подєбрадський полк" Армії УНР.    Том 1

28 січня (15 січня за ст.ст.) 1918 року на вулицях Києва розгортаються вуличні бої українських військ з російськими більшовиками. Фактично ці бої стали кульмінацією Першої українсько-більшовицької війни. На українську артилерію, що очолювалась старшинами Смовським, Алмазовим, Одинцем і Лощенком, покладалось завдання контрбатарейної боротьби і придушення вогневих точок супротивника.

У розпорядженні Алмазова була батарея з 4-х кінно-гірських гармат. У найзапекліший день боїв, 5 лютого, більшовики під командою Міхаіла Муравйова спробували з лівого берега увірватися до Києва: група Єгорова через Залізничний міст, Берзіна – через Ланцюговий.

Після артпідготовки, о 11 ранку, червоні рушили у загальний наступ. Першими українців атакували московська та петроградська червоні гвардії. Однак досить щільний кулеметний вогонь гордієнківців та вільних козаків, що облаштували кулеметні позиції на правому, високому схилі Дніпра, змусили росіян із втратами відійти на вихідні позиції.

Групі Єгорова за допомогою панцерного потяга вдалось прорватися на правий берег. Через сутінки Єгоров відклав подальший наступ. Муравйов наказав поновити гарматний обстріл української столиці. Зав’язалась артилерійська дуель.

Батареї Олекси Алмазова та Олександра Савченка, що разом мали 4 кінно-гірські гармати, розташувались біля Микільського військового собору (тепер на цьому місці стоїть готель "Салют" - П.П.). Командир полку ім. Костя Гордієнка Всеволод Петрів згадував, що більшовики били досить влучно.

Вони примусили гордієнківців облишити окопи біля мосту і знищили одне кулеметне гніздо. Було вбито кількох гордієнківців, а командирові 2-ї сотні відірвало голову. Російські більшовики мали змогу влучно бити по позиціях полку ім. К. Горднієнка, оскільки їхні укріплення було добре видно з мосту.

Кінно-гірська батарея Алмазова також зазнала втрат, адже за орієнтир для більшовицької артилерії правив Микільський військовий собор, що добре проглядався з лівого берега навіть ввечері.

Безперечно, українські гармати могли б легко стати у житлових кварталах, заховавшись серед будинків киян, проте такі позиції не розглядав не лише Алмазов, але й Лощенко, який поставив свої гармати у Купецькому саду та Одинець, чия батарея зайняла Володимирську гірку.

 Микільський військовий собор. 

Світлина зроблена в Україні невідомим німецьким солдатом, 30.03.1918 р.

Алмазівська батарея добре зарекомендувала себе в обороні столиці, що тривала з 28 січня до 9 лютого 1918 року. Не зважаючи на відступ українських частин з Києва, та поважні втрати наших захисників – до 1500 вояків вбитими і раненими – українці показали окупантам, що похід на Україну не буде для росіян легкою прогулянкою.

Розгромних втрат зазнали місцеві колаборанти – київська червона гвардія була знищена дощенту. За весь період протистояння київські більшовики втратили майже 1000 бійців вбитими і пораненими, ще 500 вибули з лав загонів Антонова. Олекса Дмитрович вивів у напрямку Житомира всі 4 кінно-гірських гармати, якими командував у боях з більшовиками.

Отже, 9 лютого рештки українських військ, після завзятих 10-денних вуличних боїв у Києві, під тиском більшовицьких армій В. Антонова та М. Муравйова змушені були відступити зі своєї столиці на захід – у бік Житомира.

У Гнатівці (тепер село у Києво-Святошинському районі Київської області – П.П.), під керівництвом виконувача обов’язків військового міністра Олександра Жуківського, відбулося переформування всіх наявних військ в Окремий Запорізький загін, який очолив генерал Костянтин Присовський.

Фактично у Гнатівці зібралась вся військова сила Української Народної Республіки, всього близько 4000 вояків: піхота, кіннота, артилерія, обоз, допоміжні частини, вільне козацтво і штаби, з яких до третини – старшини.

Батарея Алмазова була приділена до 1-го Запорізького кінного полку імені Костя Гордієнка, яким командував вже згаданий полковник Всеволод Петрів. Зовсім скоро Окремий Запорізький загін блискуче продемонстрував себе у боях з більшовиками за Житомир та Коростень.

Так в результаті тригодинної артилерійської дуелі, у якій з нашого боку брали участь батареї Лощенка, Алмазова, Дегтяренка і Чубенка, більшовицькі артпозиції були знищені. Червоні були примушені до відступу. За результатами боїв за Житомир і Коростень українські втрати склали 6 вбитими і 20 пораненими. Здобуто велику кількість зброї, амуніції і цілу 4-гарматну батарею.

Перемоги Окремого запорізького загону сприяли поповненню українських підрозділів добровольцями. У середині лютого, у бою під Бердичевом, полковник Алмазов одержав пораненняв ногу, проте, армії не залишив і вже 1 березня став учасником звільнення Києва та Лівобережної України від більшовиків.

Як і сьогодні, 100 років тому артилерія відігравала надзвичайно важливу роль у бойових діях: наступ, оборона чи позиційні бої – українські гармати не лише завдавали ворогові втрат, але й підносили дух козаків та старшин і додавали впевненості у власних силах.

У середині березня 1918 р. кінно-гірська батарея Алмазова була реорганізована у Запорізький кінно-гірський гарматний дивізіон Окремої Запорізької дивізії військ Центральної Ради, на чолі якого полковник залишався до кінця Визвольних змагань.

Вояк Запорізького кінно-гірського гарматного дивізіонута командир Кримської групи Армії УНР полковник Петро Болбочан.

Малюнок Богдана Піргача

 

Сотник Борис Монкевич, який нераз спостерігав дивізіон у бою, згадував: "Кінно-гірський дивізіон, яким командував полковник Алмазов, був лялькою в порівнянні з рештою частин корпусу. Найкраще зорганізований, найкраще виекіпірований і на славу вишколений, він був окрасою Запорожців".

Оскільки підрозділ був нерозривно пов’язаний із постаттю свого незмінного командира – дивізіон часто називали "Алмазівським". Звільнення від більшовиків Гребінки, Лубнів, Хоролу, Полтави, Харкова і Кременчука, блискавична Кримська операція – мають поважний "алмазівський" внесок.

Полковник вважав неприпустимим для українського вояка займатися партійними справами. Цієї настанови він чітко дотримувався протягом цілого свого життя і з приходом до влади гетьмана Скоропадського не став змінювати професії. За час своєї служби в Армії Української Держави Алмазов охороняв кордон у районі ст. Сватове – Білокуракіне –Старобільськ.

Непоказний і скромний чоловік в окулярах, який не володів даром красномовства і харизмою альфа-самця, він вмів знаходити спільну мову як з командуванням так і з підлеглими.

Ввірений йому дивізіон вирізнявся високим рівнем дисципліни, значний відсоток вояків становили люди освічені: колишні вчителі, державні службовці, лікарі, гімназисти і кадрові старшини.

Навіть у тривожні дні весни 1919 року, коли, здавалося б, армія розкладалась на очах, Алмазову вдавалось не просто врятувати свій підрозділ від руїни та анархії, а успішно виконувати поставлені перед ним бойові завдання.

Загалом Алмазова можна охарактеризувати як людину, яка не нарікала на несприятливі обставини, а намагалась зробити все можливе і неможливе для української справи "тут і зараз".

 Портрет Олекси Алмазова (в однострої полковника Армії УНР з Залізним Хрестом "За Зимовий похід і бої").

Робота Михайла Дяченка – спільний проект Українського інституту національної пам’яті та "Експертного Корпусу"

Алмазов зі своїм дивізіоном брав участь в успішному наступі нашого війська на Вапнярку, в боях за Кам’янець-Подільський, Шатаву, Дунаївці, Проскурів, Летичів, Вінницю, Київ. Він був серед тих сміливих і витривалих, які подалися у Зимовий похід в грудні 1919 р.

Вояки Алмазівського дивізіону ніколи не були статистами в армії і залишили по собі численні схвальні згадки у наказах, рапортах і мемуарах, відзначившись у боях проти Червоної і Добровольчої армій.

Легендарний командир 1-го кінного полку Чорних Запорожців Петро Дяченко, відомий своєю жорсткістю і вимогливістю до себе та оточуючих, згадує, що на час Зимового походу дивізіон полковника Алмазова мав 5 гірських гармат, 50 шабель та 6 важких кулеметів і був гарною у бойовому відношенні частиною, яка "через брак снарядів до гармат частіше використовувалась як кіннота".

Командир дивізіону користувався беззаперечним авторитетом в українському війську. Комендант штабу Запорізького корпусу Дієвої армії УНР Никифор Авраменко так згадував про Алмазова і його підлеглих:

"Кінно-гірський дивізіон — зразкова частина в групі, а може, і у всій Повстанчій армії. Командував ним полковник Алмазов, од початку зорганізування в початку 1918 р. був це досвідчений кінногарматчик, організатор, людина високої моралі та одваги.

Дивізіон складався з двох півбатарей, кулеметної команди та доброї сотні кінноти. Був тут гарний духовий оркестр коло 20 інструментів, єдиний на всі групи. Старшини за прикладом свого командира підібрались один в одного; те саме можна сказать і про козаків. Найменшої плями не впало на історію цієї частини".

За участь у Зимовому поході Алмазов був удостоєний Залізного Хреста "За Зимовий похід і бої" – найвищої нагороди в Армії УНР. Скарбниця українських перемог у 1918-1920 рр. значною мірою наповнена саме алмазівцями.

 Тереза Алмазова (25.08.1896, м. Харків – після 1929).

Світлина з книги: Р. Коваль, В. Моренець. "Подєбрадський полк" Армії УНР.    Том 1

За союзними дротом

Дивізіон Алмазова був серед тих підрозділів, що з боями останніми перейшли на західний берег Збруча. Це сталось 21 листопада 1920 р. у с. Ожигівці – тепер Волочиського р-ну Хмельницької обл.

Щойно армія потрапили за Збруч – була інтернована у таборах колишнього союзника – Польщі.Таборове життя було надзвичайно важким: роззброєння, утримання в бараках за колючим дротом, відсутність належної медичної допомоги та харчового забезпечення. Часто єдиною метою вояцтва було бажання втамувати голод.

Окремий кінно-гірський дивізіон був інтернований у двох таборах поблизу Кракова: Лобзовета у с.Броновіце. Алмазов постійно шукав можливостей знайти для своїх вояків підробітку за межами табору.

Це була справа не з простих, що потребувала погоджень з польською адміністрацією і з українським командуванням. Переважно йшлося про важку фізичну працю. Поляки користались з дешевої робочої сили, а українські вояки діставали змогу добре поїсти.

Проте, вояцтво думало не лише про виживання, але й мріяло про визвольний похід. У таборах для інтернованих розпочалась реорганізація армії. Зберігаючи штаби та управління, армія мала стати підґрунтям для майбутнього свого розгортання на теренах України, тож вояки потребували покращення рівня своєї освіти та вдосконалення мілітарних навичок.

Полонені організували для себе військовий вишкіл: було створено спільну юнацьку школу, академічні курси при Генеральному штабі Армії УНР. Козаки навчались для здобуття першого старшинського рангу – хорунжого, натомість старшини отримали змогу підвищити власну військову кваліфікацію та піднятись армійськими кар'єрними сходами.

Друкувались українські підручники та військові правильники.У серпні 1921 р. Алмазов був підвищений до генерал-хорунжого із метою вдосконалення військових навичок, з дозволу українського командування, пішов на контракт до 6-го полку легкої артилерії Війська Польського. У 1922 р. був переведений до 2-го авіаційного полку Війська Польського, де прослужив до вересня 1923 року.

12 квітня 1923 року у м. Кракові, в церкві Окремого кінно-гірського дивізіону Святого Спаса, Олекса Алмазов взяв шлюб із німкенею Терезею Кохель – сестрою-жалібницею зі свого дивізіону. Того ж року на таборовому майдані Лобзова відбувся останній військовий парад Окремого кінно-гірського дивізіону, організований генералами О. Алмазовим та М. Кратом.

У вересні 1923 р. Алмазов знайшов постійну роботу не лише для себе, але й для всіх вояків дивізіону. Алмазівці поїхали працювати на вугільну шахту товариства "Сатурн" у Сілезії. Сам генералвлаштувався помічником гірничого інженера (маркшейдера).

 Шахтарі на копальні кам’яного вугілля "Сатурн". 1920-1925 рр.

Світлина з архіву FotoPolska

У 1926 р. генерал вступив на гідротехнічний відділ Української господарської академії у Подєбрадах. Студентську практику проходив у 1928 р. в ЧСР на будівництві доріг (у Словаччині).

Невдовзі до академії подала свої документи і Тереза, бажаючи бути зарахованою на економічно-кооперативний факультет. У своїй заяві до сенату академії вона зазначила:

"Не рахуючи себе діячем українскім, на що не маю жодного права, але дуже рада с того, що чім могла допомагала українському народові в його визвольної боротьби, вирішила просити Високий Сенат Української Господарської Академії о принятті мене студентом…".

Випускники Хіміко-технологічного відділу з професором С. Тимошенком. 

Сидить третій зліва – гідротехнік Олекса Алмазов.

Світлина з книги: Українська Господарська Академія в Ч.С.Р. 1922- 1935

Олекса Алмазов успішно скінчив навчання і у 1930 р. одержав диплом інженера-гідротехніка. Повернувся до Польщі і оселився на Волині, де працював в управі воєводства на посаді секретаря Відділу сільського господарства.

Генерал не полишав українських справ і був помітною фігурою у громадському житті краю – очолював філію Українського Центрального Комітету, був одним із провідних діячів Волинського громадського комітету допомоги голодуючим на Україні.

Подружжя Алмазових протягом багатьох років опікувалось Українською гімназією в Луцьку. За постійні щедрі пожертви на ремонт будинку гімназії та на підтримку незаможних учнів, Олекса і Тереза Алмазови були удостоєнні звання почесних членів Товариства ім. Лесі Українки, що від 1929 р. утримувало навчальний заклад.

 Учні Української гімназії в Луцьку.

Світлина зроблена на подвір’ї гімназії –вул. Плоцька, 20 (тепер вулиця Гаврилюка)

Український генерал помер раптово, далеко від рідного Херсона. Його серце зупинилось о 5 годині ранку 13 грудня 1936 року. Похорон перетворився у справжню українську маніфестацію. Луцька газета "Нова нива" так на першій шпальті описувала прощання з Алмазовим:

"Давно вже не спостерігалося такої великої єдности і солідарности. Здається, що ніхто з українців не залишився в цей день у себе в хаті, вважаючи за святий обов’язок віддати останню прислугу небіжчикові".

Домовину, накриту державним прапором України, провезли середмістям Луцька на лафеті гармати, перед яким крокувала почесна варта 24-го полку піхоти Війська Польського з військовим оркестром. На чолі колони несли розп’яття з хоругвами, а за ними – подушку з орденом Залізного Хреста "За Зимовий похід і бої".

Чин погребіння очолив єпископ Луцький Полікарп (Сікорський) – у минулому віце-директор департаменту загальних справ в уряді УНР. Полікарпу співслужило численне українське духовенство, що приїхало на похорони з усієї Волині, аби попрощатися з легендарним воїном.

Проповідь над могилою виголосив протопресвітер Армії УНР Павло Пащевський, колишній керівник головної управи військового духовенства. Важко сказати: чи після 13 грудня 1936 рокузбирались разом у такій кількості ветерани Армії УНР?

Що сталось з могилою генерала?

Олексу Алмазова поховали на православному кладовищі–тепер це сквер навпроти Луцької гімназії №4. З повідомлень газети "Краківські вісті" дізнаємось, що вже у 1941 р. могила генерала, як і весь цвинтар, була у занедбаному стані.

У 1970-х роках радянська влада цвинтар ліквідувала. Лише частина поховань була перенесена родичами покійних на кладовище в Гаразджі під Луцьком. Решту могил, зокрема і Алмазова, зрівняли з лиця землі.

 Могила генерал-хорунжого Олекси Алмазова в Луцьку

Навесні 1990 р. луцькі рухівці встановили на могилі Алмазова дубового хреста. За кілька років хрест замінили на гранітний пам’ятник. Перший голова Руху на Волині Михайло Тиский, як і художник Іван Бойко, схиляються до думки, що пам’ятник встановлений не просто в сквері, а на могилі генерала.

Однак дотепер важко сказати, на скільки точно рухівці визначили місце встановлення дубового хреста, а відтак: чи гранітний пам’ятник стоїть безпосередньо на місці поховання, чи існує певна похибка? Напевно цього ми вже ніколи не дізнаємось.

Алмазов у Збройних Силах України

У 1990 р. в Україну почали потрапляти окремі книжки та періодичні видання військово-історичного характеру, що видавались у діаспорі. У цих матеріалах були згадки й про видатних полководців Армії УНР, зокрема про Алмазова.

Проте, доступ до таких книжок і журналів мало досить обмежене коло дослідників. Справжнє відродження пам’яті про командира Запорізького кінно-гірського гарматного дивізіону розпочалось після відновлення Україною державної незалежності.

У 1990 р. у Львові група ентузіастів відродила журнал "Літопис Червоної Калини", котрий публікував як нові історичні дослідження про Армію УНР і УГА, так і передруковував окремі статті "ЛЧК" за 1930-ті роки.

У 1995 р. колектив авторів: О. Колянчук, М. Литвин та К. Науменко видали у Львові довідник "Генералітет українських визвольних змагань. Біограми генералів та адміралів українських військових формацій першої половини ХХ століття", одночасно київський дослідник Я. Тинченко презентував своє дослідження "Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття, 1917—1921". Ці книги стали першими дослідженнями з біографічними нарисами про Олексу Дмитровича Алмазова.

У 1993 р. Львівська міська рада ухвалила рішення про перейменування у мікрорайоні Рясне вулиці Антона Шмигельського (радянського поета) на вулицю Генерала Алмазова. Пізніше вулиця Алмазова з’явилась і у Винниках.

У 2016 р. вулиці Генерала Алмазова виникли у Києві (у Печерському районі замість вулиці Кутузова) та в Херсоні (в спальному мікрорайоні Північному на заміну вулиці Безродного); у Луцьку вулиця у мікрорайоні приватної забудова Кічкарівка одержала назву Олекси Алмазова.

Кульмінацією потуг громадськості та військових істориків з увічнення пам’яті генерала стало присвоєння у 2018 р. 406-й окремій артилерійській бригаді берегової оборони ВМС України імені генерал-хорунжого Олексія Алмазова. Так у Збройних Силах України з’явились вже новітні алмазівці.

Читайте також:

Володимир Мурський — представник екзильного уряду УНР у Стамбулі

Якого Петлюру показує "Таємний щоденник"? Враження історика

Від Крут до Оксфорду: життєпис вояка армії УНР Митрофана Швидуна

За лист до Горького – розстріляти! Доля останнього начштабу Армії УНР

Микола Лівицький – український президент зі Жмеринки

Ті, що вижили. 37 портретів крутянців



Павло Подобєд
Координатор благодійної ініціативи "Героїка"

Теми: історія України, Українська революція, визвольні змагання, Гетьманат, УНР, ХХ сторіччя, Київ, Луцьк, Херсон, Польща