Молоде життя Євгена Побігущого-Рена

Незважаючи на польську займанщину, українське життя в Коломиї, зглядно у молоді, дуже активне і рухливе. Діють у місті два українські покоління – батьки молодих людей, і вони самі – нове покоління українських патріотів. Оці "молоді" страждають від програної боротьби батьків, їхнього сидіння і квиління про те, що треба змиритися з фактичним станом. Натомість молоді час від часу все голосніше ставлять своїм завданням визволення рідної землі від окупантів і загарбників, особливо ті, що вже воювали за Україну

Від редакції: "Історична правда" з люб'язної згоди автора та видавництва "Лілея-НВ" публікує уривок з книжки Івана Монолатія "П'ять зшитків Євгенових: Молоде життя Євгена Побігущого-Рена". 

Ця художня книжка у формі щоденника описує перші 25 років життя і боротьби уродженця Постолівки на Тернопільщині, українського пластуна, добровольця Української Галицької Армії, випускника Коломийської гімназії, студента Українського таємного університету у Львові, члена УВО,  українського військовика, полковника Євгена Побігущого-Рена (1901-1995)


І. Воскресінці, літо 1920 р.

Я вдома. Родина зустріла мене вельми радісно й здивовано. Всі вважали, що я вже давно не живу. Один з вояків-коломийців повернувся додому значно раніше і розповів моїй родині, що я помер на п'ятнистий тиф і що він навіть був на моєму похороні. Але, на превелику радість цілої родини, я живий.

Почув я вдома, що й сестра моя Софія також була на фронті медичною сестрою у полевім шпиталю. Останньо, що чули про неї, що була у Кам'янці на Поділлю, а її наречений сотник Камінський, котрого я застав у вінницькій лічниці, згинув на Великій Україні. Починаю тепер удома нове життя, до якого поволі звикаю…

Часто сходимося ми, вояки, і дискутуємо, чому ми не відстояли України? В чому були головні причини? Їх було багато, а коріння нашої катастрофи було в обставинах і в людях. Бо державу ми запропастили мимо догідних і сприятливих революційних обставин, а причина цьому наше незнання й невміння творити власну державу.

Додам сюди й спостережену мною національну, політичну, господарську, військову та адміністраційну непідготовленість. А ще – брак ясної визвольно-політичної ідеї.

Може насуватися питання: чому ми так широко аналізуємо помилки? Причина проста. Вона для нас, мимо всього, є таки потіхою. Бо коли вважати, що при таких умовах таки вдалося здобути Українську Державу на Західних землях, чим заскочено ворогів і спершу не було міцного спротиву з боку ворога у Львові чи навіть Коломиї, то це велике досягнення.

Це свідчить про те, що попри згадані перешкоди, таки осягнено ціль – здобуто самостійність України. І ще, як перейшли ми Збруч, на Великій Україні вперто боролися ми за самостійність і високо держали прапор незалежности.

Що тоді найбільше спричинилося до цього осягу? Це таки послух українського вояка своїй команді. Як вище згадано, він не знав своїх командирів, але вже сама українська мова старшин йому вистачала, щоб набрати довір'я, і вояк йшов на дуже ризиковні акції, як наприклад, роззробоєння куренів з чисто чужинецького елементу.

Далі тут грала ролю любов до свого, до всього рідного. Молоді вояки їздили з наказами, брали кріси до рук, хоч не маючи досвіду, йшли на непевне. Але йшли! Врешті відігравав ентузіязм, який спричинився до того, що в усій країні будується своя рідна Держава, хоч і нема власних вишколених вояків та урядовців.

Це стається тоді, коли йде завзята війна із сильнішим ворогом. А війна – це не любовне залицяння, її з чужими наїзниками на нашій землі треба вести безпощадно. Війну ми мусили програти, бо її провадив не увесь наш нарід, а лише його найсвідоміша частина, його горстка, зорганізована в Українське військо.

Лише воно було здатне на власні, але слабі сили. Тим більше, що при всяких удачах команди завсігди спорять між собою, чиєю заслугою була удача, а навпаки, при неудачах, одна команда спихає вину на другу. Це стара загально відома пісонька співана залюбки по всіх арміях світа.

Тому й важко приходилось здобувати довір'я наших керівних політичних чинників, які не давали вповні можливости зорганізувати належної нашої збройної сили. Не було зрозуміння її ваги, не було зрозуміння, що годі вибороти рідну державу без власної збройної сили.

Брак підготови до державного будівництва і нехтування власною збройною силою – це, я думаю, були дві найголовніші причини невдачі наших визвольних змагань. До них додалися й інші, скажімо й та, що на чолі Галицької армії не стояли українські старшини.

Це було справжнім нещастям, бо український генерал ніколи не погодився б на капітуляцію, якою була добровільна здача Києва денікінській армії. Тим-то й був правий Мак'явеллі, котрий вважав, що без свого власного війська ніяке володарство не є певне, бо завсіди здане на ласку долі, не маючи сили, яка б в годині недолі оборонила б його.

 

Думаю, що влада в неспокійних часах мусить бути в руках одного чоловіка, а чи військового, а чи цивільного. Краще, звісно, військового. Але офіцерства ні під яким услів'ям і в ніякім разі не слід допускати до політиканства.

Погіршило наше становище й почуття меншовартости і брак довір'я у власні сили, бо ж майже усі в запіллю , а не на фронті, сподівались, що хтось прийде і зробить нам щось. Пригадаймо обставини: червоний Київ мусив піти війною на синьо-жовтий Львів, а при такій війні Польща не приглядалася б із заложеними руками.

Прийшло до війни польсько-большевицької, а як вона покінчилася, показала кампанія цього року – на Україну напирали Добрармія і Червона Армія, а сини УНР були майже ніякі. Ми опинилися там, де тепер ми є. Чи ж могли ми виграти нашу справу в 1920 р.?

Я скажу, що ні. Ми не були приготовані до будування рідної української держави, до здобування її масовим українським визвольним рухом під єдиним зрілим державницьким проводом. Не можна було виграти війну, коли фактично були дві армії з двома командуваннями і двома політичними проводами, а не тільки не скоординованими, але й взаємносуперницькими і взаємоворожими.

Не можна було виграти визвольну війну, коли сотні здорових мужчин у силі віку були "невтральними" до творення рідної держави і боротьби за неї…

Що робитиму далі? Моїм завданням, contra spem spero, далі буде побороти нехіть до пізнання себе і своїх історичних промахів, причинятися до того, щоб ми далі не робили тих самих помилок, що їх вже зробили не наші батьки і діти, а ми самі.

Ще буде час забути про всі труди й прикрощі, що їх переживалось на війні, а велика туга за тими часами, як ми, молоді, творили власні державу і армію, яка допомогла пережити Листопадовий переворот, війну з поляками і більшовиками, тифозний полон, голод і холод – ще довго будуть моїми почуваннями як вояка на довгі роки.

Війну з поляками за Галичину ми програли і втратили свою державу. Майже два роки були доброю нагодою створити власну державу, а причиною цього стали наші власні недомагання внутрі і міжнародне положення назовні.

Але ідея нашої державности невмируща, як і невмирущий український страдальний нарід. Мусимо перестати бути політично зреволюціонованими, розсвареними, економічно слабими, військово незорганізованими.

Мусимо встоятися, бо якщо не вивчимо державно-політичної абетки, а за тим не складемо іспиту з державницького думання і діяння, потонемо у анархічній, розполітикованій й партійницькій масі, а власну державницьку волю не здобудемо.

ІІ. Воскресінці, літо 1920 р.

          Боліємо далі невдачею визвольних змагань. Призабута, а потім пригадана, щоб знову бути забутою, гімназійна лєктура фрагментів Ксенофонтового "Анабазису" чарує спомини наших власних переживань, згадати б останній акт трагедії нашої армії.

Почуваюся, наче злочинець на власній землі, бо чужа влада – поляки – велить нам, уже колишнім воякам українського війська, зголошуватися на поліційній станиці. Бачу, що програна війна з поляками сталася також через брак освічених людей, нестачу старшин і підстаршин в Галицькій армії. Кидаюся до нової зброї – книжки. Мушу докінчити гімназійні студії.

ІІІ. Коломия, початок осені 1920 р.

Вкотре йду до Коломиї. За роки моєї відсутности зробилася вона мені чужою і непривітною. За польської окупації місто змаліло і втратило на значенні. Правда, характер міста ще український. На вулицях видніються двомовні, польсько-українські написи, що мають вимову в нашу користь.

Це показує, хто справді є, якщо не господар, так співгосподар коломийський. З офіційних установ споглядає польський орел. Настрій у громаді дуже пригнічений, бо майже всіх чоловіків нова окупація зробила безробітними, звільнивши ще й тих, хто нам допомагав будувати власну державу.

Але повсюдно чутно гомін української мови, що лише доказує, що Коломия й далі, як перед війною, лежить в осерді української території. Сюди щодня, як і тоді, коли я востаннє був цивільним і не мріяв ні про яке українське військо, напливають маси покутського і гуцульського люду за всякими ділами.

Справ тут у кожного багато, але на ринку й далі лише дві українські крамниці – склад "Народної Торговлі" і ще загально званий "залізний склеп", власником якого є свідомий українець. Поляки майже повсюдно боряться з усім українським, якимось дивом залишили назви вулиць – Українську, Тараса Шевченка і Маркіяна Шашкевича.

Йду до гімназії. Про свою Alma Mater чув від старших на селі, що в 1919-му вона почала роботу, пристосовуючись до нових вимог, коли українці не можуть впливати на вирішення шкільних справ.

А ще 1919/20 навчальний рік розпочався аж у жовтні, тому дехто ще мусив складати вступні іспити в лютому 1920 р. Кажуть, що нинішній рік буде першим повноцінним у гімназійному літописі. Буде це і мій перший, але вже сьомий клас гімназійний.

Спершу не було так просто. Рекли нам наші гімназійні бюрократи, що моє місце у п'ятому гімназійному класі. Досадно було з того, бо я, молодо-старий вояк, бачив як мої ровесники сміло переходили до сьомого класу.

Арґумент гімназійної влади був такий, мовляв, мушу проробити вимагані дисципліни, що обов'язують у п'ятій і шостій гімназійній класі. Пробував протестувати – важка справа. Не все протести помагають.

Але подекуди наше вчительство, яке ще залишилося з передвоєнних років, сприяло мені і решті тих, що пішли на фронт, а не заховалися за батьківські посади чи ж материну спідницю. Відтак удалося скласти предмети за 5 і 6 кляси – щось так, а щось сяк. Вступний іспит мені пощастило здати вже до сьомої кляси.

 
Євген Побігущий - підпоручник польської армії в 1936 році

ІV. Коломия, листопад 1920 р.

Кілька днів тому мене арештували поляки й відвели до судової в'язниці…

Почалося все з того, що я і ще кілька моїх друзів, імена і прізвища яких я свідомо не вписую у цей денник задля їх безпеки, не покорилися закликові торжественно вшанувати "одродзенє" Польщі дня 11 листопада.

А що українська гімназія у великому будинкові при розі Гімназіяльної й Міцкєвіча, відокремлювалася від властиво польської на різних поверхах по-різному, частина двох вищих поверхів української гімназії використовувалась польською. На партері стіна між гімназіями не мала дверей і проходила близько до кута зі сторони вулиці Міцкєвіча, а на першому й другому – перегородка знаходилася біля самих сходів гімназії української.

А от двері у перегородці були лише на першому поверсі для того, аби професори-поляки могли проходити сюди на свої уроки. Тож я і ще кілька товаришів вирішили зачинити їх у той "памнєтний дзєнь", здуривши шкільного служку, який мав обов'язок відчиняти двері перегородки лише перед уроками професора-поляка, викликавши його під якимось приводом до підвалу й там замкнувши.

Тим самим внесли ми замішання у лавах наших нелюбих ворогів, які також хотіли чогось навчитися. Дали ми їм свою "лєкцію". Аби знали, хто ґазда у хаті. А ще збаламутили терціяна Якова Шпанєра, який, бувши (як ми потім дізналися) таємним поліційним шпигом і ласим до чужих жінок, мав за обов'язок пильнувати шкільного дзигаря, шляхотно запевнивши, що його чекає якась молодиця на іншому розі будинку.

Поки той, прихромуючи на ранену ногу, плентався гімназійним коридором, ми зупинили дзигар, запхавши металевий відруб у годинниковий механізм, не давши властивого сигналу для початку польських урочистостей.

І хоча за якийсь час наші нелюбі гімназійні сусіди спам'яталися, ефекту ми таки досягли – досі стрункі шеренги польської молоді кволо волоклися через дорогу в парафіяльний костел, спізнившись на святочну відправу в наміренню їх "одродзеня", викликавши гнів і лють польської дирекції й ксьондза-пробоща.

Звісно, нас швидко викрили. А ще хтось з поляків доніс на мене і товаришів, що то ми проти ночі 1 листопада розклеїли на гімназійних стінах і мурах Святомихайлівської церкви кілька відозв про Великий Чин з-перед трьох літ. Пам'ятаю, як вдома виписував друкованими літерами рядки: "Батьківщина в неволі. Волю Її треба здобути. Цього зможе тільки доконати українська збройна сила. І збройну силу України Ви всі мусите підготовляти!"…

Дивне враження огорнуло мене, коли переступив я поріг поліційних арештів і коли замкнулися за мною тяжкі двері келії. Темно, як у норі, тільки маленечке віконце над дверима. Невиносимий сопух, мішанина людського поту і випари алкоголю від п'яниць, що тут були постійними гостями, – навіяв памороки на мене.

В келії сиділи всього три в'язні. Один з них, височенний здоровило, почав говорити до мене польською. Та не встиг він ще добре розговоритися, як двері від камери розкрилися і стражник якось дуже чемно попросив мене вийти. Як потім я довідався, то були впливи директора гімназії, який заступився за мене та інших учнів, загарантувавши полякам, які не мали прямих доказів, що то були не ми. Правда, у поліційних реєстрах мене занотували як "політично підозрілого". А для мене це було найвище визнання!

Виходячи з короткочасного ув'язнення, пригадав я ще одні рядки з тої пам'ятної відозви, що її ми писали вдома: "Геть із байдужністю! Сталіть віру у майбутність Української Нації і будьте готові до посвяти за Україну!" Треба вишколюватися, бо наш час вже гряде!

V. Коломия, взимку 1921 р.

Незважаючи на польську займанщину, українське життя в Коломиї, зглядно у молоді, дуже активне і рухливе. Діють у місті два українські покоління – батьки молодих людей, і вони самі – нове покоління українських патріотів. Оці "молоді" страждають від програної боротьби батьків, їхнього сидіння і квиління про те, що треба змиритися з фактичним станом.

Натомість молоді час від часу все голосніше ставлять своїм завданням визволення рідної землі від окупантів і загарбників, особливо ті, що вже воювали за Україну. Коломийська молодь, до якої я починаю відтепер активно входити, а головно старші гімназисти, живе і працює звичайним трибом: ходить до шкіл, займається спортом, співає, танцює на забавах, знаходить свої "симпатії", фліртує, жениться і закладає свої власні родини.

Правда, між нами не має таких багато – особливо у Воскресінцях, бо життя там пливе своїм звичайним неспішним руслом. На зібраннях сільської молоді, розмовляючи про невідоме майбутнє, відчуваю, що ми усі поволі стаємо повноправними членами української спільноти.

Але перед нею, як і переді мною, не знати, чи відкриється нова, досі невідома, довга життєва дорога. Найбільше загрожує Коломиї реноме несерйозного міста: з нього і досі виводять одиноких чистокровних галицьких анґліків, а ще уважають, що тут резедував колись "Січовий батько", котрий тягнув тяжкий плуг радикальної партії, а коли знемігся, пустили його радикали на зелену пашу.

Тож Коломия тепер – правдивий рай для сатирика. Тут величезна, просто неймовірна скількість партійок, груп, групок і поодиноких зразків. Тут й чоловік, який належить до трьох партій і двох релігій, або той, що запропащує національний добуток, а пропагує домашній промисл у виді панчіх, рукавиць і скарпіток.

Про українську справу мало хто думає, бо це ж треба присягати не лише Всевишньому, а й на кров, що не зрадиш України, а в разі потреби віддаси життя за неї. Таких охочих дуже мало. Тому й будучність наша є загрожена не лише польським наїзником, а таки нашими патентованими "патріотами". Не хочу стояти на порозі невідомого.

VІ. Коломия, напровесні 1921 р.

Пишу коротко. Є відомости, що твориться, або вже створена Організація. Її лави творять військові. Вона має свого Вожда. Діятиме нелегально.

Мушу пам'ятати таке. Перше, і головне: не знаю іншої держави, як України-неньки. І ще, друге: день визволення прийде.

[Дописано] Боротьба з польським тиском, що не перебирає у засобах, не гребує підкупствами, заохочує деморалізацію українців, тероризує молодих і старих, шахрує з нами на кожнім кроці, вимагає величезної напруги і залізної здисциплінованости. Вимагає Організації і Вожда.

VІI. Воскресінці – Коломия, квітень – травень 1921 р.

Вдома тільки й розмов про заплановані заручини моєї сестри Марії з Василем Біликом. Не відстає й Софія, яка після поразки наших змагань, перейшовши Збруч, не захотіла вже повертатися домів, а тому в Кам'янці запізналася з одним із Стрільчиків, котрі з діда-прадіда живуть у Кривенькому. Певно, той Микола таки впав їй до ока, бо вже вона почала забувати свого загубленого у світах нареченого Камінського…

Усі чекають якось дива. Але на яке диво ми здатні, усупереч власній долі-недолі? Чи ж усі просто потомилися, а тому й прагнуть відпочинку, аби не бачити чорної будучини? Чи ж нам на роді написано вчити й працювати, працювати й вчити?

Не люблю забав. Вважаю їх непотрібною тратою часу, який так швидко утікає од нас усіх і так збільшує наше неробство під польською окупацією. Не люблю сплетень, а тут, в Коломиї, вони на кожному кроці – слетні й нуда можуть тільки нерви зіпсути людині. Тут вони, не дивлячись, чи ти українець, а чи жид і поляк, стались вже своєрідним спортом, а усі містяни – спортовцями-сплетнярами.

Не маю замилування від кавалєрки. Не можу сказати, що не маю охоти до дівчат, уважаю, що це лише хвилеві захоплення і вони скоро минуться. Симпатія чи любов у мене часто кінчаються невдачами, коли я признаюся дівчатам, що хочу бути корисним своєму народові, може у війську, або у церковному служінні, чи, як мої родичі, – в народній школі.

Не люблю балакучих. От була вже у мене така пригода. На студентській забаві у Щадничій касі натрапив я на симпатичну дівчину Ірену. Була весела, а тому історій для розмов їй ніколи не бракувало. Вона говорила, а я мовчки слухав, бо тяжко було всунути своє слово в її мову.

Чому ми розійшлися з нею, тяжко сказати. Якось розлізлася наша любов, чи пак симпатія. Прогалину в моєму серці заступила Оксана, одиначка заможних господарів з Коломиї. Але на перешкоді нам стала її мелянхолійна вдача, небажання бути активною у громадському житті і незалежною від батьків.

Ніколи не всміхнулася, не надто підтримувала мене, а тому по якось часі наша "любов" минулася. За однією лише баную – за Яриною, молодою і гарною брюнеткою вірменського типу – дитиною батькових приятелів з Поділля. Вона прихильно ставилася до мене, але я чомусь не нав'язав ближчого знайомства.

Певно не трапилася ще мені та єдина дівчина, що відповідала б всім моїм вимогам, єднала б в собі високі прикмети жіночої ніжности й розуму. Мої дотеперішні любовні переживання не були спортом, тільки шуканням вимріяного типу жінки.

Коли я колись справді закохаюся і оженюся, моїм любовним історіям настане кінець. Теперішні обставини зовсім цьому не сприяють. Є чим перейматися і до чого стреміти. Ще останній рік навчання у гімназії, а далі буде видно.

VІIІ. Коломия, червень 1921 р.

Цьогорічні Зелені свята вдалися! На цвинтар при вул. Карпатській, де була висипана могила і встановлений високий хрест з написом "Борцям за волю України", я прийшов разом із рештою гімназистів і молоді з поблизьких сіл.

Могилу вкривали шати з десятків вінків, з-поміж яких виділявся вінок з колючого дроту, що мовчки вказував на реальний стан речей – польську окупацію рідної землі. Бо вже недалеко, на тій самій Карпатській стояв у повному поготівлі відділ польської поліції, а поміж людьми увихалися польські тайні "шпіцлі", що приглядалися й прислухалися до всіх і всього, боячись демонстрації.

Запам'яталися мені слова проповіді когось з священників: "Де полягла, там і воскресне воля України!" Нині моя батьківщина нещаслива, батьківщина в неволі, батьківщина, яка терпить. Але це моя батьківщина, це величезне джерело любови, понад яку більшої, сильнішої немає і не може бути. Для великої ідеї треба посвячуватися!

 
Організаційний референт Української Санітарно-Харитативної Служби в Західній Німеччині в 1951-1954 роках

IX. Коломия, листопад 1921 р.

Вже майже два місяці я у восьмій класі гімназійній. Це відповідальний час, бо у травні наступного року приступатиму до матури. А ще серед моїх друзів скріплюється український патріотичний дух, поведінка, дія.

[Дописано] Шкода, що цієї осені померли на шкарлятину мої молодші гімназійні товариші Богдан Любович і Стефко Левицький.

Відчувається, що усі перейшли у дозрілий вік, головно ті, що вже встигли побувати на фронті і щасливо (якщо хворіння на тиф можна так назвати) вернули домів. Правда, застали тут іншу дійсність.

Чомусь над вхідною гімназійною брамою висить напис, що наша гімназія є з "рускою мовою навчання", а не – з українською, чомусь вчимося польської мови і вчить професор-поляк, чому вчать нас історії Польщі, а не історії України, чомусь наша гімназія мусить брати участь у польських імпрезах на пошану польських історичних річниць чи осіб, а не може вшановувати українські свята?

Але ми стаємося помітною силою. Наприклад, на 11 листопада у річницю польської державної незалежности, ми спробували не допустити української гімназії до польського святкування.

Частина українських учнів не прийшла взагалі цього дня до школи, а як гімназія під проводом своїх професорів рушила в напрямі ринку, нагло з'явилися з грубими палицями невідомі нам молоді люди і почали розганяти учнів. Але з'явилася також і польська поліція, і частина учнівства під їхньою ескортою таки мусила піти на свято польської державности, решта розбіглася.

Ті, що таки мусили прийти, приведені на ринок силою польської поліції, стояли там зі спущеними головами і піднятими ковнірами, а до того всього лляв дощ. Польське свято не вдалося! Ніхто з нас не забув про польську окупацію рідного краю!

Не злякало нас усіх й польське слідство в гімназійному засягу, коли усіх учнів вищих кляс допитував директор і професори. Наші "оправдання" були такі: не був того дня в гімназії, бо "був хворий"; похід розганяли "невідомі" нам люди і "били" палицями; падав зливний дощ і таке инше.

Як вислід – кількох учнів виключили з гімназії, кілька дістали упімнення й попередження, але не змогли розв'язати самої гімназії. Усі ми встояли у цій хай і малій, але важливій боротьбі.

X. Воскресінці – Коломия, зима 1922 р.

У мене нічого нового. Як зимно – сидимо по хатах, як трохи теплішає – почерез свята ходимо у гімназію. Єдина важлива новина – Софія вийшла заміж за Миколу Стрільчика з Кривенького.

Майже нічого про нього не знаю, окрім що був він посланцем Української національної ради у Станиславові на початку 1918 року, а перед тим – артистом в "Тернопільських вечорах" у Леся Курбаса. Тепер вони з Софією по тім боці Збруча – у Кам'янці на Поділлю. Як буде далі у них, що вони робитимуть, поки не знаємо.

[Дописано] На цім уриваю свій денник, бо мушу добре приготуватися до матури. В родині все добре. У мене – також. Про більше написати не хочу.

 
Євген Побігущий-Рен і його дружина Галя в десятиліття їхнього шлюбу. Мюнхен 24 лютого 1952 року

XІ. Коломия, 16 травня 1922 р.

Час гімназійний підходить до свого кінця. Зближається найважливіша подія – моя матура. Не всі цьогорічні осьмаки приступлять до неї, бо з різних причин не почуваються належно підготовленими. Сьогодні я склав останні гімназійні іспити – яко учень восьмої кляси.

Отримав річне свідоцтво ч. 34 з "добрим успіхом". З "дуже добрим" поступом скінчив вивчення релігії, української і польської мови, а також історії. "Добрий поступ" маю у мовах грецькій, латинській й німецькій, а ще фізиці й пропедевтиці філософії. А от у математиці – "достаточний". Ну що є, то є…

Головне, що тепер маю усі підстави до складання матури, яка отворить двері у мою будучність. Певно, і директор Прокіп Мостович, і господар кляси Іван Стражник таки щасливі, що нині випускають мене як ученика, який "покінчив школу". Вже моцно став їм докучати – як не запитаннями під час навчання, так участю у різних протидержавних заходах, що у них гімназія мусила брати діяльну участь…

XІІ. Коломия, 26 травня 1922 р.

Сьогодні складав я матуру. Вона з реґули завжди відбувалася у двох частинах – письмовій і усній. Від вислідів письмової частини, себто від оцінки мною написаних задач, залежало, скільки й які предмети треба було кому здавати.

Теми письмових задач присилала Шкільна кураторія зі Львова, і навіть наші професори довідувалися про ці теми аж тоді, коли відкривали урядові конверти кураторії в приявности зібраних у клясі матуристів, які мали ці задачі писати.

Я приступив був до матури в приписаному реченці, по раз перший. Здавав я разом з іншими у групі по трьох перед п'ятичленною іспитовою комісією, директором і присланим Кураторією головою комісії, поляком.

Усі вони сиділи за довгим столом, застеленим зеленою скатертю. Завдячуючи добре написаній письмовій частині та добрим річним оцінкам з 8 кляси гімназійної, здавав я лише усно – польську, латину та фізику. Щодо усної частини, то найбільше сподобалося мені відповідати про змову Катиліни а письменицьку діяльність Марка Туллія Ціцерона.

Робити це було легко, бо ж професор Николишин лише кілька років тому видав був українською твір Кая Саллюстія Кріспа й Ціцеронові бесіди про Катиліни. Решту – польську і фізику – я також сміло подолав, згадавши не лише мовні правила і закони природи, а й практичні життєві ситуації.

Вкінці отримав я оцінку моєї матури: поступ "визначний", зрілий до студій в школах академічних. Сьогодні переступив я великий поріг у нове для мене життя. Тепер є мені двадцять один і пів року.

 
Евген Побігущий у своє 75-ліття. Мюнхен, 1976

XІII. Косів, 12 червня 1922 р.

          Через те, що я вже належав до Пласту і був на справжній війні з поляками через наш Листопадовий зрив, сьогодні мій дядько Петро запросив мене до себе на перші основуючі сходини Пласту в Косові. Мені це сподобалося, бо я хотів би й далі вишколювати молодь для боротьби. Нині все відбувалося у його хаті, бо поляки й далі поборюють наші організації.

Членів було нині яких 15-20 з Косова і Москалівки, але видно, що зацікавлення серед молоді зростає. І хоча дядькові Петрові вже минуло 50 літ, його обрали головою повітової Пластової ради. Наразі наше громадянство байдужне до Пласту. Воно й самі до ладу не знає, що це таке Пласт і нащо він дітям. Що їхні діти роблять, куди ходять – це їх мало цікавить. Але час вже працює на нас.

XІV. Воскресінці – Коломия, літо 1922 р.

          Допоки літо, оживились сходини у читальні "Просвіти", читання і дискусії про нашу історію. Від часу до часу їздимо також з виставами нашого сільського театру до сусідніх сіл, використовуємо кожну вільну хвилину, щоб говорити голосно про наші Визвольні змагання.

З нашої ініціативи селяни висипають високі могили в пошану воїнам і борцям за волю України. Польська поліція розкидає ті могили, а ночами ми їх знову висипаємо. Трохи підводить цьогоріч нас бистроплинний Прут, який вже кілька разів цього літа несподівано припливав, заливаючи городи, знищивши ярину і збіжжя, наробивши біди селам над Прутом.

 
Могила Евгена Побігущого-Рена на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені

Радість від матури не довго тривала. Хоча я й здогадувався, але таки почув остаточно: закінчивши гімназію, не можу студіювати в університеті, бо поляки забороняють. До університетських студій допускають тільки громадян польської держави, а з мешканців Галичини лише тих, хто сповнив обов'язок військової служби у польській армії. Українцям і жидам доступ до університету замкнено. Таким, як я, отже, наразі не має місця на польських академічних школах.

Мене усе більше цікавить Організація. [Дописано] З причин безпеки не писатиму більше нічого.

Мене прийняли. Треба рук, бо саботажна акція триває. Знаю, що 19 липня перетято телефонічну і телеграфічну сіті на лінії Коломия – Станиславів, а 16 серпня виконано динамітовий замах на потяг в околиці П'ядиків під Коломиєю.

Революційно-визвольна акція триває.






«Віроломства» Гітлера не було. Сталін все знав, але нічого не робив

Пакт Молотова-Ріббентропа, чи якщо бути відвертими Сталіна і Гітлера про ненапад та розподіл сфер впливу у Європі був бомбою сповільненої дії. Хоча шлюбний «медовий місяць» між двома диктаторами і тривав два роки, було зрозуміло, що так довго бути не може, хтось один таки піде війною на іншого. І ось коли на цю бомбу вже був закладений часовий механізм і радянські розвідники спостерігали та доповідали про місяці, тижні й дні, що залишились до початку війни, Сталін нічого не робив. Чому так сталось і чому народився один із найпопулярніших радянсько-російських міфів про «віроломний» напад Третього Райху, спробуємо розібратись у пропонованому матеріалі

Українська культура у листівках і платівках діаспори

Українська листівка як засіб комунікації в українській повоєнній діаспорі представляє не тільки унікальне мистецьке явище, а як на мене, і мовну, лінгвістичну цінність. У час повоєнного тоталітаризму поштівки та музичні диски з українською музикою перетворилися на засіб підтримки рідних та близьких, як на поселеннях так і в Україні.

Останні форпости “русского міра” на Одещині

Останнім часом Україна завдяки наполегливій праці істориків, публіцистів, журналістів і блогерів розбірливіше дивиться на власну минувшину. Тепер без особливих зусиль середньостатистичний школяр “на пальцях” може пояснити, що Чорне море не копали древні “укри”, українську мову не вигадували в “австро-угорському генштабі”, Ленін не те, щоби не “зробив Україну”, а й узагалі тут ніколи не бував. І, найголовніше, як виявилося, не сучасні українські можновладці “переписують історію”. Її переписали радянські історики-фантасти, а нині їхню справу продовжують російські неоімперські пропагандисти.

Харківські адреси Миколи Міхновського

Де мешкав і працював Микола Міхновський у Харкові? Це важливе питання для належного вшанування пам’яті основоположника української незалежності (самостійності) досі належним чином не досліджене. В Харкові, зокрема, дотепер немає йому пам’ятника.