Єрусалим у серці Африки

"Остерігаюся писати про них, бо мені просто ніхто не повірить, але присягаюся, що пишу щиру правду..." Як скельні церкви Лалібели увічнили їхнього творця і позбавили влади його нащадків

Стародавні храми, вирубані в скелях на півночі Ефіопії, вважають одним з найзагадковіших "світових дивовиж".

Франсішку Алваріш, перший європеєць, що залишив нам їхній опис (а за його життя церкви ще не були розграбовані і він бачив їх в усій пишноті), зізнавався:

"остерігаюся писати про них, бо мені просто ніхто не повірить, але присягаюся, що пишу щиру правду".

Та й на пізніших мандрівників скельні храми справляли таке враження, що вони були готові повірити в будь-які легенди про їхнє створення.

 

Церква Святого Георгія (колишній храм Єзекиїля) в Лалібелі



Місцеві мешканці охоче розповідають, що церкви будували янголи, поважні дослідники кажуть про тамплієрів, а в популярній літературі можна знайти версії про індійців або ж навіть іншопланетян (куди ж без них). 

І це при тому, що до наших часів збереглися імена архітектора, який керував будівництвом, – його звали Сіді Мескель, та володаря, за чиїм наказом церкви зводили, – царя Гебре Мескеля, більше відомого під своїм першим ім'ям Лалібела.

 
Церква Емануїла в Лалібелі

Власне, саме на його честь і селище, в якому знаходяться церкви, з часом отримало назву Лалібела. І за цією назвою відоме в цілому світі.

Гірський масив Ласта, що оточує Лалібелу, як і сусідній Симєн, здавна був населений народом агавів.

 
Каплиця Голгофа в Лалібелі

У давнину, коли на півночі сучасної Ефіопії квітнуло славетне Аксумське царство (зі столицею в місті Аксум, яке існує й до сьогодні), агавів вважали варварами.

До їхніх диких країв виганяли злочинців, сюди тікали від переслідувань, тут проповідували серед язичників місіонери – християнські та юдейські. 

Гори Ласти
Гори Ласти
Гори Симєна
Гори Симєна

Деякі племена агавів, які жили в Симєні, зрештою прийняли юдаїзм – це були так звані фалаша (цю назву можна перекласти і як "вигнанці", і як "волоцюги"). Мешканці Ласти у більшості своїй натомість охрестилися.

З легенд (а надійніших джерел щодо подій того часу в нас, на жаль, немає) ми знаємо, що зрештою фалаша очолив ватажок на ім'я Гедеон, а князем Ласти став Зира-Якоб.

Обидва лідера породичалися між собою – Зира-Якоб взяв у дружини доньку Гедеона Юдиф, або ж агавською мовою – Гудит. Іноді її називають також Естер – можливо тому, що, подібно до біблійної Ефірі, вона мала неабиякий вплив на чоловіка.

І зрештою нібито навіть переконала його перейти до юдаїзму та взяти собі нове ім'я, Соломон. 

Гірська долина в Ласті
Гірська долина в Ласті

Втім, це лише легенда, тож не можна виключати, що історія про перехід до юдаїзму князя Ласти виникла згодом.

Зрештою, нащадками біблійного Соломона вважали себе і цілком християнські володарі Аксуму. Засновником їхньої династії, за офіційною версією, був син ізраїльського володаря та цариці Савської Менелік

Цар Соломон і цариця Савська
Цар Соломон і цариця Савська
 

Цариця Савська в гостях у царя Соломона. Малюнок з ефіопського рукопису

Тому зміна імені князя Ласти могла бути суто політичним жестом – своєрідною заявкою на аксумський трон.

Утім, про стосунки Соломона з тодішнім аксумським негусом (так в Ефіопії іменували царів) Дегнаженом нам нічого не відомо. Натомість Гудит, судячи з джерел, з часом об'єднала під своєю владою Ласту і Симєн. Та вирушила війною проти Аксуму, послабленому як війнами проти арабів, так і нападами сусідніх племен беджа.

Дегнажен в цей час вже помер і престол успадкував його неповнолітній син Анбесаиддим. Тож Гудит досить легко захопила Аксум, змусивши Анбессаиддима тікати світ за очі.

 

Руїни палацу Дунгур в Аксумі

Царювання Гудит в Аксумі тривало сорок років. І місцевим мешканцям запам'яталося насамперед переслідуванням християн.

Їхні святині плюндрували, церкви – руйнували. Не чіпала жорстока цариця лише Сіонський храм, в якому, за твердим переконанням ефіопів, вже тоді зберігався Ковчег Заповіту – за легендою його вивіз з Єрусалима вже згаданий Менелік, і для юдеїв від був не меншою святинею, аніж для християн. 

 

Уламок обеліску із зображенням Ковчега Заповіту, знайдений в Аксумі

Швидше за все Гудит померла своєю смертю. І лише після цього до своєї колишньої столиці повернувся Анбесаиддим.

Йому вдалося не лише відновити християнські святині і повернути владу над Аксумом, а й підпорядкувати собі Ласту. Але тепер на агавів дивилися зовсім по-іншому, та й вони самі добре пам'ятали про перемоги Гудит.

 

Кам'яні стели на так званому "полі Гудит" в Аксумі

Наступник (якщо вірити традиційній ефіопський хронології) або ж один з наступників Анбесаиддима – негус Дильнеад – призначив намісником Ласти  одного з кращих своїх полководців на ім'я Текле-Хайманот.

Але той швидко знайшов спільну мову з мешканцями підвладних земель і невдовзі підняв повстання проти володаря. Підтримка з боку агавів зіграла вирішальну роль.



Дильнеад зазнав поразки і змушений був рятуватися втечею.

А Текле-Хайманот проголосив себе володарем із титулом хадані (що спочатку мало означати когось на кшталт регента або ж "блюстителя престолу", але згодом стало саме царським титулом).

Щоб закріпити свої права на трон, переможець одружився на доньці Дильнеада. За іншою версією – весілля відбулося ще до повстання, і саме це додало Текле-Хайманоту впевненості в його претензіях на корону.

 

Аксумські обеліски – цілі і зламані

Для тих, кого не влаштовували прагматичні версії, згодом розповідали яскравіші легенди. Згідно з ними Дильнеад отримав пророцтво, що влади його позбавить онук (таку ж історію розповідали і про діда давньогрецького героя Персея, і про мідійського царя Астіага, тож швидше за все йдеться про так званий "мандрівний сюжет"). 

Наляканий негус після цього нібито наказав викинути доньку в море – ще одна аналогія з Персеєм. Або ж ув'язнив її в монастирі на пласкій горі, куди дістатися можна було лише мотузкою, яку скидали охоронці царівни. Цей варіант вже ближчий до ефіопських реалій: до монастиря Дебре Дамо і зараз можна дістатися лише в такий спосіб, та й розташований він саме на пласкій горі.

Але дівчину врятував і одружився на ній (вочевидь, на правах рятівника) Текле-Хайманот. І вже після цього Дильнеад пішов проти нього війною, зазнав поразки і змушений був поступитися троном.

Як там було, але в будь-якому разі переможець не став жити в Аксумі. Історія Гудит, вочевидь, переконала його, що аксуміти завжди мріятимуть про реванш.

Тому Текле-Хайманот залишився у Ласті. І саме цей важкодоступний гірський район зробив центром нової ефіопської держави.

Її столицею спочатку було селище Адафа, а потім її перенесли ще далі на південь, у Роху. 

 

Руїни церкви Святого Меркурія (колишньої царської в'язниці Рохи)

До Ласти перевезли й майстрів із колишньої столиці, які зводили церкви за аксумським зразком і навчали своєму мистецтву місцевих мешканців. З часом учні навіть перевершили вчителів.

В Адафі, щоправда, розкопки не проводили, тому ми не можемо стверджувати напевно, як виглядали тамтешні будівлі. 



 

Верхівка аксумського обеліска

А ось у Росі і храми, і царська резиденція, і навіть в'язниця були зведені у новому стилі.

 
 Форму аксумського обеліска повторюють вікна і двері багатьох будівель Рохи

Спорідненому з аксумським, але в той же час і цілком оригінальному – хоча б тому, що церкви і палаци у давній столиці зводили з цегли чи окремих брил, а в Росі – висікали в скелі, як моноліт.

 

Церква Гавриїла і Рафаїла (колишній царський палац Рохи)

Незважаючи на те, що вже син Текле-Хайманота Татадім був прямим нащадком аксумських негусів і тому міг вести свій родовід від самого Соломона, для нової династії обґрунтували ще одну генеалогію, яка робила її нащадками... Мойсея.

Тож, якщо керуватися самоназвами, володарів ефіопської держави з центром у Ласті варто іменувати представниками Мойсеєвої династії, хоча історики за традицією іменують її Загве (тобто Агавською, за назвою народу, що населяв Ласту). 

 

Сцени з життя Мойсея. Малюнок з ефіопського рукопису

Цікаво, що про родовід ефіопських царів від Мойсея нам відомо не з місцевих, а з арабських джерел. В ефіопських літописах згадки про це якщо й існували, то були ретельно підчищені. Та й взагалі відомостей про династію нащадків Текле-Хайманота залишилося в них дуже мало.



Це дає підстави запідозрити, що стосунки між тогочасними царями та чернецтвом, яке, власне, і створювало та зберігало хроніки, були щонайменше напруженими. Можливо тому, що в північних монастирях, заснованих ще за аксумської доби, зберігали ставлення до агавів і вихідців з Ласти і Симєну як до варварів, що лише за збігом обставин і тільки тимчасово взяли гору над законними володарями. 

Зрештою, і самі "нащадки Мойсея", навіть коли демонстрували щедрість до церкви та її служителів, зазвичай обминали увагою старі монастирі Півночі, віддаючи перевагу обителям самої Ласти і більш південних областей.

 

Головний храм монастиря Дебре Дамо

З тих же арабських джерел відомо, що володарі з Мойсеєвої династії часто брали на себе обов'язки церковних очільників.

Це, звісно, могло бути пов'язано з тим, що зв'язки з александрійським патріархом, який єдиний мав право призначати митрополита та всіх архієпископів в Ефіопії, були дуже непевними. 

Іноді  між ефіопськими володарями і патріархом спалахували справжні сварки. І церковні престоли часто роками і навіть десятиліттями були вакантними.

Тож "блюсти" їх вільно чи невільно доводилося царям. Але навіть у такому випадку навряд чи надмірна опіка і тим більше втручання світської влади в церковні справи подобалися священникам та ченцям. 

 

Ефіопські святі. Малюнок з монастиря Ура Кідане Міхрет

 

Святі вершники. Малюнок з монастиря Ура Кідане Міхрет

З іншого боку – це пояснює обставину, на яку неодноразово звертали увагу дослідники. Адже серед царів з Мойсеєвої династії виявляється несподівано багато святих. Навіть в їхніх іменах дуже часто трапляється слово "киддус" ("святий" на геез – мові ефіопської літургії). Цього й справді не було ані за аксумської доби, ані за пізніших часів.

 

Богородиця з малюком Ісусом. Малюнок з ефіопського рукопису

Втім, навіть серед цих численних святих безумовно виділяється вже згаданий нами Гебре Мескель. Ним щиро захоплюються навіть автори літописів і житій, байдужі до інших володарів. 

Своє перше ім'я – Лалібела – цар отримав у дитинстві. Завдяки диву.

За легендою, його мати якось із жахом побачила, що немовля оточив великий рій бджіл. Проте малюк не злякався і навіть не заплакав.

Придивившись,  мати побачила, що бджоли тримаються на відстані, немов вшановуючи царевича. Тому, власне, і назвала сина Лалібелою, що в перекладі на українську означає щось на кшталт "визнаний бджолами".

 

Фортечні мури Рохи

Сьогодні про це диво нагадує і так званий "хрест Лалібели" – святиня ефіопської церкви, зроблена із чистого золота у формі хреста, оточеного бджолами. Та численні його відтворення й зображення, які перетворилися тепер на один із символів країни.

 

Священик іх "хрестом Лалібели" в руках. 

Легенди про Гебре Мескеля дивом із бджолами, втім, не завершуються, а, так би мовити, лише починаються. Бо ж усі в палаці зрозуміли диво як знак Божий, визнання того, що малюку призначене велике майбутнє.

 

Зобреження "хреста Лалібели", виготовлене у XIII ст. (Музей Волтерса)

Проте віддавати йому престол не хотіли ані старший брат Гарбе, ані навіть сестра, яка, вочевидь, більше любила саме Гарбе. Настільки, що згодом вирішила отруїти Лалібелу, щоб той не зазіхав на престол. 



Довірливий Лалібела отруту випив. І впав у кому, під час якої, за його власними словами, мандрував світами у супроводі янголів. Янголи перенесли його спочатку до земного Єрусалима, а потім до Єрусалима небесного, і Лалібела був вражений їхньою красою до глибини душі.

А потім прийшов до тями – і це було ще одне диво. Хай навіть до нього й були причетні придворні лікарі.

 

Янголи-охоронці. Малюнок з ефіопського рукопису

Після одужання Лалібела пішов просто до заздрісного брата. І щиросердно заявив йому, що не претендує на корону. Бо хоче піти на прощу до Єрусалима та стати ченцем. Розчулений Гарбе покаявся в усіх гріхах, запевнив брата, що підтримує його в благочестивих намірах і навіть готовий поступитися йому престолом, якщо той раптом передумає і повернеться до Ефіопії.

З огляду на труднощі, з якими стикався будь-хто, хто в ті часи вирушав з Ласти до Палестини і назад, в братових обіймах теж можна побачти підступ або ж принаймні цинічний розрахунок на те, що Лалібела неодмінно загубиться в дорозі (щонайменше на зворотньому шляху).

Та не будемо наговорювати на Гарбе зайве. Зрештою, його теж згодом зарахували до святих – тож вважатимемо, що в нього були чисті помисли.

 

Єрусалим за часів Лалібели. Тогочасна західна мініатюра

Лалібела таки дістався Єрусалима. І прожив у ньому кілька десятків років, ставши свідком багатьох історичних подій. Адже на початку його прощі місто перебувало в руках хрестоносців, які вважали себе повними господарями Святої Землі і навіть намагалися поширити свою владу на Червоне море та загрожувати Мецці й Медині. А потім хрестоносці зазнали нищівної поразки під Хаттином, і Єрусалим взяв в облогу Саладін

Зрештою, західні лицарі змушені були залишити місто, й воно знову опинилося під владою мусульман. Увесь цей час, якщо вірити літописам, Лалібела перебував у гущі подій, навіть якщо й поводив себе як звичайний прочанин або чернець. 

 

Пам'ятник Саладіну в Дамаску

Втім, навряд чи він був звичайним свідком. Ще тоді, коли в Єрусалимі панували хрестоносці, Габра Мар'ям спрямував до Римського Папи лист із проханням виділити його співвітчизникам вівтар і каплицю в Храмі Гробу Господнього. Не виключено, що саме Лалібела і привіз цей лист до Святої Землі. Але папа відмовив. 

Натомість Саладін через два роки після здобуття Єрусалима особисто виділив ефіопам окреме місце в храмі і монастир Дейр ес-Султан на його даху. Домогтися цього міг лише Лалібела.

 

Купол Церкви Святої Єлени на ґанку ефіопського монастиря, розташованого на даху Храма Гробу Господнього в Єрусалимі

Водночас Лалібелі вдалося порозумітися з тамплієрами – лицарями Ордена Храму, відомими як своєю фінансовою могутністю, так і невтомними пошуками святинь і таємних знань, які могли відкрити їм шлях до цих святинь. 

Екзальтований ефіопський царевич міг зацікавити тамплієрів не лише своїм релігійним завзяттям, хоча люди такого складу їх насправді завжди приваблювали.

А й тим, що міг розповісти храмовникам про свою країну – мало їм відому, але тим цікавішу. Не лише з самобутньою  християнською традицією, а й, безумовно, святинями, найбільшою з яких в очах тогочасних християн був Ковчег Заповіту – варто нагадати, що за ефіопськими віруваннями він мало не з соломонових часів зберігався в Сіонському храмі в Аксумі.

 

Печатка тамплієрів

Дослідники, щоправда, звернули увагу, що в легендах про Лалібелу і його мандри з янголами, які збереглися в ефіопських джерелах, у своїх видіннях царевич бачив Ковчег не в Аксумі, а саме в Єрусалимі, тому давньому Єрусалимі, який ще зберігався в пам'яті і уявленнях ефіопського духовенства.

Прибувши ж до Єрусалима реального, Єрусалима хрестоносців, Лалібела цієї святині, звичайно, вже не побачив. Цілком можливо, що це зміцнило його впевненість, що справжній Ковчег і справді знаходиться в Ефіопії.

 

Стародавній Єрусалим. Зображення на мозаїчній карті з Мадаби

Як там не було, але саме на Святій Землі у Лалібели народився план. Збудувати на батьківщині новий Єрусалим – не місто хрестоносців чи місто Саладина, а той Єрусалим, який відповідав би його власним уявленням про "святий град".

І це план настільки його запалив, що він зрештою вирішив повернутися до Ефіопії. Не сам, звісно, а зі свитою. В якій, цілком можливо, були й тамплієри.

 

Небесне воїнство. Малюнок з ефіопського рукопису

Навряд чи цій звістці зрадів брат Лалібели, Гарбе, який вже давно облаштувався на престолі і навіть виховував свого сина Наакуето Лааба як свого спадкоємця. Але зрештою він виконав обіцянку і поступився престолом. 

Більшість переказів кажуть про мирну передачу влади. Хоча залишилися і певні відголоски можливої боротьби за престол –  наприклад, зображення, на яких Лалібела виступає проти брата на чолі війська.

Або ж переказ про наказ Гарбе відшмагати брата батогом – лише тоді, мовляв, коли цар побачив Лалібелу неушкодженим, він вчергове розкаявся і відмовився від корони. Можливо конфлікт таки мав місце, проте завершився компромісом. Зрештою спадкоємцем Лалібели став все той же Наакуето Лааб.

 

Гебре Мескель Лалібела. Зображення на ефіопській іконі

Ставши царем, Лалібела обрав собі нове, тронне ім'я Гебре Мескель. Українською його можна перекласти як "сила Хреста", і доволі показаво, що таке ж ім'я носив один з видатних володарів акусмської доби.

Новий володар ще більше зміцнив своє становище щедрими роздачами, про які піддані пам'ятали навіть через сторіччя. І, не гаючи часу, приступив до будівництва у своїй столиці омріяного нового Єрусалима. 

 

Струмок Йордан у Лалібелі

Почали знову ж таки з найлегшого – перейменувань. Гірському струмку, що протікав через Роху, дали нове ім'я – Йордан. На північ від нього планувалося звести так би мовити "двійники" головних єрусалимських святилищ.

 

Церква Спасителя Світу (колишній Сіонський храм) в Лалібелі

Найсхідніша і найбільша за розмірами церква мала нагадувати про Сіонський храм Ягве, зруйнований римлянами, і бути втіленням Старого Заповіту.

На захід від неї мав постати комплекс, який би втілював Заповіт Новий, нагадував Храм Гробу Господнього і так само, як і він, складався з Церкви Воскресіння Христового та каплиці Голгофи. 

 

Храм Богородиці (колишній Храм Воскресіння Христового) в Лалібелі

А ще далі на захід будували церкву, присвячену пророку Єзекиїлю, яка симвоволізувала майбутній "небесний Єрусалим".

Підтвердженням цієї здогадки є символічна "річка", що мала витікати просто з-під порогу храму. 

 

Церква Святого Георгія (колишній храм Єзекиїля) в Лалібелі

Чи входило до початкових планів будівництво інших церков, ми напевно не знаємо. Але вони, зрештою, були зведені – за Лалібели або ж його наступника.

Ідеться насамперед про храми Святого Хреста, Святої Трійці та Пречистої Діви, які напівколом оточують "двійника" Церкви Воскресіння Христового. 

 

Інтер'єр Церкви Пречистої Діви в Лалібелі

Між іншим, саме у цій церкві знайдено знак хреста, що нагадує тамплієрський. Можливо, лицарі справді допомагали у будівництві.

За великого бажання можна припустити, що саме їх місцеві мешканці і сприймали як янголів, що значно пришвидшило роботи.

За легендою, на кожний лікоть, вирублений вдень простими смертними, за ніч з'являлися кілька ліктів, зроблених вночі небесними помічниками.

 

Знак хреста подібний до символу тамплієрів в Церкві Богородиці в Лалибелі

В будь-якому разі темпи, якими зводилися храми, вразили ефіопів. І ця швидкість, і краса збудованих церков назавжди закарбувала ім'я Лалібели в пам'яті нащадків. Настільки, що згодом йому почали приписувати й будівництво інших храмів у столиці, яку тепер частіше назвали не Рохою, а саме Лалібелою.

Як тих храмів, які зводили до нього (до них дослідники відносять, зокрема, Церкву Емануїла), так і тих, що зводили вже після смерті  царя. Церкву Святого Ліванія, скажімо, навіть за офіційною версією збудувала невтішна вдова Гебре Мескеля, Мескель Кібра.

 

Церква Святого Ліванія (Абба Лібанос) в Лалібелі

 

Роха за доби Гебре Мескеля Лалібели

Але Гебре Мескель будував не лише для того, щоб вразити підданих. Поява "Єрусалима в центрі Африки" мала й цілком конкретну політичну мету.

Під час своїх мандрівок Святою Землею, Лалібела, схоже, прийшов до висновку про необхідність усамостійнення ефіопської церкви і виходу її з-під влади Александрійського патріарха.

Досягти цієї мети було непросто (зауважимо, що досягли її лише в 1959 році, через сім сторіч після смерті царя-будівельника), але Гебре Мескель започаткував цей рух до незалежної помісної церкви, і рухався цим шляхом системно.



Звідси й згадки в житії Лалібели про отримання заповіту від самого Христа та про спілкування з єрусалимським патріархом – хоча за тих часів єдиновірного з ефіопами патріарха в Єрусалимі не було, і якщо таки йшлося про альтернативу Александрії, то ним міг бути лише Сирійський патріархат.

Саме так можна пояснити й нечуване широке для ефіопського володаря коло дипломатичної комунікації царя – від Саладіна до Папи Римського і тамплієрів.

 

Гебре Мескель Лалібела. Барельєф у каплиці Голгофи в Лалібелі

Проте саме така незвична активність Гебре Мескеля зрештою викликала занепокоєння в самій Ефіопії. До іноземців тут звикли ставитися з пересторогою, особливо, коли були сумніви в канонічності їхнього віросповідання.

Мусульман і католиків сприймали не просто як чужинців, а як ворогів. З ними дозволено було домовлятися, коли іншого виходу не було, але в жодному разі не довіряти. 

У випадку з Лалібелою, до того ж, йшлося не лише про фобії, а й про інтерес.

Варто нагадати, що стосунки між царською владою та чернецтвом за доби Мойсеєвої династії взагалі були напруженими. Ініціативи завзятого володаря сприймалися як наступ на позиції духовенства і монастирів, та й зрештою цілком могли ним бути. Зв'язки ж із тамплієрами дозволяли сприймати царя ще й як виконавця волі хрестоносців.

 

Вікна Михайлівської церкви у Лалібелі з декором у вигляді хрестів

Чого саме прагнули храмовники – ефіопи, звісно, могли лише здогадуватися.

Але їм легко було запідозрити лицарів у намірі викрасти головну ефіопську святиню – Ковчег Заповіту.

За правління Гебре Мескеля реліквія перебувала під контролем ченців в Аксумі. Але будівництво у Росі "двійника" Сіонського храму не могло не викликати чуток, що саме до нього зрештою і буде перенесений Ковчег.

Викрасти його звідти і справді було б набагато простіше. Чутки активно підігрівали ченці. Бо навіть якщо ніяких підступів не готувалося, перенесення реліквії означало б перехід її під контроль царя і значне послаблення престижу та впливу чернецтва.

 

Каплиця, в якій зберігається сьогодні Ковчег Заповіту

Тож не можна виключати, що будівництво "африканського Єрусалима" зрештою лише активізувало церковну опозицію владі Гебре Мескеля і Мойсевої династії загалом.

Звісно, у ченців не було зброї для війни з царями. Але в них був потужніший інструмент впливу – місіонерство.

Саме на часи, коли в Росі тривало будівництво дивовижних храмів, припадає справжній сплеск проповідницької активності монастирів ефіопської Півночі на південних околицях тодішньої Ефіопської держави, серед народу амхара. А вже у ватажків амхара була і зброя, і навчені мистецтву війни вояки. 

 

Хрещення. Малюнок з ефіопського рукопису

 

Ефіопія за часів Мойсеєвої династії

Можливо, початковий розрахунок ченців був саме на те, що в критичний момент вони зможуть викликати заворушення на кордонах і змусити владу відмовитися від небезпечних планів.

Але згодом виник куди сміливіший "план Б". І цей план назавжди змінив напрямок ефіопської історії.

Зараз важко зрозуміти, чи народився він в голові однієї людини, чи був результатом "колективної творчості", але зрозуміло, що без особистої мудрості, мужності та рішучості ченця і проповідника на ім'я Текле-Хайманот, він точно б не був реалізований.

Між іншим, те, що чернець був тезкою засновника Мойсеєвої династії, могло бути звичайним співпадінням, хоча насправді це ім'я він взяв собі вже в дорослому віці (з дитинства його звали Фиссиха Ціон). 

 

Текле-Хайманот. Зображення на ефіопській іконі

Текле-Хайманот певний час жив в монастирі Дебре-Дамо, але більшу частину життя провів серед амхара в області Шоа. І саме під час своєї проповідницької діяльності знайшов в обителі на острові Хайк… нащадка аксумських володарів.

Або ж того, хто погодився оголосити себе ним. Останній варіант, між іншим, не виключає, що "знайда" цілком щиро міг вірити в своє царське походження. Офіційною версію є, звісно, перша. Звали "знайду" Єкуно Амлак

 

Єкуно Амлак. Малюнок з ефіопського рукопису

Гебре Мескель на той час вже помер. І його трон дістався спочатку небожу Наакуето Лаабу, а потім сину Єтбараку.

Легенди про стосунки Єкуно Амлака з цими володарями розповідають плутано.

З них можна зрозуміти хіба те, що хтось з царів, дізнавшись про наміри нащадка аксумських володарів повернутися до влади, ув'язнив його на горі Малот. Вбивати бунтівника було не по-християнськи, до того ж цар не знав, чи справді той має "царську кров" і тому заслуговує на повагу. Але в'язень втік і звернувся по допомогу до ватажків амхара, які виступили з військом на його підтримку. 



Зрештою, Текле-Хайманот вмовив Єтбарака поступитися владою. І Єкуно Амлака коронували як негуса.

На зміну Мойсеєвій династії знову прийшла Соломонова, хай навіть не семітська, як раніше, а амхарська за походженням.

Попередників одразу ж оголосили узурпаторами і варварами (це мала підкреслити назва династії, яку тепер називали тільки Загве), про біблійну генеалогію забули, ба навіть ім'я останнього володаря з їхнього роду заборонили згадувати.

 

Гебре Мескель Лалібела. Зображення на ефіопській іконі

Про Гебре Мескеля, щоправда, забути було важче. Надто популярним він був, і прославленим своїми діяннями та дивами.

Тому ім'я Лалібели залишили – і в хроніках, і в назві його рідного міста, яке за нової династії, втім, втратило свій столичний статус.

Що ж до "монументальної пропаганди" покійного царя, то спочатку Єкуно Амлак щиро намагався його перевершити. На півдні від Рохи  він навіть збудував власний храм – Генета Мар'ям, який і справді подібний до найбільшої церкви Лалібели. Але швидко кинув ці наміри. 

 

Церква Генета Мар'ям

І справа не лише у відсутності грошей, часу чи помічників (янголів чи тамплієрів). Зрештою ченці проводили Реставрацію Соломонової династії зовсім не для того, щоб і вона загрожувала їхньому впливу.

Переможці намагалися зробити все, щоб в Аксума з його Ковчегом Заповіту більше ніколи не було суперників. Саме тому навіть Сіонський храм, до якого Гебре Мескель нібито планував (будемо дотримуватися цієї версії) перенести найбільшу ефіопську святиню, отримала нове ім'я – Спасителя Світу.

Найважливішої її реліквією став вже не Ковчег, а "хрест Лалібели". 

 

Інтер'єр Церкви Спасителя Світу (колишнього Сіонського храму) в Лалібелі

Храм Воскресіння Христового перейменували на честь Богородиці (попри те, що поруч вже була церква Пресвятої Діви). Тіло Гебре Мескеля, похованого у ньому, перенесли до каплиці Голгофи.

Найзахідніший храм отримав ім'я Святого Георгія – народилася навіть легенда, що Лалібела збудував його останнім, після того, як Святий з'явився йому уві сні та поскаржився, що цар забув про нього.

На церкви перетворили і царський палац (перетворений на храм Гавриїла і Рафаїла), і навіть в'язницю (вона отримала ім'я Святого Меркурія). 

 

Теперішня усипальниця Лалібели

Загальна кількість скельних церков таким чином була доведена до 11 або ж, за підрахунками деяких мандрівників, навіть 12. Справді грандіозна робота, проведена за життя однієї людини, тепер виглядала просто фантастичною. 

А ось про початковий план Гебре Мескеля забули, і надалі Лалібела залишалася лише одним з паломницьких центрів, а з XX сторіччя – й туристичних пам'яток.

Показово, між іншим, що зводити монументальні комплекси, які за масштабами хоча б наближалися до лалібельських, не наважувався жоден з ефіопських володарів ще протягом п'яти сторіч. Урок Текле-Хайманота виявився напрочуд переконливим. 

Віра, мова, зрада у Карфагені

Як карфагенці вводили грецький культ та забороняли грецьку мову. Олігархічна рада, «партія миру» та пташки замість ботоферм – реалії війни між Карфагеном та Сіракузами деякими деталями нагадують теперішні українські реалії.

Допоможіть історичній правді! 1 000 000 на день народження

Ми існуємо на пожертви наших читачів. Без цієї допомоги «Історична правда» перестане існувати. Якщо ви вважаєте, що подальше існування "Історичної правди" необхідне українському суспільству – прочитайте цей текст до кінця!

Операція «Запад». Перевиконання плану з депортацій українців

Серед залізничників кружляли чутки, що операцію контролює сам Сталін. У Тернополі та Чорткові концентрували криті вагони. Казали, що будуть виселяти рештки євреїв. Але цього разу МҐБ готувалося перевиконати план з депортації українців.

Перша академічна нерухомість: як пансіон графині Левашової став власністю Української академії наук

У Києві добре відомий триповерховий будинок по вулиці Володимирській, 54. З лютого 1919 року будинок є власністю Академії наук, це штаб-квартира Президії НАНУ. Власністю Академії він став завдяки Павлу Скоропадському та його дружині Олександрі, Володимиру Вернадському, Агатангелу Кримському і... Антону Денікіну.